Формування основ національної системи господарства в Україні на поч. 90-х Р. ХХ ст.

Новий етап формування української політичної нації почався на рубежі 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСРприйняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. - Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави Л.М. Кравчука.

За короткий термін Україна створила нову систему державного управління, власні Збройні Сили, органи безпеки і правопорядку. Україна встановила дипломатичні відносини з десятками держав світу, уклала з багатьма з них двосторонні договори.

90-ті роки ХХст. в Україні запроваджується еклектична економічна політика: від «рейганоміки» до американського варіанту змішаної економіки (з обмеженим впливом держави) з використанням методів монетаризму та «економіки пропозиції».

Економічна політика І Президента України Леоніда Макаровича Кравчука, так звана «шокова терапія», мала забезпечити швидкий перехід від соціалістичної до ринкової економіки. Така політика формувалась з врахуванням пропозицій МВФ і СБ («Вашингтонський консенсус»)[456], які зобов’язались надавати фінансову допомогу. Так, вже з 1992 року в Україні з’явився зовнішній борг.

Основні реформи:

1. Дотримання монетариської концепції: фритредерство, вільні ціни, обмеження соціальних трансфертів та скорочення державних інвестицій в економіку з переміщенням цієї функції на приватний сектор.

2. Фінансова стабілізація, а саме зниження темпів інфляції монетарними методами (кредитно-грошовим та фіскальним регулюванням), вилучення з обігу “зайвої” грошової маси та вихід з рубльової зони – введення карбованця (1992 р.).

3. Приватизація державного майна [457] – розподіл участі кожного українця в державній власності (ваучеризація[458]) з метою формування ринкових відносин. Цей процес був започаткований прийняттям законів України «Про власність» (1991 р.), «Про підприємництво» (1991 р.), «Про підприємства в Україні» (1991 р.), «Про господарські товариства» (1991 р.), «Про приватизацію майна державних підприємств» (велику приватизацію» (1992 р.), «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію) (1992 р.), «Про приватизаційні папери» (1992 р.), Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» (1993 р.), формуванням органів приватизації (Фонду державного майна та його регіональних відділень). Внаслідок цих законодавчих реформ, що визначили плюралізм форм власності, розпочались процеси створення малих та спільних підприємств, кооперативів, товариств різного рівня відповідальності, розмноження форм власності на землю та створення фермерських господарств.

4. Конверсія оборонної промисловості та пріоритетне фінансування галузей, що виробляють товари масового споживання.

5. Реформування системи розподілу доходів населення (вдосконалення системи соціального захисту наймеш захищених громадян)[459]. З 1991 р. із запровадженням закону «Про мінімальний споживчий бюджет» критерієм добробуту став саме цей соціальний норматив[460].

За період цих реформ (1991-1994 рр.) відбулася трансформаційна криза чи криза перехідного періоду: падіння виробництва, гіперінфляція[461], бюджетний дефіцит, падіння реальних доходів населення, безробіття, банкрутство, зниження інвестиційної активності, розмноження економічної злочинності (інститут «рекету»).

Причинами такої кризи передусім було:

1. Енергетична залежність української економіки від російської нафти та газу, ціни на які в 1992 р. зросли відповідно в 100 і 300 разів.

2. Неефективність сертифікатної приватизації, яка не принесла державним підприємствам коштів і нових технологій. Більшість ефективних підприємств було або “прихватизовано”, або перетворено на закриті акціонерні товариства, де капітал зосереджувався в руах обмеженого кола осіб.[462] Повільна приватизація (за цей період було приватизовано лише 14% державної власності). Здійснення малої приватизації (1992-1994 рр.) відбувалось переважно неконкурентними методами, внаслідок відсутності сильної, професійної та демократичної влади, корумпованості чиновництва.[463]

3. Падіння довіри до української валюти та інфляція. На зростання цін почали значно впливати інфляційні очікування – населення, сподіваючись на швидке знецінення грошей, намагалося швидше їх позбутися, чим підвищувало сукупний попит і, відповідно, рівень цін. Інфляційні очікування були також і в підприємств. Щоб не зазнати збитків, їхні керівники закладали майбутню інфляцію у поточні ціни продукції.

4. Розрив економічних зв’язків з колишніми республіками, адже промисловість України виробляла не більше 20 % готової продукції.

5. Жорстка монетаристська політика, внаслідок якої розпочалась криза збуту, поширились бартерні розрахунки, «тінізація» економіки. Внаслідок відсутності протекціоністських заходів відбувалось витіснення вітчизняного виробника іноземними.

6. Нарощування дефіциту державного бюджету із зменшенням надходження доходів, результатом чого стала безперервна пряма емісія НБУ всупереч прийнятому у березні 1991 р. закону “Про банки і банківську діяльність”, яким заборонено пряме кредитування бюджетних видатків[464] та розкручування інфляційної спіралі.

7. Стагфляція та збідніння переважної частини населення (інфляція “з’їдала” всі доходи). Єдиний порятунок від інфляції уряд бачив в індексації[465] грошових доходів громадян. Хоча згодом індексація виявилась неефективною та інфляційною: мінімальна зарплата зросла з 185 крб. у 1991 р. до 4600 крб. у січні 1993 р.

Висновки: намагання здійснити у рекордно стислі строки радикальні реформи руками „старої” прорадянської номенклатури були приречені на невдачу, що проявилося у розповсюдженні квазіринкових інститутів (корупція [466], «прихована» зайнятість та «тіньові» прибутки, бартерні розрахунки, «зарплатня у конвертах», кланово-олігархічна власність тощо).