Гра на місцевості «Кіровоград – місто сюрпризів»

Маршрут команди ____________________________

№ зп.	Залікові пункти	питання	питання	питання
1.	Фортеця св. Єлисавети
2.	Міський літературно-меморіальний музей І.К. Карпенка-Карого
3.	Будинок, де народився Генріх Нейгауз
4.	Пам’ятник єлисаветградському трамваю
5.	Кіровоградський обласний академічний український музично-драматичний театр імені М.Л. Кропивницького
6.	Військове містечко
7.	Машинобудівний коледж КНТУ
8.	Завод «Червона Зірка»
9.	Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
10.	Обласний Будинок офіцерів
11.	А. Тарковський. Меморіальна дошка
12.	Обласний краєзнавчий музей
13.	Музична школа Г. Нейгауза
14.	Міська рада, пам’ятник О. Пашутіну
15.	Обласний художній музей
Сума балів

 

Список використаних джерел:

1. Босий П., Кизименко П., Тупчієнко М. Історія. Єлисаветград. – К., 2002.

2. Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. – К., 1972.

3. Кизименко П. Пам’ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини. – К., 2003.

4. Матівос І., Сандул В. Кіровоград. – Дніпропетровськ, 1981.

 

 

В.М. Сокол,

педагог-організатор

Красносільської ЗШ І-ІІІ ступенів

Олександрівської районної

державної адміністрації

НАШЕ СЕЛО В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

(урок-дослідження для учнів 9-11 класів)

Мета: охарактеризувати події, що відбувалися в нашому краї в роки війни; ознайомити учнів із життєвим шляхом І. Кожедуба, Д. Крижанівського та С. Німенка, пов’язаних з історією села Красносілля, та їхнім внеском у боротьбу проти фашистських загарбників; розповісти про героїзм мешканців нашого краю; виховувати патріотичні почуття, любов та повагу до рідного краю.

На урок запрошено гостей: Чорного Олександра Васильовича – доцента кафедри історії України КДПУ імені Володимира Винниченка, уродженця с. Красносілля, який проводить дослідження з історії нашого села, та Сироїжка Василя Миколайовича – голову ветеранської ради с. Красносілля.

Хід уроку

Учитель. З розбудовою нового демократичного суспільства в Україні зростає актуальність осмислення її минулого, того важкого і неоднозначного шляху, який пройшла держава протягом своєї історії. Важливою частиною цього шляху є Друга світова війна як один із найскладніших, найтрагічніших і водночас найгероїчніших періодів історії України. Цей період залишив відбиток на історичному минулому і нашого села – села Красносілля.

Представлення гостей заходу – О.В. Чорного та В.М. Сироїжка.

О.В. Чорний. Друга світова війна стала найтрагічнішою подією XX століття. У ній брали участь понад 60 держав, на території яких мешкало 80% населення планети. Україна в цьому конфлікті, за приблизними підрахунками, втратила більше 3 млн. осіб на фронтах, 5,5 млн. – у зоні окупації, а 10 млн. залишилися без житла. Під час війни в Україні було зруйновано сотні населених пунктів, не обминуло лихо й наше село.

Красносілля часів війни згадується у військовій мемуарній літературі, у роботах краєзнавців і науковців, у контексті історії партизанського руху та діяльності підпільних організацій в умовах окупації. Є спогади очевидців тих років, зокрема, З.І. Верко, В. Горченко, Н.О. Касищевої, В.С. Чорної та І.В. Чорного, О.К. Андреєвої, Н.М. Бевз, Т.В. Андреєвої.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу. СРСР спробував окупувати Фінляндію. У ході війни з фінами загинуло 11 красносільців. Не повернулися додому М.Я. Білокриницький, П.Я. Головко, І.Е. Кононенко, І.М. Карпенко, О.Ф. Кузенний, І.Н. Омельченко, С.Ф. Пергатий, Г.К. Сінійчук, Я.К. Сінійчук, П.О. Соколов та Ф.А. Холявко. Сім’ї згаданих солдатів першими відчули горе, яке через півтора року охопить усе село.

22 червня 1941 року о четвертій годині ранку без оголошення війни німецькі війська порушили кордон СРСР, розпочалася війна. Про страшне лихо жителі села дізналися з промови Левітана по радіо. Селом потяглися колони машин і підвод, якими нашвидкоруч евакуйовували з прифронтових районів державне і колгоспне майно. З наближенням фронту через Красносілля почали перегонити великі стада худоби, у селі з’явилися біженці. У цей же час районний військкомат мобілізував до лав Червоної Армії кілька десятків юнаків і чоловіків, яких було відправлено на фронт.

5 серпня 1941 року до Красносілля вступили німецькі військові частини. Ось як це згадує мешканець м. Кривого Рогу, а тодішній житель села Михайло Шуліка, якому на той час виповнилося 15 років: «Того дня ми ще з кількома хлопчиками пасли корів за селом. Німецька колона з двох бронемашин і півтора десятка мотоциклістів рухалася на село з боку залізничної станції Цибулево. Раптом колону атакували три наші літаки, але атака була невдалою, бо відразу ж один літак підбили, і він почав падати, а інші полетіли далі. Пілоту майже вдалося вирівняти машину, і він спробував її посадити, але від удару об землю літак розбився. Пілот загинув, а кулеметник залишився живим і, ховаючись, побіг до лісу. Перша німецька колона розповзлася по селу, а згодом увесь шлях заповнився німецькими військами. Почалася окупація. На постій у кожну хату було розквартировано по 2-3 німецьких солдати».

Вступивши до Красносілля, окупанти зайняли для своїх потреб сільські школи, будинок сільради, клуб, бібліотеку та лікарню. У Морозовій школі оселився рейхскомендант села майор Шмідт. Двоповерхову школу пристосували для солдатського постою, а одноповерховий корпус молодших класів при ній – під конюшні. Клуб і будинок сільської ради розділили між собою комендатура, жандармерія й сільська управа. У Гутницькій, окрім управи, на деякий час на території школи німцями було створено невеликий концентраційний табір, де, за словами Н.О. Касищевої, утримували більше 100 радянських солдатів, які потрапили у полон неподалік села. Табір діяв близько двох місяців, а потім був розформований, а в’язні вивезені.

За спогадами односельчан, перші місяці окупації були надзвичайно тяжкими. Перші дні солдати вели себе доволі спокійно, щоб завоювати прихильність жителів.

Люди не змогли звикнути до нового порядку, їм було важко відпрацьовувати встановлену кількість годин на день у громадському господарстві, багатьох карали нагайкою за спробу ухилитися від роботи.

12 жителів села (активісти-комуністи), які були залишені в селі для проведення відповідної роботи, за доносом одного з поліцаїв вночі 4 жовтня 1941 року були заарештовані і звинувачені у зв’язку з партизанами.

Цієї ж ночі був арештований двома поліцаями і В.М. Андреєв. Уранці 5 жовтня 1941 року до нього навідалися дружина Оксана Карпівна і дочка Тамара для того, щоб передати продукти. На очах усіх родичів жандарми виводили арештованих по дві особи, садили їх у машину і відвозили за село на розстріл.

Із спогадів Тамари Василівни: «Батько передачі не взяв, коли виводили з приміщення в машину, а тільки показав пальцем на чоло, пояснюючи цим, що везуть на розстріл».

Отже, протримавши всього одну ніч під вартою, жандарми разом з поліцаями розстріляли цих людей у садку місцевого колгоспу. Трупи були скинуті до силосної ями. Це був перший терористичний акт стосовно мешканців села.

Після закінчення війни вони були перепоховані в братській могилі разом із воїнами, які загинули під час звільнення села.

Ще тяжчим для красносільців був 1942 рік. На початку року нова влада шляхом агітації стала запрошувати людей на роботу до Німеччини на добровільних засадах. Бажаючих не виявилося. Тоді у центрі села з’явилася відозва районного гебітскомісара приблизно такого змісту: «Українці! Народжені 1927 року закликаються до виконання трудового обов’язку. Вся молодь мусить з’явитися на біржу праці у встановлені дні. Хто її не виконає – каторжна тюрма, а в особливих випадках – покарання смертю». Спочатку молодих людей провадили на біржу праці до Єлизаветградки, а потім відправляли до Кам’янки, а далі – до Німеччини або Австрії.

Після такого розгортання подій багато чоловіків і юнаків подалося до лісу в Гутницьку, де почав збиратися невеликий партизанський загін, який у 1943 році нарахував близько 200 осіб. Це були переважно жителі навколишніх сіл – Красносілля, Гутницької, Цвітного. Починаючи з середини 1942 року, німецького гарнізону у с. Гутницька не було. Німецькі солдати лише зрідка відвідували цей населений пункт. На в’їзді до села стояла табличка німецькою мовою «Обережно, партизани!». У період їхньої відсутності село контролювали партизани. Згодом вони влилися до партизанського загону імені К. Ворошилова, яким командував І.Д. Діброва.

Партизани, котрі дислокувалися у Чорному лісі поряд із с. Гутницька, впродовж 1941-1943 рр. у масштабних бойових акціях участі не брали, їхня діяльність зводилася до збору інформації про ворога в регіоні. Окрім того, вони знищували невеликі групи німецьких солдатів, перешкоджали відправленню молоді до Німеччини, поширювали серед населення інформацію про те, що відбувалося на фронті, а також чинили розправи над поліцаями.

У квітні 1943 року у с. Красносілля партизани схопили кількох поліцаїв і розстріляли за селом. Після цього німецький гарнізон спільно з жандармерією с. Красносілля вчинив каральну акцію, у ході якої було захоплено і розстріляно чотирьох партизанів – Григорія Гошка, Федора Калініченка, Василя Семеяна та Василя Шутя. Крім того, у період із 1943 до початку 1944 року німці стратили ще 6 осіб, яких підозрювали в співробітництві з учасниками руху Опору. У серпні 1943 року були розстріляні Параска Сокіл, Віра Дібрівна, її донька Галина, Дмитро Білий, а на початку січня 1944 року у Кіровограді був закатований розвідник партизанського загону Дикий Василь Олександрович, якого німці схопили у селі Красносіллі.

У відповідь на дії окупантів партизани продовжували здійснювати напади на невеликі групи німців. Відомо, що 8 листопада 1943 року бійці із загону І. Діброви напали на німецький гарнізон у селі, у ході бою загинуло 20 німецьких солдатів.

Восени 1943 року зв’язківець Хоренженко Толя, якому на той час було 11 років (нині Анатолій Федосійович проживає в місті Києві, 1932 р.н.), отримав завдання повідомити, коли бричка Шмідта буде стояти біля його постою (школа Морозова). Час від часу Шмідт ночував у свого «земляка-директора» з «фатерлянда» в Цибулівському лісопильному заводі. Він розумів, що йому можуть «віддячити» за його «витівки» протягом окупації, адже їх було занадто багато.

І ось такий час настав. Переодягнена в німецьку форму група партизан уночі схопила його, прив’язала до брички і повезла в ліс, де перебував партизанський загін. Так «закінчив» свою кар’єру комендант Шмідт.

Після захоплення Києва і плацдармів на правому березі Дніпра Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед командуванням 2-го Українського фронту завдання розгромити ворога в районі Кіровограда, відрізавши йому шлях відходу на захід.

На ділянці фронту в напрямку села рухалася 53 армія під командуванням генерала-лейтенанта І.М. Моногарова.

У її складі наступала 375-а Уральська стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора П.Д. Говоруненка, бійці якої й звільнили Красносілля.

У звільненні села брали участь 1241-й та 1245-й стрілецькі полки під командуванням О.М. Парамошкіна та підполковника М.І. Надьожкіна.

Красносілля звільнилося від окупантів. Після звільнення до села прибув польовий військкомат, який розпочав призивну роботу. Частина дорослого населення була призвана на службу і відразу направлена в діючу армію.

Поряд з Красносіллям лінія фронту після 6 грудня 1943 року була непорушною більше місяця. Увесь цей час відбувалися бої на передовій лінії оборони, яка проходила поряд із селом. Протягом цього часу в боях за село загинуло 101 солдат дивізії (з них імена 32 невідомі) та 20 партизан. У бою під Гутницькою смерть зустріло 36 воїнів, імена 10 з них не встановлені. Крім того, під Красносіллям загинуло 87 необстріляних новобранців із села, які відразу були кинуті на передові позиції околиць села.

Бої поряд із селом тривали до початку січня 1944 року. Очевидці подій стверджують, що північна і північно-західна частини населеного пункту кілька разів переходила із рук у руки. Увесь час, доки точилися бої за село, багато красносільчан (в основному жінки та діти), рятуючись від смерті, переховувалися в Гутницькій, яка не піддавалася обстрілам.

У цей же час на околиці села було облаштовано польовий аеродром, на який 29 січня 1944 року прибула окрема ескадрилья 240-го винищувального авіаполку під командуванням старшого лейтенанта Івана Микитовича Кожедуба, уже на той час відомого радянського аса, на рахунку якого було 20 збитих літаків під час 146 бойових вильотів. Відомо, що перше звання Героя Радянського Союзу він отримав 4 лютого 1944 року у боях за Корсунь-Шевченківський, на п’ятий день перебування ескадрилії на аеродромі в Красносіллі. Перебуваючи в селі, І.М. Кожедуб проживав на квартирі С. Найденка. За його спогадами, на уславленого пілота приходило подивитися багато односельців, деякі навіть відвідували його по кілька разів.

В.М. Сироїжко. За даними архівних документів та фотоархівами, красносільці брали участь в обороні Брестської фортеці, Виборга, Ленінграда, Москви, Сталінграда, у Корсунь-Шевченківській, Львівсько-Сандомирській наступальних операціях, у боях за звільнення країн Східної Європи та поході проти Квантунської армії в серпні 1945 року.

Уродженець села, заступник командира 825-го штурмового авіаполку
15- ої повітряної армії майор Степан Олексійович Німенко 18 серпня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Усього на фронтах Другої світової війни воювали 508 жителів сіл Красносілля й Гутницька. 217 з них нагороджені орденами й медалями, 80 осіб перебували в партизанському загоні імені К. Ворошилова, з яких 20 загинули під час звільнення с. Красносілля.

На фронтах загинуло 354 мешканці, з них 122 в боях (11 з них у період радянсько-фінської війни), 87 чоловік загинуло необстріляними новобранцями під Красносіллям, 145 односельчан зникли безвісти.

На вшанування пам’яті загиблих у селі встановлено меморіальний пам’ятник односельчанам та облаштовано братську могилу воїнів-визволителів і партизанів. Кожного року учні нашої школи разом із жителями села збираються тут, щоб згадати про славних воїнів, які віддали своє життя за перемогу.

Учень 1.

Гула, стогнала і ревла земля, Сивіли в горі мати і кохана. В огні була Вкраїнонька моя – Була війна жорстока, Вітчизняна.

Живі і мертві, мертві і живі Герої наші – воїни-солдати. Ми знаємо: у тій страшній війні Змогли, либонь, ви ворога здолати.

Учень 2. Кожедуб Іван Микитович – командир ескадрильї 240-го винищувального авіаполку. Народився 8 червня 1920 року в селі Ображіївка (нині Шостківського району Сумської області) в сім’ї селянина. Закінчив хіміко-технологічний технікум і Шостківський аероклуб.

У Червоній Армії з 1940 року. У 1941 році закінчив Чугуївську військову авіаційну школу, служив у ній інструктором.

Після початку війни разом з авіашколою був евакуйований в Середню Азію (м. Чимкент). У листопаді 1942 року І. Кожедуб був відправлений у 240-й винищувальний авіаційний полк 302-ї винищувальної авіаційної дивізії, який формувався в Іваново. У березні 1943 року в складі дивізії вилетів на Воронезький фронт.

Перше звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» Кожедуб отримав 4 лютого 1944 року за 146 бойових вильотів і 20 збитих літаків противника.

Другої медалі «Золота Зірка» заступник командира 176-го гвардійського винищувального авіаційного полку (302-га винищувальна авіаційна дивізія, 16 та повітряна армія, 1-й Білоруський фронт) гвардії капітан І.М. Кожедуб удостоєний Указом Президіуму Верховної Ради СРСР від 19 серпня 1944 року за 256 бойових вильотів і 48 особисто збитих літаків противника.

Наприкінці війни Іван Кожедуб, на той час – гвардії майор, літав на Ла-7, здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 62 літаки противника. Третю медаль «Золота Зірка» Кожедуб отримав 18 серпня 1945 року за високу військову майстерність, особисту мужність і відвагу, проявлену на фронтах війни. Він був відмінним стрілком і віддавав перевагу відкривати вогонь на дистанції 200-300 метрів, дуже рідко приближаючись на меншу дистанцію.

У 1985 році І.М. Кожедубу присвоєно військове звання «Маршал авіації».

Учень 3. Німенко Степан Олексійович – уродженець села Красносілля отримав звання Героя Радянського Союзу в 1945 році. З 15 років жив у Москві, працював учнем пекаря. У 1935 році став курсантом Об’єднаної військової школи ім. ЦВК, а в 1935 році закінчив Борисоглібську військову школу льотчиків. Служив на Ленінградському фронті командиром ланки. Воював на Брянському і 2-му Прибалтійському фронтах як командир ескадрильї, заступник командира авіаполку з льотної підготовки, командир авіаполку. Протягом року його полк здійснив 1500 бойових вильотів. Після війни служив у Закавказькому військовому окрузі, у 1948-1956 рр.

У нагородному листі Степана Олексійовича зазначено: «На своєму бойовому рахунку майор Німенко має знищеної живої сили і техніки противника: 8 танків, 36 автомашин, 19 гармат, 11 вагонів, 2 паровози, 13 дзотів, склад з пальним, 3 склади з боєприпасами, 7 мінометних точок, понад 1500 солдат і офіцерів противника».

Учень 4. Ще один наш герой, уродженець хутора Рексино Дмитро Євдокимович Крижанівський. В архіві Міністерства Оборони СРСР знайдено документ, де описується подвиг старшого сержанта Дмитра Крижанівського. У липні 1944 року розгорілися бої у селі Шерпени біля річки Дністра. Фашисти намагалися захопити цей плацдарм і планували контрудар. Щоб дізнатися про силу ворога, радянським військам необхідно було взяти полоненного. Але так як німці вночі не спали, то здійснити цей задум можна було лише вдень. Між траншеями гітлерівців було лише 100 метрів. Пройти цю рівну територію, яка наскрізь прострілювалася щільною стіною ворожого вогню було практично неможливо. Пробиралися трьома групами. Лівофлангову групу очолив старший сержант Дмитро Крижанівський. Як тільки було подано сигнал атаки, Крижанівський першим кинувся до ворожих траншей. За ним – вся група. І раптом...наче з під землі застрочив ворожий кулемет. Гітлерівці розвертали його в бік основної групи радянських воїнів. Другої кулеметної черги він уже не чув. Останніми зусиллями волі Крижанівський накрив своїм тілом ворожий кулемет і дав можливість товаришам підійти до ворожих траншей. Операція закінчилася успішно. Група взяла двох полоненних і відійшла у своє розташування.

Д.Є. Крижанівського поховали на березі Дністра біля с. Шерпени.

Учитель. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 рр. Не щезне в пам’яті людській, не йде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашистами.

Давно відлунали канонади грізних боїв. І тільки все світле, героїчне і людяне на довгі віки зберігає пам’ять народна. І ми теж будемо пам’ятати про своїх героїв.

Список використаних джерел: