Показники нервово-психічного розвитку дітей першого року життя

(за Г.Пантюхіною, К.Печорою, Е.Фрухт, 1979)

 

 

Від спеціальних фізичних занять з дитиною першого місяця життя краще взагалі утримуватися: ніжна шкіра дитини, погано епітелізована пупочна ранка, загальна неадаптованість до умов позаутробного існування роблять такі заняття дуже легким шляхом до тих чи інших захворювань. Однак уже зі,5 до 3 місяців дитині можна робити по­гладжуючий масаж рук, ніг, черева та спини, стимулювати рефлекторні рухи на базі безумовних рефлексів (спинного, ножного, підошовного), розвивати вміння утримувати голівку як лежачи на череві, так і у верти­кальному положенні. У дітей до трьох місяців дуже виражений гіпертонус м'язів-згиначів верхніх і нижніх кінцівок, тому їм протипоказані так звані пасивні вправи (коли дорослий виконує які-небудь дії ручками або ніжками дитини), а також інтенсивний масаж, що посилює гіпертонію м'язів (розтирання, розминання, постукування). У віці 3-4 місяців встановлюється нормальний тонус згиначів, перелічені обмеження зніма­ються, а до моторного репертуару дитини входять пасивні вправи, як- от: схрещення рук на грудях та розведення їх у боки, почергове або од­ночасне згинання та розгинання ніг (аж до утворення прямого кута з тулубом), відведення та зведення стіп, тупання ногами у положенні ле­жачи на спині тощо. Після 5-м і с я ч н о г о віку рефлекторне розгинан­ня ніг при підтримці попід руки переходить у перші спроби переступан­ня ногами, й дитину починають навчати ходити. Коли дитина оволодіє основними видами рухів, їй пропонують (до трирічного віку включно) серію вправ, занять, ігрових ситуацій, які мають забезпечити відпрацю­вання, диференціацію, координацію, розвиток засвоєних видів мотори­ки (ходіння по дошці та сходах, переступання через перешкоду, стрибки та біг тощо).

Народнопедагогічна практика. Навіть поверхового ознайомлення з поширеними у народі утішками та пестушками (тобто віршованими мініатюрами, котрими супроводжуються різноманітні спільні дії дорос­лого та малюка) досить, щоб побачити, що народна педагогіка зосере­дила свою увагу на тих самих моментах фізичного розвитку дитини, що я педагогіка наукова. Погоджуються одна з одною вони й у переліку пропонованих засобів фізичного розвитку дитини. Так, усім відомі російські «потягушки» — це приклад згаданого раніше масажу-погладужу_Вання.

Дуже щедрі утішки та забавлянки на прикладі пасивних вправ: руха­ми дитячих ручок зображували, приміром, розтягування та складання полотна й одночасно говорили: «Тяни холстьі, // Потягивай, // В коро­бочку, // Покладьівай». Аналогом «напруженого розгинання та згинан­ня тулуба», про яке говорять спеціалісти з фізичного виховання немов­лят, у народній педагогіці є така ігрова взаємодія, коли мати садовить дитину собі на коліна і, тримаючи її за ручки, похитує то до себе, то від себе, примовляючи: «Тоню тяну, // Рибу ловлю, // В кошель кладу, // Домой несу...» Варто наголосити, що довжина проголошуваного тексту у цій забавлянці є природним мірилом числа повторень вправи: 12 рядків віршика — це 6 нахилянь і розпрямлянь, тобто норма фізичного наван­таження для дитини раннього віку, яку визнають і сучасні спеціалісти.

Подібні розвиткові ігри характерні, природно, не лише для російської народної педагогіки. Лише в одному збірнику «Дитячий фольклор. Ко­лискові пісні та забавлянки» (1984) наведено понад 300 українських уті­шок і забавлянок, у тому числі понад 70 із них спрямовані на розвиток м'язів і координацію дій рук, близько 30 — на розвиток ніг, понад 30 — на розвиток голови та шиї.

Прикладом фізичного розвитку малюка через стимуляцію безумов­них рефлексів є, скажімо, поширена в Україні забавлянка «Кую, кую чо­біток...», ефект якої забезпечується підошовним рефлексом. Однак вар­тозазначити, що ця забава — як за українською народною педагогікою так і за сучасними уявленнями — може застосовуватися тільки до дітей у віці 1,5 місяця і старших.

У педагогіці українського народу існує широкий перелік пасивних вправ для малюків. Прикладом можна вважати таку забавлянку, спрямовану на організацію дій розвитку шийних м'язів.

Знаходимо ми в українській етнопедагогіці й свій варіант масажу-постукування спини: «Купіть сало!» При виконанні цієї забавлянки стар­ша дитина бере молодшу на спину, підтримуючи за ноги, й «продає сало», а інші діти «купують» — поляпують ззаду долонями по спині та пита­ються: «А чи товсте сало, чи солоне?» Іноді той, хто носить, «продає» не сало, а груші: тоді «покупці» обмацують спину малюка (масаж-розминання та розтирання): «Чи тверді груші?»

І туркменська мати кожного разу перед сповиванням та під час зміни пелюшок робила своєму малюкові «потягушки» або, скажімо, «ел-аяк етмек» — «вправу для рук і ніг».

У цьому випадку ми не тільки знаходимо своєрідну паралель до дій, що супроводжують ще одну (і не менш за «потягушки») відому російсь­ку потішку «ладушки»: «...Попили, поели,— // Шу-у-у — полетели, // На головку сели». Тут ми вже в котре бачимо черговий збіг народнопедаго- гічної практики з науковими рекомендаціями, по-перше, в самому факті виконання конкретної пасивної вправи з малюком, а по-друге — в тому, що воно завершується погладжуванням дитини по черевцю. Сучасна _наука дійсно радить починати та закінчувати фізичні заняття з маленькими дітьми погладжуванням, оскільки це сприяє розширенню судин, поліпшує циркуляцію крові та лімфи у шкірі, заспокійливо впливає на центральну нервову систему, знімає біль, нормалізує дихання та серцеву діяльність.

Отже, цей останній факт, і викладені вище свідчення роблять очевид­ною ту обставину, що народна педагогіка у практичних діях щодо роз­витку моторики дитини загалом випереджає рекомендації наукової пе­дагогіки. Цілком очевидно також, що різнобічний моторний розвиток дитини під впливом етнопедагогічних зусиль є надійним фундаментом її подальшого психічного розвитку.