Чарльз Діккенс. Олівер Твіст

:->Э^

Елінор їхала понад годину, поки нарешті дісталася до селища, де був поліційний відділок. До.моря лишалося ще далеко, але пагорби ставали вже пологіші, а на схилах ріс виноград, а не зарості й ліс, як навколо Каприкорнового села. День обіцяв бути нестерпно спекотним, ще спекотнішим, ніж попередні. Вийшовши з машини, Елінор почула далекий гуркіт грому. Небо над будинками було поки що синє, але синизна ця була темна, як морська глибина. Від такого неба добра не жди.

“Не будь дурною, Елінор! — міркувала вона, простуючи до потинькованої блідо-жовтої будівлі, де містився поліційний відділок. — Просто наближається гроза, ось і все. Невже ти стала така сама забобонна, як той Баста?”

У тіснОхМу кабінетику Елінор застала двох поліцейських. їхні кітелі висіли на спинках стільців. Хоча під стелею крутився великий вентилятор, по вітря було таке сперте й густе, що його, здавалося, можна було наливати в пляшки.

Молодший з тих двох, широковидий і кирпатий, як мопс, узяв Елінор на сміх, навіть не давши їй розповісти історію до кінця. Він поцікавився, чому вона так розчервонілася — може їй, мовляв, до смаку місцеве вино? Елінор була б перекинула його разом зі стільцем, якби її не вгамував другий поліцейський. То був худий високий чоловік із сумними очима й темним чубом, уже поріділим над чолом.

— Та годі вже тобі! — приструнчив він колегу. — Нехай хоч докаже свою історію!

Поки Елінор розповідала про село Каприкор-на та його людей у чорному, він слухав із застиглим обличчям. Коли вона заговорила про підпали та дохлих півнів, він насупився, а коли дійшла до Меґі й призначеної страти, насторожено звів брови. Про книжку й про те, як саме мала відбутися страта, Елінор, певна річ, не згадала. Ще два тижні тому вона, зрештою, й сама не повірила б жодному своєму слову в цій історії.

Коли Елінор завершила розповідь, старший поліцейський якийсь час мовчав. Він поправив олівці, що стояли в нього на столі, склав у стосик розкладені перед ним папери, нарешті звів на жінку замислений погляд і промовив:

— Мені вже випадало чути про те село.

— Ну, звісно, хто ж про нього не чув! — насмішкувато докинув молодший. — Село диявола, прокляте село, до якого не хочуть заповзати навіть змії. Стіни в церкві там пофарбовані кров’ю, вулицями снують чорні люди, тільки насправді то не люди, а духи покійників, і в кишенях у них вогонь. Підійдеш до такого надто близько — і тебе враз не стане! Брр! — Він театрально здійняв руки й сплеснув у долоні.

Елінор пронизала його крижаним поглядом. Старший поліцейський усміхнувсь, але потім, зітхнувши, підвівся, ретельно вдягнув кітеля й зробив Елінор знак іти за ним.

— Погляну, що там діється, — кинув він через плече.

— Тобі, мабуть, нічого більше робити! — гукнув услід йому молодший і зареготав так гучно, що Елінор захотілося вернутись і все ж таки скинути його зі стільця.

Невдовзі вона вже сиділа на передньому сидінні поліційної машини, а попереду поміж пагорбів звивалася та сама дорога, яка привела її сюди. “Господи, ну чому я не зробила цього раніше?! — раз у раз докоряла собі Елінор. — Але тепер усе буде добре. Усе! Нікого не застрелять і не стратять. Меґі знов буде з батьком. Так, усе буде добре. Завдяки мені, Елінор!” їй хотілося співати, танцювати (хоча танцювати вона не дуже й уміла). Ніколи ще Елінор не була така задоволена собою. Тепер нехай хто-небудь спробує сказати, що у реальному житті вона нічого не тямить!

Поліцейський за кермом мовчав. Він дивився тільки на дорогу, лишаючи поворот за поворотом на такій швидкості, що в Елінор аж боляче заходилося серце, й час від часу захмислено посхмику-вав себе за мочку правого вуха. Скидалося на те, що дорогу він добре знав. На жоднохму перехресті не завагався, на жодній розвилині не повернув не в той бік. Мимоволі Елінор пригадала, як безкінечно довго вони з Мо шукали те село, і раптом, зовсіхМ несподівано в голову їй навернулася тривожна думка.

— їх там дуже багато! — нерішуче промовила вона, коли машина знову зробила такий крутий правий поворот, що, здавалося, мало не злетіла в урвище ліворуч. — У того Каприкорна багато людей, і всі вони озброєні, хоча стріляти, схоже, не дуже й уміють. Може, вам краще попросити підкріплення?

Вона не раз бачила таке в отих безглуздих фільмах, де йшлося про злочинців і поліцейських. Остані завжди просили підкріплення.

Поліцейський прилизав ріденький чубчик і кивнув головою: атож, мовляв, він про це вже й сам давненько подумує.

— Звісно, звісно, — промовив він, беручись із непроникною міною за рацію. — Підкріплення, певна річ, не завадить. Але воно має триматися на відстані. Адже поки що йдеться про те, щоб поставити кілька запитань.

Він викликав по рації підкріплення з п’ятьох чоловік. Проти Каприкорнових чорних курток це було, як здалося Елінор, не багато, та все ж таки краще, ніж нічого, принаймні ліпше, ніж зневірений батько, хлопчина-араб і опасиста бібліофілка.

— Он воно! — сказала Елінор, коли вдалині з’явилося Каприкорнове село — сіре й непримітне серед темної зелені.

— Атож, я так і думав! — відповів поліцейський і знов надовго змовк.

Коли він, коротко кивнувши головою, привітався з вартовим на автостоянці, думати про щось погане Елінор просто не хотілося. Аж коли поліцейський опинився разом із нею в церкві з червоними стінами й передав її Каприкорнові як річ, яку випадково знайшов і тепер повертає законному власникові, жінці довелося зізнатися собі: вона виявилася несосвітенною дурепою, і тепер усьому кінець...

— Вона розповідає про вас негарні речі, — почула Елінор голос поліцейського. (Дивитися на неї він уникав.) — Сказала щось про дитину, яку ви нібито викрали... Це не підпал, це вже щось зовсім інше.

— Це нісенітниці! — знуджено відповів Капри-корн на невисловлене запитання. — Я дітей люблю, але тільки на відстані. У противному разі вони лише заважають робити діло.

Поліцейський кивнув головою і, розчарований, заходився розглядати свої руки.

— І про якусь страту щось згадувала...

— Справді? — Каприкорн поглянув на Елінор так, ніби глибоко вражений буйною уявою цієї жінки. — Ну, ти ж бо знаєш, мені таке геть не потрібно. Мої люди роблять усе, що я їм скажу, і вдаватися до жорстоких заходів примусу в мене немає потреби.

— Ну, звісно! — буркнув поліцейський, киваючи головою. — Звісно. — І заквапився додому.

Коли його швидкі, карбовані кроки стихли, Ко-керель, що весь час сидів на сходах, засміявся:

— Адже в нього троє дітлахів, еге ж? Отож-бо. Треба, щоб усі поліцейські мали дітлахів. А з цим було навдивовижу легко. Басті довелося лише двічі трохи постояти перед школою... То що будемо робити? Може, про всяк випадок ще раз навідатися до нього додому? Освіжити приємні враження?

Він запитливо глянув на Каприкорна. Але той похитав головою:

— Ні, гадаю, немає потреби. Поміркуймо ліпше, що робити з оцією нашою гостею. Як ми вчиняємо з тими, хто розпускає про нас такі брехливі чутки?

Коли погляд його безбарвних очей спинився на Елінор, у неї затремтіли коліна. “Якби Мортимер запропонував зараз учитати мене в яку-небудь книжку, — подумала вона, — я б згодилася! Навіть не перебирала б книжками”

Позад неї стояло ще троє чи четверо чорних курток, намагатися втекти, отже, не було сенсу. “Що ж, Елінор, тепер тобі лишається тільки з гідністю зустріти свою долю!” — зітхнула вона.

Але читати про таке в книжках було куди легше, ніж робити це самій.

— Склеп чи хлів? — запитав Кокерель, перевальцем підходячи до Елінор.

“Склеп? — промайнуло в Елінор. — Вогнерукий, здається, щось про таке казав. У кожному разі, нічого доброго...”

— Склеп? Чом би й ні! Однаково доведеться її позбутись, а то хто знає, кого вона приведе на другий раз. — Каприкорн, затуливши долонею рота, позіхнув. — Виходить, сьогодні ввечері Привид матиме трохи більше роботи. Це йому сподобається.

Елінор хотіла була що-небудь сказати — щось таке зухвале, героїчне, — проте язик її не слухався. Він лежав у роті, мов онімілий. Кокерель уже дотяг її до тієї безглуздої статуї, коли це Каприкорн покликав його назад.

—Я геть забув розпитати в неї про Чарівновустого!

— гукнув він. — Спитай, чи вона випадково не знає, де він.

— Ну ж бо, розв’язуй язика! — гаркнув Кокерель, схопивши Елінор ззаду за шию, так ніби хотів витрясти з неї відповідь. — Де він сховався?

Елінор зціпила вуста. “Швидше, Елінор, швидше придумуй відповідь!” — міркувала вона. І раптом її язик ожив.

— А чому ти питаєш про це в мене? — гукнула вона до Каприкорна, що все ще сидів у своєму кріслі — такий блідий, немовби його надто довго прали, ніби його вибілювало сонце, яке немилосердно припікало на майдані. — Кому ж, як не тобі, знати відповідь? Чарівновустий мертвий. Твої люди його застрелили — його й хлопчину.

“А тепер поглянь на нього, Елінор! — сказала вона собі. — Поглянь йому просто в очі — так, як колись дивилася на батька, коли той заставав тебе з книжкою, читати яку тобі не дозволяли. Непогано було б ще й сльозу пустити. Ну ж бо, просто пригадай усі свої спалені книжки! Пригадай останню ніч, страх і відчай... А якщо не допоможе й це, тоді вщипни себе!”

Каприкорн замислено дивився на неї.

— Ось бачиш! — вигукнув Кокерель. — Я ж казав, ми в нього вцілили!

Елінор усе ще не зводила погляду з Каприкорна, що розпливався за пеленою її вдаваних сліз.

— Що ж, побачимо, — поволі проказав він. — Мої люди вже шукають серед пагорбів в’язня, який утік. Не думаю, що ти мені скажеш, де їм шукати обидва трупи.

— Я їх поховала, а де — цього я тобі, певна річ, не скажу. — Елінор відчула, як по носі в неї скочується сльоза.

"Ох, Елінор! — подумала вона. — У тобі вмерла велика актриса, присягаюся всіма літерами абетки!”

— Кажеш, поховала.

Каприкорн погрався перснями на лівій руці. їх було в нього аж три, і він, наморщивши лоба, раз у раз поправляв їх, немовби вони без його дозволу з’їжджали зі своїх місць.

— Тим-то я й пішла до поліції! — додала Елінор. — Щоб помститися за них. За них і за мої книжки.

— А ось книжок тобі ховати не довелося, еге ж? — засміявся Кокерель. — Як же славно вони горіли — мов щонайкращі дрова! А сторіночки в них... Вони тремтіли, наче бліденькі пальчики! — Він підніс руки й показав, як тремтять пальці.

Елінор з усієї сили зацідила йому в обличчя. А сила в неї була неабияка. З носа в Кокереля потекла кров. Він утерся і вражено втупився в мокру долоню, ніби не вірячи, що з нього може потекти щось отаке червоне.

— Ти диви! — промовив Кокерель і показав Ка-прикорнові вимащену кров’ю долоню. — Ось побачиш, Привид матиме з нею більше мороки, ніж із Бастою.

Він схопив Елінор за лікоть і спробував потягти за собою. Але вона високо піднесла голову й закрокувала поруч із ним сама. Аж як побачила круті сходи, що через два-три східці зникали десь у чорній, бездонній дірі, на мить розгубилася. “Склеп... Ну, звісно! — нарешті здогадалася. — Місце для приречених на смерть”. Принаймні пахло тут саме так, як люди й уявляють собі запах смерті, — вологістю й пліснявою.

Побачивши за ґратами худу Бастину постать, Елінор спершу не повірила власним очам. Коли вона почула останні слова Кокереля, то подумала була, що, може, помилилася. Але ж ні, ось він, Баста, сидить тут, як звір у клітці, а в очах — той самий тваринний страх і безнадія. Навіть поява

Елінор не справила на нього жодного враження. Невидющим поглядом він дивився кудись крізь неї й Кокереля, неначе ці двоє й були ті духи, яких він завжди так боявся.

— Що він тут робить? — здивувалась Елінор. — Ви вже саджаєте за ґрати своїх?

Кокерель стенув плечима.

— Сказати їй? — запитав він у Басти.

Але той нічого не відповів, лише дивився на них тим самим порожнім поглядом.

— Спершу він проґавив Чарівновустого, а тепер ще й Вогнерукого, — провадив Кокерель. — Так можна навіть побити горшки з шефом, хоч і корчиш із себе його улюбленця. А пускати півня ти не ходиш уже багато років. — Погляд, яким він зміряв Басту, був сповнений зловтіхи.

"Пані Лоредан, пора вам подумати про заповіт! — міркувала Елінор, поки Кокерель підштовхував її до сусідньої камери. — Коли вже Каприкорн зібрався вкоротити віку своєму вірному псові, то з вами він, певна річ, не церемонитиметься й поготів”

— Гей, не вішай носа! — гукнув Кокерель до Басти, добуваючи з кишені в’язку ключів. — Як-не-як, ти в товаристві двох жінок!

Баста вперся лобом у ґрати.

— А вогнеїда ви й досі не впіймали? — глухо запитав він. Здавалося, ніби голос у нього охрип від крику.

— Ні. Зате оця гладуха каже, що Чарівновустого ми порішили. Нібито йому гаплик. Видко, Пласконіс у нього все ж таки вцілив. Ну звісно, не дарма ж стільки тренувався на котах!

За ґратчастими дверима, які відімкнув перед нею Кокерель, щось заворушилося. У темряві, прихилившись до чогось такого, що нагадувало кам'яну домовину, сиділа жінка. Її обличчя Елінор спершу не розгледіла. Та ось жінка підвелась.

— Я привів тобі компанію, Резо! — крикнув Ко-керель, упихаючи Елінор до камери. — Можете трохи потеревенити одна з одною! — І, на все горло зареготавши, пішов.

А ось Елінор не знала — сміятися їй чи плакати. Побачитися з улюбленою небогою вона воліла б десь в іншому місці.

(В останню мить

— Я не знаю, що це таке, — невесело відповів Файвер.

— Поки що небезпека нам не загрожує, але згодом... згодом...

Річард Адамс. Над річкою

;£Л>ни саме робили смолоскипи, коли Фарид почув, що хтось іде.

Смолоскипи мали бути ще більші й ще міцніші, ніж ті, що їх Вогнерукий використовував для своїх фокусів. Адже горіти вони мали довго. Фарид уже підстриг Чарівновустому чуба ножем, якого йому подарував Вогнерукий. Тепер чуб був короткий, як щетина, і завдяки цьому вигляд Чарівновустого пощастило трохи змінити. Фарид показав йому також глину, якою треба було вимазати обличчя, щоб здаватися смаглявим. Цього разу впізнати їх не повинні були нізащо.

І ось Фарид почув кроки. Кроки й голоси: один сварився, другий сміявсь і щось вигукував. Вони були ще надто далеко, і зрозуміти слова було важко.

Чарівновустий згріб смолоскипи в оберемок, а куниця, поки Фарид грубо запихав її до заплічни-ка, гризнула його за палець.

— Куди, Фариде, куди?

— Я знаю куди!

Фарид закинув заплічника за спину й потяг Чарівновустого до обгорілих мурів. Там, де колись було вікно, хлопчина переліз через почорніле каміння, зіскочив у пересохлу траву по другий бік муру, нахилився й відсунув набік залізного листа, понівеченого вогнем і вкритого бородавником. Дрібненькі білі квіточки встеляли залізо, мов свіжий сніг. У довгі години, які Фарид просидів тут з Вогнеруким — мовчазним, завжди замкненим — хлопчина знічев’я, щоб розігнати тишу й нудьгу, заходився стрибати з муру в траву, з трави — на мур і випадково натрапив на цей лист. Він загримів так, що Фарид здогадався: під ним яма. Цей погрібець, мабуть, колись викопали на харчі, що скоро псуються, але принаймні^один раз його вже використовували і як схованку.

Чарівновустий відсахнувся, наштовхнувшись у темряві на кістяк. Як для дорослої людини кістяк здавався надто малий, і в цій тісній підземній схованці лежав у дуже спокійній позі, згорнувшись калачиком, ніби влаштувався поспати. Мабуть, Фарид тому й не відчував страху, що кістяк мав такий спокійний вигляд. Якщо тут, під землею, і жив дух, то це була — в цьому Фарид не мав сумніву — лише бліда,

сумна тінь, якої нічого боятися.

Коли Фарид знизу закрив листом отвір над головою, яма виявилася дуже тісною. Чарівновустий для такої схованки був надто високий. І все ж поруч із ним хлопчині було не так страшно, хоч серце в Чарівновустого калатала так само, як у самого Фарида. Вони сиділи, щільно притиснувшись один до одного, і хлопець відчував кожен удар серця в Чарівновустого.

Голоси наближалися, але зрозуміти їх було важко: сюди, під землю, вони долинали глухо, мов з іншого світу. Один раз чиясь нога навіть наступила на залізний лист, і Фарид щосили вп’явся пальцями в лікоть Чарівновустого. Розтис пальці він аж після того, як над головами в них знов запала тиша. Поки вони зважилися повірити їй, минуло багато часу, так багато, що Фарид навіть кілька разів повертав голову: йому здалося, ніби кістяк заворушився.

Коли Чарівновустий обережно відсунув листа й виглянув: довкола нікого не було. Лише невтомно стрекотали цикади, а з обгорілих мурів спурхнула сполохана пташка.

Непрохані гості забрала все: ковдри, Фаридів светр, до якого той забирався вночі, мов равлик до свого будиночка, і навіть закривавлені шматини, що ними Чарівновустий перев’язував хлопчині голову тієї ночі, коли їх мало не пристрелили.

— Дарма! — мовив Чарівновустий, стоячи з Фаридом біля погаслого багаття. — Сьогодні вночі ковдри нам не знадобляться. — І погладив хлопчину по чорній чуприні. — І що б я без тебе робив? Ти ж бо вмієш не лише непомітно підкрадатися, ловити кроликів, а й знаходити схованки!

А Фарид позирав на свої босі ноги й усміхався.

УІҐендітне створіння

Коли вона сказала, що сподівається потішити Дінь-Дінь, він спитав:

— А хто така Дінь-Дінь?

— Як, Пітере?! — вражено промовила вона.