Присвячена Кондратюку Юрію Васильовичу)

Мета: ознайомити учнів із сторінками життя, творчою діяльністю та науковими розвідками одного з теоретиків космонавтикиЮ.В. Кондратюка; розкрити значення наукового відкриття Ю.В. Кондратюка для людства; виховувати почуття поваги та гордості до видатних особистостей нашого краю.

Обладнання: документальні матеріали Московського тижневика «Совершенно секретно» (№ 4, 1993 р.), листи і фотографії сім’ї і родичів Кондратюка в ЗМІ району, наукова розвідка Б.І. Романенка «Юрій Васильович Кондратюк» (1988 р.).

 

В можливості в найближчому майбутньому почати по-справжньому господарювати на нашій планеті і слід бачити основне значення

для нас в завоюванні просторів Сонячної системи.

Ю.В. Кондратюк

Хід уроку

Вступне слово вчителя. Кіровоградська земля багата талановитими людьми.Багато з них відомі за її межами, але є такі, про кого ми почали згадувати нещодавно. Їх імена, життя та діяльність були приховані від нас. Читаючи ці біографії, ми відкриваємо їх для себе по-новому. Сьогодні поговоримо про одного з теоретиків світової космонавтики, довгий час замовчуваного офіційною владою, Ю.В. Кондратюка, доля якого пов’язана з Кіровоградщиною.

Вдумайтесь лише в значення його слів, поставлених епіграфом до нашої бесіди: «В можливості в найближчому майбутньому почати по-справжньому господарювати на нашій планеті і слід бачити основне значення для нас в завоюванні просторів Сонячної системи».

Не ототожнюючи даний висновок з висновком І.В Мічуріна про природу, ми можемо твердити, що сьогодні фахівці не тільки визнають правдивими передбачення Ю.В. Кондратюка в галузі космічних досліджень, а й безпосередньо використовують його поради.

Так, при виборі схеми польоту людини на Місяць американські спеціалісти, як вони потім визнали, зупинились на схемі, запропонованій свого часу Ю.В. Кондратюком. Це і сприяло поверненню із забуття імені вченого.

Визнання ж вченого на всіх рівнях (в тому числі і партійному) розпочалося лише після урочистого засідання в Полтаві 12 червня 1987 року, присвяченого 90-річчю від дня народження вченого, коли тодішній секретар обкому КПРС Ф.Т. Моргун сказав: «Под двойной тайной долгие годы были скрыты имя и дела Ю.В. Кондратюка. Все чувствовали, как над этим именем наслаивался панцирь запретности не только для прессы, но и для всех нас, и в придаток шла еще какая-то суета вокруг его биографии… Сейчас, когда наше общество очищается и из всего делаются уроки правды, мы говорим открыто и про эту долгое время запретную сторону жизни Ю.В. Кондратюка. Ведь немногие даже из полтавчан знали, что имя, данное ему родителями, было Александр».

Учитель. Тривалий час у школах Малої Виски досліджують життєвий шлях вченого, ознайомлюються з його науковими розвідками. Ми знаємо, вивчаємо і шануємо пам’ять про Юрія Кондратюка.

Може, саме це і спонукало О.Т. Гончара в одному з листів у 80-х роках до Маловисківського музею зазначити в дещо іронічній формі: «…Мала Виска, виходить, зовсім не мала, якщо вона колись з такою щедрістю душі прихистила Юрія Кондратюка і сьогодні так чудово ставиться до його пам’яті».

Ми не можемо відповісти на всі запитання, пов’язані з життям Юрія Кондратюка, але окремі сторінки його життя ми повинні знати. По-перше, його подвійне прізвище. Це пов’язано з його біографією.

Учень 1. Народився Ю.В. Кондратюк (справжнє ім’я – Шаргей Олександр Гнатович) у 1897 році в м. Полтаві. Його батько – Гнат Бенедиктович Шаргей, який навчався в трьох вищих навчальних закладах (двох в Росії і одному в Німеччині), жодного з них не закінчив. Мати – Людмила Львівна Шліппенбах, ще коли Олександр був маленьким захворіла і померла в будинку для душевно хворих в самій Полтаві, а батько одружився вдруге на Олені Петрівні Кареєвій та одразу ж після народження вже зведеної сестри Сашка Ніни помер у 1910 році.

Залишившись круглим сиротою, малий Сашко тепер проживав у сім’ї Катерини Кирилівни та Якима Микитовича Даценків і навчався в Полтавській чоловічій гімназії. Після закінчення гімназії (зі срібною медаллю) Олександр Шаргей вступає до Петербурзького політехнічного інституту, але невдовзі його призвали в армію і відправили на фронт І світової війни. Настав 1917 рік – рік революційних потрясінь як в Росії, так і на Україні. Шаргей не проявляє особливого ентузіазму воювати, тікає з армії (хоче займатись улюбленою справою, розпочатою ще з гімназії – теорією космічних перельотів). Але його знову силоміць призивають до денікінської армії (як царського офіцера). З цієї армії він теж тікає. І тепер залишився на роздоріжжі. Після перемоги більшовиків його мала ждати в’язниця як царського офіцера або як ворога народу через участь в денікінській армії. Існує чимало версій зміни прізвища. Найбільш вірогідною версією потреби змінити прізвище, мабуть є, все-таки, страх за своє життя. Хоч завідувач науково-дослідним сектором Полтавського музею авіації і космонавтики Сильвестр Гордійович Шафарчук згадує і про інші версії, які теж базуються на певних документах. Це і страх за майбутнє сестри по батькові, Ніни; це і матеріальні нестатки, що часто змінюють життя людей. Ми ж можемо вважати першу версію найбільш вірогідною.

Учень 2. Нове прізвище дісталося від померлого від туберкульозу київського студента Георгія Кондратюка з Луцька, який ніякого відношення до космонавтики не мав. Завдяки наполяганням Олени Петрівни Кареєвої документи цього студента і погодився взяти Олександр Шаргей. Так Олександр Шаргей став Юрієм Кондратюком. Після громадянської війни Юрій Кондратюк через знайомих своєї мачухи приїздить до Малої Виски.

Спочатку він проживає в будинку Лашинських і працює в млині Лашинського, а потім останній влаштовує Юрія Кондратюка працювати на Маловисківський цукрозавод. Тут він працює кочегаром, машиністом, механіком і у вільні від роботи години займається удосконаленням окремих частин своєї першої друкованої праці: «Тим, хто буде читати, щоб будувати», а також готує напрацювання, які стануть складовою його книги «Завоювання міжпланетних просторів», що вийшла в Новосибірську в 1929 році.

Учень 3. Ті, хто вперше знайомиться із спадщиною цієї людини, звертають увагу на його звичайний вигляд. Немає особливої показовості в одязі. Саме тут доречна характеристика Кондратюка, дана тим же О.Т. Гончарем у його новелі «Геній в обмотках», яка вміщена у книзі «Спогад про океан»: «…Все матеріальне він мав за ніщо…, зате в чому-небудь посприяти іншій людині, хай і малознайомій, чимось зарадити їй, о, тут механік наш давав волю своїй винахідливості!».

Може, це і несуттєва риса людини, але вона напрочуд вдало свідчить, що Кондратюк був простою людиною в буденному (малому) житті і генієм у великому.

Учень 4. 1921-1923 роки були голодними на Україні. Саме в цей час і працював на нашому цукрозаводі Юрій Васильович Кондратюк. З цим періодом пов’язана ще одна сторінка його біографії. Спробувавши напівголодного життя в Малій Висці, Юрій Васильович вирішив покінчити з цим і відправитись в Данію в пошуках коренів свого родоводу. Як ми вже згадували, дівоче прізвище його матері було Шліппенбах. Корені цього роду тягнуться з Данії десь з XVII-XVIII століття. У час так званої Північної війни з Росією шведський король Карл ХІІ у свою армію закликав вірних своїх підданих. Данія в той час була завойована шведами. Так, родич Людмили Львівни – барон Шліппенбах – потрапив до армії Карла ХІІ і під Полтавою в 1709 р. здався в полон російським військам, про що згадує навіть О.С. Пушкін у своїй знаменитій поемі «Полтава».

- А чому, як ви думаєте, він здався в полон?

(Одні твердять, що він помстився Карлу ХІІ за сплюндровану свою Батьківщину, інші – сподобалась земля Російської імперії, треті – ситуація змусила, коли на війні вибирають між життям і смертю тощо.

Це питання може бути темою для спеціального дослідження гуртківців).

У голодний 1922 рік Ю. Кондратюк відправляється в Данію в пошуках кращої долі. Але по дорозі захворів тифом і змушений був повернутися до Малої Виски. Продовжуються будні, пов’язані з Маловисківським цукрозаводом.

Учитель. У 2012 році світова громадськість відзначала 115-річчя від дня народження Юрія Васильовича Кондратюка.

Нагадаємо, що з нагоди його 100-річного ювілею та з метою увічнення пам’яті вченого (1997 р.) встановлено меморіальну дошку на будівлі Маловисківського цукрового заводу. У 2008 році дошку пренесено до Маловисківської гімназії.

Сьогодні важливим і перспективним напрямком нашої роботи є дослідження життєвого та творчого шляху вченого-винахідника.

Учень 5. Окремо хотілося б згадати про дослідників діяльності і життя Ю.В. Кондратюка. Зокрема, у районній газеті «Маловисківські вісті» ще
в 70-ті роки з’явилися публікації про Ю.В. Кондратюка, авторами яких були редактор газети Г.О. Красний та журналіст Д.П. Путієвський.

Одними з перших авторів публікацій про Кондратюка були Г.М. Перебийніс, Заслужений учитель України, краєзнавець, лауреат обласної краєзнавчої премії імені В. Ястребова, та О.С. Ковтун, педагог-краєзнавець. А сьогодні все частіше про цю непересічну людину пишуть Л. Калієвський із Злинки, С.Г. Шафарчук з Полтави, А. Михайлов з Києва та ін.

На думку Ярослава Голованова, оглядача журналу «Совершенно секретно», одержимим і найблагороднішим у високому значенні цього слова можна вважати дослідника і очевидця, який особисто знав і працював з Кондратюком, Б.І. Романенка. Справді, історичному дослідженню біографії Ю.Кондратюка він віддав 33 роки. Основні відомості про вченого він подав у книжці «Ю.В. Кондратюк».

Борис Іванович знайшов офіційне підтвердження того, що Ю.В. Кондратюк не загинув в 1941 році, а воював і в 1942 році. А після 1942 року зник назавжди. Це і породило багато версій про зникнення Кондратюка.

Учень 6. У 1988 році Б.І. Романенко повідомив ще одну особисту таємницю Кондратюка. Коли той пішов на фронт, то у сестри Ніни залишив для зберігання свої рукописи. Під час окупації України німцями чемодан з рукописами зник. Це і породило безліч версій навколо питання про життя і зникнення рукописів Кондратюка, а, може, просто домислів, спростувати які ми поки що не можемо.

Учитель. Початок дослідження даної теми вже зроблено. У 2008 році учень нашої школи Бойко Андрій став одним з переможців обласного конкурсу-захисту юних дослідників з роботою «Геній в обмотках».

Перед вами стенд, на якому є спеціально відведені місця для інформації і дослідництва. Найкращі дослідження будуть представлені ось на цьому стенді. Все це для того, щоб через дослідництво ми могли дізнатися все більше і більше про цю дійсно незвичайну людину. Про цю незвичайність особливо влучно звучать слова нашого земляка, почесного громадянина м. Малої Виски, поета Володимира Яковича Бровченка:

…Не бачили ні мертвим, ні живим

Його, ні до, ні після перемоги.

Так і пощез безвісним рядовим

Першозв’язківець між Землею й Богом…

Творці новітніх незбагненних див,

Не вищітесь бундючно та пихато.

Той Армстронг, що по Місяцю ходив,

Злетів до нього від моєї хати…

Ми повинні вивчати, знати і шанувати цього «дивного чоловіка» як одного з теоретиків космонавтики, який народився, виріс, страждав і творив в Україні та на Кіровоградщині.

 

Список використаних джерел:

1. Бровченко В.Я. Мала Виска. Дивний чоловік. – К., 2004.

2. Голованов Я. Совершено секретно/ Маловисківські вісті. – 28 липня 1993 р. – № 4.

3. Гончар О.Т. Спогад про океан. – К., 1995.

4. Романенко Б.І. Ю.В. Кондратюк. – М., 1988.

Р.Р. Любарський,

спеціальний кореспондент газети «Народне слово», поет, літератор

 

«НЕ МІСЦЕ ПРИКРАШАЄ ЛЮДИНУ, А ЛЮДИНА МІСЦЕ»

(творчий портрет кінорежисера Миколи Літуса)

У травні 2012 року на запрошення редакції газети «Народне слово» та Кіровоградської обласної державної телерадіокомпанії наше місто відвідав відомий український кінорежисер, творець фільмів «Королева бензоколонки», «Дні льотні», «Пароль знали двоє» та інших, член Національної спілки кінематографістів України, Заслужений діяч мистецтв України, учасник Великої Вітчизняної війни Микола Гнатович Літус.

За участі та організаційної підтримки дирекції ОУННБ імені Д. Чижевського зустріч з митцем проходила в одному з читальних залів бібліотеки. Зауважимо, що остання подібна творча зустріч з кіровоградцями відбулася близько 30 років тому. З огляду на це ми поставили за мету оновити в пам’яті кіровоградців образ знаного земляка. Адже Миколу Гнатовича більше знають за фільмами, які робили історію радянському й українському кінематографу. На думку режисера, найцікавіші з них не соромно передивитися і сьогодні. Вони пройшли випробування часом, залишили трепетні почуття, яскраві образи та вислови.

Тому зустріч і почалася з уривків кінохіта 1960-х років «Королева бензоколонки». А Микола Гнатович прокоментував: «Тоді ж критики її швиденько обгудили, назвавши банальною, вульгарною, безідейною. Навіть у рецензіях на фільми про революцію 1905 року неодмінно згадувалася «Королева бензоколонки» як зразок безідейності та легковажності. Але нам хотілось, щоб втомлені від повоєнної розрухи і відновлення народного господарства люди нарешті змогли відпочити, розважитися. У той же час мовою комедії прокритикували і актуальні проблеми того часу: бюрократизм, хамство, байдужість, безкультурність».

Не могли ж ідеологи «Советского экрана» зізнатися, що картина, якій присвоїли третю категорію, обійшла черговий шедевр Герасимова чи Бондарчука: за рік її подивилися понад 53 мільйони глядачів, які принесли в бюджет Держкіно понад 15 мільйонів карбованців.

Також розповів режисер і про зйомки кінострічок «Веселка», «Мій друг Наврузов», «Дні льотні», «Дачна поїздка сержанта Цибулі», «Пароль знали двоє», «Випадок з газетної практики», «Зірка шерифа» та інших. Про плідну творчу співпрацю з режисером Олексієм Мішуріним. Про те, що таке режисерський сценарій. Про підбір акторів. До речі, він став першим, хто дав путівку у велике кінематографічне життя таким славетним акторам, як Микола Олялін та Віра Алентова. Цікавою була історія, що розкрила секрет його незвичного для українців прізвища.

Насамкінець зустрічі митець зізнався: «Війна мене пощадила. Потім я сорок років займався улюбленою професією. І ні на що б її не проміняв».

Таємниця прізвища

У діда з батькового боку було чотири сини. Коли він помер, а це сталося 1912 року, їм відповідно було десять, вісім, шість і чотири роки. Який тягар ліг на бабусю, уявити не важко. Два роки вона утримувала і годувала їх лише завдяки співчуттю і допомозі сільської громади. Але прийшла межа, за якою починався голод…

Та якось з-під станції Хирівка приїхав лісник разом з дружиною. Дітей у них не було, тому й попросили бабусю віддати їм на виховання двох старших хлопчаків. Таким чином Гнат і Антон отримали прізвище Літус. А Кирило і Кость залишилися Шерстюками.

Поки росли, брати продовжували бачитися і спілкуватися. Адже Хирівка (нині станція Чорноліська) і Цибулеве розташовані поруч.

Рідня

Батько навчався добре. Після школи він працював на станції, а потім пішов служити в армію. Там закінчив школу молодших політруків. Після армії залишився служити у залізничній частині, що забезпечувала охорону колій, мостів, пакгаузів, обладнання та вантажів Південно-Західної залізниці. Одружився з Оксаною Бондаренко із села Цибулевого, де 15 січня 1925 року і народився Микола Гнатович Літус.

Батько трагічно загинув у грудні 1945 року.

Дядько Антон перед війною жив у Кіровограді і працював на заводі «Червона зірка», де відповідав за протипожежну охорону. Микола Гнатович навіть пригадав його адресу: вулиця К. Маркса, будинок №4. Коли його призвали в армію, дядько Антон потрапив на корабель Волзької річкової флотилії. А загинув під Сталінградом, рятуючи підбите фашистами судно.

Перший виступ

Здібність до акторського мистецтва Микола виявив десь у п’ять років. До цього мати вже навчила його складати літери у слова. Так він самотужки вивчив вірш.

На якесь свято у сільському клубі (колишній церкві с. Цибулевого) поставили в центрі високий табурет. На нього – Миколку, який дзвінким голосом мав читати вірш, що починається рядками:

В куркуля працював,

Відпочинку не мав,

А за це він за все

Нагая діставав.

Але останній рядок в його виконанні отримав інше звучання:

А за це він за все

На «гов’ядину» став.

Реготу було чимало, але малому це сподобалося – він привернув увагу. Хоча мати потім довго докоряла Миколку «гов’ядиною».

Перші уроки

У тому краю Цибулевого, де жили Літуси, у період боротьби за лікнеп організували початкову школу. В ній зібрали усю малечу. Привели туди і Миколку.

Якось учитель наказав: «Не підходьте і не заглядайте в колодязь!». Наступного дня порушника поставили на коліна в куток. При цьому вчитель запитав: «Хто ще хоче зазирнути в криницю?». Миколка одразу підняв руку. І його поставили на коліна до кінця уроку.

Попри покарання хлопчик був собою задоволений. А суворий вчитель порадив батькам припинити навчання неслухняного малюка.

Отже, велика красива кам’яна школа, що була на іншому боці села і яку йому лише показували, залишилася лише у Миколчиних мріях.

Командир і політрук

1930 року батька як військовослужбовця перевели у В’ятку (Кіров). Там Микола і пішов у перший клас. Вчився непогано. Та найбільше захоплювався заняттями в драмгуртку. Хоча мати була від цього не у захваті – професію актора вона вважала несерйозною справою.

Виховання в сім’ї будувалося так: мати – командир, батько – політрук. Мати діяла наказом, батько – переконанням. Звичайно, Микола більше тягнувся до батька. І не тільки тому, що поважав його методи впливу. Його дедалі більше приваблювали військові. Кожні канікули Микола проводив у частині батька: разом з усіма вивчав статут, матеріальну частину зброї, їздив на полігони та стрільбища.

Сім’я мала повернутися в Україну. Та почалася війна…

1941-1945

Закінчуючи школу, Микола Літус вже знав, куди лежить його шлях. Хоча у шпиталях, де він виступав з іншими школярами в концертах, його декламацію та гру на балалайці сприймали дуже схвально, 1942 року юнак вступає у
2-ге Ленінградське піхотне військове училище.

Після прискореного випуску лейтенанта Літуса призначили командиром взводу 82-міліметрових мінометів. У той час готувався наступ Ленінградського фронту, тому у всіх підрозділах проводили навчання. На одному з них взвод відпрацьовував зміну позицій. Треба сказати, що ствол міномета, який важить 18 кілограмів, вставляється у спеціальне гніздо за плечима і кріпиться ременями, під час бігу повсякчас б’є в потилицю. Хоча справа була влітку, командир наказав бійцям надіти шапки-ушанки. В цей час сюди під’їхав командир дивізії і здивувався, чому вони не в пілотках. Взвод вишикували і комдив запитав, хто дозволив надіти шапки. Микола Літус сміливо відрапортував, що це зробив він за порадою їздового Хазова. Комдив подумав-подумав і наказав нагородити обох медаллю «За відвагу».

Коли старшого лейтенанта Літуса тяжко поранило під Кенігсбергом, 53-річний Єгор Іванович Хазов проскакав на коні без сідла 15 кілометрів, аби провідати свого командира і передати йому торбинку цукру та пачечку чаю. Так турботливо він опікувався своїм юним командиром. Адже знав: хтось потурбується і про його двох синів, які воюють на іншому фронті. Потім після одужання, коли мінометники розташовувалися в лісовому маєтку Геринга, Єгор Іванович знайшов десь скрипку і приніс її командиру, бо чув, як той справно грає на балалайці. Розчулений Микола Літус подякував їздовому і спитав, де той її узяв. Потім пішов у ліс і удавав із себе скрипаля. Тут акторська натура знову взяла гору. Попри все, розуміючи ціну цієї скрипки, офіцер не залишив її собі, а повернув на місце.