Антикризові заходи уряду Франції. Політика Народного фронту .

Запекла боротьба між різними політичними силами в свою чергу визначила особливості антикризової політики і вплинула на тривалість кризи.

Придушені комуністами і соціалістами в лютому 1934 спроби фашистського путчу за яким стояли не тільки фашистські організації, але й частина крупних монополій, представники церкви, спричинили помітний ріст впливу двох лівих партій, соціалістичної (СФІО) і комуністичної (ФКП), які об’єдналися в Народний фронт, і відповідно падіння уряду.

Такі зміни в політичних настроях громадян свідчили про неприйняття антикризових заходів буржуазних кабінетів. Скорочення бюджетного дефіциту і відновлення порушеної рівноваги за рахунок дефляції, зниження заробітної плати, скорочення соціальних витрат, підвищення рівня аналогів. [4]

Опублікована в січні 1936 р. програма Народного фронту була направлена на задоволення потреб ши­роких прошарків країни і передбачала зміцнення демокра­тичних свобод. Вона припускала обмеження влади фі­нансового капіталу, націоналізацію Французького банку і об'єктів військової промисловості. Передбачався ряд заходів соціального характеру: реформа податкового обкладення, скорочення робочого тижня без зменшення змісту, створення національної фундації безробіття, збільшення числа робочих місць, в основному за рахунок зниження пенсійного бар'єру. Крім того, намічалися широка організація суспільних робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську про­дукцію на користь виробників, підтримка селянських кооперативних товариств і ін.

Висунута програма Народного фронту дозволила йому перемогти на весняних виборах 1936 р. В країні розвернувся загальнонаціональний рух за здійснення програми: в кінці травня - початку червня в страйках брало участь близько 2 млн чоловік.

В червні 1936 р. був створений уряд Народного фронту на чолі з прем'єр-міністром Леоном Блюмом (1872-1950). До складу уряду ввійшли 12 соціалістів, 9 радикалів і пред­ставники дрібних республіканських груп. Вслід за цим в Па­рижі була підписана угода між Загальною конфедера­цією праці і підприємцями про збільшення заробітної плати і визнання профспілок. Угода передбачала введення 40-годинного робочого тижня, надання оплачуваних двотижневих відпусток, визнавала принцип колектив­них договорів. Ці і ряд інших положень Народного фронту були законодавчо закріплені рішенням французького пар­ламенту.

Уряд Блюма здійснив ряд пунктів програми Народного фронту. Була підвищена заробітна плата гірникам і державним службовцям, збільшені пенсії колишнім фрон­товикам, відмінені надзвичайні декрети направлені про­тив державних службовців. Для безробітних були органі­зовані суспільні роботи, а допомоги з безробіття звільнювалися від податків. Був заборонений примусовий розпродаж за борги власності дрібних торговців і ремісників, їм надавався кредит на пільгових умовах.

В 1937 р. була проведена податкова реформа, що вводила для дрібних підприємств податок у розмірі двох відсотків з обороту, а для крупних - шість відсотків. Збільшувалися податки на крупні спадки і високі доходи, у тому числі на прибутку акціонерних компаній. Це полегшило положення дрібних і середніх підприємств. Виділялися додаткові кредити на розвиток освіти, науки і культури. Уряд Народ­ного фронту встановив державний контроль над діяль­ністю Французького банку, провів часткову націоналіза­цію військовій промисловості і повністю націоналізува­в залізниці. Держава регулювала ціни на зернові продукти, було створено Національне зернове бюро, яке скуповувало зерно у селян за твердими цінами, що іноді перевищували низь­кі кризові ціни в 2-3 рази.

Ці і інші заходи уряду Народного фронту становили серйозні соціально-економічні завоювання трудящих Франції. Проте закріпити ці завоювання не вдалося. В другій половині 1937 р. країну охопила нова економічна криза. Уряд зіткнувся з пробле­мою дефіциту державного бюджету, що примусило піти на згортання програми Народного фронту.

Досвід Народного фронту довів можливість і необхідність проведення політики рефор­мування економічних відносин на користь суспільства, активної соціальної політики в поєднанні із заходами державного антикризового регулювання економіки. Державне регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, додавши йому соціальну на­правленість, покласти початок трансформації самої капіта­лістичної системи.[1] Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929р. [2]

58. Інституціональний напрям економічної думки як обґрунтування суспільного контролю над економікою. Теоретичні основи та методологія інституціоналізму. Ранній інституціоналізм та його течії (Т.Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчел, Дж. Гобсон). Економічні ідеї пізнього інституціоналізму А. Берлі, Г. Мінза, С. Чейза, Дж. М. Кларка.

 

Інституціоналізм — один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі 19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурні соціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьому протязі століття підтримували актуальність реформістських ідей інституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері.

Важливою характеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійної сили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільні інститути можна визначити як конкретні структури за допомогою яких впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюються суспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутами також розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв’язків, які визначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінки людей в суспільстві у відповідності з цими нормами.

Велике значення в інституціоналізмі приділяється проблемі формування інститутів – так званим процесам інституціоналізації суспільства, суть яких заклечається в становленні і ствердженні суспільно-економічних, політико-юридичних і традиційних норм, які регулюють формування інституціональних структур в різних сферах життя людей.

Крім інститутів, в якості головної і визначальної сили суспільного розвитку висувається соціальна психологія народу, народних характер, темперамент, менталітет і навіть інстинкти. Ці фактори проявляється в народних звичаях, традиціях і повсякденному укладі життя. Наголос на вивчення суспільної психології при аналізі економічних явищ і процесів типовий для інституціоналізму.

Слідуючими характерними рисами інституціоналізму являються заперечення здатності капіталістичного світу до саморегулювання, підтримка ідеї про необхідність державного регулювання економіки, критика багатьох, хоч далеко не всіх, принципів маржиналізму, рекомендації широко використовувати математичні методи при аналізі психологічних і економічних явищ і процесів.

Таким чином, можна виділити такі основні особливості інституціоналізму:

По-перше, інституціоналісти досить широко трактують предмет економіки. На їх думку, ця наука не повинна займатися чисто економічними відносинами. Важливо враховувати весь комплекс умов і факторів, які впливають на господарське життя – правових, соціальних, психологічних, політичних. Правила державного управління являють собою не менший, а можливо і більший інтерес, ніж механізм ринкових цін

По-друге, інтитуціоналісти вважають, що необхідно вивчити не стільки функціонування, скільки розвиток трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальні гарантії занятості може стати важливішим питанням про рівень заробітної плати. Так проблема безробіття стає перш за все проблемою структурної незбалансованості.

По-третє на думку інституціоналістів, ринок далеко не нейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагачення крупних підприємств. Основа влади крупних корпорацій – техніка, а не закони ринку. Визначальну роль відіграє тепер не споживач, а виробник.

По-четверте, інституціоналісти вважають, що необхідно відмовитися від аналізу економічних відносин з позиції так званої «економічної» людини. Необхідні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій проти диктату підприємців. Державі необхідно взяти під свою опіку екологію, освіту, медицину.

Як течія економічної думки, інституціоналізм відносно молодий: його виникнення і формування як наукової школи відноситься до кінця 19 ст., але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму були широко розповсюджені в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму одержав назву так званої старої негативної школи (Т.Веблен, Дж.Р.Коммонс, У.К.Мітчелл, Дж.Гобсон).

Другий етап продовжувався з 40-х по 60-ті роки (пізній інституціоналізм). Ідеологи інституціоналізму цього періоду не тільки описували протиріччя, але і, виходячи із досвіду і фактів, висували пропозиції, які були направлені на здійснення реформ рузвельтівського «нового курсу». Вони вивчали демографію і антропологію, розробляли теорії профспілкового руху. (Дж.Кларк, А.Берлі, Г.Мінз).

З початку 70-х років розпочинається новий і поки що останній етап в розвитку інституціоналізму, який називають інституціонально-соціальним напрямком або неоінституціоналізмом (А.Лоув, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелберт, Р.Коуз, Дж.Бюкенен, У.Ростоу, П.Дракер, Р.Арон, Ж.Еллюль, Дж.Белл, О.Гоффлер).

В ранньому американському інституціоналізмі виділяються три основні напрямки:

1)соціально-психологічний

2)соціально-правовий

3)емпіричний (конюнктурно-статистичний)

Всі вони, не дивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один від одного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.

У витоків соціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американський економіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробив психологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальної психології, біології і антропології. В своїх роботах Веблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей, вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних і соціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталі традиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними і вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собою процес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури. Веблен став основоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Він запропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сферою обігу, а другий з сферою виробництва.

Предметом економічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.

В кінці 19 ст. Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Для методології Коммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності і юридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичної школи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальності Коммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки, корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми і аспекти їх функціонування.

Засновником імперичного (кон’юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважати Уеслі Мітчелла. В центрі уваги Мітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення, що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їх традиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, а не психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвитку людського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв’язків між його членами.

В центрі досліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, які фактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, гроші і кредит.

 

59. Постіндустріальна економіка та основні тенденції в її розвитку. Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства. Вчення М.Кастелса. Нова економіка як економіка знань.