Час вивчення проблеми національного характеру та перших етнопсихологічних експериментальних досліджень

Визначну роль у процесі становлення української національної само­свідомості відіграла в середині XIX сторіччя діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Головні його програмні положення сформувалися під впливом польських визвольних ідей, але водночас це була суто україн­ська за змістом і спрямованістю політична програма.

У працях «братчиків» — першого покоління національної інтелі­генції — зароджувалася й поглиблювалася нова форма етнічного само­усвідомлення. В. Жмир про це пізніше напише:: ^!

«...Українська самосвідомість у 40-ві роки XIX сторіччя сягнула рівня державно-правового осмислення... У тези «ми інші, ніж вони, бо в нас інше право та віра», коли йшлося не про росіян, тепер, по-перше, віра не фігу рус (головний супротивник — одновірець), а по-друге, що найваго­міше, умовивід перевернувся і теза набуває вигляду: «Ми інші за істо­рією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі...» Ця своєрідність ірозрізнюваність «ми» виводиться тепер з іманентних характеристик соціальної спільноти — народного національного духу, і на цій підставі конституюється політико-право- ва надбудова» [2, с. 161-162].

На відміну від багатьох інших авторів першої половини XIX сторіччя, етнопсихологічні дослідження М.Костомарова не обмежуються його ран­німи творами. Пізніше, вже працюючи в Києві після повернення із заслан­ня, яке він відбував за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, М.Кос­томаров знову звертається до етнопсихологічної тематики. У 1861 році він друкує в журналі «Основа» свою працю «Дві руські народності». «Євангелієм українських націоналістів» назве пізніше цю роботу М.Грушевський, підкреслюючи її визначну роль в пробудженні національної свідомості українців. У ній М.Костомаров намагається дати порівняль­ну характеристику психології українців і росіян, але на відміну від попе­редньої роботи засобом дослідження є не стільки розгляд народної твор­чості, скільки всебічний аналіз минулого народу, історичних подій і фактів.

І, нарешті, остання відмінність, на яку звертає увагу дослідник, про­являється у різному ставленні до інших народів: українці, які звикли най­матися працювати в інших краях, служити у військах інших держав, жити в умовах багатонаціональної країни, виробили в собі «дух терплячості, який перейшов згодом в характер козацтва і залишився в народі до цієї пори», до того ж їм не притаманна національна бундючність.

Завдяки проведеному аналізу М.Костомаров зробив такий загальний висновок: південно-руська народність більш схожа на великоруську своєю мовою, але ближча до поляків своїм характером. Це була надзви­чайно цікава в етнопсихологічному відношенні спроба, однак, на жаль, М.Костомаров не завжди був об'єктивним, а деяким його висновкам явно бракувало наукового підґрунтя, на що пізніше звертали увагу інші досл­ідники (М.Драгоманов, М.Сумцов та ін.).

Втім дослідження, започатковані М.Костомаровим, надихнули інших українських учених на аналіз етнопсихологічної проблематики. Та*; продовжуючи лінію М.Костомарова щодо вивчення народних пісень як матеріалу для дослідження національної свідомості, харківський філо­лог А.Вєтухов звертається до колискових пісень різних народів. Він ви­ходив з того, що в побажаннях матері своїй дитині, висловлюваних нею під час заколисування, віддзеркалюються найважливіші цінності, мрії, ідеали народу. У спеціальному розділі праці «Відображення національ­ності творця в колискових піснях» він аналізує українські, російські, біло­руські, польські та перські колискові пісні та робить узагальнюючі вис­новки щодо національних систем цінностей цих народів.

На початку 70-х років XIX сторіччя Російська Географічна Спілка організувала наукову експедицію до Західно-Руського краю, матеріали якої, узагальнені й відредаговані П.Чубинським, було опубліковано. Один з томів цієї праці — «Малороси Південно-Західного краю» — було присвячено виключно етнографічним даним, що стосуються українців. Один із розділів — портрету типового українця, йогр етнопсихологічної своєрідності. За П.Чубинським, українці дещо меланхолічні, неквапливі, з трохи уповільненими рухами, ходою, мовою.

Він підкреслює охайність українців, але зазначає, що це твердження не поширюється на всі сторони їхнього життя. Типові українці не справляють враження енергійних, працьовитих і практичних. Вони не схильні д ремісництва та торгівлі. Щоправда, виняток становлять українські жінки, які не страждають лінощами і взагалі, з погляду дослідника, «стоять вище чоловіка у всіх відношеннях».

Згадує Чубинський також про особливу чутливість українців (їх легко можна довести до сліз) і, можливо, пов’язану з цим виняткову музичну і поетичну обдарованість. Учений звертає також увагу на гостинність малоросів, практику частування, дотепність і почуття гумору, відсутність хитрості.

Винятково великого розвитку, як вважає дослідник, набула в Україні ідея особистості, що тісно пов'язано з любов'ю до свободи. На думку П.Чубинського, її гіперрозвиток (проявлається практично в усіх сферах) не дає проростати паросткам асоціативності, не сприяє організованості, заважіє створенню сильної самостійної й незалежної держави.

Порівнюючи українців з росіянами, П.Чубинський, як і деякі його попередники, підкреслює індивідуалізм малоросів на відміну від ідеї суспільності у великоросів, переваги останніх в практичній діяльності, тоді як в українців більшого розвитку набуває «ідеальна творчість». Це порівняння приводить автора до ідеї комплементарності цих двох народів, тобто необхідності їхньої дружби та єдності саме завдяки їхній несхожості.

Від праць М.Костомарова відштовхувався в своїй діяльності і А.По­тебня— один із найталановитіших і найвизначніших учених і громадсь­ких діячів Харківського університету. Його дисертація «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» (1860) була безпосереднім про­довженням праць М.Костомарова 40-х років, на чому сам А.Потебня неодноразово наголошував.

Саме А.Потебня був першим в Росії прихильником «психології на­родів» як самостійної дисципліни.

У фундаментальній праці «Из записок по рус­ской грамматике» він відходить від своїх зарубіжних попередників — Лацаруса, Штейнталя — і стає на позиції історизму: історію мис­лення народу він трактує виходячи з поступової зміни об'єктивних структур мови, а не з еволюції гіпотетичного народного духу чи інших душевних елементів.

Найважливішим етнодиференціюючим і етноформуючим чинником учений вважав мову народу. Однак «етнічна специфіка полягає не в тому, що висловлюється, а в тому — як висловлюється», — писав він. Це поло­ження — одне з найсуттєвіших у всій теорії Потебні. На думку автора, найголовнішою етноспецифічною ознакою мови є втілена в ній система засобів мислення. Мова для дослідника не є засобом позначення вже го­тової думки. Якби це було так, було б неважливо, яку мову використо­вувати. її можна було б легко замінити. Але цього не відбувається, бо функція мови не позначати вже готову думку, а створювати її, трансформуючи її первісні елементи. Зрозуміло, що представники різних на­родів формують думку своїм, відмінним від інших, способом.

Акцентування саме на мові як найголовнішому чиннику етнопсихогенезу уможливило низку інших положень, безпосередньо з ним пов'яза­них: про те, що втрата народом своєї мови рівносильна денаціоналізації; про небажаність білінгвізму в ранньому віці; про сприяння освіти та взає­модії з іншими народами розвиткові національної своєрідності психіч­ної діяльності і т.ін.

Упродовж своєї науковоїдіяльності А.Потебня неодноразово звертав­ся до етнопсихологічної тематики, а його праці містили глибокі й нова­торські ідеї та спостереження. Тому закономірною була висока оцінка його діяльності в галузі етнопсихології, за яку в 1891 році він здобув найвищу нагороду російського Географічного Товариства — Золоту Костянтинівську медаль. І хоча відтоді минуло вже більше століття, деякі ідеї А.По­тебні не втратили своєї значущості й актуальності навіть зараз.

У другій половині XIX століття етнопсихологічні проблеми потра­пили в поле зору не лише філологів, а й істориків, етнографів, юристів. Так, з Харковом і Харківським університетом тісно пов'язані імена под­ружжя Єфименків. Після заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві Петро Єфименко разом з дружиною Олександрою повертаються до рідного міста, де вони продовжують працювати як етнографи, істо­рики та громадські діячі. їхні праці, а особливо «Дослідження народно­го життя» (О.Єфименко, 1884) становлять неабиякий інтерес для етнопсихологів.

Так, порівнюючи звичаєве право, положення жінки та соціально-психологічіий клімат у родинах українців і росіян, О.Єфименко дійшла висновку, по родина еволюціонує в напрямку від великої родової сім'ї до малої. З погляду дослідниці, в малоросів процес розпаду великої ро­дини відбувся швидше і закінчився раніше, ніж у великоросів. Наслідком цієї трансформації стали зовсім інші принципи розподілу праці, ніж ті, які існували у великій родині. На відміну від великої родової сім'ї, де жінка «просто машина для виконання відомих, заздалегідь розподіле­них і приписаних родиною робіт... у малій сім'ї жінки в своїй галузі користуючись повною самостійністю, оскільки чоловік по необхідності повинен був доручити їй цю ділянку — галузь домашнього господар­ства, не маючи ніякої фізичної можливості в неї втручатися».

Отже, з погляду О.Єфименко, розпад родової сім'ї й відповідна зміна системи розподілу праці в Україні були тими основними соціально-економічними передумовами для виникнення етнопсихологічних відмінно­стей українців і росіян, що проявилося в іншому ставленні до жінки, у відчуванні жінкою себе більш незалежною (як матеріально, так і духов­но). Це, в свою чергу, створювало умови для зміцнення духовного союзу подружжя розвитку взаємоповаги, співчуття й підтримки.

Кінець XIX — початок XX століття ознаменувався плідною працею видатного харківського етнографа М.Сумцова. Очолюване ним історико-філологічне товариство об'єднало в своїх лавах багатьох цікавих дос­лідників, по натхненно працювали на Слобожанщині, збираючи та збе­рігаючи дія наступних поколінь зразки матеріальної та духовної культури українського народу.

Аналогічну роботу в Західній Україні в цей час започатковував І.Франко. У 70-х роках минулого століття І.Франко разом із однодум­цями М.Півликом, В.Гнатюком, Ф.Колессою та іншими організував ет­нографічну роботу в Галичині, надаючи особливого значення ідеї про цілісність українського народу («Галичина і Україна — одно») та дово­дячи це твердження, вивчаючи культуру й побут галичан. їхні праці, як і відповідні праці вчених-слобожан, це недоторкане джерело, яке ще на­лежить відкрити та опрацювати майбутнім етнопсихологам.

Інтерес до етнопсихологічної тематики проявився і в тому, що на ру­бежі століть етнопсихологічні питання опинилися в центрі уваги деяких представників природничих наук і медицини, які виклали своє, досить своєрідне бачення етнопсихологічних проблем і розпочали перші в Ук­раїні (і навіть в тодішній Росії) експериментальні дослідження.

Варто в першу чергу уважно ознайомитися зі спадщиною професор; Харківського університету, психіатра П. Ковалевського та його учнів Так, у 1890 році П.Ковалевський запропонував своєму учневі А.Ігнатову провести експериментальні дослідження психофізичної реакції у пси­хічно хворих. Розпочавши спостереження і дослідження, А.Ігнатов дійшов висновку про необхідність визначення аналогічних показників у здорових людей (таких статистичних даних у Росії на той час ще не було). Автор хотів використати ці результати як нормативні дані, як точку відліку під час аналізу результатів дослідження хворих. Досліди прово­дилися в клініці Ковалевського за допомогою хроноскопа Гіппа. У про­цесі роботи Ігнатов спробував проаналізувати вплив на психофізичні реакції деяких соціально-демографічних чинників. Одним з них була національна приналежність досліджуваних. А.Ігнатов обрав дві групи молодих освічених людей — росіян та євреїв — і провів перше експери­ментальне етнопсихологічне дослідження, детально визначивши, описав­ши та проаналізувавши його результати: тривалість простої та складної психофізичної реакції в цих групах, особливості випробувань на про­дуктивну асоціацію, специфіку внутрішньої асоціації уявлень тощо. Ре­зультати цієї роботи було опубліковано в 1890 році; і значення цього першого експериментального етнопсихологічного досліду треба оціни­ти по достоїнству.

Проблема, що зацікавила іншого учня П.Ковалевського — М. Країнського, і сьогодні майже не розроблена у вітчизняній науці —- це різно­манітні аспекти етнопсихіатрії. У 1900 році М.Країнський опублікував велику працю, в якій показав, як на єдиному фундаменті — сомнам­булізмі — у різних народів виникають і розвиваються різні захворюван­ня: біснуватість і навіженість в Росії, епідемії одержимості в Західній Європі; в той час, як зазначає автор, у Малоросії випадки аналогічної хвороби взагалі дуже рідкісні, а на півдні України фактично не відомі. У своїй праці автор доводив, що клінічна картина і трактування цих за­хворювань у народі, як і ставлення до таких хворих, цілком залежать від відмінностей у побуті, культурі й світогляді різних етносів.

Зовсім в іншому напрямку працював сам П.Ковалевський. На початку XX століття він опублікував серію праць, присвячених різним проблемам етнопсихології. Як і його однодумець — київський професор медицини І.Сікорський, Ковалевський вважав, що основною ознакою нації є єдність походження. Зважаючи на те, що росіяни, українці та білоруси походять з одного слов'янського кореня, а «основні національні ознаки... зберіга­ються спадково», вчений відстоював положення про те, що всі ці етнічні групи становлять єдину націю. Хоч руська нація — це єдина нація, котра народилася «від єдиного слов'янського кореня, що має в основі свого роду єдиних предків — скіфів і сарматів», однак великороси і малороси водночас не позбавлені деяких особливостей характеру, зумовлених «домішками різної крові» (фінської у великоросів, тюркської у малоросів), що влива­лася з їхні судини впродовж історії. За П.Ковалевським, «приплив фінської кров: у великоросів не пішов їм особливо па користь, тоді як приплив крові азіатських хижаків у малоросів значною мірою мав розпалити спокійний і мирний дух слов'янської нації».

Своєрідність національної психології, на думку вченого, визначаєть­ся насамперед специфікою емоційно-вольової сфери. П.Ковалевський стверджував, що «розумові якості нації під впливом виховання можуть змінюватися, риси характеру незмінні». Основною ознакою загальноруського національного характеру дослідник вважав доброту, яка, з погляду Ковалевського, є «виявом особливостей складу та співвідношень їхніх (росіян) нервових елементів», прямоту та слабкість волі. Автор по­слідовно й детально змальовує особливості загальноруської психології, національної самосвідомості, підкреслюючи, по можливості, своєрідність уподобань, вдачі та поведінки у малоросів.

У праці «Історія Росії з національної точки зору» П.Ковалевський дає більш розгорнуту характеристику психології малоросів. Вони, з пог­ляду автора, розумні, легко навчаються, мають багату фантазію, однак ліниві й неквапливі. Можуть бути хитрими і потайними. Вони гостинні, наполегливі до впертості, здатні до гумору, прямі, чесні, релігійні. Саме ця гака зберегла, за Ковалевським, найтиповіші риси слов'янського ха­рактеру та зовнішнього вигляду.

П.Ковалевський у своїх працях намагався визначити зміст різних ет­нопсихологічних категорій, виявити їхню структуру, механізми форму­вання. На жаль, у його працях, як і в працях більшості медиків і біологів тих часів, нерідко простежуються суто біологізаторські риси, нехтуван­ня відмінностями, що існують між спільнотами тварин і суспільством, між законами, що діють на рівні індивідуальної психіки та суспільною психологією, намагання безпосередньо зіставити психічні феномени і анатомо-фізіологічні характеристики.

Багато дослідників XIX сторіччя намагалися пов'язати особливості народного характеру з найпоширенішим серед населення типом темпе­раменту. Зазвичай, такі спроби здійснювалися в суто теоретичному аспекті, однак іноді дослідники намагалися поєднати свої теоретичні міркування та уявлення щодо конкретного народу. У 70-х роках минуло­го століття таку спробу стосовно українців зробив С.Подолинський — відомий вчений, лікар, громадський діяч, засновник вітчизняної со­ціальної етногігієни.

Учений вважав, що певні види нервової системи або темпераменту трапляються серед будь-якого досліджуваного етносу частіше, ніж серед інших. У своїй праці «Життя і здоров'я людей на Україні», виданій 1878 року в Женеві, С.Подолинський писав:

«У кожнім народі можна знайти таку натуру, котра в нього. зустрічається частіше, ніж у інших. У нас на Україні більи/е людей нервової натури, ніж у великоросів і в більшості інших народів».

Який зміст вкладав дослідник у це поняття? С.Подолинський користу­вався традиційною класифікацією темпераментів, «натур», за його термінологією. Він вирізняв чотири типи натур: кров'яну (сангвінічну), лімфатичну (водяну), нервову та жовчну. Оскільки автор був медиком за освітою й фахом, він не лише приділяв увагу особливостям поведінки та характеру, а й оцінював імовірність захворювання різними хворобами.

Так, представників кров'яної натури вчений змальовував як повнок­ровних, з червоним обличчям, міцних, таких, що менше інших хворіють, з живим, палким, але перемінливим характером. Дослідник вважав, що цей тип частіше зустрічається у представників середніх та північних ши­рот, у тому числі французів, росіян і поляків.

Ті, в кого лімфатична натура, мають, за С.Подолинським, світлі очі й волосся,: бліді шкіру та слизову оболонку, тіло гладке, але не міцне, м'я­ке й обвисле. Вони схильні хворіти на золотуху та недокрів'я. їхній ха­рактер не дуже жвавий і сил у них замало, але в гарних умовах життя вони можуть зробити багато, насамперед, якщо робота спокійна, науко­ва. Такий тип темпераменту поширений серед німців, англійців та ін.

Представники нервової натури — худі й не дуже міцні. Обличчя ви­разне і неспокійне. «Розум і характер дуже жваві й палкі. Працюють нерівно... Найбільша схильність до болістей нервних». Саме цей тип на­тури, приписуваний автором Руссо, Івану Грозному, Шевченкові, Робесп'єру та іншим відомим особам, характерний для українців.

Представники жовчної натури схожі, за С.Подолинським, на поперед­ню групу, але мають більше сили, а головне — більше наполегливості в досяганні своєї мети, здатні працювати багато й довго. На думку автора, вони сумні й запальні. їм загрожують передусім хвороби системи трав­лення. Серед них трапляється найбільша кількість великих людей, але, як правило, не зі сфери науки. Це переважно політики і громадські діячі — Македонський, Петро Перший, Наполеон, Кромвель та ін. Цей тип пере­важає у представників південних широт — італійців, греків та ін.