Політика управління власним капіталом

 

Політика управління власним капіталом являє собою части­ну загальної фінансової стратегії підприємства (товариства), яка зводиться до забезпечення його виробничо-комерційної ді­яльності.

Трансформація економічних відносин на сучасному етапі роз­витку економіки потребує значних грошових вкладень, тому ко­жен суб’єкт господарювання самостійно вирішує питання збіль­шення свого капіталу, його ефективного інвестування і реін- вестування. Вибір варіантів і шляхів залучення капіталу має від­мінності залежно від сфер діяльності, організаційно-правової фо­рми підприємства. Крім того, на прийняття рішень щодо управ­ління власним капіталом впливають як фактори зовнішнього середовища, так і внутрішні характеристики підприємства і під­ходи власників і менеджерів (одна компанія вибирає метод збі­льшення капіталу через емісію акцій і облігацій, друга — залу­ченням позичкового капіталу, третя — вибирає політику внутріш­нього фінансування, мобілізуючи резерви і реінвестуючи більшу частину прибутку, і т. д.).

Певний вплив на прийняття рішень, пов’язаних із формуван­ням капіталу, має структура власності компанії (зовнішні і внут­рішні власники, співвідношення учасників власного і позичково­го капіталу), фінансова інфраструктура (ступінь розвинутості фондового ринку), правова система (захищеність інвесторів, за­конодавча база про банкрутство).

Сутність політики управління щодо забезпечення капіталом функціонування компанії і виплат засновникам і власникам капі­талу (власного і позичкового) зводиться до вирішення таких пи­тань:

вибір між джерелами формування капіталу (власні і позич­кові кошти). Принциповою рисою позичкових коштів є їх повер­нення в установлений строк з урахуванням плати за користуван­ня (процент);

вибір схеми мінімізації податкових платежів;

вибір форми залучення зовнішніх джерел фінансування (з фіксованим або плаваючими процентами за позичкові кошти, конвертованих активів, похідних) і забезпечення їх привабливос­ті на фінансових ринках;

дивідендної політики, схем виплат власникам капіталу під­приємства і пропорції між реінвестованим прибутком і прибут­ком, який сплачується власникам.

Політика управління складовими власного капіталу підприєм­ство може здійснюватися в такій послідовності:

-аналіз формування загального обсягу власного капіталу в передплановому періоді. На даному етапі вивчається відповід­ність темпів приросту власного капіталу активам і обсягу вироб­леної (реалізованої) продукції;

вивчається співвідношення між зовнішніми і внутрішніми джерелами формування власного капіталу;

оцінюється достатність власного капіталу у звітному пері­оді. Критерієм такої оцінки може бути показник «коефіцієнт са­мофінансування розвитку підприємства»;

визначається загальна потреба у власному капіталі в плано­вому періоді;

у розрізі основних елементів власного капіталу оцінюється вартість власного капіталу. Результати цієї оцінки є основою роз­роблення управлінських рішень щодо вибору джерел формування власного капіталу, які б забезпечили його приріст;

забезпечення загального обсягу власного капіталу в плановому періоді може бути досягнуто за рахунок залучення додаткового пайо- вот капіталу або додаткової емісії акцій чи за рахунок інших джерел;

онгимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власного капіталу. При цьому доцільно враховувати, що вартість залучення власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел не повинна перевищувати планову вартість залучення по­зичкових коштів. Крім того, зростання додаткового пайового чи акціонерного капіталу за рахунок сторонніх інвесторів може не­гативно вплинути на процес управління підприємством першими його засновниками.

 

Управління позичковим капіталом

Форми позичкового капіталу

До складу позичкового капіталу входять такі елементи:

довгострокові фінансові зобов’язання;

короткострокові фінансові зобов’язання;

кредиторська заборгованість.

Довгострокові фінансові зобов’язання розглядаються як дов­гостроковий позичковий капітал (у формі кредитів і позик), що є джерелом фінансування позаоборотних активів і частини оборот­них активів. Довгострокові фінансові зобов’язання згідно з П(С)БО 2 «Баланс» і 11 «Зобов’язання» включають:

довгострокові кредити банків;

інші довгострокові фінансові зобов’язання (за випущеними облігаціями; за виданими довгостроковими векселями; за іншими позичковими коштами);

відкладені податкові зобов’язання;

інші довгострокові фінансові зобов’язання.

Довгострокові кредити і позики відображають у бухгалтерсь­кому балансі як довгострокові зобов’язання зі строком погашен­ня, який перевищує 12 місяців.

Другою формою залучення довгострокового капіталу є випуск облігаційних позик. Акціонерне товариство має право розміщу­вати облігації відповідно до рішення ради директорів, якщо ін­ший порядок не визначено його статутом. Облігація засвідчує право власника вимагати її погашення (виплату номінальної вар­тості і процентів або номінальної вартості за дисконтною обліга­цією) у встановлений термін.

У рішенні про емісію облігацій повинні визначатись форми, строки та інші умови їх розміщення.

Номінальна вартість усіх випущених облігацій не повинна пе­ревищувати розмір статутного капіталу товариства або розмір за­безпечення. Товариство може випускати облігації зі строком по­гашення за серіями у визначені терміни. Погашення облігацій може здійснюватися в грошовій формі або майном відповідно до рішення про їх випуск.

Товариство може випускати облігації, які забезпечені відпові­дним майном; облігації під забезпечення, яке надає третя особа; облігації без забезпечення. Випуск облігацій без забезпечення до­зволяється товариству після трьох років діяльності та за умови затверджених двох річних балансів.

Облігації можуть бути іменними або на пред’явника. Товариство може обумовити можливість довгострокового погашення облігацій за бажанням їх власника.

Товариство не може розміщувати облігації, які можуть конве­ртуватися в акції, якщо кількість оголошених акцій належить відповідним категоріям і типам, право на придбання яких нада­ють такого роду цінні папери.

Підприємство може отримати кредити в комерційних бан­ках під забезпечення векселів або інших боргових цінних па­перів. Повернення підприємством таких кредитів здійснюється з поточних рахунків підприємства або за рахунок коштів, отриманих банком від дебіторів під час оплати векселів (застав­лених). Підприємство несе відповідні витрати за залучення ка­піталу. Ці витрати пов’язані зі сплатою процентів за кредитами і позиками.

Фінансові довгострокові зобов’язання можуть бути конверто­вані і не конвертовані. Довгострокові конвертовані зобов’язання пов’язані з кредитами і позиками, які підприємство отримало на умовах, згідно з якими у випадку їх непогашення у визначений термін, до кредиторів переходить певна кількість акцій або вони володітимуть частиною вкладу в статутний капітал.

Довгострокові неконвертовані зобов’язання не пов’язані з пе­вними умовами надання кредиторам прав на отримання акцій або володіння частиною статутного капіталу в разі неповернення кредитів і позик.

Порівнюючи довгострокові кредити з фінансуванням через позики, які залучаються через фондовий ринок (емісія корпора­тивних облігацій), доцільно відзначити такі переваги:

підприємство не несе витрат щодо випуску документарних емісійних цінних паперів, на їх розміщення; оплату послуг фі­нансових посередників;

умови надання кредиту визначаються партнерами за кожною кредитною угодою;

термін отримання кредиту від банку з моменту його оформ­лення завжди менший порівняно з надходженням коштів з фон­дового ринку.

Короткостроковий позичковий капітал залучається підприємс­твом відповідно до кредитного договору, укладеного з банками. У бухгалтерському балансі короткострокові кредити і позики ві­дображаються як короткострокові зобов’язання зі строком пога­шення протягом 12 місяців. Вони є джерелом покриття оборот­них активів.

Позики можуть бути у вигляді облігацій; привілейованих ак­цій; фінансових векселів; інших боргових цінних паперів. Пози­ками вважаються і суми до сплати за фінансовий лізинг.