Правове регулювання лізингових операцій

В зовнішньоекономічній діяльності

Суб'єктів агробізнесу

1. Правові засади регулювання лізингових операцій в зов­нішньоекономічній діяльності визначено в Законі України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. з наступними змінами та доповненнями від 19 січня 1999 р., іншими нормативно-пра­вовими актами України та укладеними відповідно до них до­говорами лізингу, крім відносин, урегульованих нормативно-правовими актами про оренду та приватизацію державного майна.

У чинному законодавстві України лізинг визначається як підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погоджен­ням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнарод­ним тощо.

Однією з важливих організаційно-правових форм реаліза­ції лізингу в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів агро­бізнесу є міжнародний лізинг, тобто договір лізингу, що здій­снюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрис­дикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Міжнародний лізинг здій­снюється відповідно до цього Закону, законодавства України, міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, та дого­ворів, укладених суб'єктами лізингу. Міжнародний лізинг мо­же бути як оперативним, так і фінансовим.

З урахуванням п. 1 ст. 4 Закону України "Про лізинг", міжнародний фінансовий лізинг можна визначити як договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначе­ної в день укладення договору. При цьому сума відшкодуван­ня вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за пе­ріод дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Міжнародний оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замов­лення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладен­ня договору.

2. Майно, передане за договором міжнародного фінансо­вого лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з по­значенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоо­держувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з догово­ром, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Водночас після закінчен­ня строку договору оперативного лізингу він може бути про­довжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншо­му лізингоодержувачу за договором лізингу.

За користування об'єктом лізингу лізингоодержувач вно­сить лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і мо­же бути нерівномірною.

Лізингові платежі включають:

— суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується на строк, за який вноситься лізинговий платіж;

— суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залуче­ний ним кредит для придбання майна за договором лізингу;

— платіж, як винагороду лізингодавцю за одержане у лі­зинг майно;

— відшкодування страхових платежів за договором страхуван­ня об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лЬингодавцем.

Склад лізингових платежів визначається у договорі лізингу і визначається за погодженням сторін. При цьому необхідно мати на увазі, що розміри, спосіб, форми і строки внесення платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лі­зингу також за домовленістю сторін. Лізингові платежі відпо­відно до законодавства України відносяться на валові витрати виробництва та обігу лізингоодержувача.

3. Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лі­зингу є власністю лізингодавця. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про лізинг", об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основ­них фондів відповідно до законодавства, в тому числі продук­ція, вироблена державними підприємствами (машини, устат­кування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду). Якщо вказане майно перебуває у дер­жавній власності, то воно може бути об'єктом лізингу лише за умови погодження з органом, що здійснює управління цим майном в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

При цьому не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного майна", крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, а також зе­мельні ділянки та інші природні об'єкти. Право масності на об'єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об'єкта лізингу відповідно до до­говору лізингу та законодавства України.

Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не пе­редбачено договором лізингу. Щодо оперативного лізингу, то такий ризик несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу. Якщо продавець або лізингодавець про­строчили строк передачі об'єкта лізингу, ризик його випадко­вого знищення або випадкового пошкодження у період про­строчення несе сторона, яка допустила прострочення строку передання. З метою забезпечення інтересів суб'єктів лізингу під час виконання ними лізингових операцій об'єкт лізингу та ризики, пов'язані з виконанням лізингових договорів, ри­зики випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єктів лізингу підлягають страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до законодавства.

При фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єк­та лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, тех­нічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержу­вач, якщо інше не передбачено договором лізингу.

Правове регулювання зовнішньоекономічної

Діяльності суб'єктів агробізнесу

У вільних економічних зонах

Одним з напрямів подолання економічної, фінансової, со­ціальної кризи, у якій опинилась Україна за останні роки піс­ля проведення "ринкових реформ", є впровадження на окре­мих територіях нашої держави сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення протягом певного періоду внут­рішніх і зовнішніх інвестицій, ефективного розвитку підпри­ємництва, відродження пріоритетних галузей промисловості, сільського господарства, створення сучасної виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури, організації макси­мальної зайнятості населення, поліпшення навколишнього природного середовища. Особливий режим інвестиційної ді­яльності на окремих територіях може здійснюватись у поряд­ку, передбаченому чинним законодавством України.

Законами України "Про загальні засади створення і функ­ціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р., "Про спеціальні економічні зони та спеці­альний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" від 24 грудня 1998 р. визначено основні засади та організацій­но-правові форми інвестиційної діяльності зі спеціальним правовим режимом. До таких форм належать:

— вільні економічні зони різних функціональних типів (вільні митні зони і порти, експортні, транзитні, митні скла­ди, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо);

— території пріоритетного розвитку, тобто території в ме­жах міста, району, на яких склалися несприятливі соціально-економічні умови та на яких запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою створення нових ро­бочих місць;

— спеціальний режим інвестиційної діяльності, тобто ре­жим, який передбачає введення податкових, митних, та ін­ших пільг для суб'єктів підприємницької діяльності, які реа­лізують інвестиційні проекти, схвалені органом управління спеціальною (вільною) економічною зоною.

Перші кроки до утворення вільних економічних зон та те­риторій з спеціальним режимом інвестиційної діяльності в Україні зроблені після прийняття Президентом України Ука­зів з цих питань для Донецької, Луганської, Закарпатської областей.

Створення вільних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку у вказаних регіонах передбачає вико­ристання земель для реалізації інвестиційних проектів, що не може не впливати на структуру і зміст зовнішньоекономічних правовідносин, які виникатимуть між суб'єктами інвестицій­ної діяльності.

Не лише для практики, а й для теорії аграрного права, ре­гулювання зовнішньоекономічних відносин у вказаних зонах та на названих територіях є новим явищем, яке потребує ви­вчення, ретельного аналізу, розробки пропозицій щодо удос­коналення чинного законодавства у цій сфері.

Перш за все, для практики регулювання зовнішньоеконо­мічних відносин в окремих місцевостях, регіонах із спеціаль­ним режимом економічної та інвестиційної діяльності вбача­ється важливим з'ясування питання про співвідношення норм чинного законодавства із нормативними актами, які ви­значають загальні засади та правовий режим окремо взятих спеціальних економічних зон та територій пріоритетного роз­витку. Необхідність у такому дослідженні зумовлена ст. 1 За­кону України "Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон", відповідно до якої спеціальна економічна зона являє собою частину терито­рії України, на якій встановлюється і діє спеціальний право­вий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

Прийняті Закони України про загальні засади створення вільних економічних зон та про конкретні економічні зони, а також Укази Президента України з цих питань вмішують нор­ми, які спрямовані на регулювання зовнішньоекономічних відносин на таких територіях. При цьому названі закони та нормативні акти за юридичною силою мають переваги перед нормами галузевого законодавства (цивільного, земельного, господарського, фінансового, адміністративного тощо) Так, у ст. 4 Закону України "Про спеціальні економічні зони та спе­ціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій облас­ті" зазначається, що законодавство України у спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку на період запровадження спеціального режиму інвестиційної ді­яльності діє з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Подібні норми вміщені в Указі Президента України щодо спеціальної економічної зони "Закарпаття", спеціаль­ного режиму інвестиційної діяльності у Луганській області.

Це означає, що у спеціальних (вільних) економічних зонах та на територіях пріоритетного розвитку регулювання зов­нішньоекономічних відносин має здійснюватись на основі норм Конституції України та чинного аграрного та інших га­лузей законодавства з обов'язковим врахуванням вимог зако­нодавства щодо територій зі спеціальним інвестиційним ре­жимом. Аналіз прийнятих законів та підзаконних актів про вільні економічні зони та території пріоритетного розвитку дозволяє визначити особливості у правовому регулюванні зовнішньоекономічних відносин у таких зонах, пов'язані з об'єктами, суб'єктами, змістом зовнішньоекономічних пра­вовідносин. У спеціальних (вільних) економічних зонах ство­рюються сприятливі митні умови та режим митного оподат­кування: пільговий режим та рівень оподаткування, специ­фічні валютно-фінансові умови, банківсько-кредитна систе­ма, система кредитування і страхування, умови окремих видів платежів та система державного інвестування.

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеці­альної (вільної) економічної зони поширюється система дер­жавних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодав­ством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвес­тиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) еко­номічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони України. Суб'єкти економічної діяльності, що діють на тери­торії спеціальної (вільної) економічної зони, здійснюють ма­теріально-технічне постачання і реалізацію продукції, а також одержують та надають послуги у формах і на умовах, які вони визначають самостійно на основі договорів із своїми контр­агентами. Органи державної виконавчої влади не мають права застосовувати у відносинах із зазначеними суб'єктами обо­в'язкове державне замовлення. Суб'єкти економічної діяль­ності спеціальної (вільної) економічної зони мають право брати участь у конкурсах на державні замовлення, що оголо­шуються державними установами України. У вільних еконо­мічних зонах суб'єкти агробізнесу здійснюють зовнішньоеко­номічну діяльність на засадах свободи економічної діяльнос­ті. На території спеціальної (вільної) економічної зони мають

право функціонувати будь-які суб'єкти економічної діяльнос­ті згідно із законодавством України та законом про створення цієї зони.

Суб'єкти економічної діяльності мають право самостійно обирати види, форми і методи своєї діяльності на території спеціальної (вільної) економічної зони, що не суперечать за­конодавству України. На території спеціальної (вільної) еко­номічної зони не дозволяється діяльність, що суперечить міжнародним угодам, учасником яких є Україна.

Іноземним працівникам гарантується переведення їх дохо­дів, одержаних від роботи у спеціальній (вільній) економічній зоні, за кордон, включаючи накопичення та відсотки на них у фінансово-кредитних установах спеціальної (вільної) еко­номічної зони. Громадяни України, які працюють у спеціаль­ній (вільній) економічній зоні, мають право відкривати у вка­заних установах спеціальної (вільної) економічної зони та за її межами на території України рахунки заробітної плати у ва­люті. Українські та іноземні громадяни, які працюють у спе­ціальній (вільній) економічній зоні, можуть вкладати свої кошти в будь-які не заборонені законом види підприємниць­кої діяльності як на території спеціальної (вільної) економіч­ної зони, так і за її межами на території України. На спеціаль­ну (вільну) економічну зону поширюються положення кон­венцій Міжнародної організації праці, ратифіковані Украї­ною. Підприємства, що діють у спеціальній (вільній) економічній зоні, повинні дотримувати принципів тристо­ронньої декларації Міжнародної організації праці про багато­національні підприємства і соціальну політику. Законодавчий акт про створення кожної спеціальної (вільної) економічної зони має визначати конкретні вимоги, що випливають з положень зазначених конвенцій і принципів згаданої дек­ларації.

В законодавстві України про вільні економічні зони за­кріплено гарантії забезпечення інтересів економічної діяль­ності такої зони. Держава відповідно до законодавства Украї­ни гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації. Спори, що вини­кають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економіч­ної зони між органом господарського розвитку і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгля­ду в судових або арбітражних органах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні, — в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, у тому числі й за кордоном.

У вільній економічній зоні об'єктами правового регулю­вання є всі землі в межах, визначених на карті, яка є не­від'ємною частиною закону про ту чи іншу спеціальну зону. Карти територій вільних економічних зон зберігаються в об­ласних радах. До складу земель вільних економічних зон мо­жуть входити землі різних категорій земельного фонду Украї­ни (населених пунктів, сільськогосподарського призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, природоохоронного і рекреаційного призначення, водного та лісового фондів, за­пасу). Тому реалізація інвестиційних проектів у вільних еко­номічних зонах має здійснюватись з додержанням вимог чин­ного земельного, містобудівельного, екологічного законодав­ства щодо правового режиму окремих категорій земель у цих зонах, якщо інше не передбачено у законах про статус цих зон. Зокрема, у спеціальному законодавстві про вільні еконо­мічні зони закріплені норми про передачу земель у відання органів господарського розвитку цих зон, а також вносяться зміни щодо надання земельних ділянок в оренду суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти. Суб'єктами зовнішньоекономічних правовідносин у вільних економічних зонах є органи місцевого самоврядуван­ня та місцеві державні адміністрації в межах своїх повнова­жень, юридичні і фізичні особи — суб'єкти підприємництва, в тому числі іноземні, а також спеціально утворені органи уп­равління вільною економічною зоною.

Крім органів місцевого самоврядування, органів господар­ського розвитку, суб'єктами зовнішньоекономічних правовід­носин у спеціальних економічних зонах та на територіях прі­оритетного розвитку таких зон є також юридичні особи та громадяни — суб'єкти підприємництва, які одержали право на здійснення інвестиційного проекту. При цьому необхідно зазначити, що не кожна юридична особа чи підприємець мо­жуть бути суб'єктом зовнішньоекономічних правовідносин у вільній економічній зоні чи на території пріоритетного роз­витку. Правове становище таких суб'єктів має певні особли­вості, передбаченні у чинному законодавстві про спеціальні

(вільні) економічні зони. Зокрема, згідно зі ст. 9 Закону Ук­раїни "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області", суб'єкти під­приємницької діяльності можуть одержати земельні ділянки в спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку, якщо вони мають відповідний дозвіл ради з питань спеціальних економічних зон та спеціального режиму інвес­тиційної діяльності на провадження підприємницької діяль­ності на території зони, мають свідоцтво названої ради про схвалення інвестиційного проекту, а також уклали договір оренди земельної ділянки з органом господарського розвитку вільної економічної зони. Враховуючи, що чинне законодав­ство передбачає можливість створення вільних економічних зон різного функціонального призначення, то юридичні і фі­зичні особи можуть одержати земельні ділянки лише для тих видів інвестиційної діяльності, на які вони одержали спеці­альний дозвіл. Так, наприклад, на території спеціальної еко­номічної зони "Азов" розміщуються підприємства, які здій­снюють операції з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дроблення, сортування, пакування, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівлі; також розташовані підприємства, які застосовують новітні технології з метою виробництва товарів на експорт та частко­во на внутрішній ринок. На територіях спеціальних економіч­них зон можуть розміщуватися об'єкти виробничої та неви­робничої інфраструктури, у тому числі офісні будівлі, готелі, житлові будинки тощо. Разом з тим необхідно зазначити, що не можуть одержати земельні ділянки у користування юри­дичні особи, діяльність яких заборонена на території спе­ціальної економічної зони (наприклад, казино, будинки для азартних ігор та інші суб'єкти грального бізнесу).

Для суб'єктів підприємницької діяльності у чинному зако­нодавстві України про вільні економічні зони закріплено ли­ше одну правову форму використання землі — оренду. При цьому нічого не сказано про можливість реалізації інших пра­вових форм використання землі у процесі здійснення інвес­тиційних проектів, зокрема — права власності на землю юри­дичних осіб та громадян України — суб'єктів підприємницт­ва. Адже не виключається, що для реалізації інвестиційного проекту у спеціальній економічній зоні юридичні чи фізичні особи — підприємці виявлять бажання придбати земельні ділянки у власність, а не орендувати їх. Оскільки регулювання земельних відносин на території спеціальної економічної зо­ни за чинним законодавством України відноситься лише до компетенції органів місцевого самоврядування, то ради, які є одночасно органами управління вільною економічною зо­ною, вправі приймати рішення про відчуження земельних ді­лянок у власність юридичних і фізичних осіб-підприємців у порядку, передбаченому чинним земельним законодавством України. В таких випадках правовою основою для набуття юридичними і фізичними особами — підприємцями права власності на землю є Конституція України (ст. 14), Укази Президента України щодо приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення під­приємницької діяльності, приватизації автозаправних стан­цій, які реалізують пально-мастильні матеріали виключно на­селенню, приватизації об'єктів незавершеного будівництва, продажу земельних ділянок несільськогосподарського при­значення, Земельний кодекс України — в частині, що не су­перечить Конституції України та інші законодавчі акти.

Надання земельних ділянок в оренду, а також відчуження земельних ділянок у власність суб'єктам підприємництва у вільних економічних зонах має здійснюватись з додержанням основних засад щодо порядку набуття і оформлення права на земельну ділянку, а саме:

— обов'язкового визначення цільового призначення зе­мельної ділянки;

— розробки і затвердження проекту відведення земельної ділянки;

— платності використання землі;

— законності використання земельної ділянки.

Порядок надання земельних ділянок в оренду, а також їх продажу юридичним і фізичним особам-підприємцям визна­чено у чинному Земельному кодексі України, Законі України "Про оренду землі", названих вище Указах Президента Ук­раїни та інших нормативно-правових актах і має застосовува­тись при наданні в користування або відчуженні у власність земельних ділянок на території вільних економічних зон з урахуванням норм чинного законодавства щодо делегування повноважень про укладення договорів оренди землі органам господарського розвитку спеціальної економічної зони. Від­повідно до ст. 8 Закону України "Про спеціальні економічні

зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в До­нецькі області", орган господарського розвитку може уклада­ти договори оренди земельних ділянок із суб'єктами підпри­ємницької діяльності в межах повноважень, наданих органа­ми місцевого самоврядування. Коло таких повноважень має бути визначено в угоді між сільською, селищною, міською ра­дою та органом господарського розвитку. Так, наприклад, ор­ган господарського розвитку вільної економічної зони може давати дозвіл на попереднє погодження місця розташування земельної ділянки під розміщення того чи іншого об'єкта і здійснювати таке погодження, затверджувати проекти відве­дення земельної ділянки, вчинювати інші дії, передбачені угодою. Враховуючи, що органи господарського розвитку спеціальної економічної зони не в змозі виконувати необхідні землевпорядні дії, доцільно було б органам місцевого само­врядування розробляти Положення щодо порядку надання земельних ділянок в оренду на території вільних економічних зон або ж приймати спеціальні положення з питань регулю­вання земельних відносин у спеціальних економічних зонах. З урахуванням викладеного можна зробити загальний вис­новок про те, що розвиток вільних економічних зон в Україні потребує належного правового регулювання зовнішньоеконо­мічних відносин, які виникають між суб'єктами у процесі здійснення інвестиційних проектів.

 

Розділ XXVIII