Західна і східна моделі психоаналізу

У своїй «Апаїоту оШерепсіепсе» (1982) Такео Боі змальовує емоцій­ну залежність — амае — яка, з його погляду, відіграє визначальну роль у формуванні особистості у японців. У випадку матріархату, коли бать­кові відводиться лише незначна роль, саме взаємовідносини «дитина- мати» визначають психологічний розвиток, особи та їЛідносини із сус­пільством. Тоді як західна психоаналітична традиція наголошує на «кастраційній» ролі батька та його втручанні у відносини між матір'ю та дитиною (які у протилежному випадку були б герметично закрити­ми), японська психіатрія виходить з визнання діади «дитина-мати», опи­саної першим японським психіатром Косавою як «комплекс Аjase» (у буддійській міфології ім'я царя, який хотів убити свою матір).

Лікар Косава, застосувавши до своїх пацієнтів психоаналітичний метод вільних асоціацій, зрозумів, що в них немає тих проявів «комплек­су Едіпа», про які писав З.Фрейд. Те, що він спостерігав, швидше було комплексом АЗазе — «почуття своєї провини перед матір'ю та залежності від неї, що виникають після того, як вона вибачила вас, незважаючи на ваші спроби вбити її, щоб задовольнити свої агресивні бажання».

Архетипові відносини, що включають «амае», існують між матір'ю і дитиною, чоловіком і жінкою, вчителем і учнем, лікарем і пацієнтом.

У всіх цих випадках питання про рівність ніколи не ставиться, на думку прихильників цього вчення. Взаємовідносини завжди асиметричні, а це означає, що вони базуються на повазі, а натомість дають впевненість або певний статус у системі взаємовідносин. Дитина, а пізніше і дорос­лий шукають в «амае» не незалежності індивіда, на що орієнтує західна культура, а відносин ідеальної залежності, які мають допомогти їм зас­лужити ласку та поблажливість матері, а потім і колективу.

«Дитина звичайно відчуває «амае» до своєї матері, коли вона почи­нає розуміти, що вона може віддалитися від неї». Ос­кільки це почуття вказує як на потребу в присутності матері, так і на небажаність розлучення з нею, то воно супроводжує людину впродовж усього життя, але, зрозуміло, лише в тій культурі, яка розглядає роль і вагомість індивіда тільки через його відносини з іншими людьми. «Амае» — це прагнення відновити втрачену єдність з матір'ю через знайом­ство й спілкування з іншими людьми.

«Треба забити кожен цвях, що стирчить» — проголошує одна з японсь­ких Приказок. Ця метафора характерна для японського лідаоду до виховання. Особистість розглядається лише в контексті. За свідченням уче­них, японська мова, навіть із суто граматичної точки зору, дає змогу зробити вибір з кількох типів «Я». Обраний тип залежить від індивіда або індивідів, з якими спілкуєшся зараз. Людині доводиться постійно модифікувати свою особистість. Психогімнастика, яку практикують у Японії, доводить, що японець швидше розглядає себе не як цілісну осо­бистість, а як індивіда, здатного постійно пристосовуватися до оточую­чого середовища. Японці визнають і навіть підкреслюють невизначеність свого «Я», вибір якогоізавжди обумовлений ситуацією.

Японські психіатри вважають, що їхні пацієнти страждають не від особистісних проблем, а передусім від проблем, що виникають у їхніх взаємовідносинах з групою. Це дві основні проблеми, фактично два крайніх протилежних полюси, що можуть порушувати необхідний ба­ланс у взаємовідносинах особи й колективу. Перша з них зумовлена над­мірною відмовою від розвитку своєї індивідуальності задля кращого злит­тя з групою, друга — повним протиставленням себе колективу при самоствердженні.

Група відіграє головну роль, бо обумовлює поведінку. Але пробку групу йдеться? По-перше, це коло осіб, дуже близьких індивіду, з яки­ми не треба стримуватися або обмежувати себе, бо вони завжди будуть прихильно ставитися до нього. Це — світ «амае». По-друге, це коло друзів і колег, які здатні на компроміс і прагнуть гармонійних відно­син. У цьому колі потрібне певне самообмеження, що допомагає індиві­дам краще усвідомити своє положення серед інших груп. Це — світ шани, обов'язків і поваги, взаємної прихильності та відданості, в яко­му емоційна взаємодія має досягти певної рівноваги і може виникнути відчуття розуміння, що нагадує «амае» першого кола. По-третє, найвіддаленіше коло — це коло «інших» людей, перед якими індивід не має жодних обов'язків, не відчуває жодних почуттів, а отже, від яких нічого не чекає. Ні їхня присутність, ні те, що вони думають чи як див­ляться на індивіда, не мають жодного значення. Ці концентричні кола рідко перекриваються.

Японські психіатри вважають, що людей, які звертаються до психоте­рапевта, цікавлять не глибинні причини їхніх неврозів, а лише допомога в позбавленні від симптомів. На їхню думку, останнє зайвий раз дово­дить, як люди ставляться до себе: вони дивляться на себе не як на окрему самостійну особистість, а як на членів свого найближчого оточення, для яких відсутність симптомів означає відсутність хвороби.

Цікавою є паралель між колективом, який індивіду соромно розча­рувати, тим більше — бути вигнаним з нього, і матір'ю. Соціолог Чиє Накане писав, що японська мати, караючи свою дитину, дає їй Зрозумі­ти в символічній формі, що вона більше не член родини, бо не підко­ряється сімейним правилам, тому її виганяють з дому. У такій самій си­туації західні батьки як покарання за надмірну незалежність швидше залишать дитину під замком удома.

Зважаючи на те, що кінцева мета психоаналізу — це процес їндивідуації, стає зрозумілим, чому західна модель психоаналізу Не здобула по­пулярності в Японії. Тооро Такахасі, психіатр японського Національно­го науково-дослідного інституту психічного здоров'я, відмічав, що в японському суспільстві психоаналітику, як і пацієнту, не вистачає рішу­чості досягти особистої незалежності. Лікування методом психоана­лізу допомагає пацієнтові звільнитися від його первинної залежності, що суперечить уявленням про ідеальні принципи побудови людських сто­сунків у Японії. Тому психоаналіз не став звичною рисою японського життя і тепер усе ще погано сприймається цією культурою.

Проблема акультурації, зважаючи на питання про психічну патоло­гію, розглядається переважно в двох аспектах: по-перше, в досліджен­нях, де проводиться порівняльний аналіз поширеності та своєрідності клініки певних психічних захворювань серед тубільного населення, що залишилося в межах своєї традиційної культури, і частини того ж корін­ного населення, яке долучилося до досягнень якоїсь іншої сучасної куль­тури (як правило, європейської чи американської). Другий аспект роз­глядає вплив на поширеність і специфіку психопатології міграційних процесів. Розглянемо ці напрямки докладніше.

Яскравим прикладом досліджень першого напрямку є праці Р.Сорро. Учений проаналізував структуру психічних захворювань, які він спосте­рігав протягом 15 років (з 1960 по 1975) у психіатричній лікарні Бамако — столиці Малі (Африка). Поділивши всіх пацієнтів на дві групи — «акультуровані» та «неакультуровані» малійці, він провів їхнє порівняльне дос­лідження з тим, щоб проаналізувати, як впливає акультурація на струк­туру психопатології. Дослідник дійшов таких висновків:

• в обох групах однаково було представлено хворих з органічними розладами психіки (їх питома вага в обох випадках коливалася від 18 до 20%). Серед усіх хворих фактично немає таких, у яких не було б якихось органічних порушень, що пов'язується, як прави­ло, з важкими умовами життя в Малі (голодування чи недоїдан­ня), нерозвиненість санітарно-гігієнічних і психо-профілактичних служб, велика кількість інфекційних хвороб тощо;

• порівняно вищою серед неакультурованого тубільного населення була питома вага гострих приступів маячення (45,5% проти 20%) та виражених порушень поведінки (9% проти 3,3%). З акультурацією їхня частка дещо зменшувалася та заступалася іншими вида­ми психічних розладів;

• у акультурованого населення різко зростала кількість випадків порушення емоційної сфери (з 9% до 33,4%). У деяких африкансь­ких мовах (зокрема, в догонській) взагалі відсутнє поняття деп­ресії чи патологічної печалі. Депресивний стан, якщо він і фіксуєть­ся, не вважається серед тубільного населення хворобою, а отже, з цього приводу за лікарняною допомогою хворі не звертаються. Крім розладів емоційної сфери, в акультурованій групі значно зро­стає питома вага шизофренії (з 4,5% до 13,3%), а також токсикоманій (з 4,5% до 10%), що колись і давало підстави дослідникам ₄ розглядати останні як хвороби цивілізації.

У межах етнопсихіатричних досліджень нерідко розглядається про­блема етнокультурної адаптації мігрантів. Здавалося б далека від психіат­рії тема викликає у лікарів постійну зацікавленість. І це не випадково. Ще на початку 30-х років Ос1е§агс1 відмічав підвищену частоту шизофренії серед норвежців, які емігрували до США. У подальшому сформувалася думка, що еміграція є одним з факторів підвищеного ризику захворю­вання на психічні хвороби. Це пояснювали різними причинами: більш високою частотою шизофренії в «країні-донорі»; схильністю до міграції цієї нозологічної групи; більшою легкістю, з якою діагностують шизоф­ренію серед мігрантів і некорінного населення та ін. Але найцікавішими були психологічні теорії, що пов'язували підвищення ризику захворю­вання з «культурним шоком». (Проте заради справедливості треба заз­начити, що в літературі висловлювалися й протилежні погляди — про зниження ризику психічної хвороби серед мігрантів, що пов'язувалося, як правило, з уявленням про те, що емігрувати здатна тільки найбільш здорова, тобто активна й діяльна, частина населення).

Вважається, що мігранти, поселяючись в країні з іншою культурою, починають відчувати виразні, зазвичай негативні, зміни в своєму звич­ному самовідчутті, специфічне психічне потрясіння, яке в науковій літе­ратурі називають «культурний шок». Шість ознак цього шоку:

1. Напруга, пов'язана із зусиллями, яких треба докласти, аби досягти необхідної психологічної адаптації.

2. Почуття втрати (друзів, статусу, професії, власності і т.д.).

3. Відчуття знехтуваності представниками нової культури або нехтування ними.

4. Розлад в ролях, рольових сподіваннях, цінностях, почуттях і само-ідентифікації.

5. Несподівана тривога, навіть відраза й обурення після усвідомлен­ня культурних відмінностей.

6. Відчуття неповноцінності (меншовартості) через нездатність адап­туватися до нових умов.

Зрозуміло, що кожна культура вміщує розмаїття символів соціально­го оточення, як вербальних, так і невербальних (міміки, поз, інтонацій) способів спілкування, за допомогою яких люди орієнтуються і діють у повсякденному житті. Вони звикли до них і майже не помічають їх. Про­те коли ця система перестає адекватно діяти в умовах іншої культури (де існує своя, невідома система), це викликає глибоке психічне потрясіння — культурний шок. Досліджуючи проблему взаємозв'язку міграції та пси­хічного здоров'я, встановили, що саме «культурним шоком» пояснюєть­ся те, що в середовищі мігрантів, як правило, вищий процент психічних захворювань, аніж серед місцевого населення. Інший важливий висно­вок полягає в тому, що не тільки частота захворювань, але й їхня клінічна картина, динаміка, прогноз і т.ін. Серед мігрантів і тубільного населення можуть бути різними.

Кілька класичних і сучасних теорій намагаються пояснити зв'язок між міграцією та психічним здоров'ям. Найбільш докладно їх проаналізова­но Н.Лебедєвою (1993).

Одна з них тісно пов'язана з психоаналітичною традицією — це тео­рія страждання (горя) або втрати. Вона розглядає міграцію як досвід втрати (соціальних зв'язків, близьких, становища, власності тощо). За цією теорією страждання — це загальна стресогенна реакція на дійсну чи уявну втрату значимого об'єкта чи ролі, яку можна подолати тільки у випадку заміни або встановлення нових особистісних зв'язків чи прид­бання того, втрата чого спричинила душевне нездоров'я. Прихильники цієї теорії вбачають певну аналогію між міграцією й втратою, що викли­кає реакцію страждання. Втім ця теорія має певні обмеження. Так, якщо слідувати їй, то треба припустити, що всі мігранти, як люди, що з пере­їздом щось обов'язково втратили, мають страждати. Однак це не так. З іншого боку, ця концепція не дає відповіді на питання про те, який саме тип людей страждатиме більше, а який — менше, як довго і в якій формі буде це страждання реалізовуватися і долатися.

Інша теорія, за допомогою якої намагаються встановити зв'язок між міграцією і психічним здоров'ям, грунтується на понятті локусу контро­лю. Вона виходить з положення про те, що люди з інтернальним локусом — ті, хто вважає, що вони самі є причиною всього, що коїться в їхньому житті? як успіхів, так і невдач, і що саме вони несуть за це відпо­відальність — проходять період адаптації легше і у них не виникає сер­йозних розладів психіки через «культурний шок» порівняно з тими, хто має екстернальний локус контролю і вважає, що все, що з ними коїться, є результатом дії зовнішніх сил, інших людей, обставин. Але факти не завжди підтверджують і цю гіпотезу. Так, згідно з емпіричними даними, індійці, хоч і належать до «фаталістичної культури» (з переважанням екстернального типу локусу контролю), проте адаптуються в Англії, як правило, добре.

Теорія селективної міграції, як видно вже з її назви, базується на неодарвіністських ідеях. Згідно з основним її постулатом, краще в новій куль­турі будуть адаптуватися ті особи (а отже, у них буде менше проблем зі станом психічного здоров'я), яких не «відбракує» природний добір. Але які властивості, вміння, риси чи навички треба мати, щоб не підпасти під селективну дію добору, — залишається незрозумілим і трактується вченими неоднозначно.

Наступна теорія підкреслює роль адекватності сподівань і очікувань, пов'язаних з переселенням до нової культури. Цей чинник впливає як на швидкість адаптації, так, зрозуміло, й на стан психічного здоров'я. Де­які дані підтверджують, що низький рівень очікувань сприяє більш швид­кому й кращому пристосуванню до нових умов, аніж протилежні варіан­ти. Так, було показано, що багато в'єтнамських біженці, які приїжджали до США, очікували більш низького рівня життя й більшої дискримінації, ніж ті, з якими їм реально довелося зіткнутися. Останнє й зумовило їх досить легку адаптацію. Цей підхід також має свої проблеми: незрозумі­ло, наприклад, які очікування та в яких сферах життя мають принципо­ве значення для кращої адаптації. Незрозумілий також механізм, через який неадекватні очікування призводять до поганої адаптації і погіршен­ня психічного здоров'я.

Інша теорія пояснює «культурний шок» відмінностями в системах цінностей. В ній стверджується, що міра відмінностей в цінностяхміж двома країнами залежить безпосередньо від тих труднощів, які пережи­вають мігранти в процесі адаптації. Були спроби класифікувати країни світу за типами мотивації й цінностями. Було виділе­но чотири групи країн:

1. США та Великобританія, представникам яких властиве прагнення до особистісного успіху, благополуччя й самоактуалізації.

2. Японія, Греція, німецькомовні та деякі латиноамериканські краї­ни, для представників яких характерним є мотив особистої безпе­ки, а головні цінності — добробут і робота.

3. Франція, Іспанія, Португалія, Югославія, Чилі й деякі інші латино­американські та азіатські країни, для представників яких індиві­дуальне благополуччя менш важливе, ніж групова солідарність.

4. Країни Північної Європи та Нідерланди, в яких особистий успіх розцінюється як загальне досягнення й особливого значення набу­ває якість міжлюдських стосунків.

Наведена класифікація приваблює тим, що в досить різних країнах, розташованих в різних кінцях земної кулі, спостерігаються єдині типи цінностей в економічному, політичному і культурному відношенні. Але, на жаль, і вона не пояснює, як, коли й чому відмінності в цінностях у людей, що спілкуються, викликають психічні розлади.

Спробою подаль­шого розвитку цих положень були праці в яких вони вивчали асиміляцію мігрантів як функцію відмінностей у системах цінностей. Було встановлено, що дорослі мігранти вже мають усталені, порівняно незмінні системи цінностей і відповідні їм варіанти поведінки. Що ж до їхніх дітей, то завдяки більш тісним контактам з представника­ми нової культури та через неусталеність системи цінностей вони будуть більш схильні до цінностей представників домінуючої культури. Ця гіпо­теза дістала підтвердження під час дослідження українських мігрантів у Австралії.

Однією з найцікавіших теорій, що зосереджуються на проблемі міграцій і психічного здоров'я, є теорія соціальної підтримки. Сутність цієї теорії полягає в тому, що підтримка з боку інших людей, забезпе­чуючи психологічний комфорт людині, протидіє психічним розладам. І, навпаки, відсутність такої підтримки — а це часто буває при міграції, коли людина втрачає найважливіші соціальні зв'язки, — негативно по­значається на стані її психічного здоров'я. Хоч на сьогодні ще не роз­роблено типології варіантів соціальної підтримки, проте А.РигпЬат і З.ВосЬпег зазначають, що вона може зосереджуватися або на емоційних аспектах, або на інструментальних (допомога в поведінці), або ж на ког- нітивних (інформаційних). Причому_різні напрямки соціальної підтрим­ки можуть бути важливими в різні періоди життя. Так, мігранти спочат­ку можуть відчувати найбільшу потребу в інформаційній підтримці, пізніше — в інструментальній, ще пізніше — в емоційній.

Про важливість розвинутої мережі соціальної підтримки для адап­тації мігрантів до нового соціально-культурного середовища свідчать численні дослідження, що вказують на зв'язок чисельності етнічної гру­пи, до якої належить мігрант, з поширеністю в ній певних психічних хво­роб. Так, І.Кгаиз довів наявність високозначущої негативної кореляції між збільшенням випадків шизофренії і чисельністю певних груп мігрантів. Цей зв'язок свідчить про те, що в разі ізоляції індивіда в ново­му культурному середовищі психічні розлади у нього можуть виникати частіше й швидше, ніж в ситуації соціальної підтримки.

Аналогічну тенденцію спостерігав Krupinski,який досліджував час­тоту різних психічних хвороб (шизофренії, депресії, алкоголізму та особистісних порушень) серед груп британських, грецьких, голландських, італійських та югославських іммігрантів у Австралії, зіставляючи ці дані з чисельністю цих етнічних груп. Зв'язок між зменшенням частоти пси­хічних розладів і зростанням окремої етнічної групи спостерігався тільки в югославський популяції, найменшій з-поміж усіх. Автор припустив, що, можливо, це критична чисельність етнічної групи, потрібна для досяг­нення необхідної підтримки усіх її членів. висловив таку гіпо­тезу: якщо чисельність нижча від критичної, іммігранти створюють малі етнічні групи в областях з низькою етнічною концентрацією з метою забезпечення себе максимальною підтримкою.

Отже, є кілька гіпотез, які намагаються підійти різними шляхами до розв'язання проблеми взаємозв'язку міграцій — «культурного шоку» — психічних захворювань, але жодна з них ще не набула достатньої кількості аргументів, щоб стати загальновизнаною теорією.

ЕТН0ПСИХ0ЛІНГВІСТИКА

Інтерес до людської свідомості (душі, духу) взагалі й до етнічної зок­рема виник уже давно, тому такі засоби, знаряддя та прояви розумової діяльності людини, якими вважалися мова та мовлення (і як суто людсь­ка здатність, і як етноспецифічна ознака), були постійним предметом філософського та наукового аналізу, починаючи з античності (Конфуцій, Аристотель, Страбон, аль-Фарабі, Локк, Кондільяк, Гердер, Гумбольдт, Штейнталь, Потебня, Бодуен де Куртене та ін.). Але спеціальна наукова дисципліна, яка б досліджувала механізми формування людської свідо­мості, пояснювала етнічні відмінності у процесах зародження та розумі­ння мови й вивчала інші проблеми, пов'язані з процесами становлення психіки етнічних спільнот, виникла зовсім нещодавно.

Етнопсихолінгвістика є науковим напрямком, що ви­ник завдяки плідному поєднанню зусиль представників мовознавчих наук і психології. Внеском останньої в процес зародження нової науки є пси­хологічна теорія діяльності (Л.Виготський, П.Гальперін, О.Леонтьєв та ін.). Серед перших найвагоміший внесок у становлення етнопсихолінгвістики зробили такі мовознавчі дисципліни, як етнолінгвістика та пси­холінгвістика.

Етнолінгвістика як напрямок мовознавства, що вивчає мову в її відно­шенні до культури, досліджує взаємодію етнокультурних і етнопсихоло­гічних факторів у еволюції та реалізації мовної діяльності, формально виникла на рубежі ХІХ-ХХ віків завдяки інтенсивному вивченню аме­риканськими дослідниками індіанських мов (Ф.Боас, Е.Сепір, С.Лем та ін.). До речі, початок досліджень подібної тематики (наприклад, лінгвістичних розвідок у сфері народної міфології та психології) у Росії було покладено працями Ф.Буслаєва, О.Афанасьєва, О.Потебні ще в се­редині минулого століття.

Психолінгвістика, в свою чергу, вважається ще молодшою наукою, бо «офіційною» датою її зародження визнано 1953 рік, коли у Блументалі (США) зібрався спеціальний семінар з вивчення проблем вербаль­ної поведінки людини, праці якого надали потужного імпульсу науко­вим дослідженням широкого кола питань мовного спілкування, зародження та функціонування мови. У вузькому значенні предметом психолінгвістики є будова та функціонування мовних механізмів люди­ни в їхньому співвідношенні зі структурою мови. В широкому розумінні психолінгвістика на власному матеріалі розв'язує одвічну проблему суті та розвитку людського розуму.