Розвиток етнопсихології в україні у 20-30-х роках XX сторіччя

У процесі етнографічних досліджень 20-30-х років було зібрано ве­личезний емпіричний матеріал стосовно етнічної специфіки духовного життя людини. Переконаність учених-етнографів у нерозривному зв'яз­ку духовної та матеріальної культури народів засвідчена, зокрема, у Ста­туті Всеукраїнського етнографічного товариства, (ЕТ), затвердженому у вересні 1927 року, забезпечила зацікавленість та увагу до проблем етнопсихології у першої генерації етнографів післяреволюційної України.

Розуміючи, що народознавчі знання потрібні в період розпочатої со­ціальної перебудови, українські етнографи досить оперативно організа­ційно оформились у державній системі того часу: у 1920 році було віднов­лено роботу Етнографічної комісії (секції) при Українському науковому товаристві; у 1921 створено Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка при Українській Академії наук; з червня цього ж року починає функціо­нувати Етнографічна комісія (ЕК) УАН; у 1924 році створюється Етно­графічне товариство в Києві, організовуються аналогічні структури в інших містах республіки, виходять друком всеукраїнські етнографічні журнали: «Етнографічний вісник», «Бюлетень ЕК УАН», «Праці ЕК УАН» (Збірник історико-філологічного відділу УАН), «Бюлетень Етнографічного товариства» та «Записки Етнографічного товариства». «Ет­нографія — найкращий ключ до колективної народної душі, — сказано у декларації Ради Етнографічного товариства. — Старий народний по­бут заслуговує на ретельне та системне вивчення, бо це допоможе краще

зрозуміти психіку народу і знайти ключ до його розуму».

Розв'язуючи поставлене перед собою завдання «зрозуміти психіку народу», українська етнографія 20-30-х років дала зразок плідного по­єднання організаційних, методичних і теоретико-психологічних на­прямків діяльності, яке не втратило своєї актуальності і нині.

Щодо організаційного забезпечення досліджень народної свідомості та її національної специфіки заслугою членів ЕК і ЕТ є створення згада­них періодичних видань. Чинники етнічної специфікації свідомості (віру­вання, обрядовість, виховання дітей, побут дитини тощо) стали предме­том експозицій відділів порівняльного народознавства та суспільного життя Музею народознавства. Матеріали для поглибленого аналізу фак­торів етнопсихогенезу надавали також Музично-етнографічний кабінет ЕК УАН (1922), Кабінет з питань вивчення національних меншин (1928) і Кабінет з питань вивчення радянського села (1929). Цікаво, що останній орієнтувався «на села з різноманітним національним населенням», а Кабінет з питань вивчення національних меншин, який мав вивчати «питання про існування, співробітництво та взаємні впливи різних етнічних груп в Україні», планував видавати свої збірники мовами національних меншин.

Створення єдиних програм етнографічних досліджень, а отже, забез­печення методичної та методологічної єдності наукових пошуків — другий важливий напрямок зусиль українських етнографів того часу. Крім розробки спільних програм методична та методологічна єдність забезпечувалась: виробленням загальних принципів дослідження; організації підготовчих курсів для дослідників народного побуту; організацією в різних зонах України стаціонарів, «етнографічних дослідних станцій», тобто перетворенням певних селищ республіки в місця багатолітнього систематичного і всебічного вивчення усіх форм життєдіяльності насе­лення.

Теоретико-психологічний напрямок у діяльності українських етно­графів 20-30-х років пов'язаний з розробкою низки ключових психоло­гічних проблем: мова та психіка, дитинство і психіка (ширше: соціальна дійсність і психіка), екологічне середовище та етнос, біологічне та со­ціальне в етнопсихогенезі тощо, внаслідок чого виникло багато важли­вих з точки зору етнопсихології ідей.

Так, аналізуючи національні особливості свідомості українського та російського народів, А.Лобода говорить про «певну народну ідеологію» великоросів, зумовлену систематичними недородами, а В.Перетц про­понує розглядати «тихий смуток малоросійської поезії» та деяку «тінь печалі» в українському характері крізь призму «історичних незгод, пе­режитих на Україні, які сформували основні риси психіки українського народу». Водночас Є.Кагаров запроваджує поняття «етнографічна інфор­мація», розуміючи під ним таку єдність фізичного, психологічного та культурного аспектів етносу, який виникає шляхом адаптації до певно­го оточення чи «екології».

В етнографічних працях цього періоду знаходимо перші проби дослідити народну педагогіку. Розпочате ще Кузелею (1906) вивчення звичаїв і вірувань українського народу щодо дитини й дитинства продовжила українська етнографія 20-30 х р. Серед праць етнопедагогічної спрямованості, вміщених у виданнях Етнографічної комісії УАН та Етнографічного товариства, чільне місце посідають публікації про перші роки життя дитини.

Особливості батьківської поведінки з немовлятами, які німецькі дослідники Х. і М. Папоушекі вважають психобіологічними підвалинами родинної педагогіки, а саме: цілеспрямоване наслідування міміки та вокалізації немовляти, мелодійне та інтонаційне варіювання голосного звук задля категоризації спілкування, власна відповідь на поставлене дитині питання, поступове ускладнення форм спілкування та ін. – потрапили у поле зору наукової психології та педагогіки.

Очевидно, що цей напрямок досліджень передував і сучасній теорії поетапного формування розумових дій, демонструючи, зокрема, як поступово міжособистісна дія привласнюється дити­ною й переходить у внутрішній план. У межах цієї позиції цікавим ви­дається розгляд не лише національної специфіки колискових пісень, про яку говорив, наприклад, О.Вєтухов, а й запропонованої ним класифі­кації їх за ознакою поступового ускладнення змісту. Дійсно, якщо в першій групі колискових відбивається лише домашній світ дитини (ко­лиска, сон, кіт, кури тощо), в другій — реалії її майбутнього життя, а третю групу становлять пісні про козацькі походи, турецькі напади та інші історичні події, – то перед нами постає сама життєва реалізація згаданого дидактичного принципу, процес поступового формування світогляду дитини.

Сучасні дані свідчать, що вже на фонетичному рівні моделюється сере­довище, його особливості, що забезпечує формування психіки дитини ще до засвоєння нею мови. Зрозуміло, що для педагогіки надзвичайно цікаві як особливості, так і результати застосування цього механізму батьками. У цій сфері треба зважати ще на один пріоритет тогочасного українознавства, а саме на переконаність у єдності механізмів моделювання світу — фонетичного та за допомогою жестів (вимовляючи перекличці вигуки, дитина робить голівкою ті самі рухи, що й відповідна тварина).

Отже, розглядаючи жести, міміку, природні та перекличні вигуки як важливі складові процеси мовного розвитку дитини, українська етногра­фія цього періоду, по-перше, готувала грунт для майбутніх досліджень фоносемадтичного-механізму етнічної специфікації свідомості, а по-друге, — допомагала побачити цілісний процес формування базових струк­тур психіки й наблизитися до наукового обґрунтування етнопедагогіки.

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

ПОНЯТТЯ ЕТНОС

Людство як єдине ціле у біологічному відношенні, тобто вид Ното Sapiens, ділиться водночас на численні спільноти, з-поміж яких особливе місце займають об'єднання, які в повсякденному вжитку називаються «народами», а в науковій літературі — «етносами». Введення в науко­вій обіг терміна «ЕТНОС» зумовлено насамперед багатозначністю слова «народ» у буденному його вживанні.

Поняття етносу є одним із базових понять етнопсихології. Воно широко вживається як у вітчизняній літературі, так і в зарубіжній, протезміст, що вкладається у цей термін, може варіюватися в широких межах. У вітчизняній літературі домінував погляд, згідно з яким етноси можуть існувати к різних формах. Найпопулярнішою була історично-стадіальна типологія таких спільнот. Основні етнічні форми, що виокремлювалися, це ПЛЕМ'Я, НАРОДНІСТЬ і НАЦІЯ, тобто поняття етносу було більш загальне, ніж будь-яке з наведених.

Стверджувалося, що існування етносів у формі племен найбільш характерне для первіснообщинного ладу. Їхньою головною ознакою було те, що об'єднуючим типом соціального зв'язку був принцип родинних відносин, коли родова екзогамія поєднувалася з племінною ендогаміюєю. Типовою була невелика чисельність членів племінної спільноти та слабка розвиненість продуктивних сил. Племінна самосвідомість базувалася на уявленні про спільність походження всіх членів племені вад якогось одного, найчастіше міфічного, пращура. Племінна єдність не пов’язувалася ані зі спільністю мови, на діалектах якої звичайно говорили декілька племен, ані з єдиною територією, що постійно змінювалася через племінну міграцію.

З плином часу племена та їхні союзи трансформувалися в народності, «етнічні спільноти» інших докапіталістичних формацій. На відміну від племен їхнім об’єднуючим принципом були не шлюбно-родинні сосунки, а територіально-політичний устрій.

Становлення капіталістичної формації супроводжувалося переходом від народності до нового типу етнічної спільноти – нації. Як і народності, нації об’єднанні не шлюбно-родинними, а територіальними зв’язками. У забезпеченні єдності нації ще більшу роль починають відігравати зв’язки економічні. Внутрішні культурно-інформаційні зв’язки у націй також стають інтенсивнішими порівняно з народностями, що веде до розмивання локальних розбіжностей у мові й культурі, а отже, сприяє більшій однорідності спільноти.

Таким чином, головні ознаки етносу в різних формах його існування такі: наявність шлюбно-родинних зв’язків, спільність території та політичного устрою, мова і економічна єдність.

Цьому варіанту найбільш виразно протистояли два інших тлумачення цього поняття. Перше простежувалося у деяких німецьких авторів; у ньому наголошувалося на значенні психологічних моментів, що цементують людей в єдину спільноту. Лацарус і Штейнталь, засновники етнопсихології, визначали народ як таку «сукупність людей, що дивляться на себе як на єдиний народ, зараховують себе до єдиного народу», тобто наголошувати на значенні суб’єктивних моментів при визначенні цього поняття і фактично описували його зміст через національну самосвідомість, точніше – національну ідентифікацію.

Якщо зазначений варіант тяжів до суб'єктивно-психологічного по­люса, то інший тип тлумачення був у руслі біологізаторських уявлень. Зокрема, етнос міг розглядатися як аналог біологічної спільноти, а всі народи могли ототожнюватися з біологічними видами. Прихильність до еволюційного вчення, перенесеного на ґрунт етнографії та етнології, зу­мовлювала перенесення та пристосування його ключових понять і до розуміння етносу та міжетнічних відносин. Стверджувалося, що основні етнічні ознаки передаються спадково; що в людському суспільстві про­довжує діяти природний добір, між етносами точиться постійна бороть­ба за існування (у вигляді воєн, економічної конкуренції тощо), яка була, є й завжди буде; що в результаті цієї боротьби гинуть і гинутимуть слабкіші, а виживають і виживатимуть найсильніші етнічні групи, і це також одвічний закон (який виправдовує грабіжницькі війни, колоніза­цію, дискримінацію тощо).

Цікаво, що навіть в оцінці ролі етнічного фактора в житті сучасних суспільств автори можуть стояти на прямо протилежних позиціях. Тоді як в останньому прикладі автори проголошували поступове й безпо­воротне зменшення етнічної специфіки в усіх проявах людського буття, інші дослідники говорили про підвищення національної свідомості та посилення впливу етнічного фактора, що спостерігалося за останні три десятиліття, і шукали їм пояснення. Так, В.Степанов і А.Сусоколов проаналізували можливі причини зростання значення етнічного чинника по-перше, з модернізацією суспільства зростає етнокультурний розподіл праці, що й спричинює, в свою чергу, внутрішньоетнічні консолідації д процеси; по-друге, сучасне порушення соціальних бар'єрів сприяє тому що люди, які належать до однієї етнічної групи, починають інтенсивніше взаємодіяти для досягнення загальних соціальних цілей, незважаючи на те, що об'єктивно їх дійсно пов'язує дедалі менше елементів культури; по-третє, етнос як соціальна група — це більш ефективний засіб досягнення економічних і політичних цілей на сучасному етапі, ніж клас чи партія.

На думку цих авторів треба відійти від тлумачення етносу як засобу в економічній чи політичній сферах і розглянути його як спосіб задово­лення однієї з найфундаментальніших людських потреб — прагнення до психологічної стабільності. Автори вважають, що звернення до етніч­них цінностей є захисною реакцією людської психіки на складність, знеособленість, метушливість і нестабільність сучасного життя.

З погляду дослідників, етнос виконує функцію, своєрідного інформаційного фільтра. Річ у тім, що людина як вид сформувалася в принципово,іншій інформаційній ситуації, ніж сучасна. Вона звикла отримувати соціально, значущу інформацію від досить нечисленної, чітко окресленої за складом групи: родинної чи сусідської сільської громади, міської сло­боди тощо. Тепер же людина входить до складу безлічі спільнот, кожна з яких ставить свої вимоги до її поведінки. А це означає, що психологічні механізми, які склалися в процесі становлення людини як виду, не відпо­відають новій інформаційній ситуації. Потенційно може існувати кілька виходів з такого становища: формування субкультур (хіппі, рокери, різно­манітні клуби), обмеження сфер життєдіяльності (повне занурення в ро­боту, політику), однак завжди переважатиме етнічність з її стабільністю та загальністю.

Етнокультурні цінності якнайкраще можуть претендувати на роль «культурного маяка в бурхливому інформаційному морі». Як інформа­ційний фільтр етнос може висувати певні вимоги до індивіда, типу «слу­жіння своєму народові», але такі диспозиції стосуються, на думку ав­торів, вузького кола людей та екстремальних ситуацій. Значно частіше етнос виконує свої «обмежувальні» функції, тобто «фільтрує» загально­людські норми поведінки, звужуючи спектр допустимих і бажаних ре­акцій людини на певні життєві ситуації.

Отже, автори заклали фундамент так званої «інформаційної моделі етносу». Вона базується на постулаті про лімітованість інформаційних можливостей людини, які не можуть розвиватися безмежно, не завдаю­чи шкоди особистості. Життєздатність етносів вбачається в їхній фільтраційно-обмежувальних функціях. «Якою б не була історія формування етносу, його головною функцією є збереження, відтворення іі розвиток етнокультурної інформаційної мережі та передача через неї усталеного комплексу етнокультурної інформації», — стверджують дослідники. Ціннісна інформаційна система, яка колись виникла, стає дедалі більш автономною щодо своїх носіїв, які змушені підкорятися її нормативним вимогам, нерідко навіть не помічаючи цього.

Отже, зростання динамізму культурних змін у житті народів стало поштовхом для переосмислення класичних тлумачень сутності етносу. Розмивання раніше визначених сталих і стійких ознак етнічних спільнот сприяло в одних випадках переходу від наочних матеріалізованих в критеріїв до суто внутрішніх, психологічних, до підкреслювання ролі й надійності таких ознак, як чіткість національного самоусвідомлення та ідентифікації, введенню (як уже згадувалося) до низки етноформуючих чинників особливостей психічного складу тощо. Інший вихід вбачався в [проголошенні відмирання інституту-націй з їхніми класичними ознака­ми та переході до нової історичної спільноти людства. Ще одна з роз­глянутих гіпотез переосмислювала поняття «етнос», надаючи йому особ­ливої психозахисної ролі — фільтра, що обмежує інформаційний тиск.

 

ЕТНІЧНА ЕДЕНТИЧНІСТЬ