Основний психологічний зміст духовності, моральності, совісті особистості.

Духовність-найвищий рівень, вершина особистісного розвитку.Стрижневою функціональною структурою духовності о-сті моральність. Видатним дослідником вершинної пс Франкл так характеризував духовність- Духовне в людині це те, що протистоїть тілесному і соціальному, і навіть психічному. Духовне це автентично вільне у людині. Духовність покликна ошляхетнювати і біологічне і соціальне в утворення сфер спрямованості і мотивації в поведінці. Вернадський-духовне життя людини уявляється як найвищий вияв усього живого, що не відокремлюється від нього.Немало особистостей прагнуть автентично визначити свій власний смисл, ціннісні орієнтації, принципи життя, а не житти за авторитетними прикладами. Це в свою чергу вимагає активності людини в пізнанні самого себе, сутності свого існування, цьому сприяє релігія, мистецтво, філософія, етика.Саме наявність автентично визначенного смислу принципів. Норм свого життя є необхідною умовою, спрямовуючою та спонукальною основою екзистенційної відповідальності. Екзист. відпов-істотна складова духовності. Мораль-одна із форм суспільної свідомості яка функціонує меах дихотомії добро-зло.Нормативно-регулятивна ф-ція моралі поширюється на всі сфери суспільного життя. Принципи і норми скеровують о-сть у її життєвому просторі.Мораль це автентичний регулятор.Вона адресована до внутрішнього світу о-сті, її світогляду, переконанням. Вірі.Це особистісна саморегуляція і самоорганізація людини.Моральна регуляція о-сті здійснюється її совістю. Совість-це процес автентичного визначення субєктом добра і зла. Вона здійснює суд над поведінкою людини.(муки совісті)Душевний дискомфорт, негативний емоц стан, презирство все це може спонукати людину до самогубства. Винагорода совісті –це чиста совість.Динаміка між муками і чистою совістю являє основний психол механізм її функціонування. Франкл наголошував що совість кожної людини може помилятися. Наука поки що не може пояснити джерела, витоки моральності і совісті о-сті. Багато дослідників вершинної пс вбачають її корені у несвідомій сфері психіки, які вважть надприродними, божественними а походженням.Духовно-моральне видобувається із несвідомого інтуїцією, а раціональному пізнанню не піддається, тому що воно ірраціональне.Немає логічних аргументів альтруїстична самопожертва, д якої спонукає совість людину.Саме ірраціональність моральності і совісті за Франклом є найпереконливішим свідченням їх надприродного походження.

 

Психологія віри в Бога і християнської любові. Психологія «розумного егоїзму».

Християнське розуміння сутності добра відповідає стрижневому поняттю-любові до ближнього. Це випливає із перших 2 заповідей Божих. Ці заповіді показують нам засади взаємин між Богом і людьми. В НЗ людина син Божий. Всі люди діти Бога, тому між собою ми брати і сестри у Христі. Батько чекає від дітей любові одне до одного і визнання кожного самоцінністю.За Гегелем істинна сутність любові полягає у здатності відмовитися від свідомості самого себе, забуваючи ебе у іншомуЯ, однак в цьому забуванні вперше опанувати самого себе і оволодіти самим собою.Це означає що любов є вершиною альтруїстичного самозречення на користь іншого.Для того хто любить. благополуччя того кого він любить є втіхою радістю тка любов зветься арапе. Крім арапе у почутті любові виокремлюють ерос (захоплена закоханість, бажання володіти), філію (любов-дружба), строге (любов-прихильність сімейна, родинна до рідної землі культури). На жаль сьогодні більшість із нас перебуває у полоні егоїзму і себелюбства. Ми женемося за ідолами нездатні на християнську любов. А. Швейцер стверджував, що матеріальне і духовне задоволення не доповнюють один одного. Духовно-моральне задоволення самодостатнє, не потребує підсилення. Нам потрібно вчитися поєднувати егоїстично-корисливе із альтруїстичним. Таке поєднання відбувається в життєвій стратегії, яку називають розумним егоїзмом. Історичні реалії переконали, що духовний, соціальний, і матеріальний добробут спільноти, а отже і кожного її члена залежить від рівня її гуманістичності, демократизму втілення в її житті високих духовних норм і засад.Тому піклуючись про гуманізм, демократію с-тва, о-сть дбає про своє та своїх близьких.Ці істини основа огіки розумного егоїзму.Мотиваційни принципом виступає- Хочеш блага для себе, дбай про благо для всіх.Вагомим у концепції розумного егоїзму є аргументи психопрофілактики, психотерапії. Відомо що всі невротичні розлади і чимало соматичних хвороб зумовлені негативними емоціями злобою, ненавистю, тривогою.Ми не можемо бути настільки святими щоб любити своїх ворогів, але заради власного здоровя треба прощати їм і забувати про їхнє існування.Згідно з відомою психологічною закономірністю людина не лише чинить у відповідності з тм чим вона є, а й перетворюється у відповідності з тим як вона чинить. Люди хворіють, адже вони не мають під собою того міцного підґрунтя що їм дає віра.

 

Характер особистості.

У кожної людини три характери: той, що їй приписують; той, що вона сама собі приписує; і, нарешті, той, що є в дійсності".

В. Гюго

Характер- ознака, риса, складне психічне утворення, основою якого інтегрована в сфері її спрямованості їєрархізована система ставлень та вольові якості. Проблема характеру та його розвитку має давню історію і належить до найскладніших у психології. Визначаючи поняття "характер", слід зазначити, що воно трактується в психології неоднозначно. По-перше, наявні труднощі в розрізненні характеру і темпераменту, оскільки й досі складно встановити, що є властивостями темпераменту, а що є результатом прижиттєвих "нашарувань", тобто відноситься до властивостей характеру. Ще більше спірних питань виникає під час спроби розвести поняття "характер" і "особистість", оскільки в психологічній літературі ці поняття або часто ототожнюються і використовуються як синоніми, або характер включається в особистість і розглядається як її підструктура, або навпаки, особистість розуміється як специфічна риса характеру тощо.Кожній людині, крім динаміки дій, що виявляється в темпераменті, крім спрямованості дій, притаманні істотні особливості, які впливають на її діяльність та поведінку. Про одних кажуть, що вони працьовиті, дисципліновані, добрі, сором'язливі, сміливі, веселі, альтруїстичні, комунікабельні, а про інших - ледачі, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїстичні. Подібні риси виявляються у людей настільки яскраво і постійно, що визначають собою типовий різновид особистості. Такі психологічні особливості особистості називають рисами характеру. Саме вони відображають істотні властивості людини, що в сукупності відбивають сутність поняття "характер"."Характер" - слово давньогрецького походження і в перекладі означає "карбівка", "печатка".Дійсно, характер, з одного боку являє собою відбиток виховання і діяльності, які формують людську особистість. Життя карбує характер людини, а з певного моменту людина сама починає кувати свій характер. В цьому, власне кажучи, і полягає сутність самовиховання.Поняття "характер" було введене колегою Арістотеля Теофрастом для визначення властивостей людини. Характер накладає відбиток на всі вчинки, думки і почуття людини. Характер - це сукупність постійних індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до колективу, інших людей, праці, навколишньої дійсності та до самої себе.Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах. Про характер людини ми робимо висновок і за тим, як вона мислить і поводиться за різних обставин, якої вона думки про інших людей і про саму себе, в який спосіб здебільшого поводиться.Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачити, як вона буде себе поводити за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме доручення тощо.Ідеї про психологічне розрізнення людей виникли ще в епоху ранньої античності й зумовлювались суспільними потребами. (купування рабів)зароджується - теорія розрізнення рис характеру людини на основі її зовнішності.Пізніше філософи і психологи, пояснюючи і класифікуючи людські характери, головними чинниками їх формування вважали особливості тіла. Так, Арістотель здійснював спроби визначати риси характеру людини, ототожнюючи її зовнішність з тваринами - приміром, якщо людина мала товстий бичачий ніс, то вважалась лінивою, форма лев'ячого носа означала поважність особи, тонке та рідке волосся, як у зайця, показувало боягузтво.Відомими в історичному контексті є також погляди Дарвіна на вияви рис характеру людини через зморшки на її обличчі. Наприклад, характер зморшок на лобі діагностує зовсім різні риси характеру-якщо зморшки мають горизонтальний характер, то показують безпосередність, оптимізм та простодушність людини, а вертикальні зморшки свідчать про вдумливість, емоційну стриманість та критичність особистості. Характер як одна з істотних особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське "Я" як єдність. Розуміння характеру як єдності його рис не виключає виокремлення в ньому деяких ланцюгів з метою глибшого пізнання його сутності. Тобто створення структури рис характеру спирається на його умовний розподіл. І. П. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, обстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів. Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому головні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна:

Спрямованість є головною складовою структури характеру особистості. Вона виявляється у вибірковому позитивному або негативному у ставленні особистості до дійсності, до вчинків і діяльності, до людей і до самої себе.

Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості. Спостережливість і розсудливість сприяють швидкій орієнтації в обставинах. Нерозсудливі люди легко хапаються за будь-яку справу, діють під впливом імпульсу. Розумова інертність, навпаки, виявляється в пасивності, байдужості, повільності, коли потрібно прийняти рішення, або у поверховому ставленні до справи без урахування її важливості.

Емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, всепрощення або брутальність, грубість, "товстошкірість", нечутливість до страждань інших, нездатність співчувати.

Воля як складова структури характеру зумовлює його силу, непохитність. Отже, воля, як вважають науковці, являє собою стрижневий компонент сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім. Людина з таким характером здатна досягати бажаної мети. Людей із слабкою волею називають слабохарактерними. Навіть маючи багато знань і значний досвід, вони не здатні наполягати на справедливості і часто виявляють нерішучість, страх.

 

«СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ»