Передумови виникнення дитячої психології як самостійної науки (І.Ф. Герберт, К.Д. Ушинський, У. Джеймс, Г. Мюнстенберг, В. Прейєр та ін.).

Велику роль у розвитку дитячої психології мали роботи німецького педагога і психолога Іоганна Фрідріха Гербарта. Ідея Герберта про динаміку уявлень сприяла розвитку дитячої психології та проникненню до неї математичних способів обробки отриманих даних.
Гербарт висунув ідею про 4 принципи навчання, які слід враховувати для розробки нових методів і навчальних програм. На його думку, методика навчання повинна будуватись так, щоб нове знання одразу ж попадало в центр уваги людини; для цього воно або повинно бути достатньо привабливим, або поєднуватись з іншими знаннями, які має дитина.
Теорія Гербарта, в якій з'явились нові та актуальні для психології ідеї про динаміку уявлень, їх зв'язки та конфлікти, з їх розташуванням у душі людини, була однією з найбільш розповсюджених і значимих психологічних та педагогічних теорій у XIX столітті.
На початку XIX століття на необхідності врахування психологічних даних у формуванні методів навчання наголошував Фребель. Важливість зв'язку педагогіки з психологією підкреслював К.Д. Ушинський: " Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна, перш за все, узнати її теж у всіх відношеннях". Для цього треба досліджувати вплив на дітей таких створених народом форм культури, як мовлення, релігія, право та мистецтво, які Ушинський називав складовими психіки людини. Вивчаючи формування моральної поведінки дітей, Ушинський вказував на значення напіврефлексів, тобто вивчених рефлексів, звичок, які стають основою етичного життя і поведінки людини, і їх формування в дитинстві.
Відомий психолог У. Джеймс у своїй книзі «Бесіди з учителями про психологію» (1899) писав, що психологія не повинна пояснювати вчителям, як навчати дітей, давати їм конкретні поради, але психологічні знання повинні звернути увагу педагогів на необхідність дослідження внутрішнього життя учнів; вони повинні зрозуміти духовне життя учня «як деякий активну єдність, яким він сам її відчуває, і співчутливо відтворити її в уяві».
Батьком дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Вільяма Прейєра, який взявся за цілісний аналіз проблем і систематичне спостереження, на відміну від попередніх дослідників. У Мого книзі "Душа дитини" (1862) представлено опис психічного та пісиюгічного розвитку дитини від народження до 3 років.
В. Прейєр дослідив вплив еволюційного підходу і в своїй книзі іробив спробу прослідкувати психогенез, виявив та описав послідовність окремих моментів розвитку. Він зробив висновок про те, що в галузі психічного розвитку проявляється біологічна спадковість, яка служить основою індивідуальних відмінностей. Прейєр прагнув не лише розкрити (міст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мови, емоцій /цпини, а й навчити дорослих розуміти дітей за допомогою об'єктивних методів. З цією метою в додатку до своєї книги він розташував зразок щоденника, який намічав канву досліджень для кожного віку. Вплив роботи Прейєра позначився і в тому, що після нього в дитячій психології з'явилось нове коло проблем, які до цього не були в центрі дослідницьких інтересів (вивчення кореляції між різними сторонами психічного розвитку, дослідження вольового розвитку тощо).

7.Виникнення та розвиток вікової психології на початку XX століття (Ст. Холл, Е. Мейман, Д. Селі, В. Штерн, Е. Клапаред, К. Бюлер, Ш. Бюлер та ін.).

Розвиток дитячої психології наприкінці XIX — на початку XX ст. був тісно пов'язаний з педологією — наукою про дітей, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін (психології, анатомії, фізіології й педагогіки), що вивчають розвиток людини. Започаткував її американський психолог Стенлі Холл (1844—1924), який, досліджуючи психічний розвиток дитини, дійшов висновку, що його основою є сформульований Е. Геккелем біогенетичний закон, згідно з яким зародки у своєму ембріональному розвитку долають ті самі стадії, що і весь рід за час свого існування. Дію біогенетичного закону С. Холл поширив на людину, доводячи, що онтогенетичний розвиток психіки дитини є повторенням усіх стадій філогенетичного розвитку психіки людини (теорія рекапітуляції). Послідовність і зміст цих етапів задані генетично, і тому ні ухилитися, ні минути якусь стадію свого розвитку дитина не може. Загалом, теорія рекапітуляції поєднала в собі вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і вікової психології.
Проблемами педології спершу займалися лікарі та біологи, оскільки саме вони володіли об'єктивними методами дослідження дітей. Згодом на передньому плані опинилися психологічні аспекти досліджень, а сама педологія набула яскраво вираженої психологічної спрямованості.

Е. Мейман (1862-1915) стверджував, що дитяча психологія повинна вивчати вікові та індивідуальні особливості, обдарованість і відсталість. Навчання і виховання мають базуватися на знанні загальних закономірностей індивідуальних відмінностей психіки конкретної дитини. Засновник першого спеціального журналу "Журнал з педагогічної психології", присвяченого педологічним проблемам. Основна праця: "Лекції з експериментальної педагогіки" (1907).
Дж. Селлі (1843-1923) вважав, що дитина має вроджені передумови психічних процесів, які формуються протягом життя (розум, воля, почуття). З'ясував, що першими асоціаціями є асоціації схожості, потім на основі асоціацій сумісності формуються образи предметів, а в кінці другого року життя виникають асоціації за контрастом. Автор праць "Нарис з психології дитинства" (1895), "Педагогічна психологія" (1894-1915).
Німецький психолог В. Штерн (1871—1938) обґрунтував купання дитини у теплій ванні для стимулювання позитивних її емоцій. Грунтовніше і творчо використав ці думки Д. Ельконін для визначення провідної діяльності дитини від народження до року (емоційне спілкування дитини з матір’ю тощо).
Штерн опублікував роботи про психічний розвиток дітей до семирічного віку. На основі аналізу дослідних даних він встановив чотири стадії розвитку дитячих сприймань (предметна, дієва, відношень та якісна). Встановлені Штерном закономірності перевірялись іншими психологами (Мейман, А.І. Ніклюдов та ін.) Вони зробили деякі уточнення і доповнення до положень Штерна. Штерн виявив чотири стадії (за його терміном — «епохи») у розвитку мовлення. Перша припадає на дітей від 1,0 до 1,6, друга — від 1,6 до 2,0, третя — від 2,0 до 2,6 і четверта — від 3,0 до 4,0 років. Для кожної стадії він дав кількісні і якісні показники.
Швейцарський психолог Є. Клапаред опублікував книгу про психологію дитини. Він встановив деякі закономірності у розвитку певних психічних функцій дитини. Так, за його даними, діти усвідомлюють схоже значно пізніше, ніж відмінне. Це трапляється тому, зазначив він, що тотожні положення організму по відношенню до об'єкту дитини використовуються для пристосування без необхідності усвідомити цю тотожність. На основі цих та інших положень Клапаред вивів, за його словами, "Закон усвідомлення" — "чим більше ми користуємося яким-небудь відношенням, тим менше ми його усвідомлюємо". Цим Клапаред звернув увагу на умову усвідомлення. Розвиваючи цю думку Клапареда, Ж. Піаже зробив спробу пояснити, як проходить процес усвідомлення. Згідно Піаже, усвідомить який-небудь процес — означає не тільки відтворити знову, а й перевести його із початкового дієвого плану у план словесного відображення. Є. Клапаред, спираючись на свої дані і дані своїх попередників, виділив два види обдарованості у підростаючої особистості — загальну і інтегральну. При цьому, за Клапаредом, "загальна обдарованість" проявляється у двох розуміннях — в широкому, коли вона означає "рівність всіх розумових властивостей дитини", і у вузькому, коли означає здатність інтелекту розв'язувати нові проблеми. За Клапаредом інтегральна обдарованість включає "всякий повний акт обдарованості", під цим актом він розумів інтелектуальний процес, який включає постановку питання, гіпотезу, перевірку тощо. Пізніше ця ідея послужила для встановлення структури мислительної дії. У роботах Клапареда є окремі важливі положення про роль певної діяльності у житті дітей, різних за віком, про задоволення потреб та інтересів дітей і підлітків для їх розвитку. Він надавав великого значення і мотивам діяльності дитини у її розвитку.
Теорія трьох ступенів розвитку дитини. Автором її є австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963). За його твердженням, три ступені розвитку дитини (інстинкти, тренування, інтелект) пов’язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, а й з перебігом афективних процесів (бурхливих переживань), з розвитком зумовленого дією переживання задоволення. Під час еволюції відбувається перехід задоволення «з кінця на початок» процесу діяльності дитини.

 

8. Біологічний підхід до розвитку (теорія рекапітуляції Ст. Холла, теорія дозрівання А. Гезелла, етологічна теорія К. Лоренца).

Першою теорією вікового розвитку була теорія рекапітуляції Холла. Холл – засновник педології, організував першу експеримент лабораторію у Балтиморському університеті,де досліджував розвиток дітей. Він прийшов до висновку, що в основі розвитку лежить біогенетичний закон,який сформулював учень Дарвіна Геккель: зародок у своєму ембріон розвитку проходить ті ж стадії,що й увесь рід за час свого існування,тобто ембріогенез є коротким повторенням філогенезу. Холл переніс ембріогенез у онтогенез. У розвитку Х виділяє 2 стадії: дикунства і цивілізованої людини. Перехід з однієї стадії до іншої відбувається у грі.

Гезелл створив Єльську клініку норм. дитинства,на основі якої пізніше був створений Гезелівський інститут дитячого розвитку. Вивчаючи розвиток дітей від 1 до 3 р прийшов до висновку,що темп розвитку в перші 3 роки є найвищим.Створив свою періодизацію, критерієм якої був темп розвитку дитини. Виділив 3 періоди: 1)нар – 1р – найвищий темп розвитку; 2)1-3 середній; 3)3-16 низький.
Розробив систему діагностики псих розвитку дитини від народження до юнацького віку в основі якої лежав лонгітюдний метод. Вперше застосував напівпроникне скло(зеркало Гезела),також ввів близнюковий метод дослідження. На основі своїх досліджень ввів систему тестів і норм для дітей від 3 міс. до 6 р. за такими показниками: мова, моторика, адаптація,особистісна соц. поведінка. Критикували Гезела за ототожнення розвитку і росту та за його позицію, що розвиток залежить від дозрівання.Значення:звернув увагу на необхідність контролю за нормальним розвитком, який допомагає виявити відхилення на ранніх стадіях і вчасно їх виправити.

Етологічний напрям в психології пов’язаний передусім з ім'ям німецького вченого Конрада Лоренца, який досліджував людську поведінку як одну з форм поведінки тварин взагалі. Спираючись на теорію Ч.Дарвіна про походження видів, він дивився на людину як на продукт біологічної еволюції і природного відбору. Згідно його уявлень, життя людини принципово не відрізняється від життя інших тварин (риб, птахів, ссавців) і є ланцюгом інстинктивно детермінованих форм поведінки. Всі вищі і суто людські явища - дружбу, любов, війни, політичну боротьбу, заздрість та ін. - він пояснює як прояв природжених інстинктів, спрямованих на виживання індивіду і збереження виду. Біологічна доцільність є основною цінністю і головним пояснюючим принципом його теорії.

Головним методом доказу цієї теорії є "заключення за аналогією", яке полягає у порівняльному аналізі поведінки людей і тварин. Визначаючи риси подібності між поведінкою досліджуваних тварин і людською поведінкою, етологи роблять висновки, що спосіб поведінки в обох випадках обумовлений однією і тією ж причиною.

Пояснення механізмів поведінки високорозвинених і складноорганізо-ваних структур на підставі найпростіших і примітивніших форм поведінки призводить до надзвичайного спрощення людської поведінки і зведення до її набору інстинктивно-детермінованих моделей.

9. Психодинамічний підхід до розвитку (теорія психосексуального розвитку З. Фройда, психосоціальна теорія Е. Еріксона).

3. Фрейд вважав, що діти проходять п'ять стадій психосексуального розвитку. На кожній стадії інтереси дитини і оточуючих її людей (батьків, рідних, вчителів) зосереджені навколо якоїсь певної частини тіла (ерогенної зони), що служить джерелом отримання задоволень. Для кожної стадії характерний конфлікт між прагненням до задоволення і обмеженнями, що накладаються спочатку батьками, а потім і “Супер-Его”. Фрейд виділив наступні стадії психосексуального розвитку. Першу стадію психосексуального розвитку 3. Фрейд назвав “оральною” - від народження до закінчення першого року життя, - коли саме рот є джерелом основних взаємодій немовляти з навколишнім світом. Якщо індивід “застрягне” на цій стадії, тобто відбувається “оральна фіксація”, у нього формується “оральний характер”. Такі люди, за 3. Фрейдом, люблять їсти, пити, палити, лихословити. Друга стадія - стадія привчання дитини до самостійного користування горщиком -від другого року життя до третього - називається “анальною”. Якщо відбулася фіксація на “анальній стадії”, у людини формуються наступні риси характеру: жадність або надмірна щедрість, акуратність або виражена розхлябаність, любов до правил або волелюбність. “Фіксація” відбувається тоді, коли батьківська поведінка акцентує значущість даної стадії для дитини (надмірна увага до смоктання пальця або до правильного користування горшиком). Третя стадія, фалічна, пов'язана з первинним інтересом дитини до своїх статевих органів і актуалізується у віці від трьох до шести років. Це період, суттєвий для формування психологічної статевої ідентифікації. Згідно з 3. Фрейдом, фіксація на даній стадії приводить у хлопчиків до формування “Едіпового комплексу”, а у дівчаток - “комплексу Електри”. “Фалічна фіксація” формує яскраво виражену маскулінність, або фемінність у структурі характеру чоловіків і жінок. Четверта, латентна стадія - від шести до дванадцяти років. В цьому віці лібідо не концентрується на якійсь певній частині тіла або органі, а сексуальні потенції як би дрімають в стані бездіяльності, спокою. Діти, які успішно ідентифікували себе з представниками тієї ж статі, що і вони, починають не тільки копіювати, але і швидко засвоювати норми поведінки, відповідні їх статі і схвалювані суспільством. П'ята, генітальна стадія, - це завершальний рівень психосексуального розвитку. На цій стадії зберігаються деякі особливості, характерні для ранніх стадій, але головним джерелом задоволення стають статеві відносини з представником протилежної статі.

Психосоціальна теорія розвитку "Я" Еріксона. Розвиток має стадіальний характер. Кожна стадія визначається тією кризовою ситуацією, яку повинна розв’язати дитина в певний віковий період. Поділив розвиток на 2 лінії: нормативний та аномальний.
1 стадія – нар – 1р.осн завд – форм довіри до навк світу.В рузультаті доброго поводження з дитиною сприяє формуванню довіри,погане – незадоволення потреби у спілкуванні,надто раннє або різке відлучення від грудей формує недовіру.2)1-3р.основне завдання – сформується самостійність. Якщо самостійна поведінка дитини критикується то у неї зявляються сумніви, невпевненість, дитина відчуває брак у розвитку рухових навичок, слабо розвинена мова. 3)3-6р.дошкільне дитинство. Завдання – сформулювати ініціативність і впевненість в собі. Важлива адекватна реакція батьків на дослідницьку повед дитини.Небезпека – формування в дитини почуття провини за вчинені дії. 4)6-12р.мол.шк.вік.Основне завдання – любов до праці. Якщо дитину критикують то виникає почуття неповноцінності..5)13 -18 р.Підліткова.Форм перше ціннісне уявлення про себе та своє місце у світі.Основне завдання – формування ідентичності. Впевненість у розумінні свого Я забезпечує розвиток зрілої ідентичності. Якщо розвиток проходить ненормально то спостер рольова невизначеність.Неподолана криза ідентичності веде до стану гострої дифузії ідентичності,регресії,до інфантильного рівня розвитку.6)рання дорослість.Сформ близькість, уникнути ізоляції,самотності.7)дорослість.Сформ цілеспрямованість,продуктивність у профес д-сті,генеративність у взаєминах з рідними. Невдачі у розв’язанні конфліктів можуть призвести до надто глибокого занурення в себе..турботі лише про себе що є причиною регресу у розв ос-ті.8)Зрілість – завд:формування цілісності повноти життя.Зазвичай в цей період люди дають оцінку прожитим рокам.У негативному випадку спостерігається відчай,жаль за прожитими роками незадоволеність прожитими роками,відсутність завершеності,формується мудрість.

10. біхевіористичний підхід до розвитку (теорія оперантного зумовлення Скіннера, соціально- когнітивна теорія Бандури) Прихильники біхевіоризму вважають, що людина “вчиться поводитися” все життя, але не виділяють при цьому особливі періоди або стадії. При вивченні соціального розвитку дітей біхевіористи виділяють три основні процеси соціального научіння: класичне обумовлення; інструментальне обумовлення; научіння в результаті спостереження. Скіннер стверджував, що поведінка людини детермінована, передбачена і контролюється оточенням. Скіннер робив акцент на поведінці, яка не пов’язана з будь-якими знайомими стимулами. Наприклад, поведінка читання книги не є рефлекторною і стимул, який управляє цим процесом (екзамен, оцінки), не передує їй. Навпаки, на поведінку читання впливають стимульні події, які наступлять після неї, а саме – її на-слідки. Так як цей тип поведінки передбачає, що організм активно впливає на оточення з метою змінити події якимось чином, Скіннер визначив її як оперантну поведінку. Отже, головна відмінність оперантного зумовлення порівняно з класичним полягає в тім, що за оперантного зумовлення неможливо викликати поведінку автоматично. Поведінка повинна мати місце до того, як вона може бути підкріпленою зумовленням. За оперантного зумовлення тенденцію повторюватись має саме та поведінка, яка підкріплюється, або винагороджується. Оперантна реакція, за якою наступає позитивний результат, прагне повторитися, в той час, як оперантна реакція, за якою наступає негативний результат, прагне не повторюватись. Наприклад, ви скоро перестанете посміхатись людині, яка у відповідь на вашу посмішку завжди кидає на вас сердитий погляд або взагалі ніколи не посміхається. Майже в кожній сім’ї, де є малі діти, ми зустрічаємося з ситуацією оперантного научіння поведінці плачу. Як тільки маленькі діти відчувають біль, вони плачуть, і термінова реакція батьків – це висловити увагу і дати інші позитивні підкріплення. Так як увага є підкріплюючим фактором для дитини, ре-акція плачу стає природньо зумовленою. Однак плач може виникати і тоді, коли болю немає, і все ж батьки підкріплюють реакцію уваги. Оперантній поведінці можна навчити шляхом зумовлювання уникненням, коли підкріплення полягає в тому, що переривається дія неприємного стимулу. Бандура вважає, що психічне повинно розумітись як безперервна взаємодія між факторами поведінковими, особистісними і середо-вищними. Це означає, що поведінка, особистісні аспекти і соціальні впливи - це взаємозалежні детермінанти, тобто на поведінку здійснює вплив оточення, але люди теж відіграють активну роль у створенні соціального оточуючого середовища та інших обставин, які виника-ють в їх повсякденних транзакціях. Ця точка зору відрізняється від підходу Скіннера, який обмежує пояснення поведінки людини до двохфакторної односторонньої моделі, в якій зовнішні події є єди-ним чинником поведінки. На відміну від Скіннера, який майже зав-жди розглядав научіння через прямий досвід, Бандура робить основ-ний акцент на ролі научіння через спостереження у придбанні нави-чок поведінки.

11. Когнітивно-генетичний підхід до розвитку (теорія розвитку дитячого інтелекту Ж. Піаже, теорія обробки інформації).

Представники її розглядають психічний розвиток як якісний процес, обумовлений внутрішніми законами саморуху. Згідно з когнітивно-генетичною теорією розумовий розвиток і його стадії детерміновані та підлягають певним закономірностям. Ж.Піаже вважав, що, як будь-який розвиток, інтелектуальний розвиток прагне до стабільної рівноваги, тобто до встановлення логічних структур. Щоб пізнати об'єкти, суб'єкт повинний діяти з ними, трансформувати їх - переміщувати, комбінувати, видаляти, наближати тощо.

Розвиток інтелекту дитини відбувається у постійних пошуках рівноваги між тим, що дитина знає і що прагне зрозуміти. Всі діти проходять ці стадії в однаковій послідовності під впливом таких факторів, як дозрівання нервової системи, накопичення досвіду, розвиток мовлення і виховання. Когнітивний розвиток дитини може блокуватись на певному етапі, якщо один із перерахованих факторів недостатньо представлений.

Згідно з теорією Піаже, в розвитку інтелекту людини можна виділити чотири головні періоди: сенсомоторна стадія (від народження до 2 років), доопераційна стадія (від 2 до 7 років), стадія конкретних операцій (від 7 до 11 років) і стадія формальних операцій (від 11 до 15 років). Сенсомоторний інтелект - стадія розвитку інтелекту, яка розгортається до періоду інтенсивного опанування мови. На цій стадії досягається координація сприйняття та моторики, дитина взаємодіє з об'єктами, їхніми перцептивними та моторними сигналами, однак не зі знаками, символами, що репрезентують об'єкт.

Доопераційне мислення -. На цій стадії розвитку дитина орієнтується тільки на перцептивні співвідношення. Дитяче мислення на цій стадії відзначається егоцентризмом.Стадія конкретних операцій - форма мислення, що здійснюється на основі логічних операцій, в яких використовуються зовнішні наочні дані. Стадія формальних операцій - Це система, надбудована над конкретними операціями. Опанувавши формальні операції, дитина може будувати власні гіпотетико-дедуктивні висновки, які ґрунтуються на самостійному висуванні гіпотез і перевірці їхніх наслідків.

 

Т. о. в. вивчає те, як люди поводяться з інформ., відбирають і засвоюють її, а потім використовують у процесі прийняття рішень та управління своєю поведінкою. Психологи, що займаються обробкою інформ., будують теорії когнітивних здібностей і поведінки чол., використовуючи поняття з області обчислювальної техніки, лінгвістики і теорії інформ. Це стимулювало розробку життєздатних теорій і значущих дослідж. в різних галузях психології, що особливо стосуються вивчення сприйняття, пам'яті, уваги, мовлення, мислення і вирішення завдань. Обробка інформ. в даний час є провідним орієнтиром у експерим. психології.

 

12. Контекстуальний підхід до розвитку (культурно-історична теорія Л.С. Виготського, теорія екологічних систем У. Бронфенбреннера).

У цьому підході Л. С. Виготський пропонує розглядати соціальне середовище не як один із чинників, а як головне джерело розвитку особистості. У розвитку дитини, зауважує він, існує як би дві переплетених лінії. Перша йде шляхом природного дозрівання, друга полягає в оволодінні культурою, способами поведінки і мислення. З теорії Виготського, розвиток мислення та інших психічних функцій відбувається в першу чергу не через їх саморозвиток, а через використання дитиною "психологічних знарядь", шляхом оволодіння системою знаків-символів, таких як мова, письмо, система рахунку.

Розвиток мислення, сприйняття, пам'яті та інших психічних функцій відбувається через етап (форму) зовнішньої діяльності, де культурні засоби мають цілком предметний вид і психічні функції діють цілком зовні, інтрапсихічно. По мірі відпрацювання процесу діяльність психічних функцій згортається, інтеріоризується, переходить із зовнішнього плану у внутрішній, стає інтрапсихічним.

В процесі психічні функції набувають автоматизованість, усвідомленість і довільність. Якщо виникає утруднення мислення та інших психічних процесах, завжди можлива екстеріоризація - винесення психічної функції зовні і уточнення її роботи у зовнішньо-предметній діяльності. Задум у внутрішньому плані завжди може бути відпрацьовано діями у зовнішньому плані.

Як правило, на цьому першому етапі зовнішньої діяльності все, що робить дитина, вона робить у співпраці, разом з дорослими. Саме співпраця з іншими людьми є головним джерелом розвитку особистості дитини, а найважливішою рисою свідомості є діалогічність.

Л. С. Виготський вводить поняття "зона найближчого розвитку" - це той простір дій, які дитина не може виконати самостійно, але може здійснити разом з дорослими і завдяки їм. За поглядами Виготського, тільки те навчання є добрим, яке попереджує розвиток. Л.С. Виготському належать два важливих поняття, що визначають кожний етап вікового розвитку - поняття соціальної ситуації розвитку і поняття новоутворення.

Під соціальною ситуацією розвитку Л.С. Виготський розумів своєрідне, специфічне для даного віку, виключне, єдине і неповторне співвідношення між людиною і навколишньою дійсністю, насамперед соціальною, що складається на початку кожного нового етапу. Соціальна ситуація розвитку є вихідним моментом для всіх змін, можливих в даний період, і визначає шлях, йдучи яким людина набуває якісних утворень розвитку.

Новоутворення Л.С. Виготський визначав як якісно новий тип особистості і взаємодії людини з дійсністю, який відсутній як ціле на попередніх етапах її розвитку.

 

За Бронфенбреннеру, екологічна середовище розвитку дитини складається з чотирьох немов вкладених одна в іншу систем, які зазвичай графічно зображують у вигляді концентричних кілець:

· мікросистема - сім'я дитини

· мезосистема - дитсадок, школа, двір, квартал проживання

· экзосистема - дорослі соціальні організації

· макросистема - культурні звичаї країни, цінності, звичаї та ресурси.

найбільш значну роль на розвиток дитини надає саме макросистема, оскільки макросистема володіє здатністю впливати на всі інші рівні.