Світова система господарства та її вплив на економіку провідних країн світу у першій половині ХХ ст.

З початком епохи капіталізму (18 ст.) крупнішою колоніальною державою стає Великобританія, яка підкорила собі Індію, Китай, Гонконг, намагалась колонізувати Афганістан, захватила опорні пункти в Персидській затоці, Адені.

Франція підкорилаАлжир (1830-1848 рр.), В’єтнам (50-80 рр. 19 ст.), встановила протекторат над Камбоджею (1863 р.), Лаосом (1893 р.).

В першій половині 19 ст. в боротьбу за колонії вступили США, запроваджуючи монопольну експлуатацію країн Латинської Америки, а в 40-50-х рр. нав’язали нерівнозначні договори Китаю та Японії.

Руський царизм перетворив на свої колонії регіони Середньої Азії та Кавказу.

В 70-х рр. 19 ст. почався період перетворення капіталізму «вільної конкуренції» в імперіалізм [290], що остаточно оформився на рубежі 19-20 ст. Пригнічення і експлуатація відсталих в соціально-економічному плані країн стали складовою частиною всієї сукупності відносин монополістичного капіталізму. Таким чином склалась колоніальна система імперіалізму – система політичного підкорення, економічної експлуатації, ідеологічного пригнічення слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки, перетворених в аграрно-сировинні придатки світового капіталістичного господарства. Фундамент колоніальної імперії склали держави Західної Європи, США і Японії. Крім колоній, вони включали в себе протекторати[291] та домініони[292] (Британська імперія). Статус домініонів був встановлений в Канаді (1867 р.), Австралійському союзі (1901 р.), Новій Зеландії (1907 р.), Південно-Африканському Союзі (1910 р.), Ньюфаундленді (1917 р.) і Ірландії (1921 р.). Велику кількість країн було поставлено в положення напівколоній[293].

Перед І Світовою війною в напівколоніальному положенні знаходилися Китай, Іран, Туреччина, Афганістан, Сіам та багато країн Латинської Америки.

Перша світова війна (1914-1918 рр.) - війна між державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія), з одного боку, і Антанти (Великобританія, Франція, Російська імперія) і їхніми союзниками, включаючи США, що приєдналися в 1917р., з іншого. Війна йшла на східному і західному фронтах, на Середньому Сході, в Африці і на морі. До кінця війни Росія вийшла з неї через революцію 1917 р.

Війна формально була завершена Версальським мирним договором на Паризькій мирній конференції (1919 р.), на основі підписання кількох угод: між Антантою і Німеччиною (1919 р.); між Антантою та окремо Австрією, Болгарією, Угорщиною, Туреччиною (1919-1923 рр.). Версальська система післявоєнного устрою світу, засновувалась на основоположних принципах Конгресу США, висвітлених у так званих «14 пунктах» Томаса Вудро Вільсона[294].

Соціально-економічні наслідки І Світової війни:

- Численні людські жертви (10 млн. чол. – загинуло, ще 10 млн. чол. – поранених).

- Розпад чотирьох імперій (Австро-Угорська, Османська, Германська та Російська), де дві перші були розділені, а Германія и Росія, переставши бути монархіями, були урізані територіально и ослаблені економічно; утворення й незалежність нових національних держав (Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії тощо).

- Нова колоніальна політика, основу якої заклала Британська співдружність.[295]

- Економічна розруха (знищені заводи і фабрики, міста і села, великі зовнішні та внутрішні борги, інфляція, безробіття) на європейському континенті.

- Мілітаризація економіки[296] внаслідок підготовки до наступного етапу перерозподілу світу.

- Етатизація[297] - одержавлення всіх сфер суспільного життя.

- Світова економічна криза (1929 –1933 рр.), в тому числі валютна криза (1931 р.) з відміною золотого стандарту (демонетизація[298]).

- Розпочався перехід від вільної ринкової економіки до регульованого капіталізму.

- На базі національних валютних систем провідних країн починають складатись валютні блоки, які існували до Бреттон-Вудської системи (1944 р.), зокрема: стерлінговий[299] (1931), доларовий[300] (1933), золотий[301] (1933).

- Перехід до золотодевізного стандарту[302].

Німеччина, яка завжди відчувала нестачу колоній (за її ініціативою розпочалася І Світова війна, метою якої було територіальна і економічна експансія), зазнала поразки і була покарана вердиктом, винесеним у Версальському договорі. Текст всіх договорів Версальської системи починався із статуту Ліги націй [303], який підтверджував право країн-переможниць управляти німецькими колоніями.

Основні положення Версальської угоди (28.06.1919):

- Встановлювався розмір територіальної контрибуції[304] – 1/8 Німеччини. Країна була позбавлена всіх своїх довоєнних колоній і захоплених земель. Згідно з договором Німеччина повернула Франції Ельзас та Лотарингію; значні території поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині. Крім того, Німеччина повинна була надати Франції у виключне володіння і експлуатацію вугільні шахти в Саарському басейні, а сама Саараська область переходила на 15 років під управління Ліги Націй.

- Розмір названих збитків, які Німеччина повинна була сплатити на протязі 30 років, був встановлений міждержавною комісією (Репараційною комісією): репарації[305] в сумі 132 млрд. золотих марок, з яких 20 млрд. золотих марок виплатити вже протягом 1919 – 1920рр.

- Реформа ВПК[306]. Німеччині заборонено утримувати армію та проводити військові маневри, будувати укріплення вздовж лінії кордону. В строк до 31.03.1920 р. Німеччина повинна скоротити армію до семи дивізій піхоти і трьох дивізій кавалерії із загальним складом 100 тис. чол. Розпуск Генерального штабу, скасування всезагальної військової служби, перехід до несення військової служби за наймом. Основну частину морського флоту належало передати переможцям.

- В якості гарантії виконання Версальської угоди Німеччиною, її території будуть окуповані військами союзних (Англія, Франція, Італія тощо) і об’єднаних держав на протязі 15 років.

Оскільки таких грошей, виснажена війною, Німеччина не мала, то першу частину репарацій (20 млрд. золотих марок) назначили в натуральній формі – автомобілі, паровози, вагони, верстати, сировина ін. Наслідком такого “шматування” національних засобів виробництва постав катастрофічний стан економіки Німеччини, що зрештою призвело до різкого падіння життєвого рівня німців; зазнала краху фінансово-кредитна система.

Країни Антанти занепокоїло критичне становище Німеччини (погана виплата репарацій та близькість нового воєнного конфлікту через пауперизм населення), тому 16 серпня 1924 р., в Лондоні був підписаний новий репараційний план, розроблений міжнародним комітетом експертів з репарацій під керівництвом Чарльза Дауеса (віце-президент США в 1925-1929 рр.).

Основна мета плану – забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям шляхом відновлення економічного потенціалу Німеччини, зокрема:

1) Надання кредитів та інвестицій, з метою піднесення німецької економіки, а зрештою й погашення нею репарацій країнам Антанти, оскільки ці країни мали великі борги перед США, накопичені під час війни. Кредити і інвестиції йшли в основному на оновлення основного капіталу важкої промисловості, яку конверсували[307] із врахуванням новітньої техніки та технологій. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн. дол. в т.ч. 100 млн. дол. виділяли американські банки.

2) Визначення каналів збуту німецької продукції (виключно у СРСР) та форми розрахунків за неї (сировина). Це робилося з метою недопущення німецьких товарів на міжнародні ринки, щоб не створювати конкуренцію союзним країнам, особливо Англії і Франції, які там панували.

План встановив розміри платежів Німеччини на перші п’ять років від 1 млрд. марок до 1,75 млрд. марок у рік наростаючим підсумком (до 1928 року розмір репарацій мав становити 2,5 марок у рік). Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. План діяв до 1929 року. За цей час було відрегульовано репараційні платежі, ввезено іноземний капітал (до вересня 1930 року сума іноземних капіталовкладень в Німеччині склала 27 млрд. марок).

Отже, Версальська система мала й антирадянську спрямованість. Вона відображала намагання західних держав задушити революційний рух і поставити в підкорене положення переможені країни.

Таким чином, за планом Дауеса, США надавала німецьким монополіям величезні позики (загальна сума вкладень сягала 27 млрд. золотих марок), що спричинило вже в 1927 р. досягнення нею передвоєнного економічного рівня. За період дії плану Дауеса Німеччина повернула репарації у сумі 10 млрд. золотих марок, США отримали великі прибутки у вигляді процентів з позик і дивідендів від прямих інвестицій.

Для Німеччини світова криза була катастрофічною: масове банкрутство, розорення, пауперизм, назрівання соціального вибуху, незадоволення та неспроможність виплат репарацій.

Розміри і умови репараційних платежів неодноразово переглядались. За дорученням уряду США та за згодою країн Антанти в 1930 р. з Німеччиною було підписано новий репараційний план (затверджений 12 країнами на Гаазькій конференції), розроблений американським банкіром Оуеном Д. Юнгом, який за своїми вимогами був більш сприятливий для Німеччини, ніж попередній план Дауеса.

План Юнга:

- Скасування всіх форм контролю над економікою Німеччини.

- Зниження загальної суми та норм щорічних репарацій (замість 132 млрд. марок, відтепер загальна сума - репарацій складала – 113,9 млрд. марок) та продовження терміну їх сплати (остаточний термін сплати встановлено до 1988 року). Розмір щорічних репарацій зменшувався на 20% - до 2 млрд. марок.

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Світова економічна криза ще більше загострила міжімперіалістичні суперечності. На прохання президента Німеччини Пауеля фон Гінденбурга президент США Герберт Гувер 20 червня 1931 року запропонував усім державам оголосити загальний мораторій[308] на борги – припинити на рік виплату репарацій і союзницьких боргів. Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини – усе це робило неможливим виконання задумів західної дипломатії.

Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень-липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років залишок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій. Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій.

У другій міжвоєнній декаді економічна криза призвела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі із Гітлером. На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавило будівельну індустрію. Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Щоб не допустити інфляції і зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою.

Невдоволення німецького населення умовами Версальського договору було використано Гітлером і нацистами з метою створення масової бази для своєї партії. В 1933 р. уряд Німеччини очолив Адольф Гітлер, який взяв курс на мілітаризацію[309] економіки та підготовку до поділу світу. Господарство було взято під жорсткий контроль (диктатура та регламентація).В березні 1935 р. Гітлер ввів всезагальну військову повинність, чим порушив військові статті Версальського договору, тобто відмовився від нього. В червні 1935 р. була підписана Англо-Германська морська угода, яка являла собою двостороннє порушення Версальського договору. Реваншистські настрої в Германії фактично призвели до ІІ Світової війни, якою скористався й СРСР для повернення багатьох територій, втрачених Росією в роки І Світової війни.

Напередодні Другої світової війни в економіці було здійснено ще більші радикальні зміни. Приватна власність зберігалася, великі підприємці входили до складу керівництва державою, вони ж керували галузевими і територіальними органами управління. Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів прискорив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 році було досягнуто докризового рівня виробництва, а до 1939 року значно його перевищено. Скоротилося безробіття. Однак в цілому економіка Німеччини потрапила у «зачароване коло»: пріоритетний розвиток військових галузей гальмував інші, в т.ч. й ті, що працювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військових галузей. Економічна експансія замінювалася військовою.

Захват Німеччиною Австрії (1938 р.), Чехословаччини (1938-1939 рр.), Клайпеди (1939 р.) і її напад на Польщу (1 вересня 1939 р.) фактично означали остаточну ліквідацію Версальського договору.

Таким чином, Версальська система не призвела до послаблення, пом’якшення основних протиріч, які зумовили початок Першої світової війни, що в кінцевому рахунку призвело до виникнення Другої світової війни.

Основні причини виникнення Другої світової війни:

- Кайзерівська Германія[310], що володіла колоніями в Африці, в басейні Тихого океану і широко користувалася володіннями Туреччини на Близькому Сході, після поразки в війні 1914-1918 рр. лишилася всіх заморських володінь. Майже всі німці вважали, що в 1919 р. з ними поступили несправедливо. Також незадоволеними результатами (трофеями) Першої світової війни залишилися Італія, СРСР, Японія, Бельгія тощо.

- Істотний вплив на загострення зовнішньополітичних протиріч здійснила світова економічна криза, яка посилила впевненість крупних сировинно-залежних індустріальних країн (Японія, Німеччина) в тому, що необхідно створювати власні економічні імперії.

- Посилення державно-монополістичних тенденцій. Розвиток і примноження форм державно-монополістичного капіталізму[311] за рахунок посилення втручання держави в економічне життя. В умовах розвитку державно-монополістичного капіталізму все більша частка видатків держбюджету вкладалася агресивними країнами (Німеччина, Японія, Італія) у ВПК на забезпечення нового переділу світу. Зокрема, в найбільш потужно розвиненою військово-економічною базою володіла Німеччина, в якій на протязі 1933-1935 рр. невелика група фінансово-промислових воротил, пануючих в економіці країни, створила централізовану військово-бюрократичну машину, яка повинна була мобілізовувати ресурси нації для війни; породила фашизм[312]. В свою чергу, з іншого боку, укріплювалась обороноздатність СРСР для захисту соціалістичної Вітчизни та, відповідно до Ленінських ідей, революційного подолання капіталізму.

- Розповсюдження ідей расизму[313] і шовінізму[314]. Засоби масової інформації використовувались для ухвалення культу сили, розпалювання зоологічної ненависті до націй, проти яких готувалась агресія.

- Розподіл світу на дві протилежні системи (капіталізм і соціалізм).

У роки ІІ Світової війни колоніальні держави широко використовували матеріальні та людські ресурси своїх володінь. Економіка країн була переорієнтована на обслуговування воєнних потреб метрополій, а мешканці колоній призивалися до військ, що діяли на африканському та азіатському театрах воєнних дій. У ході війни посилилося прагнення народів Азії та Африки до незалежності. Таким чином, розпочалася криза колоніальної системи: зростали розмах, масовість і організованість національно-визвольної боротьби, що користувалася всілякою підтримкою зі сторони СРСР, світового робітничого і комуністичного руху.

Висновки: Винуватцем Першої і Другої світової війни являється капіталістична система, адже сама природа експлуататорського устрою та конкурентної боротьби породжує війни. Англія, Франція і США, які займали ведуче положення в капіталістичному світі, шляхом різноманітних дипломатичних інтриг, таємних угод, економічних і політичних домовленостей сприяли розвитку Японської агресії, ремілітаризації Германії і перетворенню її в головний засіб боротьби проти соціалістичного устрою СРСР.