Господарство Київської Русі.

З 6-7 ст. полянські племена (населення Середнього Подніпров’я), просуваючись до сучасних територій Київщини, консолідували (об’єднали) слов’янські племена в нове державне утворення - Руська земля (від Рос – так називались місцеві племена), в яку увійшли союзи племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. На чолі Полянського союзу стояла династія Кия, представниками якої у середині 9 ст. були князі Дір і Аскольд, яка заснувала Київ у 852 р. (за даними монаха Нестора), що став столицею Руської землі, а відтак утворилась в 9 ст. величезна держава – Київська Русь, фактично це була найбільша в Європі імперія, що налічувала до 12 млн. чоловік, і проіснувала до нападу Золотої Орди (30 рр. 13 ст.). У 6-9 ст. у Київській Русі панівною формою державного устрою є військова демократія з іі основними інститутами – князівська влада, віче, дружина (старша, молодша).

Основними формами поселень тоді були село, двір та городище, розташовані «гніздами» або «околицями». Кожне гніздо складали 2-7 городищ або сіл на відстані до 5км одне від одного. Села об’єднувались у «погост» - своєрідну адміністративно-територіальну общинну одиницю, засновану княгинею Ольгою з метою впорядкування збору данини (в погости, укріплені замчищами, підвозилась данина, яку княжі адміністратори збирали, взамін надавали населенню глиняні печатки з княжим знаком в якості свідоцтва про сплату данини); двір та городища («замчища») були самостійними володіннями феодала або городян, укріпленими населеними пунктами.

Системи поселення слов’ян пройшли три основних етапи розвитку, відповідно до періодів формування етнічних утворень:

- 6-7 ст. - створювалися міжплемінні «гради» як прояв міжетнічної консолідації східних слов’ян;

- 8-9 ст. - ранньофеодальні міста, що ставали центрами племінних об’єднань;

- 10-13 ст. - «земельні» міста, княжі замки, порубіжні фортеці, як ознаки дроблення Київської держави на «княжі столи» та «землі».

Хоча християнство утверджувалося в народній свідомості та традиційному побуті відносно повільно, воно вже за часів Київської Русі реалізувало свою основну ідею - піднестися над другорядним та суто земним. Так, у побуті виникають обідні столи (раніше люди їли на дощечках, сидячи на долівці); тоді ж з’явилася і постіль (одр), тимчасом як первісна постіль була просто «підстилкою» на землі, або в «ямі-логові»; поступово і житло піднімалося із землянок, в напівземлянки, а відтак і в наземні споруди, навіть у будівлі двох рівнів з підкліттям (сіньми).

На початковому етапі розвитку господарства Київської Русі розширювався і урізноманітнювався асортимент злакових. Культура землеробства знала перелогову ^[117] і підсічну ^[118] форми обробітку землі.

Разом з тим достатнього розвитку досягли й інші галузі господарства, зокрема городництво, садівництво, бджільництво, домашнє скотарство. Іншим свідченням розмаїтості господарських занять населення Русі є різноманітні знаряддя праці, що застосовувалися: сохи, рала, плуги, серпи, коси, лопати, верші, жорна тощо. Вони доводять багатогалузевість господарства і разом з тим його високий рівень.

Особливості господарської діяльності Київської Русі періоду раннього феодалізму:

І. Утворення і розвиток форм власності на землю:

- верв (від слов. – мотузка, якою вимірювали землю), мир, волость – сільська територіальна община, що мала общинну власність на землю та приватну власність на присадибну ділянку селян (дим); общинне ведення господарства, орган управління (копні збори чи віче) та вервний суд, церкву;

- дим (рало, плуг) – приватна власність селянської сім`ї;

- вотчина – спадкова приватна власність бояр ^[119], що привласнювали державні землі;

- церковне землеволодіння – з введенням християнства великим феодалом стала церква^[120];

- держава – тимчасова власність, видавалась князем підлеглим на період служби;

- верховна (державна) власність ^[121] – ліси, угіддя, цілина, якими розпоряджався князь, але користуватися могли всі.

ІІ. Утворення форм економічної залежності:

- смерд (чернь, люди) – вільний селянин-общинник, що має господарство і необхідні засоби праці та сплачує данину з диму (дому) державі (найбільш багаточисельна група); збанкрутілі смерди втрачали свободу і несли повинності на користь свого феодала;

- ізгой ^[122] – вільна людина без статусу, що вільно наймається, оселяється у феодала;

- рядович (закуп) – залежна людина на термін угоди (ряду) з феодалом, за який вона повинна відпрацювати борг (купу) чи виконати роботу по передоплаті;

- холоп, челядь – спадковий раб^[123].

До феодально-залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди – селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, та прощеники. Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально-залежне селянство внаслідок таких причин:1) держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам; 2) феодали часто захоплювали общинні землі; 3) селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Головною формою експлуатації в 10-12 ст. являлась натуральна (продуктова) рента.

ІІІ. Утворення та розвиток податкової системи:

- полюддя – первісна форма стягнення податку з людини; за її варварський характер було убито князя Ігоря древлянами (племена з Волині) за повторний збір з них полюддя;

- данина (повоз) – введена княгинею Ольгою, збиралась в спеціальних пунктах (погостах); розраховувалась норма („уроки”) данини; одиницею обкладання даниною був дим.

- мито, судові вири (штрафи)- відходили державі, а плата за судочинство – феодалу.

З виникненням економічно залежних людей данина розпалась на:

- подать – направлялась в державу, обкладалися вільні селяни, ремісники;

- феодальна рента – направлялась феодалу, обкладалися економічно залежні селяни.

ІV. Основою економіки було вотчинне господарство (князівське, боярське, церковне). У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі та бояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально-залежне населення; а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань (грамот). В кінці 11 ст., коли «держава» стала спадковою, а інтерес феодалів до господарської діяльності зріс, завдяки вражаючим прибуткам, - державної власності не залишилось. Основною формою феодального господарства стає вотчина. Вона складалася із князівського чи барського помістя і залежних від нього общин-вервів. Вотчинне господарство мало натуральний характер^[124] і було орієнтоване на внутрішнє споживання самого феодала і його слуг. Поряд із феодальними відносинами діяло і патріархальне рабство^[125].

V. Успіхи в сільському господарстві (застосовувалось двопілля^[126], трипілля^[127], переліг^[128], добрива, плуг з залізними деталями) зумовили стрімкий розвиток ремесла. Частина сільського населення ставала ремісниками, оселялася поблизу торговищ, де обмінювались своїми продуктами праці ремісники і селяни. Так зароджувались міста та дрібне товарне виробництво. Ремісники об’єднувались у дружини (цехи), дружина поєднувала окрім ремісництва ще й військовий обов’язок. Про успіхи руських майстрів свідчить розповсюдження за кордонами Київської Русі мечів.

Міське населення поділялось на 2 основні групи:

1) міська аристократія – князі, бояри, вище духовенство, «градини», «купчини» (укладали торгові угоди, в яких на випадок банкрутства отримували пільги), «гості» (купці, що займались зовнішньою торгівлею) та «столешники» (лихварі);

2) міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство.

Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці оподатковувались або відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали за їх станом. Представники державної влади («огнищани» - старші дружинники; «тіуни» - службовці у вотчинному господарстві), які відали будівництвом міст і мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія (вже на початку 11 століття тільки у Києві налічується 400 церков). Вільні ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів.

З 12 ст. міська верхівка почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням князівського престолу укладали «ряд» (договір) з Вічем (народне зібрання).

VІ. З появою дрібного товарного виробництва та продуктових надлишків збільшився обсяг зовнішньої торгівлі. Київська Русь була міжнародним транзитним центром (тут налічувались сотні місцевих та іноземних торгових гільдій ^[129]).

Еволюція розвитку міжнародних торгівельних відносин Київської Русі:

- у 8 ст. слов’яни починають активно торгувати з арабами (держави Західної Азії і Північної Африки) і хазарами (території сучасних Криму, Грузії, Казахстану, Азербайджану, Вірменії);

- у 9-10 ст. розвиваються торгівельні відносини з країнами Балтійського моря (опорним пунктом торгівлі стає острів Готланд). У 907, 911 роках – періоди укладення угод Олега із Візантією, руські купці отримують права безмитної торгівлі, щоправда лише до 945 року;

- у 12-13 ст. укладаються угоди між слов’янськими та ганзейськими містами.

Відомі торгові шляхи: Соляний чи пізніше Чумацький (Крим - Київ), Залізний (Кавказ - Київ) та річково-морський (Балтійське море – Чорне море). Із Греків везли - паволоки, золото, вино й різні овочі, а з Чехів і Угрів (Угорщина) - срібло й коні, із Русі ж - хутро, віск, мед, і челядь (рабів-фінів). У період розквіту Київської Русі (11 століття) тільки у Києві налічується 8 ринків.

VІІ. Утворення та розвиток грошової системи. В давнину південні слов’яни при обміні замість грошей використовували тварин, тому пізніше металеві гроші також називались «скот», а князівська казна «скотниця». В північних регіонах, де населення займалось мисливством, за гроші слугувало хутро цінних тварин^[130]. З часом ця назва перейшла і на дрібні металеві гроші.

В Київській Русі карбуванням грошей майже не займались, а використовували срібні арабські дирхеми (назва від грецької «драхми») і золоті візантійські літри, в основному для зовнішньої торгівлі.

Володимир Святославич («Хреститель») першим з київських князів став карбувати власні монети. Так, в кінці 10 ст. з’являються перші руські монети: злотники і срібники, в основному не для обігу, а в честь Хрещення Русі (988 р.) та вшанування князів Київських, що були зображені на них. «Злотник» Володимира важив 4,2г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це були високохудожні монети з гербом-тамгою (тризубом), портретом князя і словесною легендою. Так, ранні «срібники» карбувались з легендою «Володимир на столі - а се його срібло». На зворотній стороні було зображення Христа Спасителя. Пізніші «срібники» на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Значно більшого поширення всередині країни мали срібні і мідні злитки. Так, з XI ст. в обігу з’являється «гривна» - злиток срібла вагою в один фунт (приблизно 400 г). Гривну розрубували на половину і кожна половина гривни мала назву «рубль». На злитку ставилось князівське тавро, де вказувалась вага. «Рубль» ділили на дві частини («полтини»), і потім іще на дві половини («четвертаки»).

Вважалось не по-християнськи брати високі відсотки за кредит. Коли на початку 12 ст. кредитори почали брати 50% річних, населення Києва виступило проти таких умов договору, і великий князь Володимир Мономах був змушений втрутитись. Він прийняв «устав про різи» (в «Статуті Володимира Мономаха»), згідно з яким борговий відсоток повинен був становити не більше 20. Заборонялось перетворювати на рабів напівзалежних людей, що відпрацьовували свій борг у позикодавця. Цим же Уставом заборонялось займатись паразитичним лихварством. «Статут Володимира Мономаха» законодавчо завершив формування феодальної системи Давньоруської держави.

Причини занепаду Київської Русі:

1. Розпад держави почався зі смертю Ярослава Мудрого і поділом Русі між його синами. Подальший процес передачі влади від батька до старшого сина спровокував заздрість, ненависть та сімейні вбивства, утворення місцевих політичних центрів, що не бажали йти на поводу у Києва (локальні цінності перемогли державний соборний ідеал).

2. Економічний занепад основного торговельного партнеру Київської Русі – Візантійської імперії внаслідок хрестових походів.

3. Жорстоке і трагічне вторгнення монголів.

Висновки: Головним зайняттям населення Київської Русі було хліборобство, при чому в південних її частинах (у степу і лісостепних смугах) воно мало форми орного, у північно-лісовій смузі - підсічного (вирубного) рільництва. Також були розвинені скотарство, мисливство, рибальство та бджільництво; на високому ступені розвитку стояло ремесло, що постачало металеві знаряддя, кераміку й скло, зброю, ювелірні вироби, тощо. Важливим джерелом прибутку Руської держави була торгівля, яка використовувала міжнародний водний «шлях з варяг у греки», а також сухопутні шляхи зі Сходу на Захід. Розвиток ремесла і торгівлі, адміністративні та оборонні потреби сприяли утворенню нових та зростанню старих і нових міст.