Міжнародному кредиту у ринковій економіці притаманні такі ознаки: 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Міжнародному кредиту у ринковій економіці притаманні такі ознаки:



Міжнародному кредиту у ринковій економіці притаманні такі ознаки:

1. Зазвичай міжнародні кредити надаються під загальні зобов’язання позичальників або під гарантію третьої особи, яка користується високою репутацією;

2. За користування міжнародними кредитами переважно застосовують змінні (плаваючі) процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є ставка LIBOR;

3. Міжнародні кредити можуть надаватися в національній валюті (країн-кредиторів), міжнародних розрахункових одиницях (СДР), і міжнародних колективних валютах.

4. Міжнародні кредити є ризикованими, так як позичальник може оголосити дефолт – відмова позичальника від виконання своїх зобов’язань.

Основні функції МК:

1) забезпечення перерозподілу фінансових та матеріальних ресурсів між країнами;

2) сприяння більш ефективному використанню фінансових та товарних ресурсів;

3) сприяння накопиченню фінансових та матеріальних засобів та їх раціональному використанню;

4) прискорення процесу реалізації товарів, розширення кордонів міжнародної торгівлі;

5) найважливіший метод конкурентної боротьби на світовому ринку;

6) сприяння вирішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;

7) зниження платоспроможності країн-позичальників та підвищення рівня їхньої заборгованості кредиторам.


 

22. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти:

  • Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).
  • Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.


 

23. Основні ринки тяжіння робочої сили.

1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія).

2. Близький Схід.

3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни.

4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників.

5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія.

7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР.

Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом, коли 2 або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами.

Митний союз являє собою угоду двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян(робочої сили).

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів вир-ва доповнюється гармонізацією внутрішньої і зовнішньої екон-ної політики

Акредитивні розрахунки

Ця форма міжнародних розрахунків має вигляд доручення банку, (клієнтом якого є імпортер) одному або декільком банкам здійснити платежі фізичній чи юридичній особі в межах визначеної суми на умовах, указаних в акредитиві. Акредитив– це платіжний документ, за яким кредитна установа (банк, тощо) дає розпорядження іншій кредитній установі за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи за відвантажений товар чи виплатити пред'явникові акредитиву визначену суму грошей.

3. Інкасо– це банківська операція, згідно з якою банк за дорученням свого клієнта і на основі розрахункових документів отримує грошові суми від покупця з подальшим зарахуванням цих сум на рахунок свого клієнта. Розрахунки при інкасо здійснюються у відповідності до «Уніфікованих правил з інкасо», прийнятих Міжнародною торговою палатою.

Розрахунки при відкритому рахунку

Це форма розрахунків, при якій відсутні надійні гарантії для експортера, котрий направляє на адресу покупця товар і товарні документи, а імпортер протягом обговореного терміну повинен переказати на рахунок імпортера гроші.

Банківський переказ

Це форма розрахунків, яка використовується при погашенні боргів за кредити, при видачі авансів, при врегулюванні рекламацій, при розрахунках за неторговельними операціями. Суть банківського переказу полягає в дорученні одного банку іншому виплатити переказоотримувачу визначену суму.

IV «ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ»

Питання кваліфікаційного екзамену:

1. Економічні ресурси, їх особливості та види. Ресурси і потреби. Альтернативність використання ресурсів. Проблема економічного вибору та її моделювання за допомогою кривої виробничих можливостей («кривої трансформації»).

Оскільки економічні ресурси рідкісні, обмежені, а наші потреби практично безмежні, ми не в змозі задовольнити всі матеріальні потреби суспільства. Отже, завданням економіки є вивчення шляхів найкращого (ефективного) використання предметів і засобів праці, робочої сили та підприємницького таланту.

Поняття економічної ефективності є центральним в економіці, на неї повинен робитися особливий наголос при ухвалі індивідуальних і соціальних рішень.

Щоб досягти у виробництві максимальної кількості повного обсягу корисних товарів та послуг, суспільству необхідно ефективно використати свої рідкісні ресурси, тобто забезпечити їх повну зайнятість.Таким чином, ефективність означає відсутність втрат, тобто економічні ресурси використовуються настільки ефективно, наскільки це можливо, щоб задовольнити потреби і бажання людей за даних факторів виробництва.

Економіка є ефективною, якщо суспільство не може збільшити виробництво одного товару, без зменшення виробництва іншого. Ефективна економіка перебуває на межі виробничих можливостей.

Чистий капіталізм

Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:1. Приватна власність на фактори виробництва.2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.7.Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.

Командна економіка

Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:1. Суспільна власність на фактори виробництва. 2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.

Традиційна економіка

Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:1. Панування приватної власності.2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.3. Багатоукладність економіки.4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.6. Технічний прогрес різко обмежений.7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.

Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.

Змішані системи

Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:1. Приватна власність у її різноманітних формах.2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей.

Роль золота і срібла в грошовому обігу різних країн залежала від встановлення тієї чи іншої грошової системи. Залежно від металу, який в даній країні був прийнятий як загальний еквівалент і база грошового обігу, розрізняють біметалічну і монометалічну грошові системи.

Біметалізм - грошова система, за якою роль загального еквіваленту закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом і сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів і їх необмежений обіг. При біметалевій системі встановлюються фіксовані пропорції між грошовими вартостями золота і срібла. Правда, за певних обставин ця система може породжувати деякі проблеми, оскільки ринкові ціни золота і срібла із часом змінюються.Процес історичної еволюції товарного виробництва і товарного обігу вимагав стійких грошей, єдиного загального еквіваленту, тому біметалізм поступається місцем монометалічній системі обігу.

Монометалізм - грошова система, при якій один метал (золото або срібло) служить загальним еквівалентом і основою грошового обігу, а також володіє необмеженою обмінною здібністю.

Сучасна грошова система є системою паперових і кредитних грошей. Паперові (декретні) гроші - це грошові засоби, чия вартість грошей перевищує витрати їх виробництва або цінність при альтернативному використанні. Вони є певними формами боргових зобов'язань держави та державних агентів. На відміну від „товарних грошей", де вартість як засобу обміну та платежу підкріплена вартістю товару, який виконує роль грошей, у паперових грошах це правило відсутнє. Спочатку паперові гроші (оборотний банківський білет) мали металеву основу, тобто існував обмін паперових грошей на золото, срібло або мідь. Згодом паперові гроші набули форми банкноти. Це були неконвертовані відносно цінних металів банківські білети з примусово встановленим державою курсом. Проблема конвертованості розв'язується сьогодні відносно не золота, а інших валют. В цих умовах метали використовуються лише для випуску білонної монети.

Білонна монета - розмінна монета, що виготовляється з недорогоцінних металів або їх сплавів, номінальна вартість якої перевищує вартість вміщеного в ній металу та витрат на її чеканку. Паперові гроші і розмінні монети, разом взяті, утворюють готівкові гроші, випуск яких монополізований державою.

Упродовж подальшої еволюції грошей в XX ст. все більшого поширення набуває заміна готівкових грошей безготівковими (кредитними), які поступово стають домінуючою формою грошей у розвинутих країнах. Безготівкові гроші виступають як грошові вклади, переважно в банківських установах, тобто записи на рахунках у банках чи зарахування взаємних вимог без участі готівкових грошових знаків. Такі вклади називають банківськими (кредитними) грошима, складовими яких є: чеки, кредитні картки, векселі, термінові депозити тощо.

Поява символічних знаків повноцінних грошей, що запроваджувалися в обіг силою держави і спирались на її авторитет, не було чимось випадковим. Це цілком природний, прогресивний процес розвитку грошей, пов'язаний з розширенням масштабів товарного обміну та ринкових відносин.Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою на безготівковій основі, і які поступово трансформуються в електронні гроші.


 

5. Поняття, структура грошової системи та історичні етапи її еволюції.

Тип грошової системи залежить від форми організації грошового обігу в країні і визначається сукупністю її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Розвиток грошових систем відбувався одночасно з розвитком товарного господарства та економічних відносин.

Методи обчислення ВВП

Валовий внутрішній продукт можна обчислювати трьома методами: виробничим методом, розподільчим методом (за доходами) і методом кінцевого використання (за видатками).

Виробничий метод. Згідно з цим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс чисті продуктові податки:

ВВП = (2.1)

Розподільчий метод (за доходами). За цим методом ВВП являє собою суму первинних доходів, створених резидентами за певний період на географічній території країни. При цьому до первинних доходів відносяться доходи, що утворюються внаслідок первинного розподілу виробленого ВВП між факторами виробництва, тобто між трудом, капіталом, а також урядом, який за свої послуги отримує податки. Виходячи з цього, згідно з розподільчим методом величина ВВП обчислюється за формулою:

                   
 
Зарплата найманих працівників
   
Податки на виробництво та імпорт
 
Субсидії на виробни-цтво та імпорт
   
Валовий прибуток
 
Змішаний дохід
 
 
 
 


ВВП
= + + + + + – (2.2)

 

 

Метод кінцевого використання (за витратами). У відповідності до цього методу ВВП визначається як сума всіх видів кінцевого використання (кінцеве споживання , валове нагромадження, чистий експорт).:

Y = C + I + G + NX

де, Y – валовий внутрішній продукт,

C – приватне споживання;

I – валові приватні внутрішні інвестиції;

G – державні закупівлі

Найбільш повною характеристикою національного доходу країни є валовий національний наявний дохід, який визначається за формулою:

GNDI = GNI + NTRf

де NTRf – чисті поточні трансферти, отримані із-за кордону, які охоплюють чисті поточні податки на доходи, майно тощо, одержані від інших країн; чисті соціальні виплати та інші чисти поточні трансферти, що отримані із-за кордону.

Національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі три складові.

1. Матеріальне багатство - це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал. Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство— це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.


 

10. Характеристика споживання та заощадження як функцій доходу. Гранична і середня схильність до споживання і заощадження. Теоретичні моделі споживання Дж.М. Кейнса, І. Фішера, Ф. Модільяні та М. Фрідмена.

 

Споживання представляє собою індивідуальне і спільне використання споживчих благ, направлене на задоволення матеріальних і духовних потреб людей. У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається населенням на придбання матеріальних благ і послуг.

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу, яка в нинішній час не споживається. Вони дорівнюють різниці між доходами і поточним споживанням. Заощадження – це процес, пов’язаний із забезпеченням в майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Особисте споживання домашніх господарств (С) утворює найважливішу складову частину. Але якщо згадати, що заощадження (S) представляють собою перевищення доходу над споживчими витратами, то стане зрозумілим, що аналізуючи фактори, які визначають споживання, ми одночасно розглядаємо і фактори, від яких залежить заощадження:

Y = C + S,

де Y– доход; C – споживання; S – заощадження.

Дане рівняння показує, що частина доходів іде на особисте споживання С, а надлишок приймає форму заощаджень S.

У формалізованому вигляді споживання можна виразити наступною функцією:

С = С(Y).

Однак доход є основним фактором, який визначає не тільки споживання, але і заощадження:S = S(Y).

 

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що і доход. Однак споживання залежить не тільки від доходу, але і від так званої граничної схильності до споживання (МРС).

Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала. Математично це виглядає так:

Гранична схильність до заощадження – це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:


 

11. Сукупний попит, його структура, цінові та нецінові чинники. Крива сукупного попиту.

Сукупний попит (AD) — це сукупність вітчизняних товарів і послуг, які мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Суб’єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці. У зв’язку із цим сукупний попит можна визначити як суму попиту домашніх господарств на споживчі товари і послуги, підприємств на інвестиції, урядового попиту на державні закупівлі та попиту іноземців, який дорівнює чистому експорту:

YAD = C + I + G + NX. (4.1)

На сукупний попит впливає багато чинників. Але за базову екзогенну змінну функції сукупного попиту приймається лише ціна. Це пояснюється тим, що сукупний попит є категорією ринку, на якому ціна відіграє головну регулювальну роль — пов’язує між собою сукупний попит і сукупну пропозицію. Інші чинники сукупного попиту враховуються в його функції як зовнішні екзогенні змінні.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. При цьому під ціною розуміється загальний рівень цін в економіці, тобто ціна ВВП. Виразимо залежність між сукупним попитом і ціною за допомогою графіка (рис. 4.1). На горизонтальній осі відкладемо обсяг реального ВВП, який відображує сукупну кількість товарів і послуг (Y), а на вертикальній — загальний рівень цін на товари та послуги (Р).

 

Рис. 4.1. Крива сукупного попиту

Таким чином, між сукупним попитом і ціною немає безпосередньої залежності. Проте між ними існує опосередкована залежність, яка проявляється за допомогою трьох чинників, якими є: ефект процентної ставки, ефект багатства та ефект чистого експорту.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що у разі зростання загального рівня цін покупцям товарів і послуг потрібно більше грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що за незмінної пропозиції грошей викликає підвищення їх ціни, тобто процентної ставки. Внаслідок цього сукупний попит зменшується за рахунок попиту на ті товари, для купівлі яких потрібно запозичувати (купувати) гроші.

Ефект багатства пов’язаний з такою формою багатства, як фінансові активи. Зі зростанням цін в економіці реальна вартість, тобто купівельна спроможність нагромаджених домогосподарствами фінансових активів зменшується. Це стосується, зокрема, активів із фіксованою грошовою вартістю: строкових депозитів, облігацій.

Ефект чистого експорту відображує вплив загального рівня цін на результати зовнішньоторговельної діяльності країни. Вплив цього чинника на сукупний попит проявляється тоді, коли ціни на вітчизняні товари зростають або зменшуються порівняно з цінами на аналогічні іноземні товари, тобто коли змінюються відносні ціни. Якщо ціни на вітчизняні товари піднімуться вище за ціни на іноземні товари, вітчизняні покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам. Це

Розглянуті вище чинники є ціновими чинниками сукупного попиту. Їх особливість полягає в тому, що вони опосередковано реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни. На графіку вплив цінових чинників на сукупний попит відбивається за допомогою переміщення точки сукупного попиту вздовж його нерухомої кривої. Так, згідно з рис. 4.1, коли ціни знижуються від Р1 до Р2, сукупний попит переміщується по його кривій з точки А в точку Б.

На позиції, що заробітна плата є ціною праці, перебував і А. Сміт. Але він виходив з того, що в її основі лежить вартість засобів існування, які необхідні для забезпечення життєдіяльності працівників та їх сімей. Інакше кажучи, він зводив заробітну плату до вартості життєвих засобів людини, щоб вона могла працювати і жити.

К. Маркс, враховуючи спадщину класиків буржуазної політекономії, дійшов висновку, що найманий працівник продає не працю, а свої здібності до праці — робочу силу. Згідно з цим він визначав заробітну плату як грошовий вираз вартості і ціни товару робоча сила. Цей підхід нині також не є загальноприйнятим.

Одночасно багато теоретиків-економістів вважає, що вихідним положенням при з’ясуванні сутності заробітної плати є грошовий вираз життєвих благ, які забезпечують нормальні умови для відтворення робочої сили, тобто дають змогу підтримувати стан постійної працездатності трудівника та утримувати членів сім’ї.

Конкретніше сутність зарплати виражається в її основних формах та системах. Це дає змогу усвідомити політекономічну сутність даної категорії на відповідно нижньому рівні абстракції (порівняно з попереднім аналізом).

Фактори, які впливають на еластичність пропозиції :мобільність факторів;виробництва випуску товару;кількість часу, наявного у розпорядженні виробників, для того щоб відреагувати на дані зміни ціни продукту.

Постійні і змінні витрати.

Виробництво потребує не тільки праці, землі і капіталу, але також і часу. Трубопроводи не можна збудувати за одну ніч. Щоб пояснити роль часу у виробництві і для витрат, треба розрізняти три різних часових періоди. Ми визначаємо миттєвий період як проміжок часу, який настільки короткий, що виробництво залишається сталим. Короткостроковий період означає час, протягом якого підприємства можуть пристосувати виробництво шляхом переміни змінних факторів, таких як матеріали і праця, але не можуть змінити сталі фактори, такі як основний капітал.

Довгостроковий період — це проміжок часу, достатній для того, щоб усі фактори виробництва, у тому числі й основний капітал пристосувати до потреб ринку протягом цього періоду.

В економічній теорії короткостроковий період використовують для визначення постійних, змінних і граничних витрат.

Постійні витрати (ПВ) — це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Які витрати підприємств є постійними? Такі як орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.

Змінні витрати (ЗВ) — це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі витрати, які не належать до постійних.

Правило мінімізації витрат

Як відомо з, фірма виробляє будь-який необхідний обсяг продукції при поєднанні ресурсів, яке забезпечує мінімальні витрати виробництва, коли остання грошова одиниця, витрачена на придбання кожного з ресурсів, дає однаковий граничний продукт. Іншими словами, витрати на виробництво будь-якого обсягу продукту є мінімальними, якщо кожний необхідний для виробництва продукту ресурс купується в кількості, для якої граничний продукт у розрахунку на грошову одиницю вартості кожного ресурсу, є однаковим.

Міжнародному кредиту у ринковій економіці притаманні такі ознаки:

1. Зазвичай міжнародні кредити надаються під загальні зобов’язання позичальників або під гарантію третьої особи, яка користується високою репутацією;

2. За користування міжнародними кредитами переважно застосовують змінні (плаваючі) процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є ставка LIBOR;

3. Міжнародні кредити можуть надаватися в національній валюті (країн-кредиторів), міжнародних розрахункових одиницях (СДР), і міжнародних колективних валютах.

4. Міжнародні кредити є ризикованими, так як позичальник може оголосити дефолт – відмова позичальника від виконання своїх зобов’язань.

Основні функції МК:

1) забезпечення перерозподілу фінансових та матеріальних ресурсів між країнами;

2) сприяння більш ефективному використанню фінансових та товарних ресурсів;

3) сприяння накопиченню фінансових та матеріальних засобів та їх раціональному використанню;

4) прискорення процесу реалізації товарів, розширення кордонів міжнародної торгівлі;

5) найважливіший метод конкурентної боротьби на світовому ринку;

6) сприяння вирішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;

7) зниження платоспроможності країн-позичальників та підвищення рівня їхньої заборгованості кредиторам.


 

22. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти:

  • Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).
  • Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.


 

23. Основні ринки тяжіння робочої сили.

1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія).

2. Близький Схід.

3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни.

4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників.

5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія.

7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР.





Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; просмотров: 125; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.224.117.125 (0.013 с.)