Реформи 1848 та 1861 рр. в Україні.

Селянська реформа 1848 р. в Австрії (у Галичині і на Буковині) - скасування кріпосного права [229], проведене австрійським урядом з метою пристосування економіки до потреб капіталістів. Здійснена під тиском хвилі революцій «Весна народів»^[230], що охопили також Галичину, Буковину і Закарпаття, та масових селянських рухів, зокрема Галицького селянського повстання 1846 року^[231].

У Галичині кріпосна залежність селян була скасована згідно із законом австрійського імператора Фердинанда I від 17.04.1848 р. Окремим декретом від 1.07.1848 р. дію цього закону уряд поширив на Буковину, підтвердивши його законом від 9.08.1848 р.

Влітку 1848 р. питання про умови звільнення селян обговорювалося в австрійському парламенті. Депутати австрійського парламенту від селян Галичини і Буковини Іван Капущак, Лук’ян Кобилиця разом з іншими депутатами лівого крила (соціал-демократів) рішуче виступили проти виплати викупу поміщикам. Але більшістю голосів парламент ухвалив скасувати повинності селян за викуп (індемнізація – компенсація поміщику за звільнення його від опікунських повинностей). На підставі цієї постанови 7.09.1848 р. було видано закон «Про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості». Закон передбачав повну індемнізацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості феодальної ренти (всіх річних кріпацьких повинностей). За «звільнення» селян поміщики одержували великий викуп: у Східній Галичині - 58,9 млн. гульденів (145,6 млн. тодішніх крб.), на Буковині - 5,5 млн. гульденів (13,9 млн. тодішніх крб.). Головний тягар викупу несло селянство. За законом 7.09.1848 р. у власність селянства Східної Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельною і економічно неспроможною, значну частину їх (халупників і комірників) було «звільнено» зовсім без землі й вони відразу потрапили в економічну залежність до землевласників. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовиська, за користування якими селяни змушені були відробляти або платити (сервітути^[232]).

У Закарпатті, як і по всій Угорщині, яка на той час входила до Австрійської імперії, кріпосна залежність селян скасована законом, що його прийняв угорський сейм 18.03.1848 р. і підтвердив 1853 австрійський імператор Франц Йосиф I, на таких же кабальних для селян умовах, як і в Східній Галичині та на Буковині. Землевласники одержали викуп у розмірі 20-кратної вартості річних повинностей селян. Більшість закарпатського селянства була звільнена з недостатньою забезпеченістю землею, значна частина - зовсім без землі.

Грабіжницький характер селянської реформи 1848 року спричинив подальше зростання зубожіння селянства, викликав хвилю селянських заворушень у Східній Галичині і Закарпатті та Буковинське селянське повстання 1848-1849 рр., очолюване Лук’яном Кобилицею та жорстко придушене австрійським урядом.

Селянська реформа 1861 року - система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

Причини реформи:

- економічна відсталість Росії;

- поразка Росії в Кримській війні (1853—1856);

- розвиток ринкових відносин;

- селянські повстання (1855 р.- «Київська Козаччина»; 1856 р. - «Рух в Таврію за волею»).

Мета реформи: зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори - поміщиків.

Розвиток реформи. 19 лютого 1861 року були оприлюднені Маніфест «О всемилостивейшем даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей» та Положення «Про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з якими її позбулися 22,5 мільйонів осіб.

Основні положення реформи:

- поступове скасування права власносі поміщиків на селян – спочатку для селян вводився 2-річний режим тимчасовозобов’язаних селян, згідно з яким вони могли залишатися у своїх осілостях (домівках та прибудинкових земельних ділянках), тимчасово користуватися іншими поміщицькими землями й сервітутовими угіддями^[233] та відбувати за це на користь поміщика повинності (працею чи грошима), які він визначав в так званих «уставних грамотах» (розподілялись землі між селянами та повинності), що складались не для конкретного селянина, а для Миру[234];

- селяни отримали право викупати поміщицьку землю, з придбанням якої вони ставали повністю вільними «селянами-власниками»;

- «викупна операція» - державна кредитна операція, проведена урядом Російської імперії через Державний банк, в зв’язку із скасуванням кріпосної залежності та потребою сприяння переходу надільної землі у власність селян. Державний банк видав поміщикам процентні папери, за якими брав на себе зобов’язання сплачувати основну суму кредиту та проценти за ним. Вартість викупної землі визначалась шляхом помноження феодальної ренти (розраховувалась як 6% річних від тієї суми, яку поміщик міг вкласти у банк, якби продав конкретну земельну ділянку) на 100% та ділення на 6%[235]; при цьому селянин мав одразу сплати поміщику 20% від викупної вартості землі, а решту за нього сплачувала держава на умовах неіпотечного кредитування (якщо селянин не повертав кредит в строк, його позбавляли особистого майна, але не землі) у розмірі 6% річних за кредит (з них: 5,6% держава перераховувала поміщикам за процентними паперами, а 0,4% за обслуговування кредиту йшло в Державний банк). Селяни погашали свій борг («тіло» кредиту) перед державою протягом 49 років рівними щорічними платежами та відсотками у розмірі 6% від викупної вартості, що дорівнювало 294% від вартості землі (таким чином селяни купували землі втричі дорожче за їх ринкову вартість);

- дворові люди (слуги поміщика) звільнялися через два роки з без землі та будинку;

- адміністративна реформа – з поміщиків знімаються усі функції (поліцейські, судові, фіскальні та ін.), селяни через народні зібрання обирають своїх управителів (сільських старост, земських старшин) для реалізації цих функцій, група сіл об’єднувалась у земство [236], яким керували земські зібрання (земські старшини), земська адміністрація (назначалась земським зібранням та організовувала взаємодію між державою та населенням) та земський суд; земства підпорядковуються повітам, повіти – губерніям;

- для реалізації конфліктів та суперечностей на початку реформи тимчасово вводяться особливі органи – губернська Присутність по селянським справам, уїзні мирові з’їзди, мирові посередники.

Наслідки реформи:

- селяни отримали особисту свободу;

- невдоволення селян умовами «викупної операції», що вилилось у масові повстання 1861 року (Бездневське, Кандеєвське повстання) та вимогу наділення селян «дарчими ділянками», самий перехід на викуп поміщицьких земель (укладання викупних актів між поміщиками і селянами) затягнувся на 20 років, а реальна покупка поміщицьких земель тривала 50 років і була припинена Столипінською аграрною реформою (1906-1917 рр.) під впливом революції 1905 року [237];

- обезземелення та збідніння селян – в середньому по реформі одна селянська сім’я отримала 3,3 десятини (1 десятина = 1, 0925га) землі, що було менше ніж до реформи;

- поміщики, продавши землі поклали отримані гроші в банк, що забезпечило для них ті ж самі доходи, що і до реформи;

- права самоврядування не були реалізовані, оскільки сільські та волосні управи повністю підпорядковувались державній владі;

- на околицях Російської імперії реформа відбувалась із запізненням чи взагалі не реалізовувалась.

Висновки: Селянські реформи в Австрії (1848 року) та Росії (1861 року) були природною реакцією населення всіх верств на новітні виклики новонародженої системи ринкових відносин. Селяни прагнули економічної та особистої свободи, капіталісти – дешевої сировини, робочої сили та зростання прибутків, а монархи, в свою чергу, опікувались інтересами збереження спокою в державі та особистої недоторканості. Таким чином, в середині 19 століття новітні умови господарювання підштовхнули населення (через селянські повстання, зростання прибутків капіталістів у сфері промисловості та лобіювання селянського питання з метою поповнення рядів дешевої робочої сили, потребу імперії у збільшенні капіталів та багатств) до прийняття всім очевидно необхідного законодавчого акту – відміни кріпацтва.

2. Промисловий переворот та формування банківської системи в Україні.

Починаючи з 30 – 40–х років ХІХ ст. у промисловому розвитку України відбуваються якісні зміни - розпочинається промисловий переворот. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво, збільшенням кількості підприємств, які застосовували капіталістичні форми праці та парові двигуни.

Вже у 30-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки (парових машин) і технології виробництва (у текстильній галузі - нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській – гаряче дуття).

В 40–х роках капіталісти займають панівне становище в скляній, паперовій, металообробній, суконній промисловості, зовсім витіснивши поміщицьке і казенне виробництво. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, млинів, олійниць; робляться перші спроби оволодіння цукровою промисловістю.

У 1861 році частка підприємств капіталістів становить 95%.

Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. Так, з’явилися машинобудівні заводи, які виготовляли парові машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські), транспортне устаткування, в тому числі судна.

Для розвитку машинобудування потрібні були метали, що спричинило до розвитку металургійної промисловості^[238] (на зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавуноливарні та залізоробні підприємства), а також вугілля (добуток вугілля набув промислового характеру). Разом з тим, незважаючи на швидке зростання видобутку, потреби промисловості і транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо. В період промислового піднесення відчувався «вугільний голод».

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості – машинобудівної, металургійної і вугільної - уже в другій половині XIX ст. закладалися основи майбутнього індустріального розвитку України.

Протягом другої половини XIX ст. на Україні значний розвиток спостерігався у легкій (суконне, полотняне, бавовняне, шкіряне, деревообробне виробництва) та харчовій (цукрове, борошномельне та горілчано-спиртове, олійне, хлібопекарське, пивоварне виробництва) промисловості.

Розвиток української промисловості характеризувався високим рівнем концентрації виробництва [239], значним впливом іноземного капіталу^[240], структурною і територіальною диспропорційністю [241] тощо. Внаслідок завершення промислового перевороту ускладнилась соціальна структура суспільства.

Банківська система України виникла й розвивалася як складова російської, айстро-угорської імперій, на її території діяли лише контори, філії або відділення банків іноземних держав. Загалом банківська система в Україні була започаткована у 1781 році із початком заснування Державного асигнаційного банку [242] (м. Санкт-Петербург), контори якого відкрились в Києві та Харкові.

Еволюція банківської системи України:

- початок 19 ст. – середина 19 ст. - створення філій іноземних державних банків (комерційні[243], дисконтні контори[244], земельні[245]), які видавали кредити поміщикам, промисловцям, купцям і заможним селянам;

- 1864-1873 рр. – «банківський бум» - створення приватних банків, в тому числі комерційних, земельних, іпотечних, облікових, торгівельно-промислових, які надавали послуги переважно промисловцям, купцям, великим землевласникам;

- кінець 19 - після того, як у 1882 р. в Росії був заснований Селянський поземельний банк ^[246], що надавав кредити незаможним селянам під покупку поміщицьких земель та відкрито його перші відділення в Україні, у 1887 р. зусиллями сумського повітового земства створено Олександрівський селянський сільськогосподарський банк - кредити надавалися лише для незаможних селян під розвиток господарства та купівлю земель під 6% річних з максимальною позикою у 300 руб. і терміном до 3 років, а вклади приймались під 5% річних;

- початок 20 ст. – з метою протистояти лихварству починають розвиватися установи дрібного або народного кредиту - кредитні спілки ^[247] (їх різновиди: товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні каси, кредитні товариства), які діяли в основному в повітових містах, великих селах; їх основною метою була акумуляція коштів селян, робітників, дрібної буржуазії на принципах взаємного та дешевого кредитування, а також раціонального перерозподілу фінансових ресурсів (при наданні кредиту враховували майновий стан позичальника, його працездатність, моральні якості та ін.).

Зазначене свідчить про те, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. в Україні було створено розгалужену мережу кредитно-банківських установ різних видів: контори, філії, відділення іноземних банків, різноманітні комерційні банки, міські громадські і селянські банки, кредитні спілки тощо. Через них здійснювалось кредитування усіх галузей господарства, населення, а також розрахункові операції в мережах України. Запроваджена кредитно-банківська система відігравала визначну роль і у процесі розвитку внутрішньої торгівлі.

Висновки: Промисловий переворот розпочався в Україні у 30-хроках 19 ст., що проявилось у виникненні та розвитку машинобудування, вугільної та металургійної галузі. Характерними рисами промислового перевороту на Україні було: іноземне походження капіталовкладень у сферу промисловості, панування приватновласницьких виробничих об’єднань, концентрація виробництва, структурні та територіальні диспропорції. Виникнення банківської системи в Україні бере початок з 1781 року, дати відкриття філій Асигнаційного банку. Еволюція розвитку банківської системи має ряд етапів: створення філій іноземних державних фінансових установ, заснування відділень іноземних приватних банків, розвиток іпотечного кредитування для незаможних селян та ажіотажне розмноження кредитних спілок.