Залежно від способу обліку і нарахування заробітної плати розрізняють дві її основні форми: почасову (погодинну) і відрядну (поштучну).

Почасова (погодинна) зарплата — це оплата працівникові за певний час (годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці). Для визначення її рівня виходять з погодинної ставки (окладу), яку вітчизняні економісти називають ціною праці. Остання (ціна праці) визначається як відношення денної вартості робочої сили до середньої тривалості робочого дня.

Відрядна форма зарплати — це оплата працівникові залежно від розмірів виробітку (виготовлених виробів або здійснених операцій).

З розвитком НТП дедалі ширше застосовується погодинно-преміальна система заробітної плати. У розвинутих країнах застосовуються такі системи заробітної плати (в різних їх комбінаціях): тарифні, преміальні, акордні, колективні. Їх вибір залежить від таких основних чинників: а) ступеня контролю продуцентом кількості та якості виготовленої продукції; б) можливості та ретельності, з якою результати праці можуть бути враховані.

Мінімальна ж зарплата визначається, як «законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці (обсяг робіт)». Тут неначе і є вказівка на врахування обсягу прожиткового мінімуму і в той же час — немає. Формування мінімальної зарплати має базуватись на обчисленні прожиткового мінімуму, який не може бути нижчим за межу малозабезпеченості.

Основою організації зарплати є тарифна (від фр. tarif — система ставок) система оплати праці, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки (схеми посадових окладів); тарифно-кваліфікаційні довідники.

Розмір заробітної плати в різних країнах неоднаковий, оскільки існують національні відмінності щодо її величини: історико-культурні, природно-кліматичні, національно-психологічні тощо.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна зарплата — це сума грошей, яку отримує працівник за відповідний період (годину, день, місяць). Вона не дає чіткого уявлення про життєвий рівень її отримувача, бо цей рівень характеризує реальна зарплата, яка виражається в кількості споживчих благ (товарів, послуг), що їх працівник може придбати за свій грошовий (номінальний) заробіток. Отже, реальна заробітна плата залежить від: розміру номінальної зарплати; рівня цін на товари та послуги; обсягу податків, які сплачують працівники. Таким чином, величина реальної заробітної плати прямо пропорційна номінальній зарплаті і обернено пропорційна рівню цін, такс та інших платежів із зарплати. Рух реальної заробітної плати (або її індекс) визначається як відношення індексу номінальної зарплати до індексу цін.

Суттєву роль у ринковій системі при формуванні величини зарплати відіграє конкуренція на ринку праці. В цілому, якщо існує конкурентне середовище на відповідному ринку країни, то рівень зарплати для кожної професійної групи встановлюється під впливом взаємоврівноваженого попиту і пропозиції на робочу силу. Але конкретна ситуація часто відрізняється від ідеальних умов конкурентного ринку праці. Адже співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу не є сталим. Регулювання ринку праці передбачає вплив як на попит, так і
на пропозицію праці. Об’єктами регулювання виступають заробітна плата, тривалість робочого тижня і відпусток, порядок найму і звільнення працівників тощо. При цьому активну участь у даному процесі беруть роботодавці, профспілки, держава.

В 30-х – 50-х роках держава почала встановлювати мінімальний рівень заробітної плати, якого повинні дотримуватись всі фірми. Виплата заробітної плати працівникам підприємствами всіх форм власності нижче цього рівня забороняється.

Саме для визначення мінімального рівня держава обчислює прожиточний мінімум, або межу бідності – це рівень доходу, який передбачає забезпечення нормальних умов праці робітників, який виконує найменш складну роботу.

 

16. Макроекономічна модель ринку грошей: особливості класичних та кейнсіанських підходів. Мультиплікатори грошей та депозитів.

 

Фінансові послуги на грошово-кредитному ринку забезпечуються фінансовими посередниками. Фінансові посередники – це такі інституції, як банки, страхові компанії, ощадні та кредитні асоціації, які приймають кошти (депозити) від однієї групи і позичають їх (кредити) іншій групі.

Серед фін. посередників найбільшу групу становлять комерційні банки, які тримають більшість депозитів країни. Вони виконують дві основні функції: прийом внесків і надання кредитів, що дає змогу їм створювати гроші.

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу. Їх величина формується за рахунок власного капіталу та залучених грошей і розподіляється на банківські резерви і кредитні гроші. Припустимо, банк отримав певну суму грошей у вигляді внесків, щоб в будь-який момент була можливість видати гроші їх власнику, немає необхідності тримати в банку всю одержану суму. Для того, щоб видати гроші вкладнику на його вимогу, банку достатньо тримати у вигляді резерву тільки частку внесків, які зберігаються у вигляді касової готівки або як депозити у Центральному банку. Це є банківські резерви, які складаються з двох компонентів: обов’язкових резервів, які регламентує Центробанк та додаткових резервів, які створюють банки самостійно.

Процес перетворення резервів у банківські гроші спирається на дві умови:

- Центробанк визначає норму обов’язкових резервів, а значить впливає на банківські резерви;

- використовуючи кредитні гроші, банківська система перетворює їх у нові депозити і таким чином збільшує банківські гроші. Цей процес називається “багаторазове розширення (експансія) банківських депозитів”.

Здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (МД). Це величина обернено пропорційна резервній нормі: МД = 1 / РН.

Грошовий М, враховує два канали вилучень: у формі готівки та банківських резервів:

МГ = (1+КГ) / РН + КГ,

де МГ – грошовий М;

КГ – коеф-т готівки – відношення готівкових грошей до депозитних грошей.

РН – резервна норма.

Грошовий М показує на скільки грошових одиниць змінюється грошова пропозиція за зміни грошової бази на одну грошову одиницю. Коли вилучення грошей у формі готівки відсутні (КГ = 0), то грошовий М дорівнює депозитному.

Грош. М залежить від політики Центробанку тією мірою, в якій Центробанк контролює резервну норму, а також від рішень власників грошових коштів, які впливають на коеф-т готівки.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Грош.-кред. політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економ. циклу, попередження і подолання спаду вир-ва.
Мета грош.-кред. політики – досягнення на нац. ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду вир-ва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Гол. суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грош.-кред. д-ть комерц. банків.

У своїй політиці Центральний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку – суть методу полягає в купівлі-продажу Центр. банком урядових ЦП на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Центр. банк вступає у відносини з комерц. банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові ЦП, Центр. банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банк. системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

Якщо Центр. банк продає урядові ЦП, то в результаті у комерц. банків, нефінансових фірм і населення зосереджуються ЦП, а в Центр. банку – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерц. банків до кредитування. Скорочення резервів у комерц. банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей, яка є одним із елементів рестриктивної політики держави.

Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грош.-кред. механізм діє у зворотньому напрямку: Центр. банк починає скуповувати урядові ЦП у комерц. банків, нефінансових фірм і населення, збільшуючи таким чином резерви комерц. банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей і знижує відсоткову ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика “дешевих” грошей.

Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, Центробанк також може впливати на кредитні можливості комерц. банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”, що означає рестриктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Центр. банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Облікова ставка – це відсоток, під який Центр. банк надає кредити комерц. банкам. Центр. банк може надавати безпосередньо позику комерц. банкам, призначаючи низьку (дисконтну облікову ставку). Тому ця політика називається також дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерц. банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, Центр. банк скорочує резерви комерц. банків. У них погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а відсоткова ставка зростає.

17. Економічне зростання: зміст, вимірювання і значення для макроекономічного розвитку. Джерела, типи та фактори економічного зростання.

Під економічним зростанням національного господарства розуміється такий його розвиток, при якому збільшується реальний національний доход.Економічне зростання — основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни — є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої обумовлено необхідністю випереджаючого зростання національного доходу порівняно з ростом чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.

Економічне зростання має більше значення, ніж стабільність. Це можна пояснити тим, що саме за допомогою таких процесів з'являється велика можливість для рішення соціально-економічних проблем як у межах держави, так і на міжнародному рівні, підвищується матеріальне благополуччя і рівень життя населення.

Економічне зростання означає поступальний рух економіки, її прогрес і розвиток. Глибинні причини поступального розвитку економіки криються в складних і суперечливих зв'язках між суспільним виробництвом і кінцевим його призначенням — задовольняти потреби людини, служити споживанню. Самі економічні потреби людини породжуються виробництвом. Створюючи новий продукт і збуджуючи потребу в ньому, виробництво формує умови задоволення цих потреб.

Потреби суспільства ростуть і змінюються в якісному відношенні. Вони ростуть насамперед тому, що росте чисельність населення. Одночасно ростуть і стають більш різноманітними потреби людей. Оскільки чисельність людей збільшується, а потреби їх зростають, економіка повинна забезпечувати безупинний приріст благ, необхідних для задоволення цих потреб. Історія свідчить, що життєздатність економічної системи визначається тим, наскільки вона може вирішити цю задачу.

Економічне зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлене збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. Тому показником, за допомогою якого виміряється економічне зростання, звичайно виступає валовий національний продукт (ВНП).

Економічне зростання - одна з оснвних макроекономічних цілей. Способом досягнення якої є випереджуюче зростання національного продукту порівняно із зростанням населення. Показниками вимірювання є:1.Зростання обсягу валового внутрішнього продукту, валового національного продукту або національного доходу.2.Темпи зростання валового внутрішнього продукту,валового національного продукту або національного доходу.3.Темпи зростання промислового виробництва в цілому,по основним галузям і на душу населення. Основні показники: Коефіцієнт зростання-відношення показника вивчуваного періоду до показника базового періоду. Темп зростання-коефіцієнт зростання помножений на 100%.Темп приросту-темп зростання мінус 100%.