Правове регулювання кредитування сільськогосподарського виробника

Аграрне право визнає сільськогосподарський кредит діє­вим стимулом розвитку сільського господарства, його струк­турних перетворень, підвищення ефективності сільськогоспо­дарського виробництва. Тому кредитній політиці у сільському господарстві приділяється належна увага.

Основним способом фінансового впливу на розвиток сіль­ського господарства у більшості країн є не безоплатне фінан­сування, а сплатне кредитування. Формою кредитів наділені багато державних програм у сільському господарстві. При цьому у багатьох країнах кредит виступає не як самостійна форма фінансування, а як форма стимулювання власних вкладів сільськогосподарського виробника.

Система сільськогосподарського кредитування, що діяла в Європейській правовій системі, була створена ще в середині минулого століття Раффайзеном у Німеччині й заснована на взаємному кредитуванні. Створена ним система функціону­вала без власного капіталу і дивідендів, а члени кредитних кооперативів несли неподільну солідарну відповідальність. Інша організація сільськогосподарського кредитування була також створена у Німеччині Шульцем, який створив това­риство, наділене капіталом. Члени його товариства несли обмежену відповідальність пропорційно своїм вкладам, диві­денди і прибутки виплачувалися вкладникам, структура товариств за своїми характеристиками наближалася до акціо­нерних товариств. Обидві вказані форми знайшли широке за­стосування в європейських країнах з тими чи іншими особли­востями. У Франції перевага віддавалася системі Раффайзена, на принципах якого створювалися місцеві каси сільськогос­подарського кредиту. На початку століття каси сільськогос­подарського кредиту були визнані у Франції законодавче. Во­ни одержали право на державне авансування і об'єднані у На­ціональну федерацію сільськогосподарського кредиту, яка в свою чергу була частиною Конфедерації взаємного страху­вання, кооперації та сільськогосподарського кредиту зі стату­сом державних, промислових і торгових підприємств.

Кооперативи та організації сільськогосподарського креди­ту стають впливовою фінансовою силою, яка визначає темпи та рівень розвитку сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим держава все частіше бере під свій контроль іс­нуючі у сільському господарстві кредитні системи та їх діяль­ність. У Франції кредитні відносини більше ніж в інших кра­їнах поставлені під державний контроль і погоджуються з планами перетворення та економічного розвитку сільського господарства.

Описані каси надають короткострокові, середньострокові та довгострокові сільськогосподарські кредити на підставі га­рантій, відомих цивільному праву Франції (іпотека, спеціаль­ні гарантії для сільськогосподарського кредиту). Крім цього, каси націлюють своїх членів на вкладення капіталів у сільсь­когосподарські фінансові операції. Кола кредитів у цих касах значно ширші ніж у сільськогосподарських виробників або осіб, які займаються сільським господарством. В останні ро­ки каси відіграли значну роль у розвитку сільськогосподар­ської економіки Франції і становленні її промисловості по переробці сільськогосподарської продукції. Значну роль крім державної кредитної системи відіграє і вільний взаємний сільськогосподарський кредит, використання якого регулю­ється розділом V сільськогосподарського кодексу Франції. Кредитні організації цієї системи діють на місцевому, окруж­ному і національному рівнях.

Сучасне сільськогосподарське виробництво великою мі­рою залежить від кредитів і особливо на етапі його становлен­ня, тому у різних країнах значна увага приділяється пробле­мам регулювання кредитних відносин. В цілому кредитні відносини регулюються як нормами зобов'язального права, так і права власності (майнового права) і в цьому розумінні вони мають складний механізм формування та захисту обов'язко­вих і майнових відносин.

Правове регулювання кредитних відносин звичайно регу­люється загальними нормами цивільного права. Однак врахо­вуючи специфіку сільськогосподарського кредитування май­же всі держави прийняли спеціальні закони про кредитування в сільському господарстві, запровадили системи сільськогос­подарського кредитування, які спираються, як правило, на державні спеціалізовані кредитні установи.

Дещо інакше відбувалося формування кредитних систем у СІЛА. Держава виступила у цій сфері перш за все як ініціатор створення кредитної системи фінансово-кредитних установ, вкладаючи початковий капітал у систему банківсько-кредит­них установ. У цьому зв'язку досить показовими є те, що дер­жава, яка в галузі сільськогосподарського кредитування ство­рила систему федеральних кредитних банків (1932 р.), феде­ральну страхову корпорацію (1934 р.), федеральну ощадну страхову корпорацію (1934 р.), експортно-імпортний банк (1934 р.), федеральну асоціацію іпотечного кредиту (1938 р.), федеральний банк для кредитування телефонізації форм (1971 р.), де фермери могли одержати кредити нарівні з інши­ми категоріями одержувачів. Спеціально для кредитування фермерів були створені у 1916 р. фермерська кредитна систе­ма, куди входять система федеральних земельних банків, сис­тема проміжних банків для кредитування фермерських зе­мельних банків, а також асоціація кредитування виробничих потреб (1933 р.), система банків для фермерських кооперати­вів (1933 р.). До цього часу майже всі кредитно-банківські установи повернули державі наданий їм початковий капітал і перейшли на операції із власними коштами.

Держава, створюючи кредитну систему намагалася не під­мінити і не витіснити систему приватних кредитних установ і нині кредитування фермерів здійснюється з багатьох джерел. Суб'єктами-кредиторами є система органів федерального зе­мельного банку, служби управління фермерського кредиту, різноманітні комерційні приватні банківські і кредитні уста­нови і страхові компанії та ін. Як правило, системи сільсько­господарського кредитування у багатьох державах більш спе­ціалізовані, ніж інші кредитні системи. Вони завжди орієнтовані на надання пільгових кредитів по більш низьких про­центних ставках, ніж у комерційних банках і страхових ком­паніях, більш тривалі тут і строки надання кредитів.

Найзначніша у цих системах практика надання кредитів під зобов'язання або тверде забезпечення у вигляді застави нерухомості, страхування ризику тощо. У правовій системі США як забезпечення виплати позики прийнято надавати позичальнику частки в нерухомості або рухомій власності. При цьому законодавство більшості країн дає можливість стягувати борги не вдаючись до суду і через судові процедури у випадку, коли позичальник не сплачує борг, а також прода­вати або по-іншому розпоряджатися нерухомістю або рухо­мою власністю, в яких була надана частка, для використання за обов'язками боржника у випадку несплати ним заборго­ваності.

Кредитна система для сільського господарства переслідує мету надання пільгових кредитів для будівництва, придбання обладнання, а також на поточні виробничі потреби. Спочатку орієнтовані на фермерів, кредити почали поширюватися і на решту сільськогосподарських підприємств і поступово почали ставати менше пільговими, наближаючись до ставок комер­ційних банків.

Що ж до довгострокових кредитів, то вони, як правило, надаються під заставу нерухомості або за договором про ви­куп землі у вигляді договору про довірчу власність. При заста­ві найчастіше оформляється договір застави нерухомості, умов купівлі-продажу і переуступки боргу. Високий рівень потреби в кредитах підтримує і високий рівень процентної ставки, який у системі сільськогосподарського кредитування коливається у межах близько 10 відсотків за іпотечним креди­том і продовжує підвищуватися.

У багатьох державах законодавство не визначає граничних строків надання кредитів, як до речі й інших обмежень для одержання кредиту, і процентних ставок, мети надання кре­диту, порядку повернення заставних коштів тощо. Конкурен­ція на інвестиційному ринку на практиці призводить до збільшення строків надання кредитів, але разом з цим і до більш жорсткого контролю за використанням коштів, а не­рідко і за виробничою діяльністю сільськогосподарського ви­робника в цілому, це дає можливість втручатися у виробни­чий процес і давати рекомендації щодо його ведення. Зобов'язання наслідувати рекомендації банківсько-фінансових органів призводить до формування спеціалізованих служб у банках і надання їм прав втручатися у діяльність сільськогос­подарських виробників, що часто і записується у заставних та кредитних зобов'язаннях. Більшість таких договорів має ти­повий характер і їх форми затверджуються на рівні держав

або їх автономій.

У США ця група відносин регулюється як федеральним законодавством (Единообразним торговим кодексом США), так і законодавством штатів. Стаття 9 цього кодексу передба­чає, що майно, яке визначається як заставне, знаходиться під побічним управлінням кредитора і боржник не вправі переда­вати його іншій особі. Що ж до продажу сільськогосподар­ської техніки у кредит, то постачальник сільськогосподар­ської техніки залишається її власником до того часу, поки фермер не сплатить усієї її вартості.

Законодавство ряду країн при заставі під врожай визнає сільськогосподарського виробника особливим суб'єктом кре­дитних відносин. Гарантії кредитора забезпечуються додатко­вою системою публічних повідомлень про продаж заставного майна, що полегшує стягнення боргу.

Значна практика короткострокового кредитування здій­снюється і без будь-якого забезпечення і подібні позики на­зиваються "незабезпеченими". У цих випадках позичальник обіцяє виплатити позику, скріплюючи свою обіцянку прос­тим векселем. При неповерненні у строк одержаної позики, кредитор не має переважного права на власність боржника і повинен стягувати борг через суд. Як правило закладна під нерухомість реєструється у спеціальних реєстраційних бюро за місцем перебування нерухомості. Це робиться для повідом­лення про право вимоги позикодавця на дану нерухомість і для надання позикодавцю переважного права щодо всіх ін­ших осіб, які потім можуть висунути вимоги на дану неру­хомість.

Майже вікова практика сільськогосподарських інвестицій в основному у вигляді кредитів дає можливість говорити про високу ефективність цих вкладень, і чималу роль тут відігра­ють державні кошти, які виділяються у вигляді стартових ка­піталів кредитних установ. Це призвело не тільки до виник­нення організацій сільськогосподарського кредиту, а й до планування інвестицій у державному масштабі, практики локального розподілу і контролю за їх використанням. Значно розвивалися в останні десятиліття у цій сфері функції мініс­терств сільського господарства як гарантів наданих сільсько­господарських кредитів. При цьому є тенденція до зниження участі державних коштів у кредитуванні і збільшення коштів взаємного кредитування.