Механізми етнопсихогенезу з погляду діяльнісного підходу

Ознайомлення з культурою будь-якого народу вражає своєю неповторністю і багатоплановістю — це розмаїття форм фольклору, будь-які предмети побуту, більш або менш специфічні типи господарської діяльності з певними знаряддями праці, своєрідна обрядовість, — тобто, фактично, це цілісна життєдіяльність етносу, досліджена в її загальнолюдських і тільки даному народові притаманних рисах. Учені — філософи, етнографи, історики, психологи, фольклористи та ін. — здавна намагаються розібратися у цьому хаотичному нагромадженні різних планів та аспектів і виявити суттєві зв'язки між ними. Особлива увага прикута до проблеми походження різних елементів культури.

Так, досить згадати представників сформованої в 50-60-х роках минулого століття Міфологічної школи, які вважали духовну культуру сучасних народів наслідком занепаду світогляду первісних людей, зводили її до опоетизованої стародавньої міфології. Відомими прихильниками її були О.Афанасьєв, Ф.Буслаєв, а в Україні — М.Костомаров, П.Іващенко, І.Лучицький та ін. У цьому контексті, наприклад, замовляння розглядалися як певні останки й уламки стародавньої міфології. Первинним вважалося уславлення богів, молитви, а замовляння — це жалюгідні останки молитов, що «дожили» до наших часів.

Згідно з ідеями Психологічної школи, різноманітні явища культури вважалися похідними від певних психологічних феноменів. Так, якщо скористатися тим самим прикладом із замовляннями, то на відміну від Міфологічної школи, яка виводила їх із стародавньої міфології і вбачала в них уламки молитов, представники Психологічної школи вважали їх наслідками асоціативного процесу.

Прихильники цієї течії міркували приблизно так. Існує стійка асоціація за суміжністю: приліт жайворонків — прихід весни. Звісно, вона двочленна (перший член асоціації — приліт жайворонків; другий — прихід весни). Тоді прикмету можна визначити так: «це перший член асоціації, в якій при появі першого члена очікується поява другого». Чара, в свою чергу, це навмисне зображення першого члена асоціації, що має за мету викликати другий. Так, звичай пекти жайворонків з тіста й підкидати їх у повітря — це чара, покликана прискорити початок весни. Але якщо чара — це асоціація, виражена в діях, то замовляння — це словесно виражена чара. Отож вважалося, що замовляння розвинулося з чари як вербальний вираз останньої. «Ми висловили чару та її мету і отримали формулу замовляння», — писав один із прихильників Психологічної школи Ф.Зелінський.

Історично-порівняльна школа зосередила свою увагу на змістові культурних явищ, а тезі про міфологічні чи психологічні засади культурних феноменів протиставила тезу про їхні книжково-літературні джерела. Звернімося знову до того самого прикладу. Як виникає зміст замовляння з точки зору психологічної школи? Її прихильники виходили з випадковості асоціацій. Колись хтось угледів певну подібність між будь-якими двома явищами — і вони можуть започаткувати виникнення нової асоціації-прикмети (а отже, чар і замовлянь, побудованих на їхній основі).

Представники Історично-порівняльної школи спростовували такий погляд і думці про випадковість змісту протиставили твердження про текстову чіткість і завершеність словесних формул замовляння. Провівши широкі текстологічні дослідження, вони дійшли висновку про подібність замовлянь до візантійської літератури (в іншому варіанті — у В.Міллера — до асірійських і халдейських магічних текстів), у якій і вбачалось їхнє первинне джерело.

Своєрідний підхід до питання про походження культурних явищ був започаткований структуралістами, зокрема К.Леві-Стросом. Згідно з його ідеєю, різні форми соціального й культурного життя мають єдину природу, всі вони — «проекції універсальних законів, що регулюють підсвідому структуру розуму». Отже, на думку автора, існують дві структури — структура людського розуму й структура культури. Вони ідентичні, але перша — первинна. Досліджуючи другу (міфи, національну кухню, системи шлюбу тощо), можна встановити структуру розуму, а отже, структуру всесвіту.

Як же розглядати культуру з точки зору теорії діяльності? Методологічним фундаментом підходу до цього питання є розвинений у вітчизняній психології принцип єдності зовнішньої та внутрішньої діяльності (Л.Виготський, П.Гальперін, П.Зінченко, Г.Костюк та ін.), згідно з яким розумові процеси — це сукупність психічних діяльностей з різним рівнем складності структури. Структурні особливості тих чи інших психічних дій є відображенням відповідних особливостей побудови зовнішніх практичних дій, бо одні вважаються результатом переходу інших із зовні всередину, тобто інтеріоризації.

Діяльнісний підхід враховує як загальнолюдські, так і етноспецифічні закономірності у виникненні та розвиткові психічних процесів. Дійсно, з одного боку, він підтверджує наявність певних універсальних моментів — генетичну первинність зовнішньої практичної діяльності відносно будь- якої внутрішньої, психічної, загальність процесу інтеріоризації, тобто «переходу» від зовнішньої діяльності до внутрішньої, і т.ін., з іншого — дає змогу пояснити етнічну своєрідність психічних процесів. Так, життєдіяльність етносу під впливом комплексу екологічних, біологічних, історичних, соціально-економічних і культурних чинників набуває унікального й неповторного характеру, тому й продукт її трансформацій — психіка як інтеріоризована, «перетворена» форма життєдіяльності етносу — також являтиме собою унікальне явище.

Розглянемо докладніше деякі універсальні закономірності. Припустімо, що не лише головний напрямок процесу інтеріоризації сукупної діяльності етносу, але і його основні риси будуть однаковими в усіх культурах. Таке припущення справджується в тому разі, якщо не виключати подібності найбільш загальних закономірностей, що діють у процесі історичного розвитку психіки і в онтогенезі (для онтопсихогенезу такі закономірності, як відомо, вже виокремлені та описані).

Дійсно, у вітчизняній психології процес взаємопереходів від зовнішньої діяльності до психіки і навпаки розглядається в межах понять інтеріо- і екстеріоризації. Найбільш повно ці процеси описувалися в теорії поетапного формування розумових дій (ТПФРД) П.Гальперіна. Саме вона дала змогу побачити певні види діяльності дитини не ізольовано, а в їхньому внутрішньому взаємозв'язку як форми, що відбивають різні етапи згортання зовнішньої предметної діяльності у внутрішні розумові дії.

У цьому контексті виникає цілком природне запитання: наскільки можливе використання понять і схем, розроблених для опису онтогенезу психіки, для аналізу культургенезу психічної діяльності? Таке припущення, звичайно при всіх застереженнях щодо неможливості повної ідентичності, було б цілком слушним зважаючи на те, що індивідуальний розвиток дитини, її соціалізація відбуваються в традиційних культурно сформованих і зафіксованих межах і формах, які лише до певної міри можуть змінюватися і варіювати. Якщо припустити таку можливість, то в культурі будь-якого етносу мають виділятись такі феномени, які за своєю сутністю є культурно зафіксованими формами «згортання» різних видів зовнішньої практичної діяльності і водночас відповідають визначеним Гальперіним етапам індивідуальної інтеріоризації.

Отже, однією з традиційних форм застосування ТПФРД, що мала багато послідовників і прихильників, було формування розумової дії лічби у дитини. Було показано, що первинною і найпростішою формою лічби є лічба на пальцях, яка поступово доповнюється і замінюється лічбою за допомогою інших матеріалізованих об'єктів (згадаймо палички для рахування). Згодом цей процес доповнюється (а з часом і витісняється) різними вербалізованими формами, які переходять у шепотіння і, нарешті, у внутрішній план.

Чи можна знайти якісь аналоги цих форм в історії культури? Так, відомо, що процес формування та становлення дії лічби перш ніж набути сучасних форм, пройшов певні історичні етапи, які мали як спільні Для всього людства, так і специфічні для певного етносу риси. Давно було висловлено припущення про те, що первинною формою лічби в будь-якій культурі було рахування за допомогою частин тіла, передусім пальців, але в різних народів цей загальний принцип набував різноманітних конкретних форм.

Існували суспільства, де за основу було обрано рахування за допомогою пальців однієї руки, що, відповідно, стало підґрунтям для формування п'ятирічної системи лічби (так, звичка групувати предмети по 5 проявилася в першому пристрої, безпосередньо призначеному для рахування, — абаці, відомому ще в Стародавньому Єгипті та Греції).

В інших культурах в основу було покладено рахування за допомогою пальців обох рук, що створило засади для формування найбільш відомої та поширеної нині десятирічної системи лічби. Причому вчені (зокрема, М.Лузін) зазначали, що «переваги десятирічної системи не математичні, а зоологічні. Якби у нас було на руках не 10 пальців, а 8, то - світ користувався б восьмирічною системою».

У деяких народів була поширена двадцятирічна система лічби (рахування за допомогою пальців рук і ніг), залишки якої можна знайти і тепер.

Етнографічні дослідження показують, що поширеною була також шістдесятирічна система лічби, одним з найвідоміших варіантів якої була вавилонська система. Залишки цієї системи збереглися до наших днів у способі обліку одиниць часу (1 година = 60 хвилин, 1 хвилина = 60 секунд тощо). Дослідники тривалий час не поєднували існування цієї системи з рахуванням на пальцях, але у 1955 році таку гіпотезу, засновану на етнографічних даних про способи лічби в римських легіонерів, запропонував І.Веселовський. Цікаво, що обґрунтувати походження шестидесятирічної системи специфічними способами рахування на пальцях можна на основі вітчизняних народознавчих досліджень. Так, у 1929 році було опубліковано статтю Л.Дорошкевич, присвячену народній математиці в Україні, де автор ретельно описує свої спостереження за способами лічби у селян. У контексті висловленого припущення найцікавішим є спосіб рахування на пальцях — «на колодочках». Сутність його полягає в рахуванні за допомогою суглобів пальців, по три на кожному пальці, тобто 3x5= 15, потім те саме, але з тильного боку долоні, тобто на одній руці 30. Аналогічно на другій, тобто на обох руках у сумі 60, що й треба було довести.

Лічба за допомогою пальців мала той недолік, що кількість пальців була обмежена, їх не вистачало для рахування великої кількості. Цю проблему можна було розв'язати двома потенційно можливими шляхами. або «збільшувати» кількість пальців або ж рахувати певними групами. Ці обидва способи добре відомі нам з етнографічних досліджень. Так, перший з цих шляхів означає, що коли для лічби не вистачає власних пальців, то рахують за допомогою пальців товариша, а іноді запрошують стільки чоловік, скільки треба, щоб полічити всю кількість.

Другий спосіб, також дуже поширений і добре відомий завдяки етнографам, полягає в тому, що рахування ведеться не одиницями, а різними групами, причому на конкретний характер такої лічби вказує те, що для різних предметів існували і різні системи лічби. Так, в Україні парами лічили худобу й птицю; трійками — нитки у прядиві; десятками — крашанки, гарбузи, кавуни; копами — снопи на полі (копа—60 снопів) і т. ін. Через відсутність універсальної системи лічби людина, яка безпосередньо не мала справи з певною сферою господарства і не розумілася на прийнятих в ній системах лічби, була безпорадною, якщо треба було виконати відповідні операції. Саме цим можна пояснити випадки, описані в уже згаданій праці Дорошкевич, коли чоловіки не могли провести відповідних вимірів і лічби у тих сферах домашнього господарства, якими традиційно займалися жінки.

Лічба за допомогою пальців доповнювалася рахуванням за допомогою інших невеликих предметів — картоплин, квасолин, паличок, колосків тощо. Згодом ці способи почали супроводжуватися (і витіснятися) застосуванням більш універсальної системи, яка давала змогу обчислювати і фіксувати будь-яку кількість будь-яких об'єктів. Ідеться про нанесення зарубок, міток тощо. У цьому способі можна було поєднати можливості обох попередніх способів, бо, з одного боку, кількість - зарубок нічим не обмежувалася, а з іншого — особливими зарубками - ~ позначками можна було лічити одразу певними групами. Цей спосіб за наявності загальнолюдських рис мав і певні етноспецифічні властивості, в яких часто відтворювались у недоторканому або в залишковому вигляді особливості прийнятої в даному суспільстві системи лічби на пальцях. (Так, в Україні чумаки на задніх люшнях мажі зарубками позначали кількість солі: 1 зарубка — 5 пудів солі; селяни почали зарубками позначати копи на полі: 1 зарубка = 1 копі і т.ін.).

Ця система, хоч і була кроком уперед порівняно з рахуванням за допомогою пальців, водночас була мало прийнятною, бо обслуговувала лише певні верстви населення і була різною у різних верств і в різних регіонах. Так, за даними Н.Малечі, пастухи на Переяславщині для лічення овець у своїх отарах користувалися таким способом: вирізали на своїх ціпках певні значки; сотні відповідав великий хрест, десятку — маленький, одиницям — палички. Наприклад, зарубки такого вигляду.

ХХхххІІІІІІІ

мали нагадувати пастухам про те, що в їхній отарі 237 овець.

Аналогічною системою користувалися рибалки в українській частині Добружі, яку зафіксував Ф.Вовк. У ній сотні позначалися косою лінією, десятки — прямою, одиниці — тією ж прямою, але коротшою, а п'ятсот — хрестом. Як зазначалося, свої системи були в чумаків, свої — у селян. Етнографи знаходили зарубки скрізь: на млинах, хатах, колодязях, дзвіницях тощо. За свідченням етнографів, був навіть такий звичай — «записувати на стіні», тобто фіксувати на стінах шинку кількість випитого в борг або в крамницях — кількість грошей, які заборгував покупець. Цей дуже поширений звичай знайшов своє відображення в жартівливій українській пісні:

Ой, шинкарко молода,

Усип меду, ще й вина,

Та всип кварту на віру

Пиши гроші на стіну.

Да як стіну розбереш,

Тоді й гроші забереш.

Сформовані в культурі способи рахування за допомогою зарубок згодом почали супроводжуватися (а потім і витіснятися) застосуванням нових, більш зрілих культурних форм — словесних. Дуже цікавий спосіб такого паралельного (дієво-вербального) варіанта лічби зберігся до наших часів у формі дитячих ігор, які мають узагальнену назву «січки». Уперше увагу на них як на варіант дитячого фольклору звернув Г.Ви- ноградов. Сутність гри полягає в тому, що хтось з дітей кидає останнім виклик: не рахуючи, висікти певну кількість зарубок (січок), наприклад 15. Той, хто знає варіант рішення, Приймає виклик і починає декламувати потрібний віршик, супроводжуючи декламацію ритмічними ударами ножем по дереву.

Оскільки кожний удар по дереву був пов'язаний з відбиванням ритмічних одиниць (які в даному варіанті замінюють одиниці лічби), а кількість ритмічних одиниць зафіксована в спеціально створеному для цього віршику, то, зрозуміло, що й кількість зарубок буде не тільки сталою, а й такою, що відповідає умовам завдання.

Отже, на прикладі «січок» можна ознайомитися з дуже цікавою перехідною формою лічби, де на тлі більш ранніх культурних способів рахування — дієвих (нанесення зарубок) — виникають у відповідність з попередніми більш складні — вербальні форми, які для обліку використовують не числа, числівники, а використовують більш старовину форму — римо-ритмічні структури, «музику підсвідомої арифметики», за Лейбніцем. Тому їхня роль і функція — не бути простою забілкою для хлопчиків і не слугувати придуманим дорослими для дітей ритмізуючим засобом для полегшення їхніх трудових процесів — дитячої трудової пісні (як вважав М.Мельников) їхнє значення набагато ширше — це один із варіантів культурних способів лічби, способів, що колись становили певний етап в історичному розвитку лічби, а тепер збереглися лише як форма, що допомагає дітям у їхньому онтогенетичному розвитку оволодіти більш зрілими культурними засобами.

У сучасному дитячому фольклорі можна знайти ще одну форму лічби, яка досить близька щойно описаній, однак порівняно із січками є ще одним кроком уперед у напрямку «відходу» від первинних — дієвих — способів рахування. Ідеться про найпоширеніший і, як виявляється, найжиттєздатніший вид дитячого фольклору — відомі всім лічилки.

Розглянемо докладніше цей жанр. За розмаїттям їхніх численних форм завжди вбачається одна й та сама проста операція: ведучий (він промовляє слова лічилки), скандуючи її текст, по черзі доторкується при кожнім слові до грудей чи плеча кожного з дітей, що стоять чи сидять у колі, а закінчивши теїст віршика-лічилки, жестом вказує на того, на кому закінчився текст і хто має або вийти з гри, або грати в грі якусь певну роль.

Отже, порівняно з січками в цьому виді фольклору вже немає конкретних операцій лічби (пересування реальних об'єктів, нанесення міток чи зарубок), проте ще залишаються певні залишкові рухи (дотик 1 по черзі до кожного з дітей), які хоч і не залишають справжніх позначок, але є залишковою, тепер уже суто символічною формою останніх. На тлі цих залишкових рухів, як і в січках, звучить певний текст у віршованій формі, з визначеною римо-ритмічною структурою. І варто підтримати тих дослідників, зокрема Г.Виноградова, які вважали, що в лічилці головне — це декламаційний стиль, скандування, а зміст тексту має другорядне значення, більше того, його може взагалі не бути (у випадку, коли це просто мішанина з осмислених і безглуздих слів):

Раз, два, три.

Грав я й ти.

Соні, боні, тач,

Рифа, тифа, м 'яч.

Тому, звичайно, не можна погодитися ані з тими, хто на перше місце в лічилка>. ставив зміст тексту (наприклад, М.Мельніков, 1987), ані з тими (Г.Довжекок, 1981), хто вважав, що найпримітивнішим «родичем» лічилки, а стадіально її попередником є звичайна лічба, якою зрідка користуються діти з тією самою метою, у гурті вибирають певне число, до якого

й лічать. Навпаки, останній варіант може бути тільки пізнішим і не характерним для цього жанру напластуванням, саме тому він і трапляється «зрідка».

Отже, ми бачимо, що лічба раніше ніколи не була абстрактною дією, а була завжди включена в якусь конкретну операцію або діяльність (так, учені, зокрема М.Новикова, 1993, зараз доводять, що «чиста» операція рахунку одиницями в магічній практиці завжди передбачала ситуацію вибору та ритуал обрання). Згодом операція лічби змогла повністю «відірватися» від своїх корелятів у руховій формі й стати суто вербалізо- ваним способом, що в свою чергу стало передумовою набуття нею окремішної форми. Існування ж у вербалізованій окремішній формі було тим останнім і необхідним етапом, що передував переходу дій лічби у внутрішній психічний план. _

Як бачимо, наведені культурні форми лічби нагадують етапи, що були виділені П.Гальперіним у ТПФРД. Можна припустити, що відсутність (відмирання) певних традиційних культурних форм буде спостерігатися тоді, коли їхню функцію почнуть перебирати на себе інші культурно запропоновані форми, в тому числі форми педагогічного впливу.

Звернімося тепер до культурно-історичного розвитку процесу цілетворення. Дуже дивним видається той факт, що, незважаючи на те, що в одній з найгрунтовніших теорій радянської психології — теорії діяльності — категорія мети висувалася на роль одного з найголовніших психологічних понять, практично не існувало праць, у яких би розглядалося становлення процесу цілетворення як в онтогенезі, так і в його історично-культурному розвитку. Теорія поетапного формування розумових дій в цьому плані не була винятком. Водночас важливість і значущість цього процесу в житті людини безумовно мали відбитися і на тих видах діяльності, які, за припущенням, віддзеркалюють етапи його становлення — «згортання».

У сучасній психології під цілетворенням розуміють психічний процес відображення результату майбутньої дії та шляхів його досягання. Це відображення може мати різний ступінь конкретизації: іноді обмежується лише найбільш загальним уявленням щодо кінцевого результату або навіть його окремих характеристик, іноді — відзначається ретельним опрацюванням найдрібніших деталей. Цілетворення є випереджаючим компонентом будь-якої діяльності сучасної людини, але існують переконливі докази того, що наявність такого внутрішнього випереджаючого плану діяльності є досить пізнім надбанням людства. Так, у монографії «Історичний розвиток культури» В.Романов на численних прикладах доводить, що в первіснообщинній культурі образ мети, план існує лише «на рівні загальних схем предметних дій», «вплетений в саму конкретну діяльність і не актуалізується поза нею».

Логічно припустити, що вихідною формою цілетворення могла бути будь-яка практична діяльність, яка згодом, у міру «згортання», дедалі більше відривалася від своїх зовнішніх форм і алгоритмізувалася, набираючи форми звичного для сучасної людини образу мети. Першою культурною формою на шляху її інтеріоризації стала обрядова практика, що відповідає в теорії формування розумових дій етапові матеріалізованих дій на зовнішніх предметах. Можна навести низку аргументів на підтримку висловленого припущення.

З одного 5оку, обряд є згорнутою «скороченою» формою предметної дії. Дійсно, І ньому завжди відображено і відтворено в більш або менш розгорнутому вигляді у прямій чи символічній формі різні моменти практичної діяльності (характеристики бажаного результату, програма дій для його досягненню тощо). «Узагальнення вихідних схем дії, що відбувається завдяки ритуальній діяльності, має важливі наслідки для того, як вони представлені в свідомості. Між діяльнісними образами, які до цього могли існувати лише відокремлено, прокладаються нові зв'язки, в результаті чого обрядова діяльність закріплюється, отримуючи окремішну від діяльгості і відносно самостійну ідеальну відповідність, здатну до подальших системних трансформацій».

Розвитої обрядової практики пов'язаний з виявленням нових факторів невда1 у відповідній господарській діяльності. Системи обрядових дій створювались і деталізувались завдяки розробці практичних прийомів відповідних сфер господарювання (наприклад, бджільницькі обряди), а після того як фактор невдач поступово зникав, поступово зникала і «програмуюча» функція обряду, що призводило до маскування єдності практичного і обрядового планів.

З іншого 5оку, обряд є розгорнутою, екстеріоризованою формою психічної діяльності. Обрядові дії переважно «облямовують» діяльність, тобто виконуються на її початку і в кінці, відіграючи ключову роль в її започаткуванні та завершенні. Це не випадково, бо, набуваючи рис психічної діяльності, обряд починає здійснювати її головні функції — орієнтації та контролю. У контексті нашого розгляду нас, зрозуміло, більше цікавить перша з них.

Дійсно, обряд являє собою форму орієнтуючої діяльності, дає змогу передбачити певні наступні події і підготуватися до них, побудувавши відповідну орієнтовну основу дії. Обряд здатен виконати цю функцію, оскільки в ньому містіться одночасно й бажана мета діяльності («об'єктивація мети») і більш або менш розгорнута програма дій індивіда для її досягнення.

Облямовування діяльності обрядами, тобто функціонування в ролі специфічній «операторів колективної розумової діяльності», надавало їй властивості зворотності — суттєвого, згідно з Піаже, атрибута психічної діяльності.

Культурно-історичний розвиток процесу цілетворення не обмежувався обрядовою практикою. У подальшому, з розвитком культури, дедалі більшу роль починають відігравати мовні форми. Формулювання і переказ раніше розгорнутих в обряді предметних дій поступово витісняють ритуально-обрядову поведінку, заміщуючи її різноманітними вербальними фольклорними корелятами (передусім замовляннями). (До речі, цю ідею ще на початку XX сторіччя висунув М.Познанський).

За аналогією з онтогенезом, чим «зрілішим», «цивілізованішим» буде етнос, тим рідше серед форм його життєдіяльності траплятимуться розгорнуті перехідні форми (насамперед обряди). З іншого боку, в разі будь-яких «збоїв» у житті суспільства, будь-яких кризових ситуацій у найрізноманітніших сферах буде «запускатися» зворотний процес — екстеріоризація, а отже, будуть відновлюватися і перероблятися більш прості, здавалося б уже відмерлі, розгорнуті форми діяльності.

Додаткові свідчення на користь припущень відносно того, щоб розглядати обряди як певний етап культурпсихогенезу, опосередковуючої ланки в ланцюгу: предметна практична діяльність — обряди — вербальні форми (замовляння) — психічні дії — ми знаходимо у працях видатних вітчизняних народознавців, зокрема у Д.Щербаківського.

Так, за свідченням останнього, практика розвитку народних профілактично-захисних дій, що виконуються для убезпечення себе, оселі, родини тощо від хвороби та нещасть, у головних своїх елементах збігається з етапами згортання розумових дій, виокремлених у концепції П.Гальперіна. Розглянемо це докладніше.

Дійсно, згадаймо про те, що, на відміну від сучасних поглядів на етнологію та патогенез, в уявленнях членів традиційних суспільств причини хвороб завжди персоніфіковані: якщо вони постають для них не у вигляді людини (як, скажімо, образ холери в Україні), то обов'язково у вигляді тварин чи якихось інших видимих чи невидимих істот. Навіть коли йшлося про якісь природні причини захворювань, наприклад застуду, то в народній уяві це виглядало як безпосереднє потрапляння холоду, знову таки як якоїсь істоти, в тіло людини.

Якщо спробувати прийняти точку зору, що переважна більшість збудників хвороб ввижається якимись істотами, то цілком зрозумілою і логічною виглядатиме система профілактичних і лікувальних заходів, відома нам з етнографічної літератури. Дійсно, якщо це якісь істоти спричинюють ті чи інші хвороби, то очевидно, що й поводитися з ними треба відповідно. Це означає, що найпершими заходами профілактики мають бути будь-які засоби, що перешкоджатимуть наближенню цих істот до житла людей, тим більше — надходженню їх до організму. І так само як наші пращури захищалися від ворогів чи диких звірів — будували паркани та інші різноманітні перешкоди на підступах до осель, — аналогічно вони захищали себе віл збудників хвороб. Інша річ, що з часом ці найпростіші захисно-профілактичні дії трансформовувалися, набуваючи символічних обрядових, а пізніше — вербальних форм.

Звернемося до праці видатного українського етнографа Д.Щербаківського «Сторінка з української демонології». У ній вчений звертається до практики народних профілактично-захисних і лікувальних заходів, пов'язаних, зокрема, з холерою. Реконструкція історії появи прийомів, описані Щербаківським та іншими дослідниками, прийомів, які народ використовував з метою захисту себе й родини від цього страшного лиха, може бути описана в такому вигляді: антропоморфні уявлення про холеру, зафіксовані в народних переказах, спочатку викликали зведення реальних захисних споруд, парканів і перешкод, які, за народними віруваннями мали захистити від розносчиків і носіїв хвороби. З часом ці дії, не втрачаючи зовнішньої предметної форми, набували типових обрядових рис, а реальні захисні споруди ставали дедалі символічнішими (обряд побудови паркану з риб'ячих кісток навколо своєї оселі (гуцули); обряд обперізування церкви, де зібралися люди, рушниками і т.ін.).

З плином часу численні обряди такого типу також трансформовувалися і в кінцевому вигляді набували форм, у яких захисні дії символізувалися побудовою захисного або, як його почали називати, «магічного», колі (обряд обходу навколо своєї хати, малювання паличкою кола навколо себе тощо).