Правило максимізації прибутку

Для того, щоб максимізувати прибуток, що є основним мотивом діяльності фірми, недостатньо лише мінімізувати витрати, оскільки існує багато різних обсягів випуску, при яких фірма може виробляти продукт з найменшими витратами. Проте, як відомо, існує лише один єдиний обсяг виробництва, при якому фірма одержує максимальний прибуток (це обсяг випуску, при якому граничний дохід і граничні витрати фірми є однаковими).

42. Господарська стратегія фірми-монополіста на ринку товару і фактори, що її визначають.

Спектр ринкових структур досить широкий – від високо конкурентних ринків до ринків, на яких є лише один продавець — монополія — або лише один покупець — монопсонія. За нерегульованої монополії наявна тенденція до завищення цін та обмеження обсягів виробництва. Нерегульована монопсонія призводить до встановлення занижених цін і купівлі менших обсягів продукції. Прикладом монополії є підприємства комунальних послуг, якими володіє держава. Це електроенергетичні, газо- та водопровідні, телефонні компанії тощо. Монополія характеризується:

1) наявністю в галузі єдиної фірми — чистого, або абсолютного, монополіста;

2) відсутністю близьких замінників продукту монополіста. Покупець змушений або платити встановлену ціну, або відмовитися від цього продукту;

3) наявністю бар'єрів для входження в ринок. Інші фірми не можуть увійти в

ринок, де панує монополія. Серед причин, що зумовлюють існування монополії, найвагомішими є такі:

• володіння основними видами сировини;

• патентні права;

• авторські права і товарні знаки.

З погляду реклами, у монополіста немає необхідності в агресивних діях. Монополіст працює безпосередньо з кривою попиту, а не з ціною.

Умова рівноваги фірми в короткостроковому періоді визначається як MR=MC.

1. Для встановлення ціни в умовах монополії визначають:

♦ характеристики ринкового попиту;

♦ витрати попиту;

♦ обсяг виробництва;

♦ ціну, що максимізує прибуток

2. Монополіст не призначає найвищу ціну, оскільки прибуток може і не бути в цьому випадку максимальним.

3. Для монополіста важливий не прибуток на одиницю продукції, а максимум сукупного прибутку.

4. У монополіста можливі збитки при падінні попиту і високих витратах.

5. Монополіст уникає ділянки еластичного попиту.

6. Монополіст може скоротити обсяг виробництва і збільшити ціну.

7. Монополіст може збільшувати свій прибуток шляхом введення дискримінації або так званих дискримінаційних цін[2, c. 214-216].

Дискримінація - це розходження. Основою дискримінації є низка основних ознак:

а) досконала дискримінація, коли встановлюються різні ціни на кожну продану одиницю товару;

б) дискримінація за обсягом закупівель, коли дається знижка при покупці великої кількості товару;

в) сегментація ринку також є ознакою дискримінації.

Стратегії ціноутворення в умовах монополістичного ринку

1. Стратегія множинності цін (орієнтація на індивідуальний попит - різним покупцям за різними цінами, або різні одиниці продукції за різними цінами).

2. Стратегія сегментації ринку (на ринку з менш еластичним попитом продукція продається за вищою ціною).

3. Стратегія демпінгових цін (встановлення надзвичайно низьких цін на продукцію).

Державна монополія може за допомогою політики цін переслідувати досягнення самих різних цілей. Вона може установити ціну нижче собівартості, якщо товар має важливе значення для покупців, що не в змозі здобувати його за повну вартість. Ціна може бути призначена з розрахунком на покриття чи витрат одержання доходів. А може бути і так, що ціна призначається дуже високої для всілякого скорочення споживання. У випадку регульованої монополії держава дозволяє компанії встановлювати розцінки, що забезпечують одержання «справедливої норми прибутку», що дасть організації можливість підтримувати виробництво, а при необхідності і розширювати його. І навпаки, у випадку нерегульованої монополії фірма сама вільна встановлювати будь-яку ціну, що тільки витримає ринок. Фірми не завжди запитують максимально можливу ціну. Отут і острах уведення державного регулювання, і небажання залучати конкурентів, і прагнення швидше проникнути - завдяки невисоким цінам - на всю глибину ринку.

Таким чином, можливості і проблеми політики цін міняються в залежності від типу ринку. За винятком випадків роботи на ринках чистої конкуренції, фірмам необхідно мати упорядковану методику установлення вихідної ціни на свої товари. На малюнку представлена методика розрахунку цін, що складає із шести етапів[5, c. 114-115].

Ціну і випуск продукції в умовах чистої монополії можна досліджувати у короткостроковому та довгостроковому періодах. З'ясуємо ціну і випуск продукції у короткостроковому періоді.

Максимізація прибутку монополіста у короткостроковому періоді

Щоб максимізувати прибуток, монополіст, як правило, вибере такі ціну і випуск продукції, за яких різниця між загальним виторгом та загальними витратами є найбільшою. Наприклад, користуючись таблицею, визначимо, що наш гіпотетичний монополіст вибере рівень виробництва між 26 і 30 одиницями за певний період часу при ціні між 65,5 і 67,5 гривні. На рисунку ця ситуація зображена графічно. На рівні виробництва між 26 і 30 одиницями, що максимізує прибуток, граничні витрати дорівнюють граничному виторгу.

Розглянемо таблицю і рисунок та проаналізуємо ринкову ситуацію для монополії. В умовах монополії фірма максимізує свій прибуток, якщо вона становить такий рівень випуску продукції, за якого граничний виторг дорівнюватиме граничним витратам. Легко довести, що це – необхідна умова максимізації прибутку. За будь-якого рівня виробництва, коли граничний виторг перевищує граничні витрати, прибуток може збільшуватися внаслідок зростання рівня виробництва, тому що додатковий виторг перевищує додаткові витрати. Отже, економічний прибуток не буде максимальним, коли граничний виторг перевищує граничні витрати.

За будь-якого рівня виробництва, коли граничні витрати перевищують граничний виторг, економічний прибуток може збільшитися внаслідок зменшення рівня виробництва, бо зменшення загальних витрат є більшим, ніж зменшення загального виторгу. Отже, прибуток не буде максимальним, коли граничні витрати перевищують граничний виторг. Оскільки економічний прибуток не є максимальним, коли граничний виторг перевищує граничні витрати чи коли граничні витрати перевищують граничний виторг, максимум досягається тільки у разі рівності граничного виторгу та граничних витрат[9, c. 89-91].

Законом рівноваги монопольної фірми на ринку є рівність граничного виторгу і граничних витрат.

 

43. Олігополія. Основні моделі олігополістичного ціноутворення.

 

Олігополія - це ринкова структура, при якій в реалізації якого-небудь товару домінує небагато продавців, а поява нових продавців ускладнено чи неможливо. Товар, реалізований олігополістичними фірмами, може бути і диференційованим і стандартизованим.

ричини існування олігополій (чому в певній галузі може існувати тільки декілька фірм?):

- ефект масштабу – багато фірм починають свою діяльність із невисоких технологій та при малих масштабах. Проте, із часом “кмітливі” фірми “розростаються”, а менш енергійні залишаються позаду. Так, в США спочатку було біля 80 фірм по випуску автомобілів, на даний момент існує три, а саме “Дженерал моторз”, “Форд” і “Крайслер”, які контролюють 90% автомобільного ринку США. Ефект масштабу може бути досить складним бар’єром для вступу в галузь, так як для того, щоб ввійти в галузь, необхідно вкласти мільярди доларів.

- інші причини (бар’єри): володіння патентами та контроль над стратегічною сировиною надзвичайно важливі в хімії, електроніці, алюміневій промисловості; додатковим фінансовим бар’єром для вступу можуть бути витрати на рекламу.

Існує два види олігополії. Перший вид припускає, що кілька фірм роблять ідентичний продукт. Другий – коли невелика кількість виробників випускають диференційовані товари.

Щоб розглянути сутність олігополістичного ціноутворення необхідно розглянути чотири різні моделі:

1) ламана крива попиту;

Ламана крива попиту олігополіста означає, що кожен олігополіст вважатиме, що люба зміна в ціні приведе до гіршого. Значна кількість споживачів покине фірму, якщо вона збільшить ціну, а якщо знизить – її продажі якщо і збільшаться, то незначно. Іншою причиною стабільності цін олігополіста є те, що ламана крива граничного доходу залежить від ламаної кривої попиту, і це означає, що в певних границях значні зміни витрат не вплинуть на об’єм виробництва і на ціну.

2) обумовлене таємним договором узгодження;

Так як при олігополії діє невелика кількість фірм – це сприяє таємному договору (безпосередній чи мовчазній згоді про те, щоб зафіксувати ціни, розділити чи розподілити ринки чи іншим чином обмежити конкуренцію між собою). Так, вкладання таємного договору, може сприяти олігополістам для отримання більших прибутків, запобігти ціновій війні та обмежити вступ в галузь нової фірми. Таємне узгодження може приймати певний ряд форм. Найбільш проста форма – картель, який передбачає формальне письмове узгодження відносно ціни та об’єму виробництва (найвідоміший картель ОПЕК (організація країн – експортерів нафти), в який входило 13 країн.

3) лідерство в цінах; олігополісти можуть координувати свою поведінку в області цін, не вступаючи в таємний зговір. Так велика (крупна) фірма, “пануюча” змінює ціну, а всі інші більш чи менш автоматично слідують за цією зміною. Ціновий лідер притримується такої тактики: оскільки зміна цін пов’язана з деяким ризиком в тому відношенні, що конкуренти можуть не послідувати за лідером, коректировка цін робиться рідко. Лідер, переважно, перед збільшенням ціни усно повідомляє своїх адміністраторів-менеджерів, які дають інтерв’ю в пресу, по телебаченню і т. д.

4) ціноутворення за принципом “витрати плюс”; В цьому випадку олігополіст використовує формулу чи методику для визначення витрат на одиницю продукції, і до витрат додається накидка, для того щоб визначити ціну. Однак, витрати на одиницю продукції змінюються із зміною об’єму виробництва, і тому фірма повинна мати деякий типовий, або плановий, рівень виробництва.

Так як фірми в умовах олігополії можуть досить швидко відповісти на зміну ціни, а також, так як промислові олігополісти володіють значними фінансовими ресурсами, на які можна підтримувати рекламу чи розвиток продукції, то фірми-олігополісти здебільшого займаються неціновою конкуренцією

 

44. Ринково-продуктова стратегія монополістично-конкурентної фірми в короткотривалому і довготривалому періодах. Диференціація товару і його реклама. Ефективність виробництва при монополістичній конкуренції.

Монополістична конкуренція – це ринкова структура, де відносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринків монополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави, безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо.

Монополістична конкуренція має наступні ознаки:

· відносно велике число невеликих фірм;

· диференційована продукція;

· деякий, проте обмежений контроль над ціною;

· нецінова конкуренція;

· відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.

Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на монопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.

Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею.

Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, але класичною вважається модель Е.Чемберліна. Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва. Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту і відповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного конкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту – більш пологою, тому що ситуація наближатиметься до досконало конкурентного ринку.

Якщо короткострокова рівновага монополістичного конкурента нагадує рівновагу монополіста, то довгострокова подібна до рівноваги конкурентної фірми. Проте досконало конкурентна рівновага і рівновага в умовах монополістичної конкуренції мають і значні відміни.

Конкурентне ціноутворення веде до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності:. На ринках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу ресурсів. На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищує граничні витрати.

Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму. Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому що її прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни – ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.
Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, що провідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша диференціація продукції – підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справна організація реклами. У фірм з’являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію.

Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона є джерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками обмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.

Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту. Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою реклами фірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попиту на свою продукцію.
Позитивний вплив реклами вбачають у тому, що вона поширює інформацію про властивості нового продукту, допомагає споживачам зробити розумний вибір, стимулює покращення продукту. Вона вимагає додаткових витрат, але може сприяти здешевленню продукції для споживачів, якщо фірмі вдається скористатися зростаючим ефектом масштабу. Критики реклами наводять так само багато контраргументів.

Вплив рекламної діяльності неоднозначний: з одного боку, реклама дозволяє кожній фірмі посилити її монопольну владу, оскільки переконує споживача, що в світі товарів мало гідних замінників товару фірми, через значні видатки слугує бар’єром входження. З іншого боку, реклама надає інформацію про існування великої кількості замінників, через що попит на продукцію будь-якої фірми стає більш еластичним, а ціни і прибутки мають тенденцію до зниження, отже, галузь стає більш конкурентною.

Ціноутворення за умов монополістичної конкуренції має подвійний характер. З одного боку, воно зазнає впливу об’єктивних чинників – витрат виробництва і збуту, причому на перший план виходять саме витрати збуту. З іншого боку, на рівень цін впливає суб’єктивний чинник. Ціна відображає якість товару, престиж торговельної марки. Саме суб’єктивний чинник відіграє більш суттєву роль у можливості маніпулювати цінами, здійснювати політику з формування власного ізольованого мікро – ринку.
На відміну від конкурентної фірми і монополії, для максимізації прибутку фірма – монополістичний конкурент повинна враховувати три фактори: обсяг випуску, ціну та зміну продукту і рекламну діяльність.

 

45. Розвиток меркантилістської доктрини. Теорія грошового та торговельного балансу.

 

Меркантилізм - це направлення економічної думки, прибічники якого бачили у зовнішній торгівлі джерело багатства в результаті здійснення активного торгового балансу (перевищення експорту над імпортом товарів).

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що меркантилізм виник на основі узагальнення первісного нагромадження капіталу.Меркантилістські методи застосовувались державою для розвитку мануфактурної промисловості, для вирішення виникаючих проблем. Вчення захищало торговця, і тому Голандія в результаті розквіту та збагачення за рахунок розвитку судноплавства, зовнішньої торгівлі та колоніальної експансії, була проголошена ідеалом меркантилізму. Тобто меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки. Він був однозначно і теорією, і керівництвом до дії тогочасного суспільства.

Відповідно до меркантилістів:

· багатство – це гроші, а гроші – це золото та срібло

· товар має вартість, так як він купується за гроші

· джерелом багатства є зовнішня торгівля.

Це зараз у 20 столітті патріарх маркетингу Ф. Котлер стверджує, що прибутковість капіталовкладень у виробництво, вище, ніж в сферу обігу – торгівлю.

Але в свій час меркантилізм мав реальну базу, відзначався практицизмом і вирішував актуальні проблеми свого часу.

Основні положення економічної теорії меркантилізму.

· Предмет дослідження у меркантилістів.

Тут доцільно порівняти це вчення з поглядами античного світу. Основним принципом давніх теорій був арістотелівський поділ господарства на економіку і хремастику. Основне значення з точки зору античних економістів належало саме хремастиці.

Меркантилістська концепція багатства:

· багатство це гроші

· виробництво створює умови для росту багатства і тому його потрібно розвивати

· джерелом багатства є зовнішня торгівля

· прибуток утворюється в сфері обігу, тому що товари продаються по вищій ціні, ніж купуються. Таким чином ціна продажу більша за ціну купівлі.

· джерелом збагачення є тільки зовнішня торгівля. Національна торгівля не збільшує національного багатства, але може забезпечити процвітання окремих осіб.

· баланс зовнішньої торгівлі повинен бути активним, тобто імпорт повинен бути менший за експорт

Головні напрямки політики меркантилізму.

· Сприяння збільшенню виробництва товарів для експорту, за рахунок розвитку промисловості, особливо мануфактурної.

· Активний протекціонізм, що захищав власного виробника, “охороняв” національний ринок від імпортних товарів. Це ставало можливим в результаті підтримки експансії торгового капіталу, особливо при сприянні створення монопольних торговельних компаній. Логічним наслідком цих дій держави з’явився ще один напрямок політики меркантилізму – розвиток судноплавства та захват колоній.

· Необхідність мати кошти для реалізації цієї політики призвало до різкого підвищення податків.

Розглядаючи суть меркантилізму, слід зазначити, що у своєму розвитку він пройшов дві стадії.

Перша стадія - ранній меркантилізм (16 століття), пов’язаний з утвердженням монетарної системи (монетаризм).

Ранній меркантилізм зародився до великих географічних відкриттів. Представниками цього напрямку були: в Англії – В. Стаффорд, в Італії – Г. Скаруффі.

Для монетарної системи характерна теорія грошового балансу.

Відповідно цієї концепції завдання накопичення грошових багатств в країні вирішувалась головним чином адміністративним шляхом, що забезпечував жорстку регламентацію грошового обігу, зовнішньої торгівлі. Монетаристи розглядали золото, як скарб, абсолютну форму багатства, шукали шляхи його притоку з-за кордону. При цьому намагались зберегти гроші в своїй країні. При цьому слід пам’ятати, що гроші у цей час були представлені у вигляді грошових металів – золота та срібла. Тому вочевидь, що функція грошей, як накопичення скарбів, мала дуже велике значення.

По тому передбачалось регулювання руху грошей. Заборонялось вивозити золото та срібло з країни. Це каралось засудженням до смерті. Купці-експортери повинні були частину виручки, отриманої за кордоном повертати в країну готівкою. Іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на купівлю товарів місцевого виробництва.

Поряд з цим встановлювались високі ціни на експортні товари.

З точки зору грошової системи, слід відзначити, що меркантилізм характеризувався біметалізмом (встановлювалось фінансове співвідношення між золотими та срібними монетами).

Друга стадія - розвинутий меркантилізм, який одержав назву мануфактурний або власне меркантилізм (17 століття). Як і монетаристи, представники мануфактурної системи вважали, що багатство країни – це золото, джерелом багатства є зовнішня торгівля.

Основним положенням мануфактурного меркантилізму була теорія активного торгового балансу

В зв’язку з цім дозволявся вивіз грошей за кордон. При цьому висувався принцип – купувати дешевше в одній країні та продавати дорожче в інший.

Меркантилісти нового напрямку відмовились від заборони вивозу золота за кордон, від жорстокої регламентації грошового обігу.

Меркантилісти нового напрямку пропонують заходи для стимулювання зовнішньої торгівлі, яка повинна була забезпечити постійний приток золота в країну. Замість системи біметалізма вводиться монометалізм, тобто золото виступає єдиним грошовим металом.

Слід звернути увагу на ту обставину, що розвинутий меркантилізм в якості головної функції грошей признавав функцію грошей як засобу обігу.

Основним правилом зовнішньої торгівля вважалось перевага вивозу над ввозом.

Цьому сприяло меркантилістське піклування:

· розвитком мануфактурного виробництва,

· внутрішньою торгівлею,

· ростом не тільки експорту, але і імпорту товарів,

· закупками сировини за кордоном,

· раціональним використанням грошей.

У відповідність торгового балансу проводилась політика протекціонізму.

Значення теорії “торгового балансу” полягало у тому, що вона давала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо“торгового балансу” дійсно було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж, постійним і надійним, не пов’язаним з випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів ще не прийшов.

46. Зародження класичної політичної економії. Ідейно-теоретичні та методологічні засади класичної політичної економії, основні етапи її еволюції. Концепція економічного лібералізму – основа класичної політичної економії.

 

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб´єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної".

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII — на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від "класичної" (наукової) до "вульгарної" (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись "за зовнішню видимість явищ".

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Так, наприклад, відомий дослідник історії економічної думки М. Блауг у своїй знаменитій книзі "Економічна теорія в ретроспективі" відносить до класиків політичної економії "всіх послідовників А. Сміта аж до Дж. С. Мілля і Дж.Е. Кернса.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність та неоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII — середина XVIII ст.) — започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) — формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) — розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) — завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Першою комплексною теорією, яка пояснювала суть і структуру економіки та її взаємодію з іншими сферами суспільного життя, була теорія економічного лібералізму англійського вченого А.Сміта (1723-1790), в якій він дав всебічний аналіз капіталізму як економічної підсистеми суспільства. На його думку, основним джерелом суспільного багатства є індивідуальне прагнення до добробуту, а також властиве кожному індивіду бажання досягти якомога вищого становища 6 суспільстві. Головною умовою процвітання держави Сміт вважав:

• панування приватної власності;

• невтручання держави в економіку;

• відсутність перешкод для розвитку особистої ініціативи.

Він поділяв суспільство на три класи — найманих робітників, капіталістів і великих землевласників — і зазначав, що інтереси робітників протилежні інтересам імущих класів, однак вважав такий стан речей неминучим і природним.

Теорія Сміта значною мірою зорієнтована на розробку суто економічних проблем (вартості, багатства, капіталу, заробітної платні, ренти), але містить і опис загальносоціаль-них підвалин економічної діяльності. Для нього економіка є самодостатньою. Вона не потребує зовнішнього впливу і втручань з боку політики й держави. Водночас економіка не існує поза суспільством: так, урівноважений стан економіки зумовлений гарантією з боку держави свободи підприємництва, безперешкодної конкуренції, відсутністю протекціонізму (тобто державного покровительства) у торгівлі тощо. Соціальний вміст має і теорія вартості Сміта: джерелом вартості товару є всезагальна праця, яка передбачає соціальну рівність виробників.

 

47. Формування економічної науки у вченні А.Сміта. Теоретична система економічного вчення А.Сміта.

 

Адам Сміт (1723 – 1790) – видатний англійський економіст, справжній творець класичної політичної економії.

Вчений увійшов в історію економічної думки як засновник глибокого, системного викладу світової теорії економічної науки. Його теорія економічного устрою, заснована на ідеях лібералізму, принципах економічної свободи як підвалин розбудови й розвитку вільного, демократичного, громадянського суспільства.Методологічні основи класичної політичної економії були викладені А. Смітом у геніальній праці „Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776). Ця праця складається із п’яти книг.

Адам Сміт:

– сформував політичну економію як науку про об’єктивні закони виробництва і нагромадження багатства. Її головне завдання полягає у збільшенні багатства і могутності кожної країни;

– виокремив дві сторони політичної економії: позитивну і нормативну. Позитивна спрямована на об’єктивне тлумачення, наукове пояснення економічних явищ і процесів, виявлення реально існуючих закономірностей функціонування економічних систем. Нормативна спрямована на надання рекомендацій державі для проведення економічної політики, яка б забезпечувала народу досягнення достатніх доходів, засобів існування;

– розвинув теорію „природного порядку”, проаналізував реально існуючу ринкову систему, описав механізм її функціонування;

– зробив аналіз проблеми поділу праці, як основної умови зростання її продуктивності. Показав, як завдяки поділу праці і спеціалізації всередині майстерні, мануфактури, суспільства – зростає його продуктивність. Сформулював залежність обсягу продукту від числа осіб, зайнятих корисною працею, і від продуктивності праці. А. Сміт підкреслював, що лише розміри ринку обмежують інтенсивність розподілу праці;

– побачив у обміні джерело розподілу праці. Підкреслював, що удосконалення поділу праці розширює обмін товарів;

– з’ясував спонукальні мотиви людини до економічної діяльності.

Визнав, що поведінкою людей керує егоїзм та турбота про власну вигоду. Не доброзичливість і гуманність підприємців, а природне прагнення до отримання вигоди, поліпшення власного становища дозволяє іншим людям задовольняти свої потреби у різних благах. Розглядаючи особистий інтерес як могутній природний стимул прогресивного розвитку суспільства, А. Сміт вводить поняття. „економічної людини”. Ця людина як суб’єкт економічних відносин:

• незалежна, здатна самостійно приймати рішення;

• прагне керуватися у своїй діяльності особистими егоїстичними економічними інтересами і потребами;

• здатна раціоналізувати свою діяльність з метою максимізації вигод;

• достатньо поінформована про ситуацію на ринку.

А. Сміт багато уваги приділяє:

– розвитку теорії грошей, пов’язавши їх походження з об’єктивним стихійним процесом розвитку поділу праці і обміну. А. Сміт не вважав гроші як товар єдиною формою багатства, оцінював їх як переважно технічний засіб обміну. Розглядаючи дві функцій грошей – міру вартості і засіб обігу, останню виділів як головну. Пропонував замінити золото і срібло банкнотами, які б банки випускали в необхідній кількості;

– описанню принципу „невидимої руки”, під яким розумів стихійні об’єктивні закони ринкової економіки, які діють незалежно від волі і бажань окремих людей. Невидима рука ринку – це механізм стихійної координації економічної поведінки суб’єктів господарювання та узгодження їх власних інтересів за умов вільної ринкової конкуренції;– обґрунтуванню переваги економічної політики держави, заснованої на принципі „лесе фер” („laissez faire”, від фр. – дозволяти діяти, не заважати йти своїм ходом);

– формулюванню концепції ролі та функції держави, яка потім отримала назву „держава – нічний сторож”. Згідно цієї концепції, втручання держави у господарське життя має бути мінімальним, вона повинна захищати права кожної людини від несправедливості й гноблення. Держава повинна охороняти життя, свободу і власність громадян. А. Сміт висловлювався за державне регулювання мінімуму заробітної плати, норми позичкового відсотку;

– обґрунтуванню чотирьох основних правил оподаткування: - пропорційність (громадяни повинні ділитися з державою своїми доходами у певній пропорційності); - визначеність (податок, сума і спосіб платежу, термін сплати мають бути точно визначеними і зрозумілими); - зручність (податок має бути стягнутий у найзручніший для платника час і спосіб); - необтяжливість (податки повинні сприяти розвитку підприємництва і забезпечувати лише насущні потреби держави).

А. Сміт зробив суттєвий внесок в теорію вартості. Вчений:

– чітко розмежував споживну вартість („цінність у споживанні”) і мінову вартість („цінність у обміні”).