Функціональна характеристика професійної компетентності педагога 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Функціональна характеристика професійної компетентності педагога



Здійснивши концептуальний аналіз споріднених професійній компетентності педагога понять, доцільним є визначення їх співвідношення для уточнення сутності як професійної компетентності педагога взагалі, так і психолого-педагогічної компетентності викладача ВНЗ зокрема.

Диференціація будь-яких явищ здійснюється відповідно до певного визначеного критерію. Оскільки проаналізовані категорії взаємопов'язані з поняттями "особистість" і "діяльність", а також базуються на методологічних засадах вітчизняної психолого-педагогічної науки (особистісному і діяльнішому підходах), основою для їх концептуального розмежування і диференціації, на наш погляд, є функції, які ці явища забезпечують у процесі професійного становлення та розвитку педагога.

Так, педагогічна культура є найбільш широким інтегративним поняттям, що визначає необхідність виховного процесу в цілому та його зміст на всіх рівнях прояву і має системний характер.

Загальноприйнятим у г ауці є те, що в процесі соціалізації (засвоєння суспільно-історичного досвіду, акумульованого в культурі) людина стає особистістю. Причому виділяються три сфери, у яких здійснюється становлення особистості - це діяльність, спілкування і самосвідомість. У процесі соціалізації індивід має справу з розширенням "каталогу" діяльностей (О.М. Леонтьєв), тобто засвоєнням нових видів діяльності, що відображається, по-перше, в орієнтуванні в системі зв'язків, притаманних кожному виду діяльності і між її різними : видами (особистісний вибір діяльності); по-друге, у центруванні навколо головного, обраного, зосередження на ньому і підкорення йому : всіх інших; по-третє, у засвоєнні особистістю в ході реалізації діяльності нових ролей і осмислення їх значущості. Спілкування в процесі ■ соціалізації розглядається в контексті його розширення (примноження контактів з людьми) і поглиблення (перехід від монологічного спіл- "> кування до діалогічного). Самосвідомість характеризується становленням образу Я (Я- особистість) [18, с. 339]

Відповідно, у процесі професійного становлення (професіоналізації) особистість через педагогічну діяльність і спілкування засвоює суспільно-педагогічний досвід, акумульований у педагогічній культурі. Результатом цього процесу є формування в особистості на рівні свідомості образу його професійного Я (Я ~ педагог), який потім знаходить своє відображення (виявлення) на прикладному (емпіричному) рівні: у змісті діяльності, її спрямованості, продуктивності тощо. Відтак, педагогічна майстерність, професіоналізм, компетентність не зводяться до педагогічної культури особистості, а виступають її проявами на діяльнісному, особистісному та професійному рівнях.

Педагогічний професіоналізм, на наш погляд, характеризує ефективність генезису особистості у просторі та часі професійної педагогічної діяльності, визначає рівень взаємопроникнення/взаємовпливу особистішої і професійної систем педагога: домінування професійного в особистісному спричинює професійні кризи, деструкції, деформації

особистості (Л.С. Виготський, А.К. Маркова, В.А. Семиченко та ін.), домінування особистісного в професійному - професійний маргіналізм (Є.П. Єрмолаєва та ін.), гармонійне поєднання двох систем - особистішої та професійної - породжує професійну зрілість - професійне акме (Н.В. Кузьміна, А.О. Деркач, В.Г. Зазикін та ін.) (рис. 1.7).

УМОВИ ТА ФАКТОРИ ПРОФЕСІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА

Рис. 1.7. Функціональний прояв професійної компетентності педагога

Таке складне явище, як педагогічна майстерність, на нашу думку, найбільш зрозумілим є з позиції психосоціальної концепції розвитку людини (за Е. Еріксоном), відповідно до якої кожний етап становлення і розвитку особистості характеризується формуванням у неї, залежно від діючих соціальних факторів, сильної (позитивної) або слаб-

кої (негативної) сторони. Цілісність і успішність особистості залежить від кількості сильних (позитивних) сторін.

Відтак, педагогічну майстерність ми розуміємо як інтегруючу якість педагога, яка формується як результат єдності:

• успішності проходження етапів професійного становлення (адаптації, визначення індивідуального стилю діяльності, деструкцій деформацій або професійної зрілості),

в цілісності і позитивності їх наповнення (адаптованість, визначення оптимального стилю діяльності, професійна зрілість);

• стабільності та соціальної продуктивності результатів діяльності (Є.О. Климов).

Таким чином, запропонований підхід дає не тільки підстави для диференціації і визначення місця професійної майстерності, а й для діагностування та виміру цього явища.

Професійні компетенції педагога, на наш погляд, є операційни- ' ми компонентами професійної педагогічної компетентності, що означають конкретний рівень виконання репродуктивних професійних завдань, без якого, як відомо, не може бути реалізований продуктивний, творчий рівень професійної діяльності.

Професійні компетенції, таким чином, розглядаються нами як операційні складові професійної компетентності педагога вищої школи, причому саме в її динамічній структурі. Тобто для досягнення професійної компетентності саме на перших стадіях професійного становлення, перш за все на етапі професійної адаптації, педагогу вищої школи необхідно опанувати певний набір професійних компетенцій.

Процес професійного становлення (професіоналізацію), як і соціалізацію особистості, можна розглядати протягом усієї життєдіяльності (А.К. Маркова), але особистість здобуває статус педагога, в його професійному розумінні, на етапі своєї відповідності (особистісної та діяльнішої) вимогам професійної діяльності, що знаходить своє відображення на нормативному рівні (кваліфікаційні стандарти). Основним ключовим (системоутворювальним) компонентом у контексті зазначеного, на наш погляд, є професійна компетентність (див. рис. 1.7), яка на функціональному рівні:

1) з позиції педагогічної культури - відображає основні вимоги суспільства до педагога як особистості і суб'єкта професійної педагогічної діяльності, носія суопільно-історичного досвіду. Процес професійного становлення педагога, включення особистості до педагогічної діяльності передбачає, перш за все, засвоєння нормативного рівня професійної педагогічної культури як однієї з головних умов подальшої ефективної діяльності. Результатом цього процесу є професійна

компетентність, сформована на загальному нормативному рівні (відповідно до вимог нормативних документів: освітньо-кваліфікаційної характеристики, освітньо-професійної програми, навчальних планів тощо). Велике значення має на цьому етапі професіогенезу якість сформованості професійної компетентності педагога, яку ми розглядаємо не тільки в зовнішньому контексті: ефективності результатів та показників професійної педагогічної діяльності, а й внутрішньому: узгодженості та збалансованості суб'єктивного стану особистості та умов діяльності;

2) з позиції педагогічного професіоналізму - забезпечує рівновагу взаємодії особистішої і професійної систем (їх адекватність), корегує їх відповідність і взаємовшшз. Професійну компетентність умовно можна уявити як буфер, що "захищає" не тільки особистість педагога від негативних чинників професійної педагогічної діяльності (деструкції та деформації професійного розвитку), а й професійну діяльність (якість результатів) від прояву негативних (неадекватних умовам професійної діяльності) особливостей особистості (наприклад, маргіналізм тощо). Таким чином, рівень професійної компетентності визначає ефективність та спрямованість професіогенезу особистості педагога);

3) з позиції педагогічної майстерності - забезпечує засади для успішного професійного становлення та розвитку педагога, досягнення ним фази майстерності. Тільки компетентний педагог, як поєднання позицій суб'єктивних - відповідність особистісним уявленням та об'єктивних - відповідність з позицій професійної діяльності, може ефективно реалізувати себе в умовах професійної діяльності, що постійно змінюються;

4) з позиції педагогічної компетенції - визначає ті особистісні та професійні властивості фахівця, поєднання яких забезпечує успішне вирішення конкретних професійних завдань та безпосередньо прояв професійної компетентності педагога на операційному рівні.

Отже, професійна компетентність педагога є складним особисті-сно-професійним феноменом, який забезпечує ефективність професійної діяльності фахівця, успішне вирішення ним професійних завдань відповідно до нормативних вимог, відображених у професійній педагогічній культурі; забезпечує рівновагу взаємодії його особистіс-ної та професійної сфер; надає засади для творчого розвитку особистості, її професійного самоствердження та самовдосконалення.

Професійна компетентність педагога є системним явищем, яке залежно від сфери прояву та домінантного елемента може розглядатися в декількох видах. Причому в сучасній вітчизняній психолого-педагогічній науці більшість учених при з'ясуванні видового змісту професійної компетентності фахівця спираються на концепцію Н.В. Кузьміної.

Так, за Н.В. Кузьміною та А.К. Марковою професійна компетентність педагога поділяється на декілька видів, на яких базується зрілість людини в професійній діяльності:

• соціально-психологічна компетентність, яка визначається як властивість індивіда ефективно взаємодіяти з людьми, які його оточують у системі міжособистісних відносин (уміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, обирати адекватні способи спілкування тощо);

• комунікативна компетентність як конгломерат знань, мовних і немовних умінь та навичок спілкування;

• професійно-педагогічна компетентність як здатність до продуктивного спілкування в умовах, які визначені педагогічною системою, основними елементами якої є:

1) спеціальна і професійна компетентність у сфері дисципліни, що викладається;

2) методична компетентність у сфері способів формування знань, умінь та навичок;

3) соціально-психологічна компетентність у сфері процесів спілкування;

4) диференційно-психологічна компетентність у сфері мотивів, здібностей, спрямованості;

5) аутопсихологічна компетентність у сфері достоїнств та недоліків своєї діяльності й особистості [166, с. 87];

6) соціально-економічна компетентність, що передбачає знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасно-. го суспільства;

7) соціально-культурна, що передбачає високий рівень професійної та загальної культури: сформований науковий світогляд, стійка система духовних, культурних, моральних та інших цінностей у їх національному та загальнолюдському розумінні [12, с. 64].

Ґрунтуючись на роботах А.К. Маркової, як окремий вид професійної компетентності педагога Л.О. Лісіна визначає етичну компетентність - це взаємодіюче, взаємопроникаюче утворення змістовного,

особистісного та діяльнісного характеру, що є системою взаємопов'язаних між собою компонентів [179, с. 84]; це інваріативна характеристика, яка може бути розглянута, з одного боку, як відпрацьована досвідом система професійних норм і правил поведінки вчителя, а з іншого - як психолого-педагогічний інструментарій впливу педагога через особистісну поведінку на внутрішній світ дитини [179, с. 86].

Розглядаючи трикомпонентну структуру професійної компетентності педагога, яка включає мотиваційну, предметно-практичну сфери та сферу саморегуляції, Л.Г. Карпова розширює перелік видів професійної компетентності викладача й виділяє такі. За мотиваційною сферою - це особистісно-мотиваційна компетентність, загальнокультурна компетентність та соціальна компетентність. За предметно-практичною сферою основними видами професійної компетентності педагога автором визначені: методологічна, практично-діяльнісна, дидактично-методична, спеціально-наукова, економіко-правова, вале-ологічна, інформаційна, управлінська та комунікативна компетентність. Сфера саморегуляції, на думку Л Г. Кардової, включає такі види професійної компетентності педагога, як аутокомпетентність та психологічна компетентність [140, с. 57].

Отже, одним із видів професійної компетентності педагога є його психолого-педагогічна компетентність як багатомірна якість, що характеризує розуміння, готовність і здатність викладача до саморозвитку шляхом самопізнання й саморегуляції.

Поняття психолого-педагогічної компетентності педагога взагалі й викладача вищого навчального закладу зокрема для вітчизняної педагогічної та психологічної науки не є новим, воно зустрічається у працях Н.В. Кузьміної, Н.Ф. Тализіної, О.О. Бодальова, В.О. Сластьо-ніна, А.О. Деркача, Ю.Г. Фокіна, В.М. Введенського, A.M. Москаленко та ін.

Так, Н.Ф. Тализіна, аналізуючи проблему професійної компетентності педагога вищої школи, перше місце в її структурі відводила саме психолого-педагогічному компоненту, підтверджуючи свою позицію словами про те, що "нерідко вважається, що всякий, хто добре знає ту чи іншу галузь науки, вже може 5ути викладачем. Характерно, Що такий підхід існує тільки стосовно професії педагога вищої школи: навряд чи хто-небудь вважає, що випускник біологічного факультету готовий до лікарської діяльності, оскільки він добре опанував природознавчо-наукові дисципліни, які лежать в основі професії лікаря. Тут Усім зрозуміло, що необхідною є ціла система прикладних знань, володіння системою методів та прийомів професійної діяльності. Але чи не є необхідним це і для педагогічної діяльності?" [327, с. 74].

Професійна компетентність викладача ВНЗ,! як стверджує Н.В. Кузьміна, передбачає його освіченість та авторитетність у сфері науки або декількох наук, представником яких він є, акумульованих у навчальному предметі, який мають опанувати студенти. Професійна компетентність викладача ВНЗ базується на його спеціальній науковій компетентності, що включає, по-перше, знання науки, представником якої є фахівець (її історії та теорії, методології й методів дослідження, володіння системою понять цієї науки), та, по-друге, навички та вміння застосовувати знання на практиці саме в тій галузі, котру наука досліджує. Але такий зміст компетентності достатній тільки для репродуктивного рівня діяльності - ролі інформатора. Для того, щоб виступати в ролі професійного педагога, який володіє мистецтвом стимулювання розвитку іншої людини засобами своєї науки, втіленої в навчальному предметі, його недостатньо.

Саме науково-педагогічна та психолого-педагогічна компетентність передбачає володіння мистецтвом перетворення науки на засіб освіти іншої людини. А це потребує вміння трансформувати наукові знання в засіб вирішення педагогічних завдань (Н.В. Кузьміна).

Майстер педагогічної праці, на думку А.О. Реана, Я.Л. Коломийського, - це, перш за все, висококомпетентний у психолого-педаго-гічній і власне предметній сфері фахівець. А рівень професіоналізму педагога залежить від його компетентності (педагогічної, соціально-психологічної, диференційно-психологічної тощо), а також від рівня розвитку професійно-педагогічного мислення. Педагогічна творчість ефективна там і тоді, коли вона спирається на високу професійно-педагогічну, психолого-педагогічну компетентність [281, с. 233].

Усвідомлення необхідності спеціальної психолого-педагогічної підготовки викладачів, насамперед технічних університетів та інженерно-педагогічних вищих навчальних закладів, зумовило появу в кінці 1990-х pp. у Росії та в Україні спеціальних освітньо-професійних програм. Вони призначались для розробки концепції змісту психолого-педагогічної підготовки викладачів непедагогічних вищих навчальних закладів.

Практика впровадження інноваційних програм із психолого-педагогічної підготовки спеціалістів із вищою освітою непедагогічно-го профілю до викладання будувалася насамперед на основі лекційних дисциплін, які висвітлюють більшою мірою загальнопедагогічні проблеми, а більшість підручників із психодидактики вищої школи не відрізняється від традиційних посібників із загальної педагогіки (Ю.Г. Фокін). Це актуалізувало потребу в розробці специфічно "вузівського" змісту психолого-педагогічної освіти викладачів. ■-.

На сьогодні, крім того, майже втратив свою ефективність і такий шлях набуття педагогічного досвіду, як наставництво, яке протягом попередніх десятиліть було чи не єдиною реальною формою педагогічної підготовки викладачів у технічних університетах.

Індивідуалізована форма освоєння викладацької діяльності безпосередньо на кафедрі під керівництвом більш досвідчених колег сьогодні, на думку Ю.Г. Фокіна, вже не може вважатися ефективною, як раніше, внаслідок таких обставин. По-перше, через різницю у віці (30-40 років) професорів, які ще викладають, та потенційних молодих викладачів неминучою є складність сприйняття та врахування цінностей представниками різних поколінь й адекватності розуміння та оцінювання один одного. По-друге, більшість досвідчених викладачів технічних університетів - це викладачі-практики, які досягли високої методичної майстерності багаторічною працею, вони самі фактично є майстрами-самоуками: наукові основи викладання у ВНЗ вони не вивчали (їх просто не було в роки їх молодості), а вивчати їх у віці 60-70 років не кожному під силу. По-третє, викладач XXI ст. об'єктивно повинен мати нові погляди на всі процеси вищої освіти, нові установки на здійснення викладацької діяльності. А в індивідуальній формі сформувати ці особливості нового педагога під керівництвом досвідчених викладачів, які не є носіями таких поглядів та установок, неможливо. По-четверте, на сьогодні необхідною є не лише передача методичного досвіду, окремих аспектів викладання, не просто підготовка молодих фахівців з окремих психолого-педагогічних проблем, наявна потреба у засвоєнні нових професійних цінностей, зміні техноцентричної професійної орієнтації на антропоцентричну. А цього можна досягти лише в процесі систематичної роботи, в процесі додаткової освіти, яку не може забезпечити один, навіть дуже досвідчений, фахівець [327, с. 16].

Отже, дослідження проблеми методологічних основ психолого-педагогічної підготовки взагалі та психолого-педагогічної компетентності викладачів вищих навчальних заісладів зокрема й розробки та впровадження відповідної системи професійної освіти фахівців є, безсумнівно, актуальним.

Проте ґрунтовних досліджень, присвячених саме психолого-педагогічній компетентності викладача, на цьому етапі розвитку наукової думки нами не знайдено. Крім того, відсутнім є й чітке визначення поняття "психолого-педагогічна компетентність", не зазначене співвідношення цього явища з іншими особистісно-професійними феноменами. Навіть існують наукові позиції щодо недоцільності дослідження сутності психолого-педагогічної компетентності викладача вищої школи у зв'язку з нібито її незначущістю для професійної дія-

льності цього фахівця. Слова К.Д. Ушинського про викладання в університетах "знай свій предмет та викладай його зрозуміло" (які вихоплені з контексту про те, що якщо про викладання у школі написані томи, то всі рекомендації для педагога університету зводяться до цієї фрази) трактувалися як непотрібність спеціального освоєння викладачами вищої школи будь-яких основ викладання [327, с. 13].

Здійснений аналіз праць вітчизняних та зарубіжних науковців, присвячених проблемам професійної діяльності викладача вищої школи, його професіоналізму, професійної компетентності, педагогічної майстерності тощо [2; 7; 10; 14; 24; 28; 78; 107; 118; 154; 211; 238; 279], у яких відзначається необхідність його психолого-педа-гогічної підготовки, дає змогу виокремити єдиний загальний підхід щодо визначення сутності його психолого-педагогічної компетентності, основними положеннями котрого є такі:

1) психолого-педагогічна компетентність є складовою професійної компетентності фахівця;

2) психолого-педагогічна компетентність має таку саму значущість для успішності професійної діяльності викладача, як і спеціально-наукова компетентність;

3) психолого-педагогічна компетентність складається із системи професійних психологічних і педагогічних знань, умінь, навичок та якостей фахівця, причому визначальними є саме психолого-педагогічні знання - знання з педагогіки та психології;

4) стрижневою частиною психолого-педагогічної компетентності викладача у зв'язку з домінантністю комунікативного аспекту його професійної діяльності є соціально-перцептивна складова;

5) формування психолого-педагогічної компетентності є неспецифічним, тобто відбувається за допомогою таких самих методів, як і формування професійної компетентності фахівця взагалі, завдяки оволодінню майбутнім викладачем системою психолого-педагогічних знань та проходженню ним педагогічної практики.

Отже, розглянемо більш детально основні позиції науковців щодо сутності психолого-педагогічної компетентності викладача.

Психолого-педагогічна компетентність, з точки зору О.О. Бода-льова, В.О. Сластьоніна (до речі, в деяких працях учених вона ототожнюється з психолого-педагогічною підготовленістю фахівця), є такою загальною характеристикою суб'єкта праці, яка характеризує професійну свідомість будь-якого спеціаліста, незалежно від його професії. Вона визначає готовність і здатність вирішувати завдання професійної діяльності та повсякденного життя, спираючись на принципи педагогіки, психології й інших наук, а також безпосередньо брати участь у виховному процесі та надавати педагогічної спрямованос-

ті всім аспектам своєї праці [270, с. 344]. Психолого-педагогічна компетентність характеризується здатністю творчо підходити до моделювання, алгоритмізації (системності), а також уміло використовувати психолого-педагогічні технології (технології дослідження, технології конструювання та діяльнісно-комунікативні технології) у професійній діяльності.

Основою психолого-педагогічної компетентності, визначальною складовою професійної компетентності фахівця, на думку О.О. Бода-льова, В.О. Сластьоніна, є аутопсихологічна компетентність як готовність і здатність людини до цілеспрямованої психічної роботи щодо зміни особистісних рис та повєдінкоеих характеристик; як уміння розвивати та використовувати власні психічні ресурси, створювати позитивну для діяльності ситуацію завдяки змінам свого внутрішнього стану, опановувати, закріплювати, контролювати нові знання, вміння та навички, здійснювати перебудову при виникненні непередбачених обставин, створювати вольову установку на досягнення значущих результатів [270, с. 263]. Аутопсихологічна компетентність фахівця реалізується завдяки аутопсихслогічним здібностям, у структуру яких вчені включають здатності до: завантаження інформації (інтеріоризація); свідомої переробки та зизначення свого ставлення до неї (рефлексія); встановлення нейрозв'язків, тобто утворення та закріплення нового особистісного досвіду (інтраадаптація); енергетичного забезпечення цих процесів.

Як ознаки аутопсихологічних здібностей, що можуть спостерігатися — бути критеріями діагностики, авторами були визначені дві категорії:

1) стани, що зовнішньо спостерігаються: інтерес до себе як індивідуальності; переживання невдоволеності, яке виникає внаслідок суперечності між реальними можливостями особистості та вимогами ситуації; виражена соціальна перцепція; творча активність;

2) внутрішні схильності: запас сил (нервово-психічної енергії) для здійснення необхідних особистісних перетворень; рівень розвитку рефлексії, яка спирається на невербальну складову інтелекту; міра сприйняття та дроблення інформації при інтеріоризації, що залежить від абстрактності мислення, загальної та спеціальної освіченості; ін-траадаптивна здібність - здатність до опанування нового досвіду на рівні нейрозв'язків [270, с. 264].

Отже, як стверджують О.О. Бодальов і В.О. Сластьонін, психолого-педагогічна компетентність є складною багатовимірною якістю, яка, з першого погляду, не може вважатися тільки набором психолого-педагогічних знань та психопедагогічнж технологій, проте вона має проникливу структуру аж до нейрофізіологічних властивостей і про-

цесів людини, що забезпечується актуалізацією ауто'психологічної компетентності особистості. Це положення щодо психолого-педаго-гічної компетентності фахівця є дуже важливим для нашого дослідження, оскільки воно спростовує домінуючий у сучасній педагогічній науці "зуновий" підхід.

На думку A.M. Москаленко, психолого-педагогічна компетентність педагога - це комплексне поняття, яке неможливо звести ані до педагогічних здібностей, ані до освіченості у сфері педагогіки та психології, ані до ансамблю особистісних рис педагога.

Незважаючи на те, що автор наголошує на необхідності перегляду орієнтації професійної підготовки викладача ВНЗ на формування в нього професійних умінь та навичок у межах спеціальності й утвердження пріоритету професійно значущих якостей, у структурі психолого-педагогічної компетентності педагога вищої школи домінує "зуновий" підхід. Психолого-педагогічна компетентність педагога вищої школи, на думку A.M. Москаленко, базується саме на підструк-турі професійних знань, що мають активний характер, тобто активно застосовуються в процесі освітньої діяльності, перетворюються та постійно оновлюються.

Психолого-педагогічна компетентність, за A.M. Москаленко, передбачає:

• наявність необхідних психолого-педагогічних знань про загальні закономірності навчання, виховання та розвитку (знання директивних документів уряду про освіту; освоєння нових досліджень психолого-педагогічних наук і методик викладання предметів; уміння оперувати науковою психолого-педагогічною технологією; уміння застосовувати нові методи та прийоми навчання, виховання й розвитку, створювати позитивний емоційний настрій на заняттях, керувати поведінкою студентів на заняттях, встановлювати педагогічно цілевід-повідні відносини зі студентами);

• здатність визнавати особистість студента як найвищу цінність (готовність сприймати студентів такими, якими вони є, уміння спокійно сприймати можливі помилки, терпляче й уважно реагувати на їхні погляди, висловлювання, почуття, відчувати емоційний стан студентів як свій власний; "бачити" себе їхніми очима);

• уміння творчо самовиражатися (наявність педагогічних здібностей, педагогічної майстерності, професійного вміння, потенціалу, мислення, педагогічної техніки й такту) [211, с. 52].

Цікавим є те, що автор розмежовує такі складові професійної компетентності викладача ВНЗ, як психолого-педагогічна компетентність і компетентність у вихованні студентів, причому остання складається з уміння враховувати: 1) індивідуальні особливості студентів

(біологічні та психологічні): темперамент, емоційний склад, волю, якість пам'яті, мислення, задатки, нахили, здібності, вікові особливості, спрямованість дій, моральне обличчя, світогляд, інтереси, обсяг знань, рівень культури, загальний розвиток, освіту); 2) суспільний устрій, умови соціального життя (національні особливості студентів, віросповідання, політичні погляди студентів; економічні умови їх життя); 3) вплив на студентів найближчого середовища (вплив світогляду, інтересів, культурних запитів членів сім'ї, друзів, а також вплив життєвої позиції батьків на студентів); 4) у роботі зі студентами різні додаткові фактори (позитивні та негативні впливи друзів, вплив телебачення, театру, комп'ютера, літератури тощо) [211, с. 55].

Психолого-педагогічна компетентність педагога, на думку М.І. Лук'янової, - це сукупність певних якостей особистості з високим рівнем професійної підготовки до педагогічної діяльності та ефективної взаємодії з учнями, студентами в освітньому процесі. Як певна система вона складається з трьох блоків:

• грамотності (тобто знань, що мають назву загальнопрофесій-них);

• уміння як здатності педагога використовувати знання в педагогічній діяльності, в організації взаємодії з іншими;

• професійно значущих особистісних якостей [182, с. 57].

Сутнісна характеристика психолого-педагогічної компетентності педагога - це спрямованість на учня як головну цінність власної праці, а також потреба у самопізнанні ті самозміні, зміні способів навчально-виховної діяльності, методів вг ливу з урахуванням закономірностей розвитку особистості.

Основою психолого-педагогічної компетентності педагога, з погляду М.І. Лук'янової, є активне, тобто дієве, знання закономірностей особистісного розвитку людини на різких вікових етапах. Структуру цього знання авторка визначає через види професійної компетентності вчителя Н.В. Кузьміної:

• диференціально-психологічні (знання про особливості засвоєння навчального матеріалу конкретними учнями відповідно до індивідуальних та вікових) характеристик;

• соціально-психологічні (знання про особливості навчально-пізнавальної та комунікативної діяльності навчальної групи й конкретного учня, про особливості відносин учителя з класом, про закономірності спілкування);

• аутопсихологічні (знання про переваги й недоліки власної діяльності, особливості власної особистості та її характерні якості).

Реалізація психолого-педагогічних знань у професійній діяльності педагога відбувається крізь його вм'ння, що становлять професій-

но-діяльнісний компонент психолого-педагогічної Ікомпетентності педагога, ядром якого є: вміння використовувати соціально-психологічні механізми операційних засобів професійного спілкування, тобто ті засоби, завдяки яким педагог досягає цілей професійної діяльності; вміння педагога самостійно вирішувати педагогічні ситуації, стимулюючи особистісний розвиток учнів.

Професійно значущі особистісні якості є внутрішніми умовами, певними "фільтрами", проходячи крізь які, зовнішні характеристики та вимоги професійної діяльності перетворюються на компетентність. Системоутворюючими професійно значущими якостями педагога, на думку автора, є рефлексивність, гнучкість, комунікабельність, здатність до співпраці, емоційна привабливість або візуальність, що детермінується дотриманням учителем педагогічного такту.

Засновники акмеологічної науки А.О. Деркач і В.Г. Зазикін у структурі професійної компетентності особистості визначальне місце відводять саме психологічній компетентності фахівця як структуро-ваній системі знань про людину як індивіда, суб'єкта праці та особистість, яка включена до індивідуальної чи спільної діяльності і здійснює професійні чи інші взаємодії. Високий рівень психологічної компетентності забезпечує успішну діяльність та взаємодію особистості в системі "людина - людина", "людина - колектив", "людина - великі соціальні групи" [9, с. 224].

Психологічна компетентність є стрижневою частиною професійної компетентності й включає: соціально-перцептивну компетентність, соціально-психологічну компетентність; аутопсихологічну компетентність; комунікативну компетентність; конфліктологічну, рефлексивну та психолого-педагогічну компетентність [9, с. 151].

В основі соціально-перцептивної компетентності лежать такі інтегративні властивості та вміння, як проникливість і спостережливість. Вона є системою емоційно-чуттєвого й інтелектуального сприйняття, розуміння та оцінки соціальних суб'єктів у діяльності і спілкуванні.

Аутопсихологічна компетентність має ключове значення для прогресивного особистісно-професійного розвитку. Це готовність і здатність особистості до цілеспрямованої психічної праці із зміни властивостей особистості, її поведінки, діяльності та відносин у бік прогресивного особистісно-професійного розвитку [9, с. 154]. Вона є наслідком здатності до цілеспрямованої орієнтації у внутрішньоосо-бистісному просторі. Аутопсихологічна компетентність виявляється в умінні особистості використовувати та розвивати власні ресурси, саме тому вона є результатом особливої психологічної діяльності, яка належить до класу внутрішньоособистісної діяльності, її предметом є саморозвиток та самовдосконалення.

Рефлексивна компетентність виявляється в ефективній реалізації рефлексивних процесів, рефлексивних здібностей, що прискорює процеси особистісно-професійного розвитку, підвищує креативність діяльності. Вона складається з усвідомленості процесів актуалізації особистості, реалізації рефлексивних здібностей у процесі осмислення та подолання стереотипів мислення й утворення нового інноваційного змісту [9, с. 156].

Конфліктологічна компетентність - це здатність особистості передбачати конфліктні ситуації, вирішувати їх на справедливій основі, психологічно впливати на сторони, що конфліктують, з метою зниження негативних наслідків конфліктів.

Психолого-педагогічна компетентність, на думку акмеологів, становить єдину систему знань та вмінь щодо реалізації методів впливу: стабілізувати настрій та відносини, формувати довіру, впевненість, позитивний морально-психологічний клімат тощо.

Кожний з видів психологічної компетентності, в тому числі і психолого-педагогічна, складається з декількох компонентів:

• гностичного, що включає систему необхідних психологічних знань;

• проектувального, пов'язаного:: процесами прогнозування та передбачення;

• регулятивного, або конструктивного, який полягає в умінні справляти вплив;

• комунікативного, що виявляється в ефективному спілкуванні (Н.В. Кузьміна).

Високий рівень розвитку психологічної компетентності, на думку А.О. Деркача та Н.В. Кузьміної, забезпечує засвоєння психологічних методів управління "людською складовою", що є необхідним для успішної професійної діяльності педагога.

Розглядаючи проблему професійної компетентності викладача ВНЗ, В.М. Введенський зазначає, що психолого-педагогічна компетентність педагога складається з:

• інтелектуально-педагогічної компетентності - це особливий тип організації предметно-специфічних знань і здатність прийняти ефективне рішення; вона виявляється в умінні застосовувати знання для встановлення педагогічно доцільних відносин, опанування та перетворення знань студентами й самим педагогом, а також у виробленні способів інноваційної діяльності;

• інтелектуальної компетентності - це професійно значуща інтегративна якість, основними складовими якої є: емоційна усталеність (пов'язана з адаптивністю); екстраверсія (корелює зі статусом та ефективним лідерством); здатність конструювати прямий і зворотний

зв'язок; мовленнєві вміння; вміння слухати; вміння нагороджувати; вміння долати психологічні бар'єри;

• регулятивної компетентності, що передбачає наявність у педагога вміння керувати власною поведінкою й включає: цілепокла-дання, планування, мобілізацію та стійку активність, оцінку результатів діяльності, рефлексію, моральні цінності [59, с. 54].



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-20; просмотров: 930; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.175.5.131 (0.071 с.)