Значення положень Платона про «ідеї» та «Царство Ідей» для становлення наукової психології. Психологічна сутність абстрагування і поняття.

Значення положень Платона про «ідеї» та «Царство Ідей» для становлення наукової психології. Психологічна сутність абстрагування і поняття.

Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні. Щоб підкреслити ілюзорність, не справжність «світу речей», Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері, людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні, – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це ті ж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.

Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить з роздвоєння світу, підпорядкування «світу речей» «світові ідей».

Абстрагування – це виділення певних сторін, властивостей, якостей предметів і явищ. Елементи, сторони, властивості, якості,що виявл-ся однаковими чи подібними, схожими відокремлюються як оремі поняття(рух на емпіричному рівні є предмети які перебув.у невагомості- консистенція- одні тверді, ін.газоподібні). Абстрагування-фіксує шляхом виокремлення загальних, спільних ознак предметів і явищ що є основою поняття.

Поняття — це форма мислення, яка відображає предмети в їхніх загальних та істотних ознаках. Ознаками один предмет відрізняється від іншого. Кожна істотна ознака є необхідною, а сукупність істотних ознак є достатньою умовою суттєвого визначення поняття.

 

Значення християнського морального вчення для становлення наукової психології.

Християнське вчення про душу – це грандіозний прорив у становленні наукової психології. Саме християнське моральне вчення лягло в основу гуманістичної парадигми – напряму в науці. Модерна гуманістична психологія – це єдиний перспективний, найбільш ефективний і динамічний напрям розвитку психологічної науки і практики, якій ґрунтується на християнському вченні.

В основі моралі, як форми нормативної регуляції лежить дихотомія (протилежно доповнюючи поняття: добро-зло, прекрасне-потворне). Антична думка шукала сутність добра і зла, але не знайшла її. Це зробив Ісус. Він однозначно тлумачив добро як діяльність самозречення людини на користь інших людей, як доброзичливість в розумінні, щире бажання іншим людям блага в їхньому житті і добродійність, альтруїстичне безкорисливе сприяння їх благ. Ці ідеї інтегровано постали у заповідях любові: «Люби Бога» і друга рівна з нею «Возлюби ближнього як самого себе». Ці заповіді – результат трансформації радикальної, докорінної зміни стосунків між Богом і людьми. Людина – раб Божий, хробак Господній. Рабовласник хоче від раба покори. В Новому завіті – людина є дитиною Божою. Чого хоче люблячий батько від дітей? Любові. Християнську любов треба розуміти широко, всеохоплююче, не лише як ідентифікацію на рівні забування, цілковитого самозречення себе в об’єкті любові, коли цей об’єкт стає більш значущим, більш цінним для суб’єкта, ніж він сам для себе. Не лише так, а й толерантність в розумінні доброзичливості, доброчинності, людяності, співчутливості тощо. Власне релігійний аспект християнського морального вчення полягає в тому, що душа людини, яка в своєму земному житті дотримувалась заповідей любові, після смерті її тіла полине до Бога і перебуватиме там у вічному блаженстві від єднання з абсолютно довершеним істинним добром і красою. Власне психологічним акцентом у християнському моральному вченні є обґрунтування, ставлення як істотної складової людської душі – психіки. Людина не лише знає про світ і про себе в ньому як про окремого суб’єкта, а й ставиться до світу, до тих об’єктів, які є в ньому і до себе. Ставлення чисельні і різноманітні, але в переважній більшості їх більшою чи меншою мірою наявна оцінка з позицій добро-зло, тобто моральна.

 

3. Основний психологічний зміст концептів “cogito ergo sum” Р. Декарта, “tabula rasa” Дж. Локка і “esse est percipi” Дж. Берклі.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму. "Мислю, отже існую" (Cogito, ergo sum) - декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук. Розум, мислення і самосвідомість, а не життєвий досвід, на переконання Декарта, є вирішальними факторами процесу пізнання. Запах, смак, твердість, світло, тепло є вторинними якостями, яким передують первинні якості мислячої субстанції: ідея Бога як найдосконалішої 0істоти, аксіоми математики. Ідеї, якими керується людський розум, властиві людині від народження. Те, що людина осягає "природним світом" свого мислення, правильно застосовуючи його, насправді істинне,

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа - "чиста дошка" (tabula rasa), "білий папір без будь-яких знаків та ідей ", на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей ("всі знання походять від відчуттів", "в розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях"), його вчення про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.

«Існувати - значить бути сприйнятим» (esse est percipi).

Концепція Берклі категорично протилежна тій на якій стояв Локк – існує тільки рух ідей. Тобто те, що відбувається у психіці в ідеальному плані свідомості є єдиною існуючою свідомістю. Розмаїття світу насправді розмаїття відчуттів. Поза душею не існує ні світу, ні тіла, є лише образи в усього цього і знання про це, різноманітні співвідношення образів і знань створюють ілюзію об’єктивного світу. Насправді ж esse est percipi є відчуття. Іншими словами буття означає відчуття. Буття поділив на ідеї та душі. Ідеї представлені у відчуттях, вони пасивні, не довільні. Їх зміст не залежний від суб’єкта, який їх відчуває, переживає. Отже, у всіх вони однакові. Душі активні, діяльні. Душа – це рушійна потуга функціонування суб’єкта.

Екстирпації (руйнування) різних ділянок мозку, електроенцефалограма (ЕЕГ), ефекти вживлених електродів і психотропних речовин як свідчення зв’язку мозку і психіки.

Підходи до проблеми: античний світ – психіка ще не повязується із мозком, її місце вбачали в серці печінці та в інших органах частково в мозку але не було твердо вставлено. Остаточно психіку поєднали з мозком в середньовіччі, розглядалася як властивості душі: 1) перцептивні (сприймання); 2) мислиннєві (пізнавати, порівняння, інтерпретаці, диференціація); 3) мнемічні (здатність памяті отримувати образи думки у внутр.. псих.. стані). Декарт вперше повязав душу із мозковою структурою, з шишковидною залозою яка впливає на нейрофізіологічні процеси і навпаки. Франц Галль 19ст. вчення френологія(душа) виявив у мозку сіру і білу речовини. Виділив 3 блоки (функціональна структура) 1) нижні відділи гол.. моз.. і продовгуватий або довгастий мозок – орган життєвих процесів центр регулювання тілесних орг.. ф-ій; 2) середня част. Гол.. мозку – підкірка – центр схильностей і потягів; 3) верхні част. Мозку – центр інтелектуальних якостей душі. «Гулі» Галля – чим більше розвинута властивість, здібність люд, тим більша ділянка мозку в якій вона знаходиться. Тісний зв'язок мозку й психіки підтверджують дослідження, виконані з допомогою методу вживлення електродів у кору головного мозку. Введенням через спеціальні трубочки певних речовин в головний мозок тварин можна було викликати різкі зміни їхньої поведінки. Ці результати надихнули дослідників продовжувати спостереження, використовуючи для подразнення електричний струм. Подальші дослідження дали змогу експериментально встановити локалізацію в мозку ряду психічних функцій. Відомий дослідник механізмів мозку Д.Вулдрідж з подивом констатував, що навіть задоволення таких основних потреб, як голод і статевий інстинкт, залежить просто від наявності електричного струму у відповідних зонах головного мозку. Американський учений, засновник кібернетики Норберт Вінер висунуті гіпотезу, що мозок людини генерує електромагнітні хвилі. Невдовзі цю гіпотезу було підтверджено експериментально. У наш час ці біохвилі записують на спеціальних приладах для отримання електроенцефалограм. електрична актив-ть мозку – певним графікам записів акт-сті відповідають певні псих.стани(спонтанне,ритмічне випромінювання нейронами електричних імпульсів, зливаючись утвор.хвильові коливання- відер.у 1875р. у 1924 Бергер вперше запис.ці коливання і наз. – електро-енцефалограмою мозку. ЕЕГ являє собою різні за діапазоном(верт.),частотою(гориз.) гострі хвилі: альфа-ритм-бадьорий,спокійнийу стан із заплющеними очима,частота,потилична зона- 8-13 кол.за сек..-відповідає частоті колив. Землі і тремору рук під час емоц.хвил., алкоголіків;бета-ритм-гострий,стрімкий,частота-15-20,виник.в стані зосередження уваги,напруженої активності,розум.та фізик.,при впливі несподіваних інтенсивних подразників; гама-ритм- повільний,величний- стан спокійного сну, у фазі швидкого сну змін.на альфа-ритм чи бета-ритм, присутній при гіпнотичному стані,частота-0,5-3; тета-ритм- ритм турботи, вперше записаний з мозку Ейнштейна,скроневі зони,частота – 3-7.ЕЕГ викор.в основному для діагностики псих розладів і руйнувань мозку пухлинного характеру Дослідження І.П. Павлова показали, що руйнування в собаки різних ділянок кори веде до розладу аналізаторної діяльності різних сенсорних ділянок. Психотропні речовини:. збуджуючі (тютюн,кава,кокакола,чай), транквілізатори (зниж.стурбованість,тривогу), наркотики (опій та його похідні: морфій, кофеїн-гальм.центри болю,діє ендорфін, залежність псих-чна,біологічна; героїн – поход.від морфію, від англ.. героїчний, залежність швидша та інтенсивніша ніж від опіатів; маріхуана(листя, квіти коноплі) і гашиш(камедь – клейка речовина з коноплі, активна речовина 9-тетрагідраканнібіол – ейфорія, звеселеність, збудження, лунає музика, галюцинації, агресивність, страх)), галюциногенні і психоделіки природні(дурман – белладонна, білена - активна речовина атропін – закапують в очі; пейотль – кактус акт.реч. мескалін, структура схожа до нон адреналіну – алкогольне сп’яніння, галюцинації, використовували в лікуванні шизофренії, досл. Хісс виділив із крові шизофреніків білок – тераксеїн – вводив у рослини – гинули, добровольці ознаки шизофренії; Франц.досл.Рує вивчав вплив мескаліну на пара психологічні(телепатія) здібності; монах Бернадіно де Сахавун – психоделічні ефекти гриба – псилоцебін близький до індолу, дії мімікрії як антибіотиків; амер.досл.Тернс, дія гриба строфарія кубенсіс на собі – екстаз, активні речовини гриба діетилтриптаніл) і синтезовані(ЛСД – дієтиламітлізергінова кислота синтезував Гофман, одна доза – наслідки довготривалі галюцинації протягом року чи більше, зміна «Я»)). Активні речовини: амфетамін (збільшує.секрецію норадреналіну – енерг.збудження), кокаїн (ейфорія, галюцинації), нікотин, кофеїн.

Предметність (об’ємність) перцептивного відображення (сприймання) та її фактори: перспективне скорочення, перекривання, розподіл світла й тіней, відблиски і контрасти, повітряна перспектива, руховий паралакс.

Сприймання - це психічний процес відображення людиною предметів і явищ у цілому, в сукупності всіх їхніх якостей і властивостей при безпосередньому їх впливі на органи чуттів.Тобто перцептивні образи ліпляться, інтегруються із відчуттів. Істотними властивостями, характеристиками є предметність, структурність, цілісність, атрибутивність, константність, конструктивність, вибірковість чи осмисленість. Предметність об’єкта –як властивість відображення - це проектування відчуттів та перцептивних образів в сукупності їх властивостей у тих просторово-часових параметрах у яких вони знаходяться.

Дослідження І. Сечєнова підтвердили, що предметність сприймання є не вродженою, а набутою властивістю. Провідну роль у її формуванні відіграють рух і дотик. Без руху сприймання втрачає предметність.

Механізми предметності:

1) Перспективні скорочення – паралельні лінії протягнуті в далину сходяться(н-д: залізниця, рейки сходяться візуально, вищі об’єкти сприймаються як дальні). Ущільнення структури – текстура – поверхні мають певну структуру(пісок земля паркет хвилі) – чим вони дальше тим виглядають менші.

2) Суміщення і накладання – в перспективі предмети закривають один одного(предмети за рогом будинку) – розуміння ефекту суміщення і перекривання форм. в процесі набуття перцептивного досвіду.

3) Розподіл світла і тіні – відблиски контрасти. Можна створювати штучні джерела світла і змінювати в такий спосіб перспективу. Коли джерела швидкі то перспектива спотворюється. Віддалені предмети більш розпливчасті, невиразні, феномен – повітряна перспектива(в повітрі розчинені краплинки води і пилу через які не проходить проміння світла та утв невиразність – намальовані пейзажі).

4) Повітряна перспектива — вид перспективи, що показує, як змінюється колір і тон віддалених предметів, які сприймаються зором не досить яскраво і навіть не того відтінку, яким бачиться, якщо подивитися на них зблизька.

5) Руховий паралакс – при рухові суб’єкта з достатньо великої швидкості(авто, потяг)предмети які зустрічаються на шляху його руху немов рухаються йому на зустріч. Чим Даля розташований предмет тим з менш. швидкістю він рухається назустріч суб’єкту, а відносно далекі предмети ніби рухаються в тому самому напрямку що суб’єкт. Всі ці механізми забезп. відображення просторової структури оточуючої дійсності.

 

Структурність перцептивного відображення (сприймання) та її фактори: перепади світла й тіней та забарвлень, близькість, подібність, плавність, неперервність, завершеність, простота, симетричність, прегнантність.

Сприйняття - це відображення предметів і явищ у сукупності їх властивостей і частин при безпосередньому впливі їх на органи чуття. Воно включає в себе минулий досвід людини у вигляді уявлень та знань. СтруктурністьПолягає в тому, що на основі знань та досвіду людина в свідомості об’єднує окремі елементи та компоненти предметів та явищ, надає їм певної структури, сформованості. Встановлено, що в основі різноманітних форм просторового сприймання лежить функціонування комплексу аналізаторів, які взаємодіють між собою. Особливу роль у просторовому орієнтуванні виконує руховий аналізатор, за допомогою якого встановлюється ця взаємодія. Сприймання форми і величини предмета здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів.Однак основну роль відіграє зоровий аналізатор.Найважливішими особливостями сприйняття є:предметність;цілісність;структурність;константність;апперцепція;осмисленість;вибірковість;ілюзія. На темнішому тлі фігури здаються світлішими, аніж на менш темному.Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. Вони мають найрізноманітніші причини: вироблені життєвою практикою прийоми зорового сприйняття, особливості зорового аналізатора, зміна умов сприйняття, образне передбачення побаченого, дефекти зору. Практична діяльність людей уточнює образи сприйняття.Головні характеристики образу сприйняття:безпосередність сприйняття;адекватність сприйняття;реальність (достовірність) сприйняття;просторовість сприйняття (напрям, віддаленість, локалізація,протяжність);інтенсивність сприйняття (яскравість, гучність, важкість, сила запаху тощо);динаміка сприйняття (зміна, рух, мерехтіння);чуттєвий тон (освітленість, кольоровість, теплота, тональність, гладкість, приємність);структурні відношення (розмір, орієнтація, форма, контраст, співзвучність, смакове поєднання, композиція запаху);послідовність (або амодальність) чуттєвого образу (кінцевий образ не роздроблюється на кілька модальних копій того самого об´єкта);константність сприйняття (тобто відносна незалежність образу об´єкта від зміни зовнішніх умов його спостереження);означеність змісту, який сприймається (сприймаються об´єкти або події, які мають свою назву і значення (наукове, життєве або функціональне);предметність образу сприйняття;модальність сприйняття (наприклад, явища - тобто явище сприймається як певна модель, наприклад поведінки, відносин тощо. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практичний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу. Без рухів тіла образ взагалі не виникає: людина не бачитиме предмета, стабілізованого відносно сітківки її ока. Відчуття, які дає рух, створюють чуттєву тканину образу, насичують образ чуттєвим змістом. Так забезпечується зв'язок образу з реальністю, хоча це й не завжди позначається на його будові. Певною мірою образ навіть незалежний від відчуттів, і це дає змогу розрізняти у разі зорового сприймання зорове поле — потік зорових відчуттів і видимий світ — власне сприймання цілісних предметів.

СтруктурністьПолягає в тому, що на основі знань та досвіду людина в свідомості об’єднує окремі елементи та компоненти предметів та явищ, надає їм певної структури, сформованості. Встановлено, що в основі різноманітних форм просторового сприймання лежить функціонування комплексу аналізаторів, які взаємодіють між собою. Особливу роль у просторовому орієнтуванні виконує руховий аналізатор, за допомогою якого встановлюється ця взаємодія. Сприймання форми і величини предмета здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів.Однак основну роль відіграє зоровий аналізатор. Найважливішими особливостями сприйняття є:предметність; цілісність; структурність; константність; апперцепція; осмисленість; вибірковість; ілюзія. На темнішому тлі фігури здаються світлішими, аніж на менш темному.Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. Вони мають найрізноманітніші причини: вироблені життєвою практикою прийоми зорового сприйняття, особливості зорового аналізатора, зміна умов сприйняття, образне передбачення побаченого, дефекти зору. Практична діяльність людей уточнює образи сприйняття.Головні характеристики образу сприйняття:безпосередність сприйняття;адекватність сприйняття;реальність (достовірність) сприйняття;просторовість сприйняття (напрям, віддаленість, локалізація,протяжність);інтенсивність сприйняття (яскравість, гучність, важкість, сила запаху тощо);динаміка сприйняття (зміна, рух, мерехтіння);чуттєвий тон (освітленість, кольоровість, теплота, тональність, гладкість, приємність);структурні відношення (розмір, орієнтація, форма, контраст, співзвучність, смакове поєднання, композиція запаху);послідовність (або амодальність) чуттєвого образу (кінцевий образ не роздроблюється на кілька модальних копій того самого об´єкта);константність сприйняття (тобто відносна незалежність образу об´єкта від зміни зовнішніх умов його спостереження);означеність змісту, який сприймається (сприймаються об´єкти або події, які мають свою назву і значення (наукове, життєве або функціональне);предметність образу сприйняття;модальність сприйняття (наприклад, явища - тобто явище сприймається як певна модель, наприклад поведінки, відносин тощо. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практичний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу. Без рухів тіла образ взагалі не виникає: людина не бачитиме предмета, стабілізованого відносно сітківки її ока. Відчуття, які дає рух, створюють чуттєву тканину образу, насичують образ чуттєвим змістом. Так забезпечується зв'язок образу з реальністю, хоча це й не завжди позначається на його будові. Певною мірою образ навіть незалежний від відчуттів, і це дає змогу розрізняти у разі зорового сприймання зорове поле — потік зорових відчуттів і видимий світ — власне сприймання цілісних предметів.

18.Атрибутивністьі цілісністьперцептивного відображення(спиймання).

Цілісність Полягає в збереженні в образі предмету, який сприймається, його окремих ознак, аспектів, властивостей та їх внутрішньої організації, тому предмети і явища постають в свідомості в єдності, завдяки цьому в нас виникає їх цілісний образ.Дослідження каузальної атрибуції допомагає пізнанню механізмів взаєморозуміння, процесів інтерпретації суб'єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей.Каузальна атрибуція (лат. приписування) — інтерпретація необхідної суб'єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин І мотивів поведінки.Часто, не знаючи чи знаючи недостатньо справжні причини поведінки іншого індивіда, люди починають приписувати одне одному невластиві їм причини, зразки поведінки, загальні характеристики. Це явище дослідники назвали фундаментальною помилкою атрибуції.Фундаментальна помилка атрибуції — тенденція переоцінювання значення особистісних рис і установок людини та недооцінювання ролі ситуації у поясненні поведінки індивіда.Пояснюючи чиюсь поведінку, людина надає дуже мало значення ситуації і дуже багато — особистості. Спричинено це тим, що поведінка особи привертає більше уваги, ніж ситуаційні чинники. Помилка атрибуції здійснюється під час інтерпретації поведінки інших людей, хоч власну поведінку індивід пояснює з точки зору ситуації. Як правило, при цьому вважають, що інша людина особисто повинна відповідати за свою поведінку.З огляду на те, учасником події чи її спостерігачем є суб'єкт сприймання, виокремлюють такі типи атрибуції (Г. Келлі):— особистісна атрибуція. Причина приписується особисто тому, хто здійснює вчинок;— об'єктна атрибуція. Причина приписується об'єкту, на який спрямована дія;— атрибуція, пов'язана із обставинами. Причина приписується обставинам.Спостерігач частіше вдається до особистісної атрибуції, учасник більш схильний пояснювати те, що відбувається, обставинами.На процес міжособистісного сприймання, особливо при формуванні першого враження про незнайомця, відчутно впливають установки індивіда. Цю проблему було проілюстровано експериментально (О. Бодальов): різним групам демонстрували фотографію однієї людини, супроводжуючи її короткою характеристикою на зразок "герой", "злочинець", "письменник". Якщо установка спрацьовувала, словесні портрети одних і тих самих людей кардинально відрізнялися. Було з'ясовано також, що є люди, які не піддаються стереотипному сприйманню, і ті, які є вибірково стереотипними.

Уява. Уявлення. Фантазія.

Уява - це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду. Функції уяви: -моделювання кінцевого результату діяльності людини і засобів, необхідних для його досягнення; -створення програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена - створення образів, які не програмують діяльність, а підміняють її - створення образів об'єктів з опорою на схеми та описи. Уява властива лише людині і є необхідною умовою її діяльності. Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви - об'єктивна дійсність. Уява - складник творчості. Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Так само, як і мислення, уява мотивується потребами особистості. Психологи виділяють такі види уяви, як довільна - виявляється, коли в людини образи та ідеї виникають у результаті вольових зусиль або поставленої цілі. В основі цього процесу лежить вміння довільно викликати чи змінювати потрібні образи. мимовільна - творення нових образів нс спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події., репродуктивна - полягає у створенні нових для людини предметів або явищ, що нагадують ті, які людина коли-небудь бачила творча -людина створює образи предметів, яких вона ніколи не бачила, наприклад, образ снігової людини. Особливою формою творчої уяви є мрія. У мріях людина створює образи бажаного майбутнього.

Уявлення - це узагальнений та відвернений відбиток сприйнятого предмета, явища. І. М.Сєченов називав уявлення "середніми результатами почуттєвого знання про предмет". У психології уявлення визначається як образ предмета або явища, відтворення свідомості на основі минулих вражень або завдяки уяві, тобто образу раніше сприйнятого предмета або явища, а також образу, створеного творчою уявою. Уявлення - вища форма відбитка у вигляді наочно-образного знання, воно є перехідним щаблем від сприйняття до абстрактно-логічного мислення. Уявлення поділяються на зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові.

Однім із проявів поглиблення або розширення уяви виступає процес фантазії. Фантазія глибше і яскравіше розкриває процес побудови образа об'єкта. Фантазії притаманні всім людям, тільки в різних формах їх прояву, і залежать від віку та ступеня розвитку особистості. Враховуючи це, можна виділити ряд окремих видів фантазій - дитячі, науково-пізнавальні, сексуальні.

 

21. Психологічна сутність інтелекту і мислення. Психологічна сутність інтелекту. Це здатність виявляти ті властивості об’єктів, використання яких може забезпечити ефективне розв’язання задачі, вирішення проблем. Інтелект можна характеризувати як спроможність мислити як психічний двигун мислення. Вперше зустрічається у зоопсихології, порівняльній психології. У тварин немає свідомості, а інтелект є, тобто є й мислення. В. Дружинін запропонував визначення, які висвітлюють різні аспекти і підходи до феноменології інтелекту: загальний - розумова здібність, що впливає на виконання будь-якої діяльності, виявляється в якості, швидкості й точності вирішення розумових задач, темпі й успішності навчання, продуктивності професійної діяльності й рівні соціальної адаптованості; біологічний- генетично детермінований складник загального інтелекту; інтелект поточний, вільний, флюїдний; соціальний інтелект - здатність оцінювати інших кристалізований (зв'язаний)-залежить від досвіду; академічний; вербальний та невербальний; ідеальний; математичний (формальний); поведінковий (смисловий)-виявляється вже у дітей 1-2 років до оволодіння мовою; психометричний інтелект-запропонував Айзенк.

Психологічна сутність мислення. Мислення - це вища форма психічного відображення. Мислення - це процес опосередкованого розв'язання задач, вирішення проблем, що вимагає виявлення тих властивостей умов цих задач, проблем, використання яких може забезпечити успіх. С утність мислення можна визначити так: мислення - це психічний пізнавальний процес узагальненого та опосередкованого відображення істотних елементів, властивостей і зв'язків між ними у предметах і явищах об'єктивної дійсності. Компонентами мислення є операції: аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння, встановлення причинно-наслідкових зв'язків. Процес мислення характеризується наступними особливостями:. носить опосередкований характер;. завжди протікає з опорою на наявні знання;. виходить з живого споглядання, але не зводиться до нього;. в ньому відбувається відображення зв'язків і відносин у словесній формі;. пов'язане з практичною діяльністю людини.

Наочно-образне мислення.

Наочно-образне мислення - один з видів мислення, поряд з наочно-дієвим і понятійним мисленням. Наочно – образне мислення загалом можна характеризувати, як розв’язання задач за допомогою уяви. Його сутність виразно постає у життєвих узагальненнях посередництвом відповідних ситуацій. Наочно – образне мислення – це процес вирішення проблеми,розв’язання задач за допомогою оперування образами уяви. Наочно-образне мислення характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах. Дитина 4-6 років, не маючи можливості діяти практично, здатна оперувати образом об’єкта, що викликав інтерес. Наприклад, якщо дитині дошкільного віку показати дві пляшки, до половини заповнені водою, а потім на очах на її очах одну з них перевернути догори дном, то вона скаже, що в другій пляшці води більше (ефект Піаже) За рахунок звуження пляшки до горла і справді здається,що вода в другій пляшці займає більше місця ніж у першій. Зв'язок мислення з практичними діями у них хоча й зберігається, але не є такою тісною, прямою і безпосередньою, як раніше. У ході аналізу і синтезу пізнаваного об'єкта дитина необов'язково і далеко не завжди повинен помацати руками зацікавив його предмет. У багатьох випадках не вимагається систематичного практичного маніпулювання з об'єктом, але у всіх випадках необхідно чітко сприймати і наочно представляти цей об'єкт. Інакше кажучи, дошкільнята мислять лише наочними образами і ще не володіють поняттями. Дитина ще не може абстрагувати від того, що бачить.Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати реальність. Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві.

 

24. Дискурсивне (словесно-логічне) мислення. Зв’язки мислення і мовлення.

Словесно-логічне мислення здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підгрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, наукові категорії, є продуктами великої абстрагуючої діяльності мислення, в яких не простежується їх безпосередній зв’язок з чуттєвою реальністю.

Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

Зазначені види мислення виявляються й перебувають у певному співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами

Зв’язки мислення і мовлення
Мислення — психічний процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях і зв'язках.

Мовлення – це сукупність звуків, що сприймаються і вимовляються та мають ті ж самі значення і той же самий сенс, що й відповідна система символів (знаків).

Найхарактернішою особливістю мислення є його зв'язок із мовленням. Згідно з теорією діяльності мислення і мовлення взаємопов'язані. Процеси мислення і мовлення не тотожні, однак вони не відокремлені один від одного. Мислення без мовлення неможливе, оскільки у мові втілюються думки. Мислення втілене у мові так само, як зміст представлений у формі. Пізнаючи світ, людина відображає його у слові.Мислення завжди спрямоване на розв'язання якогось завдання.У процесі вирішення питання людина хоче щось дізнатися, зрозуміти, з'ясувати. Така потреба виникає тоді, коли людині трапляється щось нове, незрозуміле.

Оскільки мислення втілене у мовленні, воно має узагальнений характер. Позначаючи словом кожен предмет, що сприймається, його ознаку, дію, стан або зв'язки з ним, людина відображає його узагальнено; в одиничному бачить загальне.

Мислення має опосередкований характер. У мові сформульовані закони, правила, загальні факти, зв'язки і залежності, розкриті попередніми поколіннями людей. Мислення дорослої, нормальної людини нерозривно пов'язане з промовою. Думка не може ні виникнути, ні протікати, ні існувати поза мовою, поза промови. Ми мислимо словами, які вимовляємо вголос або проговорюємо про себе, тобто мислення відбувається у мовній формі. Люди, однаково добре володіють кількома мовами, абсолютно чітко усвідомлюють, якою мовою вони мислять в кожен даний момент.

 

Види пам’яті

Процеси пам'яті

Пам'ять включає такі процеси: запам'ятовування, збереження, відтворення і забування.

Запам'ятовування — це процес закарбування та наступного збереження сприйнятої інформації.

Збереження. Сприйнята людиною інформація не лише запам'ятовується, але й зберігається в пам'яті певний час. Встановлено, що збереження може бути динамічним і статичним. Динамічне збереження виявляється в оперативній пам'яті, а статичне — у довготривалій. За динамічного збереження матеріал змінюється мало, за статичного, навпаки, він обов'язково піддається реконструкції, обробці.

Відтворення — це процес, який є доказом наявності запам'ятовування. Через нього перевіряється якість знань та вміння використовувати набутий досвід. Ремінісценція — відстрочене відтворення тимчасово забутого матеріалу.

Розрізняють два види відтворення: впізнавання та пригадування.

Впізнавання — це відтворення якогось об'єкта в умовах повторного сприйняття.

Пригадування — відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі та просторі.

Забування виявляється в неможливості згадати або відтворити сприйняту раніше інформацію.

Види емоцій

Примітивні (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Вищі - переживання, які виникають на ґрунті задоволення духовних потреб.

Позитивні - емоції, що пов'язані із задоволенням потреб.

Негативні - емоції, які викликають почуття незадоволення і вимагають зміни ситуації.

Стенічні - емоції, які підвищують життєдіяльність людини, посилюють активність.

Астенічні - емоції, які пригнічують життєдіяльність організму, знижують енергію суб'єкта.

Настрої - загальні емоційні стани, які забарвлюють всю життєдіяльність субєкта.Найбільш поширені: радісно-піднесений, захоплено- зацікавленийскептично- гумористичний, печальний, тривожний, агресивний.

Афект - це емоційне збудження, яке дуже інтенсивно наростає, досягає піку, триває відносно недовго і так само швидко сходить нанівець, здебільшого завершується афективним шоком- цілковитим знесиленням. запамороченням свідомості, сонливістю, млявістю.

В стані емоційного збудження, особливо інтенсивного відбувається низка вегетативних змін, іноді наскільки потужних що їх назвали вегетативною бурею - різка зміна функціонування внутрішніх органів і майже всіх показників життєдіяльності організму: кровообігу, дихання, травлення, внутрішньої секреції, серце бється або завмирає, опускається шлунок, піднімається - знижується тиск, кидає в жар і холод, плаче, пересихає в роті, тремор кінцівок і всього тіла і т.д.