Розрізняють два типи економічного зростання — «екстенсивне» й «інтенсивне».



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розрізняють два типи економічного зростання — «екстенсивне» й «інтенсивне».



Економічне зростання називається екстенсивним, якщо воно не змінює середню продуктивність праці в суспільстві.

Екстенсивний тип –економічне зростання при незмінному співвідношення факторів і результатів виробництва. Основні риси: збільшення кількості залучених у виробництво факторів виробництва на попередній технічній основі; відсутність зростання ефективності використання виробничих ресурсів; зростання кількості робітників; збільшення капіталовкладень; зростання обсягу споживаної сировини; незмінна структура продукції; нераціональне природокористування; неминучість криз в економіці.

Інтенсивний тип-економічне зростання при співвідношення результатів і факторів виробництва , що змінюються.Основні риси:якісне удосконалення факторів виробництва; зростання ефективності використання виробничих факторів; підвищення кваліфікації робітників; режим економії; науково-технічний прогрес; удосконалення технології і організації праці і виробництва; підвищення якості продукції; раціональне природокористування; постійний розвиток.

Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва — землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними.

У розвитку сучасного виробництва фактори екстенсивного й інтенсивного зростання «сусідять» та з'єднуються.

В сучасних умовах найважливішим фактором економічного зростання є «науково-технічний прогрес» (НТП), тому що саме ступінь використання його досягнень визначає сучасний тип економічного зростання.

НТП — це поступове удосконалювання і поширення у виробництві техніки і технологічних процесів у рамках діючих науково-технічних принципів.

Використання високих технологій підвищує технічний рівень і якість продукції, що випускається, дозволяє повніше задовольняти потреби суспільства при безпечному впливі на навколишню природу і, що найголовніше, — обумовлює зростаючу економічність виробництва кінцевої продукції, зменшення витрат праці і засобів виробництва в розрахунку на його одиницю. Тим самим вивільняються ресурси для використання в тих сферах, розвиток яких характеризує якість життя членів суспільства.

У нових умовах змінюється оцінка результатів виробництва: на перший план виходить не стільки кількість, скільки якість продукції, що випускається, підвищення її науково-технічного рівня.

Інша ознака сучасного розвитку — створення прогресивної структури виробництва, підвищення питомої ваги наукомістких галузей, що втілюють і забезпечують здійснення плодів НТР.

Джерела економічного зростання є необхідними умовами, що уможливлюють збільшення обсягу і підвищення якості вироблених товарів і послуг у даний період часу.

До джерел економічного зростання відносять, насамперед, економічні ресурси, які має країна для нарощування обсягів вироблених товарів і послуг. Крива виробничих можливостей графічно демонструє, що при повному використанні економічних ресурсів одночасне збільшення виробництва товарів і послуг у наступні періоди можливо тільки при збільшенні ресурсних можливостей суспільства .

Збільшення обсягу ресурсів і підвищення їхньої якості під впливом НТП графічно зображується зсувом кривої виробничих можливостей вправо з положення АВ у положення А'В'.


 

18. Моделювання економічного зростання. Кейнсіанські і неокейнсіанські моделі економічного зростання О.Домара, Р. Гаррода та Дж, Гікса.

 

Концепція Кейнса закономірно викликала міжнародний резонанс та справила значний вплив на подальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Кейнсіанство посіло провідне місце у політекономії у низці країн розвинутого капіталізму, особливо у США, Англії, та тривалий час зберігало свої провідні позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат подальшого розвитку теорії Кейнса, отримали назву неокейнсіанство.

У сучасному кейнсіанстві домінують дві тенденції: американська, пов´язана з іменами економістів США, і європейська.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-х роках XX ст. його американські послідовники і передусім економісти Гарвардського університету Е. Гансен та С. Гарісс. Елвін Гансен (1887- 1976) вів у Гарвардському університеті семінар за Кейнсом, який відвідували визначні урядові чиновники та бізнесмени. Цей семінар відіграв важливу роль у поширенні кейнсіанських ідей у США.

Спираючись на вчення Дж. М. Кейнса, американські вчені вважали доцільним збільшення податків з доходів населення (до 25 % і більше), збільшення розмірів державних позик та випуску грошей для покриття витрат держави (навіть якщо це збільшить інфляцію та дефіцит державного боргу).

Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського періоду є те, що у тлумаченні найважливіших економічних проблем вирішальне значення мають інвестиції. Капіталовкладення - головне у теоріях циклу, теоріях економічного зростання та державного регулювання економіки, у розвитку капіталістичного процесу виробництва. Зокрема, у питаннях теорії вони виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття, полягає у "коливаннях динаміки інвестицій".

Розвиток неокейнсіанської теорії циклу пов´язують з іменами таких відомих економістів, як Р. Гаррод, П. Семюелсон, Дж. Гікс. Що стосується проблеми циклічності, то у праці Кейнса вона відсутня. Існує лише висловлювання про причини криз, яку Кейнс бачив у зниженні норми прибутку, що поглиблюється психологічними обставинами.

Неокейнсіанці не заперечували циклічності капіталістичної економіки. Вони розглядали її як властивість, що притаманна будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів капіталістичної економіки та з´ясувати характер дії механізму переключення однієї фази в іншу на основі ендогенних факторів, використовуючи при цьому кейнсіанські категорії "граничної ефективності капіталу", "функції споживання", "поєднання мультиплікатора та акселератора". Взаємодія цих ендогенних факторів зумовлює спади і створює можливості для піднесення. Уповільнення приросту споживання впливає на дохід, а це призводить до зменшення приросту інвестицій.

Нарешті, якщо Дж. М. Кейнс у своїй теорії спирався на принцип мультиплікатора, який означає, що зростання доходів супроводжується зниженням зростання інвестицій, то нео-кейнсіанські теоретики висунули додатковий принцип (за теорією Е. Гансена) - принцип акселератора, який показує, що зростання доходів у конкретних випадках може збільшувати інвестиції. Основний зміст цього доповнення такий: деякі види обладнання, машин і механізмів мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування цього терміну психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання чи машин у галузях, які перевищують реальний попит, а отже, розрахунок і попит на інвестиції.

Акселератор показує, у скільки разів повинні збільшитись капіталовкладення у результаті цих темпів зростання національного доходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного процесу є вільна робоча сила та незайняті виробничі потужності, то для акселераційного потрібні інші умови. Зростання національного доходу вимагатиме розширення виробничих потужностей та, як наслідок, нових капіталовкладень за умов, коли буде досягнута повна або майже повна зайнятість виробничих потужностей. Зниження або навіть уповільнення темпів зростання національного доходу призведе до спаду темпів капіталовкладень і навіть до дезінвестування.

Велике значення у неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні та похідні. Похідні інвестиції - це інвестиції, пов´язані з розширенням споживання у результаті зростання національного доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор-акселератор.

Неокейнсіанська інвестиційна теорія циклу детально викладена у праці Е. Гансена "Економічні цикли та національний дохід" (1958 p.). Ця теорія увібрала в себе основні положення теорії Кейнса, доповнила їх деякими новими положеннями, головним з яких є модель акселератора.

Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, передбачає загальну або макроекономічну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою макроекономічна рівновага зводиться до взаємодії двох ринків - товарів і грошей. Цей варіант зветься моделлю Гікса - Гансена і є найпоширенішою інтерпретацією теорії Гансена. Він, взявши за основу кейнсіанський варіант, включив до нього діаграму IS-LM, додавши до неї рівняння попиту та пропозиції на ринку праці.

Модель Гікса - Гансена зображено на рис. 14 (інша назва моделі "інвестиції - заощадження - переваги ліквідності - гроші").

У системі координат "дохід - норма відсотка" побудовані криві LM - рівновага грошового ринку,IS - товарного, які демонструють картину загальної рівноваги ринку товарів і грошей.

IS - крива "інвестиції - заощадження"; LM - крива "ліквідність - гроші"; у - дохід; r - норма відсотка.

Рівновага досягається у точці Е, якій відповідають значення рівноважних норми відсотка rЕ та доходу YE.

Модель Гікса - Гансена відкриває великі можливості для дослідження взаємодії ринків товарів та грошей. Зокрема, можна дослідити, наскільки стійкою є їх рівновага, як на ній позначаються ті чи інші варіанти державного регулювання, інфляція тощо.

Наприклад, якщо в період рівноваги ринкової системи і відбулося поліпшення інвестиційного клімату, що можливе в період масового запровадження передових технологій, в результаті цілеспрямованих дій держави та з інших причин, то підприємці, оптимістично оцінюючи перспективи виробництва та орієнтуючись на норму відсотка, збільшать капіталовкладення, використовуючи запаси заощаджень. Тоді рівновага товарного ринку буде описана кривою IS1, яка пройде вище та далі праворуч, ніж IS.

Зростання інвестицій зумовить розширення виробництва, а це - підвищення обсягу сукупного доходу. Ці зміни зачіпають грошовий ринок, але пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетвориться на додатковий попит на гроші, тому на грошовому ринку підвищиться норма відсотка. Знову запрацює механізм ринку товарів: підвищення норми відсотка і зниження під її впливом очікуваної норми прибутку зменшить інвестиційний попит. Відбудеться гальмування зростання інвестицій, виробництва і сукупного доходу. В результаті в ринковій системі запанує нова рівновага, позначена на графіку точкою К.

Аналітичним апаратом моделі Гікса - Гансена користуються представники різних течій сучасної економічної науки.

Поряд з неокейнсіанством виникли й інші різновиди державного регулювання. До них слід віднести програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що отримало розвиток у Франції, де державне регулювання економіки широко застосовувалося після Другої світової війни.

Ідея програмування у Франції отримала втілення у концепції індикативного планування, яку розробив Франсуа Перру і вдосконалювали його послідовники. Не заперечуючи повністю значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування акцентують на державному регулюванні у формі програмування економічного розвитку країни. Розроблення та прийняття національних планів розвитку потрібно здійснювати, вважав Перру, за допомогою узгоджень та компромісів різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як короткострокового (кон´юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції. У 1974 р. приймається перший п´ятирічний план, після чого ця практика продовжується у наступні роки.

У 50-ті роки XX ст. деякі прибічники основних ідей економічного вчення Дж. М. Кейнса і його послідовників щодо необхідності та можливості державного регулювання економіки взяли ці ідеї за вихідні позиції для розроблення нових теорій, суть яких полягала у з´ясуванні та обґрунтуванні механізму постійних темпів економічного зростання. У результаті виникли так звані неокейнсіанські теорії зростання, головними представниками яких стали професор Масачусетського технологічного університету Є. Домар (нар. у 1914 р.) та професор Оксфордського університету Р. Гаррод (1890-1978). Вони прийшли до єдиного висновку про доцільність постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої досягається повне використання виробничих потужностей і трудових ресурсів. Другим спільним положенням моделі Гаррода - Домара є визнання передумови про постійність у тривалому періоді таких параметрів, як частина заощаджень у доходах і середня ефективність капіталовкладень.

Третя подібність полягає у тому, що обидва автори вважали досягнення динамічної рівноваги і постійного зростання не автоматично можливим, а результатом відповідної державної політики, тобто активного державного втручання в економіку.

Відрізняються моделі цих вчених лише деякими вихідними припущеннями. В основі моделі Р. Гаррода лежить ідея про рівність інвестицій та заощаджень, а в моделі Є. Домара вихідною вважається рівність грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції).

Проте обидва автори впевнені у дієвій ролі інвестицій в забезпеченні зростання доходу, збільшенні виробничих потужностей і вважають, що зростання доходу сприяє збільшенню зайнятості, яка перешкоджає недовантаженню виробництва та безробіттю. Цими переконаннями вони визнають кейнсіанську концепцію про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями та заощадженнями, тобто випереджаюче зростання інвестицій спричиняє підвищення рівня цін, а заощадження - недовантаження підприємств та неповну зайнятість.

Моделі економічного зростання Гаррода - Домара були однофакторними, тобто спрощеними. Їх основним положенням було те, що динамічна рівновага вимагає деякої відповідності виробництва та попиту.

Складніші системи моделювання - багатофакторні моделі економічного зростання Е. Гансена, Д. Гікса, Д. Д´юзенберрі. Ці моделі являють собою модифіковані неокейнсіанські побудови шляхом впровадження у базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва тощо.


 

19. Неокласичні моделі економічного зростання: виробничі функції Кобба-Дугласа, Кобба-Дугласа-Тінбергена, модель Р. Солоу.

Цей напрям ґрунтується на двох основних ідеях неокласичної теорії виробництва:

1) вартість продукції створюють фактори виробництва, переду-сім праця і капітал, кожен з яких робить свій «внесок» у її створення;

2) виробнича функція є формою вираження зв'язку між продук-цією та її факторами з усіма категоріями функціонального аналізу цього зв’язку граничного продукту, показників еластичності виро-бництва, еластичності заміщення факторів тощо.

Представники цього напряму довели, що кожен фактор вироб-ництва забезпечує відповідну граничну частку виробленого націо-нального продукту. Якщо за умови незмінності інших факторів збі-льшити один з них на 1 %, то відповідна зміна обсягу ВНП і визначатиме внесок цього чинника виробництва у економічне зрос-тання.

Механізм дії факторів економічного зростання досліджується через індекс багатофакторної продуктивності і апарат виробничих функцій. Ідея побудови індексу багатофакторної продуктивності належить американському економісту Дж. Кендрику, який на осно-ві аналізу даних майже за 90 років (з 1869 по 1957 роки) довів, що такі фактори як капітал, праця і земля забезпечують менше полови-ни загального обсягу виробництва, а більша його частка залежить від інших чинників. Основним же інструментом неокласичного аналізу економічного зростання стала виробнича функція.

Виробнича функція — це алгебраїчна рівність, яка показує тех-нологічний взаємозв'язок між обсягом суспільного продукту (ВНП, ВВП, національного доходу) і різними факторами виробництва: працею, капіталом, землею, природою, технічним прогресом тощо. У цьому полягає її економічний зміст.

Взаємозв'язок між обсягом продукту і виробничими факторами визначається певними числовими співвідношеннями у функціона-льній залежності:

Y = f (K, L, N...), де Y — обсяг продукту;/— функціональна залежність; К — капітал;

L — праця (робоча сила); N — земля (природні ресурси тощо).

За умови, коли будь-який обсяг суспільного продукту може бу-ти досягнутий шляхом різноманітних комбінацій виробничих факторів, виробнича функція називається функцією із змінними коефі-цієнтами. Виробничий коефіцієнт — це кількість певного фактору, необхідного для виробництва одиниці продукції.

Американські вчені — економіст П. Дуглас і математик Ч. Кобб — у 1928 році розробили перший варіант такої функції. В економічній науці її називають виробничою фунщією Кобба-Дугласа.

її зміст полягає у тому, що вона розкриває функціональну зале-жність обсягу суспільного продукту (ВВП чи національного дохо-ду) від двох виробничих факторів — капіталу і праці (робочої си-ли) — як кожного окремо, так і від їх сукупної дії.

Виробнича функція Кобба-Дугласа виходить із сталої ефектив-ності факторів зростання (капіталовіддачі і продуктивності праці), а тому описує екстенсивний тип економічного зростання.

Модифікація виробничої функції Кобба-Дугласа пішла у двох напрямах: 1) відмова від постійної ефективності факторів незалеж-но від масштабів суспільного виробництва; 2) врахування інших факторів виробництва, зокрема природних ресурсів, підприємниць-кої діяльності, технічного прогресу.

Так, голландський економіст Я. Тінберген у кінці 40-х років XX ст. доповнив функцію Кобба-Дугласа фактором технічного прогресу. Виникло нове рівняння, яке стали називати виробничою функцією Кобба-Дугласа-Тінбергена:

Y = A KaLfir,

де г— комплексний показник (коефіцієнт) сукупної економічної ефективності усіх факторів виробництва в результаті технічного прогресу; крім змін у техніці, він відображає покращення якості праці, ефективності застосування капіталу.

Виражене у показниках середньорічних темпів приросту, рів-няння приймає такий вигляд:

Функція Кобба-Дугласа-Тінбергена широко використовувалася для практичної оцінки ролі окремих факторів зростання і, зокрема, технічного прогресу. Американський економіст Р. Солоу у 1956 році розробив власну виробничу функцію з врахуванням фак-торів технічного прогресу і часу.

Виробнича функція Р. Солоу має дуже складний математичний вираз із застосуванням диференційних рівнянь. Солоу застосував свою функцію, намагаючись усунути суперечність, що пов'язана з несталістю економічного розвитку, і довести можливість постійно-го зростання і повної зайнятості усіх виробничих факторів. При цьому Солоу використовує такі показники: обсяг виробленого про-дукту в розрахунку на одного зайнятого; обсяг заощаджень нового капіталу на одного зайнятого; обсяг капіталу, необхідного для оснащення нових трудових ресурсів. При цьому він вивів певні за-кономірності. Так, якщо заощадження капіталу на одного зайнятого дорівнюють обсягу капіталу для нової робочої сили, то повна за-йнятість забезпечується без будь-яких змін у комбінації факторів виробництва. Якщо ж перший показник буде більший, то погли-нання всього приросту капіталу вимагає переходу до нової комбі-нації факторів, у якій використовується більше капіталу і менше праці. А якщо більшим буде другий показник (обсяг капіталу для нової робочої сили), то для досягнення повної зайнятості слід пере-ходити до іншої комбінації факторів, за якої використовується ме-нше капіталу і більша кількість праці.

На основі даної виробничої функції Солоу розрахував показник так званого матеріалізованого технічного прогресу, який відобра-жає зростання інвестицій у зв'язку з великими технічними і техно-логічними зрушеннями у виробництві. Впровадження даного пока-зника сприяло зростанню інвестицій в основний капітал і виробило більш збалансовану уяву про роль виробничого і невиробничого нагромадження у процесі економічного зростання.

Своєрідним продовженням досліджень Солоу стали розробки іншого американського економіста — Е. Денісона. В основі вироб-ничої функції Денісона лежить розрахунок показника так званого

нематеріалізованого технічного прогресу. Він показує усі якісні зміни економічного зростання, зумовлені іншими вкладеннями ка-піталу — підготовку кадрів, в людину, її інтелекту.

Розрахунки Денісона показали, що вкладання капіталу в людину (це також охоплюється поняттям технічного прогресу) у 5—6 разів більш ефективні, ніж вкладання у нову техніку і технологію.

Денісон також підрахував, що підвищення якості робочої сили і зростання рівня кваліфікації забезпечують 12 % приросту націона-льного доходу. Інша частина збільшується за рахунок прогресу те-хніки і технології, факторів капіталу і праці.


20. Економічний аналіз державного втручання в економіку: крива А. Лаффера, крива М. Лоренца, суспільні блага, перерозподіл доходів.

 

Крива Лаффера – крива, що характеризує залежність обсягу державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні; крива ілюструє наявність оптимального рівня оподатковування, при якому державні доходи досягають свого максимуму.

Крива Лоренца – крива, що показує, яку частину сукупного грошового доходу країни одержує кожна частка низькоприбуткових і високоприбуткових родин, тобто відображає у відсотках розподіл доходу між родинами з різним статком; крива Лоренца наочно показує, наскільки фактичний розподіл доходів між різними родинами відрізняється від рівномірного розподілу.

ПН — податкові надходження;ПП — платники податків.

Крива Лоренца. Графік, в якому по горизонтальній осі відкладено процент населення від найбідніших верств до найбагатших, а по вертикальній — процент одержуваного ними доходу. Дана крива характеризує ступінь рівності (нерівності) в розподілі доходу. Чим більше відхилення кривої Лоренца від лінії під кутом 45°, тим більша нерівність має місце в розподілі доходу даної країни.

Очевидно, що чим більше крива Лоренца нахиляється донизу, тобто чим більше вона ввігнута, тим значнішою є нерівномірність розподілу доходів і податкових зобов'язань, одним із факторів якого є оподаткування.

Слід визнати, що не завжди підвищення норми оподаткування у країні приводить до збільшення обсягу податкових надходжень до державної казни. Для аналізу оптимальної норми оподаткування вченими часто використовується теорія відомого американського економіста Лаффера. За допомогою кривої Лаффера, що є основою цієї теорії, доведено: якщо висота податкових ставок сягає певного критичного рівня (То), подальше підвищення норми оподаткування спричиняє не збільшення, а навпаки — зменшення податкових надходжень.

ПН — податкові надходження; Т— ставка податку, або норма оподаткування; То — оптимальна норма оподаткування.

Зв'язок між нормою оподаткування та податковими надходженнями залежить від податкової бази, тобто об'єкта оподаткування. Тому Лаффер досліджував цей зв'язок за допомогою показника еластичності податкової бази, який вимірюється як відношення процентної зміни величини об'єкта оподаткування до процентної зміни норми оподаткування, тобто податкових ставок, що застосовуються щодо даного об'єкта (бази) податку:

де £ — еластичність податкової бази; В — вартісний вимір податкової бази (об'єкта оподаткування); Т— норма оподаткування; АВ— приріст або процент збільшення податкової бази; ДГ— приріст або процент збільшення норми оподаткування.



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.179.111 (0.023 с.)