Зародження та розвиток класичної школи політичної економії ( В. Петті, П. Буагільбер, А.Сміт, Д.Рікардо).

Історичні умови виникнення класичної політичної економії:

- Зародження і утвердження капіталістичного способу виробництва (розквіт зовнішньої і внутрішньої торгівлі; зростаюча потреба у великій кількості товарів сприяла зростанню обсягів виробництва: від майстерень до великих мануфактур). Суспільство капіталізується: виникає новий суспільний клас – промислова буржуазія.

- Критика політики меркантилізму, яка джерело багатства вбачала у сфері обігу (торгівлі). Відповідно, дослідження економіки перейшли із сфери обігу у сферу виробництва.

- Буржуазні революції кінця 17 ст., внаслідок яких буржуазія приходить до влади. Звільнення від жорсткого державного управління, шляхом буржуазних революцій, дало поштовх швидкому розвитку промисловості та науково-технічному прогресу (механіка, математика, фізика). Прагнення молодої буржуазії у створенні відповідної економічної політики та знань щодо раціонального господарювання.

Загальні характерні ознаки класичної політекономії:

- концепція «природного порядку»;

- концепція «економічної людини» та «невидимої руки»;

- концепція «економічного лібералізму»[154] – основа класичної політекономії;

- новий підхід в методології економічного дослідження (метод логічної абстракції);

- ціноутворення відбувається з позицій трудової теорії вартості;

- аналіз сфери виробництва, а не обігу.

Еволюція класичної політекономії:

- зародження – В. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція) та фізіократи (Ф. Кене, Ж. Тюрго);

- розквіт – А. Сміт;

- розвиток – Т. Мальтус, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей та ін.;

- завершення – Ф. Бастіа, Г.Ч. Кері, Дж. Ст. Мілль та ін.;

В кінці 19 ст. класична політична економія була доповнена маржинальним аналізом і отримала назву неокласична політична економія.

Вільям Петті – родоначальник класичної політекономії в Англії

Петті (1623-1687 рр.) називають Колумбом політекономії, за винайдення статистики та абстрактного методу дослідження економічних процесів (дослідження самої економічної теорії, абстрагувавшись від практики), а саме за працю «Політична арифметика» (1662 р.). Маючи на увазі розмову про політику мовою цифр, Петті одним з перших зазначив про необхідність створення державної служби збору і обробки інформації для прийняття політичних рішень.

В «Трактаті про податки і збори» (1662 р.) він одним із перших висуває положення, що цінність предметів визначається кількістю витраченої праці на їх виробництво (трудова теорія вартості).

Гроші, на його думку, як і інші предмети підлягають цьому ж загальному закону цінності (трудова теорія вартості); вони є такими ж предметами, тільки призначені для прискорення та полегшення обміну, а тому є особливим товаром (товарна теорія грошей). Вартість грошей він вважав створюється працею, затраченою на видобування дорогоцінних металів (золота і срібла) та карбування з них монет. А інші товари здобувають вартість лише у порівнянні їх з працею, затраченою на виробництво грошей: «Якщо хто-небудь може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла в той час, протягом його можна виробити один бушель хліба, то перша вартість являє собою природну ціну іншого». Таким чином, за Петті, критерієм обміну є вартість, витрачена на виробництво грошей, вона ж становить основу мінової вартості, а всі решта вартості є споживчими.

Кількість грошей визначається розмірами торгово-платіжного балансу, тобто кількістю реалізованих товарів, їх цінами і швидкістю обігу грошей в різних угодах. Повноцінні гроші можуть бути і паперовими, випущеними банком.

Петті розділяє природну та ринкову вартість:

- природна вартість – створюється працею і землею і дорівнює сумі середніх прожиткових мінімумів дорослої людини на день (вартість хати дорівнює кількості щоденних пайків, спожитих будівельниками).

- ринкова вартість – залежить від попиту і пропозиції.

Багатство країни полягає не в самих лише грошах (їх надлишок так само шкідливий для народного господарства як і нестача). Багатство у роботі «Слово мудрим» (1665 р.) Петті трактує двояко:

- конкретно – сукупність земельних угідь, будівель, споруд, худоби, кораблів, золота та срібла, меблів, запасів річних товарів – залізо, олово, мідь, зерно, сіль; коштовні камені тощо;

- абстрактно (так як він був і меркантилістом і класиком) – багатство кожної нації міститься у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо вона доставляє більше золота і срібла, коштовних каменів та іншого багатства.

Проте його заслугою є виробниче походження багатства: «Праця – батько і активний принцип багатства, а земля - його мати».

Петті виділяє лише два різновиди доходів, зумовлені двома факторами виробництва (праця і земля), що приймають участь у виробництві, зокрема:

1) зарплата – це фізіологічний мінімум засобів для існування робітника, так звана «природна ціна праці» (вважав, що якщо менше платити, то робітники намагатимуться більше працювати, створюючи більшу вартість), а тому робить два важливих висновки: зарплата визначається економічними, а не політичними умовами, працівник отримує тільки частину створеної ним вартості, а решту присвоює власник підприємства;

2) рента:

- земельна рента – загальна форма привласнення додаткового продукту (надлишок над витратами виробництва в с/г), розділяє і диференціальну ренту (утворюється внаслідок різної родючості землі та її місця розташування відносно ринків збуту продуктів);

- прибуток – плата за ризик авансування, бо за ці гроші можна було купити землю, яка б дала можливість отримувати земельну ренту;

- процент – грошова рента - функція від земельної ренти та ціни землі.

Петті першим визначив ціну землі = Rente*k(21 рік).

Вважав, що продаючи землю, її власник втрачає право отримувати ренту. Пропонує для визначення ціни землі застосовувати коефіцієнт, визначений кількістю років, протягом яких одночасно володіють і годуються три покоління: дід – 50 років, син – 28 років, онук – 7 років. У часи Петті ця величина становила в середньому 21 рік. Таким чином, ціну землі Петті визначав, як наперед закуплену певну кількість річних рент або як капіталізовану ренту.

Також відзивається проти надмірного державного втручання в економіку.

 

Виникнення основ класичної політичної економії у Франції. П’єр де Буагільбер.

Вчення фундатора класичної політичної економії у Франції П`єра Лепезана Буагільбера (1646-1714 рр. ) представлені працями «Дослідження про рідкісність грошей» (1696 р.), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707 р.), «Обвинувачення Франції» (1707 р.) та інші, де він виступає з гострою критикою меркантилізму. Тому джерелом багатства вважав не обіг, а виробництво, насамперед у сільському господарстві (оголосив себе «адвокатом сільського господарства» і вимагав від уряду всілякого сприяння аграріям).

Багатство, за Буагільбером, – це не гроші, а різні корисні речі (насамперед, продукти сільського господарства). Він був одним з перших, хто розглядаючи багатство нації, застосував поняття національний дохід, розуміючи під ним сукупний дохід в сільському господарстві. Таким чином, завдяки «класикам» виник макроекономічний підхід в економічній науці.

Визнає дію «природного порядку» (об’єктивних законів), тобто невтручання держави в господарські процеси. Був противником державного регулювання цін, яке стримувало природне підвищення цін на зерно. Вимагав ввести вільний ринок зерна, тобто вважав, що потрібні високі ціни на хліб для покриття витрат виробництва, необмежений його вивіз за кордон і заборона імпорту - для захисту вітчизняних сільськогосподарських виробників.

Вважається одним із засновників трудової теорії вартості, де істинна, справедлива вартість встановлюється на основі витрат праці (робочого часу)[155].

Під ринковою вартістю вважав вартість, що встановлюється на основі «істинної вартості» під дією попиту і пропозиції, а також кількості грошей, що опосередковують обмін. Але основну увагу приділяв споживчій вартості, бо метою товарного виробництва вважав споживання.

Вважав, що головною умовою економічного зростання та економічної рівноваги є пропорційні або нормальні ціни (витрати+прибуток), де: ціна підтримує стійкий споживчий попит та така, при якій гроші знають своє місце і не встановлюють влади над людьми.

Буагільбер був єдиним класиком, що виступав проти грошей, а за прямий товарообмін. Гроші вважав джерелом всіх нещасть товаровиробників – «вони є причиною того, що товари обмінюються не за «істинною вартістю».

Доцільними вважав тільки ті податки, які сприяють розвиткові економіки.

Економічні ідеї Буагільбера сприйняли і розвинули далі фізіократи.

 

Сміт як фундатор класичної школи політекономії [156].

Адам Сміт (1723-1790 рр.) вважається фундатором економічної науки, його заслуга полягає в створенні цілісної системи уявлень про ринкову економіку. Саме завдяки йому політична економія стає академічною дисципліною (обов’язковим елементом економічної освіти).

Свої дослідження він звів у книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (177 6р.)[157], за яку його почали називати «шотландським мудрецем».

Методологія, тобто позиції, з яких Сміт вирішував основне завдання дослідження - дати загальну характеристику економічної системи, яка прагне до збільшення суспільного багатства:

1) Використання методу логічної абстракції (виявлення істотних ознак явища чи процесу). Його іноді ще називають дедуктивно-індуктивним методом – тобто аналізуються як зовнішні, так і внутрішні закономірності економічних явищ.

2) Ввів поняття «економічна людина» (комплексне дослідження людини, хоча абстрагується від її моральних і громадських аспектів, вважаючи, що вирішальною ознакою людської природи є схильність до обміну) – людина-егоїст, яка керується власною вигодою для забезпечення матеріальних і духовних благ. Вважав, що однаковою поведінкою для всіх людей є прагнення покращити своє становище – «це початок, з якого витікає як національне, так і особисте багатство».

3) Ввів поняття «невидима рука ринку». При тлумаченні цього положення застосовує абстрактний метод. Вважав, що дія невидимої руки буде відбуватись, коли будуть діяти два принципи «природного порядку»: вільна конкуренція (природна свобода людини, її можливість вільно захищати власні інтереси) і вільне ціноутворення. Невидима рука - дія об’єктивних законів природи («законів справедливості»), ринкових сил, оскільки «видима рука» - це є державне регулювання економічних процесів. Суть «невидимої руки»: стихійна дія економічних законів, спричинена дією людей-егоїстів; дбаючи про власні інтереси «економічна людина» спрямовується «невидимою рукою» таким чином, що її дії співпадають з інтересами суспільства в цілому.[158]

4) Концепція «економічного лібералізму», в основі якої лежить ідея природного порядку, тобто ринкові економічні відносини в умовах вільної конкуренції. Вважав, що ринкові економічні відносини діють краще, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтерес суспільства є сумою інтересів осіб, що його складають. Отже, кожен працює на себе і в той же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює і на себе.

5) Ідея природного порядку – у людському середовищі, де всі «економічні люди» переслідують власні інтереси, вони змушені пристосовуватись один до одного і шукати оптимальні рішення, які забезпечать суспільне благополуччя. Коли координуються і коригуються усі дії «економічних людей» та досягається рівновага між попитом і пропозицією, наступає самоорганізація (ринкова рівновага).

6) Сміта вважають фундатором теорії міжнародної торгівлі за створення теорії абсолютних переваг у зовнішній торгівлі, в основі якої лежить здатність країни виробляти товари з меншими витратами ресурсів, ніж в інших країнах.Наприклад, очевидно, що в Португалії краще росте апельсин, а в Англії – овес, тобто переваги виникають через кліматичні умови, рідкісні ресурси, зумовлюючи експортну спеціалізацію.

7) Класифікував капітал та стани капіталістичного суспільства (за критерієм відношення до засобів виробництва). Капітал [159], за Смітом, – нагромаджена праця, запас матеріальних цінностей, призначених для подальшого виробництва й отримання доходу. У нагромадженні капіталу вбачав вирішальний фактор соціально-економічного та науково-технічного прогресу нації (капітал - продуктивна праця – доходи – багатство - капітал’). Кожен клас отримує відповідні доходи: наймані робітники – зарплату [160], підприємці – прибуток [161], землевласники – ренту [162]. Доходи поділив на первинні (зарплата, прибуток, рента) і вторинні, які виникають в результаті перерозподілу первинних доходів внаслідок дії попиту-пропозиції на ринку.

Отже, смітівський господарсько-суспільний устрій спирається на вільну гру приватних інтересів, у межах і під захистом державного правосуддя. Державі відводиться тільки: оборона, правосуддя, освіта, утримання громадських споруд, регулювання норми проценту і мінімальної зарплати.

За Смітом, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалося, необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання держави в економіку, відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи.

Вчення Сміта про багатство, поділ праці та гроші

Багатство суспільства є результатом людської праці – «це не гроші, а матеріальні блага». Величина його залежить від кількості витраченої праці, а саме: від частки працюючого населення; від продуктивності праці.

Продуктивність праці росте завдяки поділу праці (спеціалізації) і характеризується збільшенням результатів виробництва. На думку Сміта, поділ праці є основою суспільних зв’язків людини. Внаслідок розподілу праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Обмін – це і передумова і результат поділу праці.

Способи підвищення продуктивності праці: підвищення майстерності окремого робітника; збереження часу при переході від одного виду роботи до іншого; сприяння технічній досконалості процесу та використання машин, що потребує додаткового капіталу.

Отже ефективність народного господарства за Смітом визначалася лише продуктивною працею, результатом якої і було матеріальне багатство народів.

«Продуктивна праця - це праця, яка збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а непродуктивна праця – це послуги, які зникають у момент їх надання, праця для їх надання нічого не додає до вартості…, не закріплюється і не реалізується у товарі придатному для продажу».

Багатство росте в обміні, де кожен учасник процесу з властивою йому продуктивністю обмінює свої продукти праці чи послуги. Отже, багатший той, у кого вища продуктивність праці, у кого на виробництві є вищий ступінь науково-технічного прогресу.

Багатство країни – це нагромадження чистих доходів. Чистий доход має дві складові:

- грошова форма (доходи усіх класів) – прибуток, рента, зарплата;

- товарна форма (предмети споживання і засоби виробництва).

Гроші – інструмент, який полегшує обмін і робить його універсальною формою зв’язку. Вони усувають незручності бартерного обміну, роблять роботу цього механізму безперебійною і злагодженою, але самі по собі не є багатством; це «велике колесо обігу», яке переміщує і поширює товари, але не створює і не збільшує їхню кількість.

Теорії вартості А Сміта

Вартість – це основа обміну, а тому важливим завданням Сміт вважав дослідити ті складові, які лежать в основі формування вартості. Відомі три його підходи до проблеми ціноутворення.

1.Споживча вартість – внутрішня властивість товару, властива йому від природи, що означає цінність, корисність даного товару для споживача. Але така вартість не може бути основою для обміну, оскільки виникає парадокс, так званий «парадокс Сміта» (вода і алмази) - корисність води велика, а алмазу мала, проте їх обмінна вартість протилежна їх цінності. Отже корисність не може бути основою обмінюваності.

2.Трудова теорія вартості в умовах простого виробництва. Цю теорію вартості Сміт застосовує лише до примітивного стану суспільства, де сам робітник створює і обмінює свій товар або метою виробництва є споживання. Її величина залежить від кількості витраченої праці. Тут вартість складається під впливом попиту і пропозиції навколо «природної ціни», яка містить усередині витрати праці на виробництво товару.

3.Трудова (витратна) теорія вартості в умовах складного (розширеного) виробництва (із застосуванням найманої праці). Тут вартість складається також навколо «природної ціни» і складається із: прибутку (власника капіталу), ренти (власника землі) і зарплати (власника робочої сили)[163]. Прибуток і рента – дві частини вартості, які перевищують зарплату, та їхні величини залежать від природних норм: умов виробництва в типових галузях (географічні і кліматичні умови, далекість від ринків збуту, родючість ґрунтів), ринкового середовища (попиту і пропозиції). Динаміка цих норм залежить від того, у якому стані знаходиться суспільство: росту, падіння, застою.

Догма Сміта. Поняття валового і чистого доходів

 

Нагромадження здійснюється після відшкодування витрачених елементів основного і оборотного капіталу, у зв’язку з чим Сміт розрахував:

- Валовий дохід – це вартість всіх реалізованих товарів в країні за рік.

- Чистий дохід - різницю між валовим доходом та відшкодуванням основного (амортизація) і оборотного капіталів. Саме чистий дохід (заново створений дохід продуктивною працею) - є показником росту багатства нації у Сміта.

Догма Сміта полягає в тому, що для з’ясування величини валового доходу він використовував лише три його складові частини (сукупний прибуток, сукупну ренту, сукупну зарплату), а от четверту – вартість засобів виробництва, не враховував, бо вважав, що вона також є частиною чиїхось доходів.

Як зазначив Маркс, «догма Сміта» має сенс тільки для довготривалого періоду обчислення сукупного валового доходу, або за повного абстрагування від фактору часу. Для короткого проміжку часу формула Сміта не має сенсу тому, що у вартості такого продукту завжди є частка, яка не розпадається на доходи цього року, а відшкодовує вартість засобів виробництва, які були на початку року. Проте ця частка є відносно малою порівняно з усім річним обсягом матеріальних витрат і її можна не брати до уваги.

Догму Сміта широко використовують в багатьох видах економічного аналізу, зокрема нею скористалися відомі американські економісти, лауреати Нобелівської премії С. Кузнець та В. Леонтьєв при розробці СНР (системи національних рахунків) для аналізу економічної сфери.