Місце виконання господарського зобов'язання

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, що

визначається законом і господарським договором, або місцем,

яке визначено змістом зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'я-

зання повинно бути виконано:

· за зобов'язаннями, змістом яких є передання прав на будівлю

або земельну ділянку, іншого нерухомого майна -- за місце-

знаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухо-

мого майна;

· за грошовими зобов'язаннями -- за місцем розташування упра-

вненої сторони на момент виникнення зобов'язання або за

новим місцем її розташування за умови, що управнена сторо-

на своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

· за іншими зобов'язаннями -- за місцезнаходженням постійно

діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної

сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухиляння її від прий-

няття виконання або іншого прострочення нею виконання зобо-

в'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести

належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери

до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управ-

нену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту но-

таріальної контори вважається виконанням зобов'язання (ст. 197

ГКУ).

Виконання грошових зобов'язань

Відповідно до ст. 198 ГКУ платежі за грошовими зобов'язан-

нями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються

в безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо

інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин по-

винні бути виражені й підлягають оплаті у гривнях. Грошові

зобов'язання можуть виражатись в іноземній валюті лише тоді,

коли суб'єкти господарювання мають право здійснювати розра-

хунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодав-

ства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті,

здійснюється відповідно до закону.

Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господар-

ських відносин застосовуються у випадках, розмірах та поряд-

ку, визначених законом або договором.

Змістом грошового зобов'язання є обов'язок боржника пере-

нести на кредитора право власності на грошові знаки у визна-

ченій сумі, якщо розмір зобов'язання точно зафіксований у мо-

мент його виникнення (наприклад, 100 дол.), чи у визначеній

сумі, якщо в момент виникнення зобов'язання його розмір ще

арифметично точно не визначено, але зазначений спосіб його

обчислення (наприклад, за ринковими цінами на день постачан-

ня).

Законодавством і судовою практикою це питання вирішено

однозначно. Зміни цінності грошів ігноруються правом, і до спір-

них правовідносин застосовується принцип номіналізму. Вперше

він був встановлений у праві Англії в 1604 р. у справі Gilbert v

Brett. Відповідно до цього принципу боржник, незважаючи на

зміну золотого змісту грошової одиниці, зобов'язаний заплати-

ти, а кредитор зобов'язаний прийняти у платіж грошові знаки,

що є законним платіжним засобом до моменту платежу в кіль-

кості, що становить номінальну суму боргу. У зазначеній справі

суд визнав, що з позицій права фунт завжди є фунтом, якою б не

була його цінність.

У США принцип номіналізму також був встановлений судо-

вою практикою у справах, пов'язаних з інфляцією епохи грома-

дянської війни 1861­1865 рр. Пізніше, у 1933 р. принцип номі-

налізму був сформульований у федеральному законі (спільної резо-

люції обох палат конгресу), в одній зі статей якого зазначалось,

що будь-яке грошове зобов'язання повинно погашатися доларом

за долар незалежно від його знецінення. Актом від 28 жовтня

1977 р. спільна резолюція була анульована, однак це не озна-

чає, що США відмовилися від номіналістичної концепції грошо-

вих зобов'язань, оскільки продовжують діяти правила, встанов-

лені в раніше винесених судових рішеннях.

У Франції принцип номіналізму спочатку був встановлений у

ст. 1895 ФГК стосовно договору грошової позики, однак судова

практика поширила це правило і на інші угоди, додавши зазна-

ченій нормі універсального характеру.

У Німеччині та Швейцарії ГГУ і ШОЗ не містять вказівок

щодо принципу номіналізму грошових зобов'язань, виражених у

національних валютах цих країн, що й стало підставою для

відмовлення в його застосуванні німецькими судами в 20-ті роки

ХХ ст.

Якщо розмір грошового зобов'язання обчислений в іноземній

валюті, то боржник має право сплатити у валюті країни, де

здійснюється платіж (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; судова практика

Англії і США), обчисливши розмір зобов'язання за курсом на

день платежу (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; ст. 41 Вексельного зако-

ну; ст. 36 Однакового чекового закону; ст. 72 закону Англії про

векселі 1882 р.; ст. 3­107 ЕТК), якщо законодавчо не встанов-

лено інше.

Свого часу великого поширення дістало так зване золоте за-

стереження, стабілізуюча дія якого полягає в тому, що розмір

грошового зобов'язання визначався або в золотих монетах ви-

значеної ваги і проби, або в паперових грошах, але в сумах, за

цінністю еквівалентних вартості, обумовленій кількості золота.

Поряд із золотими застереженнями в цивільному і торговельно-

му обороті було вироблено такий вид застережень, як валютні.

Валютне застереження -- це умова договору, що вказує на те,

яка валюта є валютою боргу, у якій валюті повинен бути зробле-

ний платіж і яким повинно бути курсове співвідношення між

зазначеними валютами на момент платежу. Періодично в умовах

валютно-фінансових криз, коли жодна з валют не може бути

гарантом стабільності ціннісного змісту грошових зобов'язань,

застосування тільки валютних застережень не дає бажаного ре-

зультату.

У Франції, Німеччині та Швейцарії норми, що встановлюють

принцип номіналізму, застосовуються судовою практикою як

диспозитивні. В Англії і США судовою практикою визнається,

що принцип номіналізму, який передбачається умовою договору

в разі відсутності захисних застережень в умовах відносної стабіль-

ності валют, завжди застосовується до спірних правовідносин.

Забезпечення виконання

Господарських зобов'язань

У ст. 199 ГКУ регламентується, що виконання господарських

зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідаль-

ності учасників господарських відносин, передбаченими ГКУ та

відповідними законами України. За погодженням сторін можуть

застосовуватися передбачені законом або такі, що не суперечать

йому, види забезпечення виконання зобов'язань, які зазвичай

застосовуються в господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учас-

ників господарських відносин застосовуються відповідні поло-

ження Цивільного кодексу України.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до дер-

жавного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною

гарантією у випадках та у спосіб, що передбачаються законом.

Гарантії забезпечення виконання

Господарських зобов'язань

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання гос-

подарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (га-

рантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страхо-

вою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог

управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в

письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сто-

рона) не виконає вказане в ньому певне зобов'язання, або наста-

нуть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні

(ст. 200 ГКУ).

Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише

на письмову вимогу управненої сторони.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претен-

зії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана

сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона

могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом

не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа

застереження щодо висунення таких заперечень.

До відносин банківської гарантії застосовуються відповідні

положення Цивільного кодексу України.

У ст. 201 ГКУ визначаються загальногосподарські (публічні)

гарантії виконання зобов'язань: "З метою нейтралізації несприят-

ливих наслідків від економічних злочинів законом може бути

передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціо-

нерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залу-

чають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, пере-

давати частину своїх коштів для формування єдиного страхово-

го фонду публічної застави".

Правове регулювання