ІІ. Сторінками усного журналу

Ведучий. Сторінка перша – «У минулі часи рідного села».

(Ведучий перегортає макет книжки, відкриває першу сторінку).

Учень 1.

Вітри історії дзижали В гучних віках не раз, не два, Не раз промчали диким чвалом І гуни, й скити, й татарва.

Мінилися й слова, і назви, І там, де в степ вгризався бій, Він плугом гоїв чорні язви І переорював горби.

Євген Маланюк

Учень 2. Червонокостянтинівка степове село, що розташоване на території Петрівського району Кіровоградської області. Воно знаходиться за 14 км на південнй захід від райцентру, за 30 км від залізничної станції Рядова, за 120 км від обласного центру. За давніми літописами, ці території у давнину заселяли уличі, які згодом разом з іншими племенами об’єдналися у державу Київська Русь. Давніші часи краю в археологічному аспекті не вивчені, хоча Петрівщина має унікальні пам’ятки кіммерійців, скіфів, трипільців та інших племен. До складу Київської держави входила лісостепова частина теперішньої області, степова ж Петрівщина залишалася «диким полем», незаселеними землями, що контролювалася кочівниками.

Учень 1.

Напували скіфи Коней в Інгульці. Мила коси Скіфка у ріці.

Ми дивилися З-під кущів тисячоліть: Це була з легенди Дивна мить.

Григорій Крячко

Учень 2. Після Синьоводської битви (р. Синюха) у 1362 році на чолі з литовським князем Ольгердом Київщина та Поділля переходять до складу Великого князівства Литовського, після Люблінської унії у склад Речі Посполитої. Навколишні території залишилися прикордонними.

Козацька доба нашого краю вивчена недостатньо. Але очевидним є той факт, що у ХVІІ-ХVІІІ ст. на території нашої теперішньої області виникають зимівники неподалік нашої місцевості: Зелений (с. Зелене Петрівського району), Совиний хутір (в районі с. Молодіжне Долинського району), Верблюзький (Новгородківський район). Від с. Дереївка на Дніпрі до річки Жовтої, при впадінні її в Інгулець, проходила межа вольностей запорозьких і Нової Сербії. Пізніше тут з’явилися козацькі слободи Петрове, Новий Стародуб, Іскрівка та інші. У період Нової Січі (1734-1775 рр.) Петрове було великою запорозькою слободою (за 14 км від нашого села).

Учень 1. У кінці ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. були засновані село Баштине та хутір Шапошникова та ін. Вони разом з с. Петрове входили до складу Олександрійського повіту Новоросійської губернії, пізніше Катеринославського намісництва, а з 1803 року – Херсонської губернії. На основі аналізу «Результатов подворной переписи Александрийского уезда 1886» у 1886 р. на місці села Червонокостянтинівка був маєток Василя Шапошникова, тому село мало назву хутора Шапошникова. За переказами старожилів, основний маєток пана знаходився поблизу міста Новогеоргіївськ (тепер Світловодський район). Сама ж садиба розміщувалася на околиці нинішнього села, на території ферми.

Одноповерховий панський будинок був оточений чудовим садом з фруктових та декоративних дерев, горіховою алеєю. Прикрасою садиби був ставок. Поблизу нього функціонували спиртовий та цегельний заводи, млин. До цього часу жителі села знаходять міцну цеглу з клеймом «Ш» на ній (Шапошников). Частина панського саду і ставок збереглися і донині.

Учень 2. Про походження назви села учні розкажуть нам легенди.

(У своїх розповідях учні переказують легенди про походження назви села Червонокостянтинівка, яких існує декілька).

За однією легендою село назване в честь сина пана Шапошникова, але в пана були лише дочки. За іншою – назва села походить за ім’ям чи прізвищем панського управляючого. Ще інша (за М. Лепським) – від імені чи прізвища першого жителя Кості Свиностиги, і остання (за О. Коломойцем) – від імені чи прізвища землевпорядника, який після встановлення радянської влади наділяв селянам землю.

Ведучий. Сторінка друга – «Міжвоєнний період і моє село».

Учень 3.

Мій край, лягли дороги – стріли На сині луки небокраю. Тобою мрії свої крилю, Тобою власну душу краю…

О, давніх літ багряне марево! У гордій пам’яті на мить, Неначе грізна грива лева, Цвітуть жовтневі ярі дні.

Валерій Гончаренко

Учень 4. Радянська влада у нашому селі та навколишніх селах встановлена у лютому 1918 року. У квітні того ж року всю Петрівщину займають австро-угорські війська, які були вигнані у листопаді цього ж року. На початку 1919 року починається відновлення радянської влади. 1919 рік був дуже складним в історії країни в цілому і нашого краю зокрема. Тут діяли численні партизанські загони батька Махна та отамана Григор’єва. Старожили навколишніх сіл Баштине, Байраки неодноразово згадували погроми Григор’єва. Остаточно радянську владу в нашій місцевості було встановлено в січні 1920 року.

З 1925 року до Костянтинівки починають переселятися жителі з Петрового. До 1929 року мешканці села жили одноосібно, у 1929 році був організований колгосп «Веселе поле». Організаторами колгоспу були П. Коломоєць, Свинострига Павло, Мойса Трохим, Коляда Андрій, Марченко Яків, перший голова – Мойса Трохим Іванович. У березні 1931 року колгосп «Веселе поле» об’єднався з колгоспом «Доброволець» і одержав назву «Комсомолець». До складу вказаного колгоспу входили села: Мишоловки, Байраки, Костянтинівка.

У сусідніх селах існували свої колгоспи: «Червоний степ» (Друга Лелеківка), «Шлях до перебудови» (Петропілля) та «ХТЗ» (Перша Лелеківка). Першим трактористом села був Стець Петро. Трактор, на якому він працював, був виставлений на постаменті в Петровому біля старої «Сільгосптехніки», нині знаходиться в музеї раритетної техніки у Петрове.

Учень 3. Тяжкими наслідками для нашого краю були роки голодомору. За опитуванням старожилів, були навіть факти людоїдства, але було і милосердя.

У сусідньому селі Баштине був знайдений під час сільськогосподарських робіт у полі хлопчик. Йому дали прізвище Комунар у честь комуни, у якій працювали жителі. Назвали Степаном, бо знайшли у степу, а по батькові назвали Панасовичем у честь голови комуни. Про це свідчать старожили, зокрема Т. Майстренко. Дружина С. Комунара свідчила: «Комунара Степана Опанасовича знайшли в полі, коли жали. Тоді його хотіли забрати у притулок, та знайшлася одна жіночка, яка пожаліла дитя і вирішила його залишити у себе. Назаренко Марія на той час уже мала четверо дітей – трьох дочок і найменшого хлопчика Петра. І коли вона, тримаючи Степана, загорнутого у тоненьке біле полотно, почула, що голова сказав, що дитину треба здати у приют, їй стало жаль того немовляти, і вона вирішила залишити собі на виховання. Всі люди допомагали, чим могли. Отак і виростили того Степана…».

Жителі цього села з гордістю згадують цю родину як передовиків господарства – кращу доярку Наталю та шофера Степана.

Учень 4.

Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели до тла?

Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах… А кажеш – не було голодомору!

Дмитро Білоус

Ведучий. Сторінка третя – «У вогні і полум’ї».

(Звучать записи звуків кулеметної черги та свисту снарядів, які поступово стихають, і починає звучати пісня «Священная война»).

Учень 5.

Червнева рань солодкого спокою.

Найдовший день не народився ще,

А небо вже, розчахнуте війною,

Топило землю бомбовим дощем.

Григорій Крячко

Учень 6. Мирна творча праця була перервана війною. 8 серпня 1941 року нацисти зайняли Петрово, завершилася окупація Кіровоградської області, яка тривала з серпня 1941 по березень 1944 року.

Згідно з німецьким планом «Ост», на території області були створені концентраційні табори, молодь вивозили на примусові роботи до Німеччини. Тільки з сусіднього с. Баштине 31 серпня 1943 року на примусові роботи до м. Гера було вивезено 7 хлопців і 13 дівчат 1926 року народження. Мешканка Костянтинівки К. Компанієць у свої 17 років змушена була працювати у соляних шахтах військового заводу м. Гельмштедт. На примусових роботах була жителька нашого села В. Гавриш і там, у неволі, народила доньку – В. Божовську, яка нині очолює ветеранську організацію нашого села. Село Костянтинівка фактично було повністю зруйноване, уціліла лише одна хата – землянка.

Учень 7. У вересні 1943 року радянські війська підійшли до кордонів Кіровоградської області. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини 37 армії, 4-ої і 5-ої гвардійських армій при підтримці 5 повітряної армії форсували Дніпро і почали визволення Онуфріївського та Новогеоргіївського районів. 21 жовтня 1943 року було визволено перший районний центр Кіровоградської області – Петрове.

У жовтні 1943 року безпосередньо йшли бої на Петрівщині, сюди перемістилася лінія фронту. 21 листопада 1943 року воїнами 58 гвардійської стрілецької дивізії у взаємодії з іншими військовими з’єднаннями було визволено село Першу Лелеківку. З 21 листопада 1943 року по 9 березня 1944 року тут знаходився командний пункт вказаної дивізії, йшли жорстокі оборонні бої. Про це дізнаємося з нарису про бойовий шлях 58 гв. стр. дивізії. У листах з фронту воїн-розідник 41 окремої розвідувальної роти 58 гвардійської стрілецької дивізії В. Жирков (родом з Астраханської області) згадує теж про ці події. В одному з останніх листів з Першої Лелеківки, датованому груднем 1943 року він напише: «Ухожу к фрицу в тыл. Последний раз побывал и за повешенную сестричку с племянником, за брата напал со своей гранатой на автомашину взорвал и уничтожил при этом 15 фашистов…».

Останнього листа розвідник напише 23 грудня, йдучи у розвідку. Тяжкопораненим повернувся він з відповідального завдання, помер у військовому госпіталі Лелеківки.

Учень 5. Складно проходив процес визволення сіл Червонокостянтинівської сільської ради. З жовтня 1943 по березень 1944 року тут проходила лінія фронту, йшли жорстокі бої. У визволенні навколишніх сіл брали участь воїни 58, 52, 80, 93, 113, 409 стрілецьких дивізій, воїни-танкісти 32, 41, 31 танкових бригад, 53, 10, 11 механізованих бригад 5 танкової армії під командуванням П. Ротмістрова, який пізніше став головним маршалом бронетанкових військ. Великою ціною давалася перемога. Так, з 14 по 20 листопада 1943 року поблизу села Мишоловки загинуло 19 офіцерів-танкістів з 32 ТБ 29 танкового корпусу 5 Гвардійської танкової армії, яка брала участь і у визволенні м. Кіровограда. Серед них: В. Паршин, В. Милованов, В. Козін, В. Титов та ін.

В. Паршин – Герой Радянського Союзу, танкіст, свій подвиг здійснив у районі села Павлове на Харківщині, підбивши сім ворожих танків, серед яких було три «тигри». Загинув герой поблизу с. Мишоловки, виконуючи відповідальне завдання – розвідку боєм. Одна з вулиць нашого села носить його ім’я. У визволенні нашої місцевості брали участь воїни 53 Знам’янської Червонопрапорної ордена Суворова механізованої бригади. 14 листопада 1943 року в один день загинуло 57 бійців цієї бригади. У складі цієї бригади воював Герой Радянського Союзу П. Купріянов, який повторив подвиг О. Матросова.

Учень 6. При визволенні навколишніх сіл відзначилися воїни 52 Шуменсько-Віденської дивізії під командуванням Л. Максимова. Вони тримали оборону поблизу с. Байраки з листопада 1943 року по березень 1944 року, зимували в окопах, траншеях, бліндажах. Ветеран цієї дивізії Іван Бариш (м. Кіровоград) згадує: «У моїй пам’яті на все життя закарбувалися бої за звільнення Петрівщини, зокрема Червонокостянтинівки. І не випадково. Понад п’ять місяців ворог з люттю приреченого оборонявся і кидався в контратаки, не бажаючи залишати багатющої української землі. Поле перед селом назвали «залізним». У тому не було перебільшення. Його покривав метал (осколки снарядів, мін, бомб). Пригадалося, як у цьому селі мені довелося ходити в розвідку «взяти язика». До речі, за нього командування нагородило мене орденом Червоної Зірки» (газета «Трудова слава» від 16 травня 1995 року, «Присядьмо, як було»).

У складі цієї дивізії воював наш земляк герой Радянського Союзу Булда Степан Костянтинович з Вовчанки, який був кулеметником 429 стрілецького полку і відзначився під час форсування Дністра. Про нашого земляка і про бойовий шлях цієї дивізії написав нарис ветеран дивізії Д. Балашов. При визволенні села Байраки загинув Герой Радянського Союзу Ф. Бабаченко. Подружжя Дереків, з цього ж села, ризикуючи своїм життям, заховали червоноармійців у печі, за що були розстріляні. Сини ж їх, Микола і Федір, з честю воювали на фронтах, повернулися живими і плідно працювали в мирний час.

Учень 7. Село Костянтинівку та прилягаючі села визволяли воїни 58 гвардійської стрілецької дивізії, яка входила в склад 57 стрілецького корпусу 37 Армії. На Костянтинівку просувався 175 стрілецький полк під командуванням гвардії майора Гордєєва.

Спільно з гвардійцями 178 стрілецького полку на чолі з гвардії майором Анісіним було визволено село від ворога. Було це 8 березня 1944 року. Пізніше воїни 58 ГСД брали участь у боях за визволення Польщі, Німеччини. У квітні 1945 року дивізія першою підійшла з боями до р. Ельба і зустрілася з американськими союзниками. Території наших сіл – суцільне поле бою, до цього часу механізатори «виорюють» залишки війни з так званого «залізного поля». Враховуючи той факт, що внаслідок тяжких боїв, земля була щедро залита кров’ю, були перейменовані села Костянтинівка на Червонокостянтинівку, Перша Лелеківка на Краснопілля.

У братській могилі Червонокостянтинівки (№ 455) поховано 1556 воїнів, 736 з них нещодавно були встановлені районною ветеранською організацією.

9 травня 1979 року в нашій школі був відкритий військово-історичний музей, у якому зібрані матеріали про подвиг нашого народу, про земляків-учасників війни. Сьогодні музей є центром патріотичного виховання підростаючого покоління. Частими гостями школярів є ветерани війни.

Учень 5.

Пам’яті загиблих поклонімося,

Квіти до могил їх покладем.

Все, що в 45-му здійснилося,

На віки нащадкам збережем.

Григорій Крячко

Ведучий. Сторінка четверта – «Відбудова і сьогодення».

Учень 8.

Отак й жили усі чотири роки:

Від втрат до перемог і відбудов,

Свої рівняли по загиблих кроки,

І мир жаданий в наший дім прийшов.

Григорій Крячко

Учень 9.

Після війни потрібно було починати все спочатку. Село, яке повністю було зруйноване за роки війни, відроджувалося з труднощами. Все робили вручну, не було навіть худоби. Очолив місцевий колгосп Левченко Павло Федорович. За роки окупації господарствам місцевої сільської ради нанесено збитки в сумі 32 млн. 411 тис. 386 крб. Відроджені колгоспи сіл Петропілля, Другої Лелеківки, Краснопілля об’єдналися в 1951 році в один – імені Сталіна.

У 1953 році було перенесено сільську Раду з Другої Лелеківки до Краснопілля. В її склад входили села:Друга Лелеківка, Краснопілля, Мишоловки, Байраки, Раївка, Червонокостянтинівка. Головою сільської ради був Сиротюк Іван Юхимович. Колгоспом імені Сталіна керував Дуда Микола Степанович, з 1954 року головою став Косолапав Віктор Григорович, повний кавалер орденів Слави. У 1962 році сільська рада була переведена до Червонокостянтинівки, її очолив Трибухов Олександр Федорович. У підпорядкування Червонокостянтинівської сільської ради, крім зазначених вище сіл,увійшли ще й села Братське та Луганка (до 1981 року). У 1956 року (за іншими даними – 1962 року) колгосп імені Сталіна було перейменовано в колгосп «Росія», упродовж 30 років його очолював Максімов Георгій Герасимович, далі – П. Мовчан, В. Плічко, А. Давидовський (двічі), О. Компанієць, Г. Черевко, нині з 2008 р. – В. Максімов.

Учень 10. На кінець 60-70-х рр. припадає період найбільшого піднесення господарства і культури села. Протягом наступних років у селі будуються: адміністративний будинок, будинок культури, дитячий садок, школа, магазини, нові ферми, відкривається швейна майстерня, поповнюється машино-тракторний парк, асфальтуються вулиці села. У 1974 році місцеві господарства, колгосп «Росія» та ім. «Ульянова» (с. Баштине) об’єднуються в один колгосп «Росія», а у 1987 році роз’єднуються. У 1975 році розпочала діяльність новозбудована школа-восьмирічка (до цього була з 1945 року початкова школа), згодом вона була реорганізована у середню школу. Перші випускники десятикласники її закінчили у 1987 році. Її директорами були: Г. Малиця, Г. Москалець, В. Сайко, І. Богун, Г. Баканьов, А. Біленко, Н. Бренчук, Г. Коннік, тепер – Н. Гавриленко. Нині у школі працює 20 учителів, навчаються 141 учень.

Учень 8. Червонокостянтинівська сільська рада є органом місцевого самоврядування територіальної громади, якій підпорядковані села: Червонокостянтинівка, Краснопілля, Баштине, Друга Лелеківка, Новопетрівка. Головами Червонокостянтинівської сільської ради були: В. Литовка, І. Онищенко, І. Гавеля, В. Держак, І. Катрук, С. Лавріненко. О. Осіпов, нині виконує обов’язки голови секретар сільської ради Н. Ушакова. Місцеве господарство СВК «Росія» спеціалізується на хліборобстві, м’ясо-молочному тваринництві. Зернову спеціалізацію мають і фермерські господарства села.

На території села діє МТФ, тракторна бригада, автогараж, ФАП, три магазини, млин, хлібопекарня, олійниця, середня школа, дитячий садок, бібліотека, закладено будівництво церкви. У 2001 році село було газифіковане. Через Червонокостянтинівку проходить автомобільний шлях обласного значення.

Учень 9. Відомими людьми села є ветерани – земляки: Заворотній Микола Іванович, Максімов Георгій Герасимович, Дудко Лазар Петрович. У період війни героєм став наш земляк Галуган Олексій Іванович, уродженець с. Баштине. Свій подвиг він здійснив при форсуванні р. Одер південніше м. Ракув. 29 січня 1945 року його рота 337 гвардійського стрілецького полку 121 стрілецької Гомельської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії першою увірвалася на околицю м. Раудтен і розчистила шлях для наступальних дій військовим з’єднанням. Гвардії старший лейтенант О.І. Галуган 10 квітня 1945 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Одна з вулиць с. Баштине носить його ім’я.

За мирну працю державними нагородами нагороджені: Г. Максімов, М. Заворотній, Є. Годецька та ін. Відзначені нагородами і земляки – ліквідатори аварії на ЧАЕС: А. Зуєнко, С. Кухта, І. Левченко, С. Степина, А. Тетаренко, В. Стахів, Г. Оришака. Далеко за межами села славляться майстрині – вишивальниці села: Галина Білець, Лідія Пиріг, Галина Масюк, Надія Осіпова, Марія Лебіч, Ганна Алексейчик, Тетяна Масюк, Ольга Хральченко.

Гордістю нашого краю є відомі земляки: кандидат фізико-математичних наук Х. Решотка, кандидат технічних наук С. П’ята, доктор філософських наук, професор Вервес Григорій (Петропілля). Кандидатом сільськогосподарських наук став випускник нашої школи В. Кравченко (Червонокостянтинівка).

Учень 10.

Вишнево-тополиний краю мій,

Моє пшенично-вічне шумовиння!

Відкрий мені скарби свої, відкрий,

З твого коріння – я ж твоє насіння.

Володимир Бровченко

Ведучий. Сторінка п’ята – «Сторінка поезії».

Наша рідна Петрівщина оспівана у піснях, усній народній творчості, поезії. Ці чудові слова про наш край написав Роман Попович.

(Учні, які вивчили поезії, декламують їх для класу).

Любе Петрове

Здрастуй миле моє Петрове, Здрастуй, тихий мій Інгулець! Ви – пісня моя колискова, Ромашка моя і жовтець.

Ви – слово моє і тривога, Щоденна турбота моя, І рання в роботу дорога, Й закоханий спів солов’я.

Ведучий. Під час демонстрації сторінок усного журналу було використано поезію нашого земляка, члена Національної спілки журналістів України, члена Кіровоградського обласного об’єднання «Степ» Григорія Крячка, який 30 років завідував відділами Петрівської районної газети «Трудова слава». Послухайте ці його поетичні рядки.

Петрівський край

Знов бузками пахне Петрівщина,

В садах закохано співають солов’ї,

Така вона, маленька батьківщина

В моєму серці і в моїм житті.

Коріння роду в ній не засихає,

Сліди віків тут не змива вода,

Поки ми є, і віра не вмирає,

Й земля правічна буде молода.

Петрівський край – і сивий, і дитинний,

І неповторний, як матусин спів.

Петрівський край – ліричний і гостинний,

Поетом названий колискою степів.

Ведучий. На початку нашого усного журналу була виконана «Пісня про Червонокостянтинівку». Слова до неї написала вчитель початкових класів нашої школи С. Круглик, музику – вчитель музики Н. Пилипчук.

Будинки всміхнуться привітно,

Протягують віти тополі,

Коли у село своє рідне

З дороги вертаю чужої.

Усе тут знайоме й привітне,

І сонце ласкаве тут гріє,

Коли повертаю додому –

У серце вертає надія.

Приспів:

Червонокостянтинівка –

Село моє каштанове.

І душу, й серце милує

Привітними світанками.

Як жайвір чутливо співає,

Як хлюпають радісно хвилі –

Лиш той усе це відчуває,

Хто в край закохався мій милий.

Душі променисті розливи

Зберу, ніби скарб, обережно.

А скрізь зорепадові зливи

Про простір розкажуть безмежний.

Приспів:

Ведучий. Послухайте поетичні рядки учениці нашої школи, нині – студентки V курсу філологічного факультету Криворізького державного університету Антоненко Лілії.

Моя маленька Батьківщина

Червонокостянтинівка –

Моє село привітне.

Поля багаті колосом

І небо тут блакитне.

Тут хлібороби славні

І вчителі розумні,

Тут доярки невтомні

І діти гарні й чуйні.

Це край Петрівський, зоряний,

Він рідний, не чужий.

Красою неповторний

І завжди дорогий.

Моя Петрівщина

Долина з ромашками навколо річки,

Пшеничні просторі поля,

І темні, казкові, і зоряні нічки –

Моя незрівнянна земля.

Моя Петрівщина, мій край неозорий –

Рідна серцю кохана земля.

І неба блакить, і пшеничні простори –

Все це батьківщина маленька моя.

На тій Петрівщині Інгулець синьоокий,

І тут соловейко найкраще співа.

Тут мамині руки і степ одинокий,

Від маминої посмішки мій край ожива.

Ведучий 2. Про воєнні події краю розкажуть поетичні рядки керівника військово-історичного музею Т. Шаповал.

Пройшло багато уже літ

Пройшло уже багато літ, Як відгриміли в нас бої, Давно змінився увесь світ – Лишились спогади одні. Про перемогу в 45-м Ми згадуємо повсякчас, – І не лише в дні свята Вона живе в душі у нас. Могили, пам’ятники, обеліски Стоять у кожному селі. Ми їм вклоняємось низько І згадуємо воєнні дні. У тім далекім 43-м Тут лінія фронту йшла – Протистояння на півроку, І битва грізною була. Танкісти знову проривались У листопаді у ці дні,

У ході розвідки боєм Загинув Паршин у вогні. А Галуган – наш земляк Згодом став героєм – Розчистив переможний шлях Із ротою боєм. І лиш у березневі дні: Дні подвигу й негоди Солдати ворога погнали І принесли свободу. Земля полита щедро кров’ю За нашу Петрівщину, Дорого заплатили За волю Батьківщини. А ми, як вдячні їх нащадки, Повинні пам’ятати І подвиг нашого народу Не будемо забувати.

Ведучий. Ця спроба поетичного пера належить учениці 8 класу Гринчишиній Анастасії.

Батьківщина для мене – це отчий край.

Моя рідненька! В зеленім листі – хати,

І степ широкий й ліс густий,

Який не можна забувати.

Ведучий. А ці рядки про село належать випускниці нашої школи Тороп Оксані, нині журналістці з м. Києва.

Цвіте земля

Цвіте земля вся в розмаїтті

І зелень сад мій прикраша.

Село моє! В усі століття

Воно каштанами буя.

Твої сади, твої будинки

Я пам’ятатиму повік.

В них – кожну квітку і билинку

І кожної пташини крик.

ІІІ. Заключне слово учителя. Підійшов до завершення наш усний журнал. Як бачите, наше село має багатовікову героїчну історію. Скількох видатних людей воно зростило і вивело у світ широкий? А ми, сучасне покоління. повинні зробити все для примноження кращих традицій своїх односельців. Любіть свою батьківщину, плекайте її, примножуйте успіхами і здобутками.