Тому ціна землі залежить від двох величин: розмірів земельної ренти, яку можна одержати, ставши власником землі;ставки позикового відсотка.

Цю залежність можна виразити формулою:

 

 

 

7. Економічний зміст факторних доходів. Диференціація доходів населення: причини та вимірювання (крива М. Лоренца, коефіцієнт Джині, децильний і квінтильний коефіцієнти). Необхідність, інструменти та межі перерозподілу доходів. Оптимум В. Парето.

Дохід, одержаний підприємством від збуту виробленого продукту розподіляється у визначеній залежності від виробничих факторів. Заробітна плата (ціна праці) утворюється в залежності від вкладеної праці, рента (дохід від фактора з нееластичною пропозицією) – від ціни використовуваної ділянки землі, прибуток (дохід на виробничий капітал) і процент (дохід на грошовий капітал) – від обсягу застосованого капіталу. Заробітна плата, рента, прибуток і процент – це так звані фактори доходу, які в ринковій економіці виступають цінами факторів виробництва.

Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів:

1. Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер, є функціонально-виробничим, а основними факторними доходами виступають заробітна плата, рента, відсоток і прибуток.

2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів.На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу.

3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах.

4. Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет.

5. У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.

Аналіз цих принципів показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца.

Як бачимо, на графіку по одній осі відкладена частка сімей з різними доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30% доходу, 70% сімей - 70% доходу і т.д. Такий розподіл на графіку показує бісектриса ОА.

Реальний розподіл, як показують реальні результати його аналізу у багатьох країнах, відбувається таким чином, що більша частина сукупного доходу розподіляється на користь меншої частини сімей. Його відображає на графіку крива Лоренца. Чим далі ця крива відхиляється від бісектриси, тим більший ступінь нерівності в розподілі доходів. Абсолютна нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші - взагалі нічого не отримують.

Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом Джині. Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності.

У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до такої ж кількості найбагатших.

Оскільки доходи виступають у грошовій формі, їх реальні розміри мають оцінюватись, виходячи із купівельної спроможності грошей, які безпосередньо надходять у розпорядження їх власника. Тому розрізняють номінальні та реальні доходи.Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від розмірів оподаткування та зміни цін на товари та послуги. Реальні доходи — це доходи з урахуванням роздрібних цін і тарифів на товари та послуги, розміру податків та обов'язкових платежів. Щоб розрахувати реальні доходи, необхідно від номінальних доходів відняти податки та обов'язкові платежі в бюджет. Це буде величина кінцевих доходів, які, в свою чергу, слід скорегувати на рівень цін:

де Ір.д. - індекс реального доходу; Ік.д.. - індекс кінцевого доходу; Іц.х. - індекс цін.

Якщо реальні доходи населення зменшуються у зв'язку з інфляцією, то державі слід проводити політику індексації доходів, яка сприяє утриманню доходів на попередньому рівні. Індексація доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції. її здійснюють держава, банки, страхові компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.

У розвинутих країнах індексація проводиться, якщо рівень цін зростає більше, як на 5% в рік. Індексація, як правило, стосується тих категорій населення, які отримують доходи із державного бюджету. В Україні вона стосується лише найменш оплачуваних категорій населення, що отримують доходи із бюджету.

Для оцінки реального стану життєвої спроможності людей у кожній розвинутій країні визначається так звана межа бідності. Бідність не піддається точному визначенню. Однак можна сказати, що людина або окрема сім’я бідує, коли у неї бракує коштів на задоволення елементарних потреб. Отже, бідною вважається сім’я, доходи якої не дозволяють її членам задовольнити свої фундаментальні економічні потреби, що дозволяє виявити коло сімей, що потребують соціальної допомоги.

Критерієм визначення межі бідності служить також структура споживання сім’ї. Закономірності зміни структури споживання сім’ї і добробуту нації дослідив ще в середині 19 століття німецький економіст і статистик Е.Енгель у законі, який було названо його ім’ям. Суть закону Енгеля така: із зростанням доходів сім’ї частка її витрат на продовольчі товари зменшується, на промислові (одяг, житло, комунальні послуги) залишається незмінною, а на соціальні, духовні і культурні запити зростає.

Отже, чим менша пересічна частка витрат сім’ї на харчування, тим вищий економічний розвиток країни і добробут нації. Водночас аналіз структури витрат окремих категорій сімей дає можливість виявити сім’ю, що знаходиться за межею бідності (зокрема, для США такою межею є 30 і більше відсотків витрат на харчування від доходів сім’ї).

 

8. Методологія макроекономіки. Макроекономічні моделі: суть, види та особливості використання в макроекономічному аналізі.

Для виконання макроекономікою своїх функцій (пізнавальну та прикладну) вона має спиратися на певні методи, які в сукупності складають її методологію. Згідно з методом сходження від абстрактного до конкретного процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування економіки можна розкласти на два етапи.

Перший етап – використання фактів економічної практики з метою обгрунтування теоретичних положень про поведінку економіки.

Другий етап – використання теоретичних положень про поведінку економіки з метою цілеспрямованого впливу на економічну практику. На даному етапі сукупність теоретичних положень, отриманих в процесі узагальнення фактів або перевірки гіпотез за допомогою фактів, використовується при виробленні економічної політики, тобто заходів, спрямованих на вирішення певних проблем і досягнення поставлених цілей.

Головним методом узагальнення та відображення реальних макроекономічних процесів є моделювання. Модель – це спрощена картина реальності, абстрактне узагальнення фактичної поведінки досліджуваних явищ. Моделювання дає можливість нехтувати несуттєвими, другорядними деталями і зосереджуватися на головних, принципових зв’язках, які спостерігаються в реальному житті.

Ендогенні змінні

Екзогенні змінні

МОДЕЛЬ

В макроекономічних моделях використовуються два види змінних: ендогенні та екзогенні. Ендогенні змінні – це чинники, поведінку яких потрібно пояснити в процесі побудови моделі. Екзогенні змінні – це чинники, поведінка яких визначається за межами даної моделі. В процесі моделювання з’ясовується як екзогенні змінні впливають на ендогенні. Це можна виразити таким чином:

 

 

Застосовуються різні типи моделей: графічні, математичні, табличні. В процесі моделювання головним є не тип моделі, а її здатність адекватно відобразити взаємозв’язки, які існують в реальній економіці. В макроекономіці найбільше застосовуються математичні та графічні моделі.

В графічних моделях, як правило, відображається залежність між двома змінними, одна з яких є ендогенною, а інша – екзогенною. Оскільки ці змінні формують конструкцію моделі, то їх можна назвати базовими змінними. Але крім базових можуть існувати інші змінні, які здатні впливати на базові змінні.

В процесі побудови графічної моделі, коли визначається залежність між двома базовими змінними, застосовується припущення “за інших незмінних умов ” або “ceteris paribus”. Таке припущення означає, що всі інші змінні за винятком базових, залишаються незмінними. Це спрощує аналіз і дає можливість зосередити увагу лише на дослідженні залежності між базовими змінними.

Переважна більшість макроекономічних змінних характеризує відповідні процеси та результати кількісно. Наприклад, кількісно вимірюється обсяги товарів, грошей, робочої сили, інвестицій тощо. Але одна частина таких змінних кількісно відображає процеси, а інша – результати певних процесів. Тому в макроекономіці розрізняють два типи кількісних змінних: запаси і потоки.

Запас – це кількість будь-чого виміряна в даний момент часу. Потік – це кількісна визначеність зміни будь-чого за певний проміжок часу. Запасові і потокові змінні часто взаємопов’язані між собою. Так, наявний в економіці на певну дату обсяг капіталу – це запас, а обсяг інвестицій за певний проміжок часу – це потік. Ідентифікація змінних як запасових або потокових дає можливість правильно оцінити результати функціонування економіки і визначити можливості суспільства щодо їх покращення. Наприклад, обсяг капіталу як запасу залежить від обсягу інвестицій як потоку. Звідси висновок – для збільшення обсягів капіталу слід збільшувати обсяги інвестицій.

9. Теоретичні засади та принципи побудови СНР. Макроекономічні показники потоку (ВВП і ВНД) і методи їх обчислення. Національне багатство як показник запасу: суть та структура.

Система національних рахунків (СНР) – це сукупність категорій, які відображають загальні умови і сукупні результати функціонування кожної національної економіки. СНР спирається на ряд методологічних принципів. До основних можна віднести такі:

¾ продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід її суб’єктам.

¾ в основі економічної рівноваги лежить тотожність між виробленим продуктом і доходом, одержаним від його реалізації.

¾ в процесі відтворення економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік перетворень витрат у доходи, а доходів у витрати.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них – інституційна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Виділяють 5 секторів СНР:

1. Нефінансові корпорації: інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів і не фінансових послуг на ринкових засадах, тобто з метою їх продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток.

2. Фінансові корпорації: інституційні одиниці, які на комерційній основі займаються фінансовим посередництвом або допоміжною фінансовою діяльністю. До них відносяться комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії тощо.

3. сектор загального державного управління: інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і здійснення регуляторної діяльності в економіці надають також неринкові послуги для індивідуального чи колективного споживання та перерозподіляють доходи і багатство.

4. Домашні господарства: інституційні одиниці, що можуть складатися з однієї або групи фізичних осіб, основною функцією яких є споживання а також некорпоративна виробнича діяльність (дрібні ферми, невеликі магазини, майстерні тощо).

5. Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства”: інституційні одиниці, що створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг. Основними ресурсами цих установ є добровільні внеск и домашніх господарств.