Организационно-экономический механизм тнк для решения экологических проблем в условиях глобализации

В статье рассмотрено оценку целесообразности экономического регулирования экологической составляющей деятельности ТНК с учетом оценки экономической рациональности присутствия в стране экологически опасных производств.

 

Постановка наукової проблеми та її значення. Розширення кордонів індустріального природокористування, порушення екологічних вимог та стандартів, зростання обсягів неекологічної діяльності транснаціональних корпорацій (далі ТНК) та відповідне збільшення кількості екологічних катастроф з тяжкими екологічними наслідками призводять до погіршення екологічного стану навколишнього середовища та глобальних екологічних проблем. З одного боку, держава повинна забезпечувати гідні екологічні умови життя, що будуть безпечними для здоров’я людей, з іншого боку, їй постійно треба втримувати баланс між екологічністю та економічною ефективністю державного регулювання. У той же час, недосконалість у більшості держав, в тому числі й в Україні, дієвих інструментів економічного регулювання екологічної складової діяльності ТНК сприяло появі глобальних екологічних проблем, які набули особливого значення впродовж останніх років.

Аналіз публікацій із цієї проблеми. Якісно нова парадигма управління природокористуванням в глобальних умовах, досягнення значних економічних та соціальних результатів потребують як поглиблення теоретичних досліджень, так і підвищення їхньої практичної результативності завдяки реалізації базових засад екологоорієнтованого менеджменту.

Дана проблема знайшла певне висвітлення у працях західних вчених (М. Боте, Д. Буттербродта, Р. Марстрандера, Д. Мідоуса, Дж. Мілімена, Я. Мітроффа, Т. Пітерса, Й. Рандерса, Д. Сейера, П.Сенда, Р. Уелфорда, К. Хачінсона Д. Хобба, Р. Шелтона, Д. Юре та інших), російських та українських дослідників цих проблем (Базилюка Я.Б., Білоруса О.Г., В. Борейка, І. Бистрякова, Васюти О.А., О. Веклич, Пахомова Ю.М., Писарєва В.Д., Рокочої О.І., А. Румянцева, Сабодаша В.В., В. Смірнова, В. Трегобчука, В. Фейгіна).

Економіко-екологічні аспекти глобалізації постійно розглядаються та висвітлюються фахівцями ЮНЕП, ООН, Світового банку, СОТ, Комісії ЄС, інших впливових міжурядових та неурядових організацій, серед яких слід відзначити Римський клуб, під егідою якого було вперше вироблено важливі концептуальні підходи до ефективного і екологічно безпечного розвитку.

Водночас, наукове опрацювання концептуальних засад екологічного менеджменту як продуктивної складової національних і міжнародних стратегій розвитку, обґрунтування організаційно-економічного механізму його впровадження в Україні є недостатнім.

З позицій зазначених проблем і підходів постановка обраної проблеми є своєчасною та критично необхідною у контексті стратегічних інтересів України.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих результатів дослідження. Економічний розвиток в контексті глобальних трансформацій спричинив появу феномену, за якого господарську діяльність слід розглядати в рамках єдиної системи економіко-екологічних відносин. Фактично йдеться про нову парадигму сучасного розвитку, яка актуалізує не тільки проблематику розподілу обмежених ресурсів та вивчення процесів їхньої раціональної переробки, а й широкий спектр відносин геоекономічного характеру [5].

Розглянемо залежність проблематики природокористування від оперативної дії елементів системи суспільно визнаних цінностей економічних відносин. Основними первинними формами природокористування пропонується вважати “дикоспоживче” господарювання (використання виключно природних дарів), дотоварне виробництво в замкнених суспільних об’єднаннях, товарне виробництво з міжсоціумною кооперацією, котра потребує торговельних відносин, і переростає у середні віки у капіталістичну систему господарювання. На всіх цих етапах господарська діяльність практично не впливала на природнє оточення.

На наступних стадіях світового економічного розвитку як результат промислової та науково-технічної революцій – з одного боку і формуванням метропольно-колоніальних відносин, поглиблення процесу інтернаціоналізації економічних відносин, – з другого, вплив господарської діяльності на природне оточення стає все відчутнішим, а в деяких випадках катастрофічним (дефіцит кисню на територіях розвинених країн після 70-х років, що покривається переважно за рахунок тропічних лісів, вичерпання легкодоступних родовищ корисних копалин, техногенні катастрофи і т.ін.).

Узагальнивши новітні теоретико-методологічні розробки та практику екологічної діяльності на цій підставі можна висунути тезу про поступовий перехід світового співтовариства до нової парадигми природокористування. Минула парадигма ґрунтувалась на зменшенні впливу господарської діяльності на природне оточення (скорочення споживання природних ресурсів і шкідливих викидів у повітряний та водний басейни). Нова парадигма природокористування ґрунтується на виключенні будь-яких можливостей шкідливого впливу на природнє оточення: так замість очищення шкідливих виробничих відходів технологічні процеси в контексті нової парадигми мають виключати утворення таких відходів. Лише перехід світового співтовариства до нової парадигми природокористування дасть змогу уникнути екологічної деградації, економічна ціна якої, за оцінками вчених, становить 6% світового валового продукту [2].

Екологізація суспільства є процесом невпинного і послідовного впровадження технологічних, управлінських, політичних та інших рішень, що дозволяють підвищувати ефективність використання природних ресурсів і поліпшувати природнє середовище на локальному, національному та глобальному рівнях.

Суб’єкти господарської діяльності, перш за все ТНК, результати діяльності яких є джерелом найбільш несприятливого впливу на природнє оточення, часто самостійно регулюють рівень екологізації власної діяльності. Екологічному менеджменту провідні компанії відводять ключову роль. Особлива увага в приділена висвітленню діяльності Міжнародної мережі екологічного менеджменту, яка являє собою систему інституцій контролю і аудиту в сфері екологічного управління. До цієї мережі входять організації різного типу національної, регіональної та міжнародної належності, що ставлять за мету реалізацію програм обмеження негативного стороннього впливу на природнє оточення, формування екологічно дружньої парадигми міжнародного бізнесу і забезпечення сталого розвитку [4].

Дослідження процесу становлення і розвитку екологічного менеджменту ТНК дозволило зробити висновок про наявність двох груп чинників впливу: зовнішніх і внутрішніх. Сукупність зовнішніх визначається загальною залежністю діяльності ТНК від системної дії різноманітних органів місцевого самоврядування та державного управління материнських та приймаючих країн, учасників міжнародної мережі екологічного менеджменту, конкурентного середовища (споживачів, постачальників, партнерів і т.ін.) та різноманітних громадських рухів. Зовнішній вплив набуває таким чином прояву у комплексі міжнародних екологічних стандартів або ж інших вимог щодо раціонального природокористування і створення екологічно безпечних умов життєдіяльності населення, які застосовуються на практиці.

Внутрішні чинники є пов’язаними з реалізацією ініціатив учасників екологічно свідомого ділового середовища міжнародних компаній (акціонерів, менеджерів, працівників) їх штаб-квартир і зарубіжних відділень. Мотиви діяльності зазначених учасників полягають у: підвищенні міжнародної конкурентоспроможності корпорацій завдяки випуску екологічно чистої продукції, зменшенні або взагалі нівелюванні шкідливого впливу на природнє оточення, скороченні ресурсомісткості виробництва, поліпшенні іміджу компанії.

Акцентується увага на тому, що всі корпорації споріднених галузей промисловості приділяють систематичну увагу екологічній діяльності, фінансуючи різноманітні екологічні заходи. Протее, можна спостерігати діаметрально протилежні тренди. Японські корпорації збільшують обсяги такого фінансування не менш ніж на 20 % щорічно, а Mitsubishi Oil – на 25,3 %. Для європейських корпорацій цей показник становить не менше 10 %, а для Siemens – 23 %. Для корпорацій США є притаманним, навпаки, зменшення фінансування екологічних заходів за винятком Mobil Oil. Для Ford Motors це зменшення становить 19,2 %. Зазначені результати дозволили зробити висновок про наявність трьох моделей екологічної поведінки ТНК: японської – прогресивної, європейської – помірної та американської – регресивної [1].

Аналізуючи теоретичні розробки та практику екологічної діяльності ТНК, відпрацьованою і дієвою у цій сфері є так звана інтегрована система екологічного менеджменту (модель Вінтера), яка була розроблена і впроваджена в практику управління корпорацією Winter&Sohn (Німеччина) на початку 1970-х років, тобто до створення системи екологічних стандартів ІSO – 14000. На сьогодні «Модель Вінтера» отримала широке визнання в зв’язку із включенням її основних положень до «Статуту компанії в галузі стійкого розвитку: принципи екологічного менеджменту», який було прийнято Міжнародною торговою палатою на Всесвітній промисловій конференції в галузі екологічного менеджменту у квітні 1991 р. (м. Париж).

У формуванні сучасної національної системи управління природокористуванням державна екологічна політика відіграє принципову роль. ЇЇ цілі полягають у раціоналізації використання природного потенціалу країни з урахуванням стратегічних інтересів прийдешніх поколінь. В цьому контексті уряд, по-перше, має здійснювати політику природоохоронного протекціонізму.

По-друге, державна екологічна політика має бути спрямована на створення безпечних і сприятливих умов для життєдіяльності населення.

Виділено чотири групи соціально-організаційних та економічних механізмів реалізації державної екологічної політики:

– сучасні стандарти екологічної діяльності та аудиту, які регламентують, з одного боку, визначену якість природного оточення (води, повітря, землі і ін.) у вигляді гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у цьому оточенні, а, з другого – екологічні аспекти діяльності господарюючих суб’єктів, що засвідчують відповідність викидів шкідливих речовин встановленим граничним нормативам;

– розмежування екологічних повноважень органів центральної влади та місцевого самоврядування в екологічній сфері. Законодавчі та виконавчі органи центральної влади мають зосередити свою діяльність на обґрунтуванні, затвердженні і дотриманні нормативів екологічної діяльності всіма підприємствами незалежно від галузей та форм власності. Органи місцевого самоврядування здійснюють еколого-інтегративну адаптивну функцію в конкретних територіальних спільнотах, а саме уточнюють загальнонаціональні нормативи стосовно конкретної території, відстежують кумулятивні наслідки екологічної діяльності всіх підприємств, що діють у даній місцевості, та розробляють і реалізовують локальні екологічні програми розвитку території і створення безпечних умов життя населення;

– використання фінансово-економічних важелів екологічного регулювання виробничо-господарської діяльності підприємств. Вони мають ґрунтуватися на принципі «забруднювач платить», який закріплено у статті 174 (п. 2) Договору про ЄС. Враховуючи можливості перенесення забруднювачем цих витрат на споживача його продукції шляхом підвищення цін вкрай важливо або використовувати спеціальні інвестиції з прибутку, або відшкодувати за рахунок внесків забруднювачів до територіальних спеціальних фондів екологічного розвитку;

– формування принципів сучасної екологічної культури, з одного боку, у працівників, менеджерів та акціонерів підприємств, в тому числі і філій ТНК, а з другого – у територіальних громад.

Загалом адаптація моделей ефективного екологічного менеджменту ТНК в діяльності українських підприємств розглядається як ключова складова формування національної системи управління природокористування [6].

Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та сільського господарства, внаслідок хижацького використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася в одну з найнебезпечніших в екологічному відношенні країн. Нарощування продуктивних сил здійснювалося практично без урахування екологічних наслідків, панував відомчий споживацький підхід до розміщення нових виробництв, шкідливих з погляду екології. Було припущено численних серйозних помилок у використанні природних ресурсів, недостатня увага приділялася природоохоронній діяльності та контролю якості навколишнього середовища.

Екологічні наслідки такої політики для економіки України занадто важкі – 10 % втрат ВВП у вигляді зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондів, природних і людських ресурсів. Високий рівень індустріалізації та урбанізації призвів до погіршення умов життя, здоров’я населення, підвищення захворюваності, смертності та зниження народжуваності. У критичному екологічному стані опинився Дніпро – основна артерія України. Слід зазначити, що в колишній системі об’єктивна екологічна інформація замовчувалася, права громадян на екологічні умови життя ігнорувалися.

У процесі створення і удосконалення дієвої правової бази раціонального природокористування в Україні можна виділити три основних етапи: підготовчий (1991-1995 рр.), на якому було прийнятого базові екологічні акти; конституційний (1996-2000 рр.), на якому було закріплено право громадян на екологічно безпечне життя як одне з базових прав людини; гармонізаційний (2001р. – по теперішній час) на якому кількісні і якісні вимоги національної екологічно-нормативної бази наближаються до європейських стандартів.

Формування систем екологічного менеджменту в компаніях України ще тільки на початковій стадії. Саме тому назріла гостра потреба розвитку співпраці українських філій міжнародних компаній з органами державного регулювання природокористування.

Існує два типи оцінок рівня екологічності менеджменту українських підприємств: універсальний та спеціальний. Універсальна оцінка полягає у тому, що екологічна складова є часткою загальної оцінки рівня ефективності функціонування компанії. Спеціальна оцінка полягає у офіційному визнанні досвіду екологічного менеджменту компанії відповідною авторитетною організацією [1].

Загалом адаптація моделей ефективного екологічного менеджменту ТНК в діяльності українських підприємств розглядається в роботі як ключова складова формування національної системи управління природокористуванням.

Висновки. Сучасна концепція природокористування характеризується переходом від витратної парадигми, що ґрунтувалася на зменшенні витрат на подолання негативних наслідків виробничо-господарської діяльності на природнє оточення, до упереджувальної парадигми, що ґрунтується на виключенні негативного впливу виробничо-технологічної діяльності на навколишнє середовище.

Важливою особливістю зміни пріоритетів взаємодії ТНК з національними та регіональними екосистемами є формування нової концепції їх соціальної відповідальності, в основі якої має бути перехід від домінування показників прибутковості і ринкової капіталізації до заходів з поліпшення якості навколишнього середовища, охорони здоров’я та забезпечення безпеки населення на всіх стадіях науково-технологічної і виробничо-збутової діяльності із проведенням єдиних для всіх філій ТНК транспарентних екологічних заходів, що підвищить їхню інвестиційну привабливість, і як наслідок, міжнародну конкурентоспроможність.

Технологічні і ресурсні проблеми розвитку не тільки окремих країн, а й провідних ТНК неможливо розв’язати у сучасних умовах виключно на національному й регіональних рівнях. У будь-яких випадках і за будь-яких умов доводиться зважувати на численні екологічні обмеження як з погляду обмеження наявних природних ресурсів, так і з позицій економіко-техно-екологічних наслідків програм розвитку ТНК у приймаючих країнах.

У процесі транснаціоналізації української економіки актуалізуються питання запровадження інструментів прогресивних екологічних моделей поведінки ТНК з екологізацією всіх етапів господарської діяльності українських підприємств, реструктуризацією виробничо-технологічних комплексів та формуванням нових міждержавних організаційно-фінансових відносин з урахуванням вимог Кіотського протоколу. Якщо на попередніх етапах акцент екологічної діяльності був спрямований на зменшення забруднення шляхом їх очищення, то в сучасних умовах підприємства мають орієнтуватися на запобігання утворенню таких речовин.

Формування сучасної національної системи управління природокористуванням має ґрунтуватися на розробці та реалізації державної екологічної політики, системоутворюючими компонентами є: сучасні стандарти екологічної діяльності та аудиту; розмежування екологічних повноважень центральної та місцевої влад; використання відповідних фінансово-економічних інструментів екологічного регулювання та розбудова сучасної екологічної культури.

Впровадження сучасних підходів до формування екологічно свідомого менеджменту українських підприємств з урахуванням стану природного середовища та галузево-техногенного навантаження на нього має включати: екологізацію праці у шкідливих галузях бізнесу (енергетики, металургії, хімічній та вугільній промисловості); розширенням виробництва безпечних видів продукції, насамперед продовольчих продуктів та медикаментів; екологізація праці у шкідливих галузях бізнесу (металургії, хімічній та вугільній промисловості); наскрізне ресурсозбереження, орієнтоване на світовий рівень матеріало- та енергоємності продукції та глобальні перспективи безпечної життєдіяльності.

 

Список використаних джерел

1. Данилюк Н.І. Фактори ефективності екологічно-технологічної діяльності ТНК / Данилюк Н.І., Омельченко Р.В. // Регіональні перспективи – 2012 – № 3-5 (40-42). – С.381-384.

2. Катасонов В.Ю. ТНК против развивающихся стран: экологические аспекты / Катасонов В.Ю. // США: Экономика, политика, ідеологія. – 2013. – № 2. – С. 68-77.

3. Производственный и операционный менеджмент, 10-е издание: Пер. с англ. – М.: Вильямс, 2007. – 1184 с.

4. Транснаціональні корпорації: навчальний посібник / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Аксон, 2001. – 304 с.

5. Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку: Монографія: У 2 т. – Т. ІІ / Лук’яненко Д. Г., Поручник А.М., Антонюк Л.Л. та ін. / За заг. ред. Д. Лук’яненка, А. Поручника. – К.: КНЕУ, 2006. – 592 с.

6. Шварц Е.А. Экология и транснациональные корпорации: от мифов к прагматизму / Шварц Е.А. // Экология и жизнь. – 2008. – № 5(78). – С. 48-53.

 

 

УДК 336.761

Ткачук Ю.С.

Луцький національний технічний університет