Нехай книжкова черва вгризається в його нутрощі, як ото червак тління, що не знає смерті. А коли такий чоловік постане перед судом усевишнім, нехай поглине його вогонь пекельний навік-віків. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Нехай книжкова черва вгризається в його нутрощі, як ото червак тління, що не знає смерті. А коли такий чоловік постане перед судом усевишнім, нехай поглине його вогонь пекельний навік-віків.



Цей напис на бібліотечній стіні монастиря Сан-Педро в Барселоні наводить Альберто Манґель

(іЗони вже розгорнули книжку — Меґі помітила той бурий папір на стільці. Ні батько, ні тітка не почули, як вона ввійшла. Елінор саме схилилася над одним із пюпітрів, а Мо стояв поруч. Обоє повернулися спиною до дверей.

— ^/еймовірно! А я думала, вже не лишилося жодного примірника, — казала Елінор. — Про цю книжку ходили дивні чутки. Один букініст, у якого я частенько купую книжки, розповідав, нібито кілька років тому в нього вкрали три примірники, та ще й того самого дня! Майже таку саму історію чула я й ще від двох книготоргівців.

— Невже? Таки дивно, — промовив Мо, однак Меґі надто добре знала батьків голос і зрозуміла, що подив його удаваний. — Що ж, може, й так. Та навіть якби ця книжка й не була така рідкісна, для мене вона однак дуже дорога, і я хотів би бути певен, що лишаю її тут у безпеці — принаймні на якийсь час, поки заберу її знов.

— У мене всі книжки в безпеці, — різко відповіла Елінор. — Сам знаєш. Це мої діти, мої чорнильні діти, яких я люблю й лелію. Я захищаю їх від сонячного світла, стираю з них пил, бережу їх від голодної книжкової черви й брудних людських пальців. Ця книжка стане в мене на почесне місце, і там її ніхто навіть не побачить, поки ти не зажадаєш її назад. Гостей у своїй бібліотеці я не дуже люблю. Вони тільки лишають у моїх нещасних книжках сліди від пальців та шкірки від сиру. А крім того, в мене, як ти знаєш, дуже дорога синалізація.

— Так, і це мене особливо заспокоює! — У голосі Мо вчувалася полегкість. — Дякую тобі, Елінор! Дякую від усієї душі! А якщо ближчим часом хто-небудь постукає до тебе й спитає про книжку, то скажи, нібито ніколи про неї й не чула, гаразд?

— Ну, звісно. Чого не зробиш задля доброго палітурника! А крім того, ти чоловік моєї небоги. Знаєш, іноді мені її бракує. Гадаю, тобі також. А ось твоя донька, схоже, непогано без неї обходиться, чи не так?

— Вона майже нічого не пам’ятає, — стиха промовив Мо.

— Що ж, може, так воно й краще. Часом воно й непогано, що наша пам’ять не годна зберегти і половини того, що зберігають книжки. Без них ми, либонь, узагалі вже нічого б не пам’ятали. Позабували би про все: і про Троянську війну, і про Колумба, Марко Поло, Шекспіра, і про всіх отих божевільних королів та богів... — Елінор обернулася — і завмерла.

— Невже я не почула, як ти постукала? — спитала вона і втупилася в Меґі таким суворим поглядом, що дівчинка мусила зібрати всю свою мужність, аби просто не крутнутися й тієї ж миті не вискочити в коридор.

— І давно вже ти тут стоїш, Меґі? — спитав Мо.

Дівчинка випнула підборіддя.

— То їй можна дивитися на книжку, а від мене ти її ховаєш! — промовила Меґі. (Краще вже нападати, ніж захищатися.) — Книжок ти від мене ще ніколи не ховав! Що ж такого особливого в цій? Чи я осліпну, як погляну на неї? Чи, може, вона повідкушує мені пальці? Невже в ній такі жахливі таємниці, що мені не можна про них знати?

— У мене свої причини не показувати тобі цієї книжки, — відповів Мо.

Він стояв геть блідий. Не кажучи більше ні слова, ступив до Меґі й хотів був вивести її за двері, але дівчинка вивернулась.

— О, та вона в тебе вперта! — сказала Елінор. — Це мені вже починає подобатись. Пригадую, її мати дівчинкою була така сама. Підійди-но сюди. — Вона ступила вбік і поманила Меґі до себе. — Зараз сама побачиш, що в цій книжці немає нічого аж такого цікавого, принаймні для тебе. Власним очам люди завше вірять більше. Чи, може, твій батько іншої думки? — І звела на Мо запитливий погляд.

Мо, не знаючи, що сказати, розгублено похитав головою.

Книжка лежала на пюпітрі розгорнена. На дуже давню вона не скидалася. Меґі знала, який вигляд має по-справжньому давня книжка. У батьковій майстерні Меґі бачила книжки, сторінки в яких були поплямлені, мов шкура леопарда, й майже такі самі жовті. Дівчинка пригадувала, що палітурку одного такого фоліанта геть поточив шашіль і вона була всіяна дірочками — ніби пострі-ляна малесенькими кулями. Мо зняв із книжкового блоку ту палітурку, сторінки ретельно прошив заново й накинув на них, як він сам висловлювався, нову одежину. Така одежина бувала шкіряна або полотняна, гладенька або з рельєфним малюнком, що його Мо витискав спеціальними невеличкими штемпелями, а іноді навіть укривав позолотою.

Палітурка цієї книжки була льняна й сріблясто-зелена, мов вербове листя. Краї трохи потерлися, але сторінки були ще такі світлі, що кожна чорна літера проступала на них дуже чітко. Між розгорненими сторінками лежала вузенька червона закладка. На правій сторінці була картинка: розкішно вбрані жінки, фокусник-вогнедув, акробати й хтось схожий на короля. Меґі погортала далі. Картинок виявилося не багато, але початкова літера кожного розділу сама була такою собі невеличкою картинкою. На одних літерах сиділи тварини, інші були увиті рослинами, а “Б” узагалі палахкотіла вогнем.

І язики його мали такий живий вигляд, що Меґі навіть торкнулася їх пальцем, щоб переконатися, чи вони не гарячі. Наступний розділ починався з літери “К” у вигляді гордого воїна, на випростаній руці в якого сиділа тваринка з пухнастим хвостиком. “Ніхто й не помітив, як він вислизнув з міста...” — тільки й устигла прочитати Меґі, бо Елінор тієї ж миті згорнула книжку.

— Гадаю, цього досить, — промовила тітка й затисла книжку під пахвою. — Батько попросив мене сховати її в надійному місці, і зараз я це й зроблю.

Мо знов узяв Меґі за руку. Цього разу дівчинка не впиралася.

— Прошу тебе, Меґі, забудь про цю книжку! — прошепотів він. — Вона приносить біду. Я дістану тобі сотні інших книжок.

Меґі лише мовчки кивнула головою. Перше ніж Мо причинив за ними двері, вона ще раз кинула швидкий погляд на Елінор. Та стояла посеред бібліотеки й дивилася на книжку так ніжно, як часом дивився на Меґі батько, коли перед сном укривав її до самого підборіддя ковдрою.

Двері зачинилися.

— Куди вона її сховає? — спитала Меґі, поспішаючи коридором за Мо.

— О, на такий випадок в Елінор знайдеться кілька чудових схованок, — ухильно відповів Мо. — Але всі вони, як і належить бути схованкам, потаємні. Ти не проти, якщо зараз я покажу тобі твою кімнату? — Він намагався розмовляти спокійно, хоча це йому не дуже вдавалося. — Та кімната має вигляд дорогого номера в готелі. Та що я кажу — вона має багато кращий вигляд!

— Цікаво, — буркнула Меґі й роззирнулася.

Вогнерукий наче у воду канув. Де ж він? їй потрібно було в нього дещо запитати. Терміново. Вона

бо

вже не могла ні про що думати, коли Мо показував їй кімнату й казав, що тепер у них усе гаразд і вони, як тільки він закінчить тут роботу, поїдуть додому. Меґі кивала головою і вдавала, ніби слухає, але насправді думала лише про те, що хотіла довідатись у Вогнерукого. Запитання вже ледве не зривалось у неї з язика, і вона навіть дивувалася, що Мо цього не помічає. Запитання просто-таки стояло у неї в очах.

Коли батько пішов, щоб принести з мікроавтобуса речі, Меґі подалася на кухню. Але Вогнерукого не було й там. Дівчинка зазирнула навіть до спальні Елінор. Та хоч скільки дверей відчиняла вона в цьому величезному будинку, Вогнерукого й слід прочах. Зрештою вона стомилася шукати. Мо вже давно пішов спати, Елінор також зникла у своїй спальні. Отож Меґі повернулася до себе в кімнату й лягла в ліжко. Воно було таке величезне, що вона почувалася в ньому маленькою-маленькою, мов зморщений карлик. “Як Аліса в Країні Див”, — подумала вона й погладила рукою квітчасту ковдру. Загалом кімната їй подобалася. Тут було багато книжок і картин. Був навіть камін, хоча вигляд він мав такий, ніби ним понад сто років ніхто не користувався. Меґі спустила ноги з ліжка й підійшла до вікна. Надворі давно стемніло, а коли вона штовхнула віконниці, в обличчя їй повіяло прохолодою. У темряві перед будинком можна було розгледіти лише майданчик, посиланий білувато-сірим гравієм і тьмяно освітлений ліхтарем. Поряд із сірим тітчиним “комбі” стояв смугастий батьків автобусик — мов зебра, що невідь-як опинилася в конюшні. Мо намалював ті смуги на білій лаковій поверхні після того, як подарував Меґі "Книгу джунглів”.

Дівчинка пригадала будинок, з якого вони так поквапно поїхали, свою кімнату й школу, де її місце за партою сьогодні лишилося порожнім. Вона не була певна, чи нудьгувала за тією домівкою.

^/їягаючи спати, віконниць Меґі не причинила. Її скриньку з книжками Мо поставив біля ліжка. Стомлена, вона дістала книжку й спробувала звити собі гніздечко серед знайомих слів на папері. Але в неї нічого не вийшло. На думку раз у раз спливала та книжка, в уяві знов і знов поставали початкові літери-картинки, великі й строкаті, оточені персонажами, історію яких вона не знала, тому що книжка не встигла її розповісти.

“Треба знайти Вогнерукого, — подумала, вже засинаючи, Меґі. — Адже він має бути десь тут!” Але цієї хвилини книжка вислизнула з її рук і дівчинка заснула.

її розбудило сонце. Повітря було ще прохолодне зночі, але хмари на небі вже розвіялись, і коли Меґі вихилилася з вікна, то побачила, як удалині, за верхівками дерев, мерехтить озеро. Кімната, яку Елінор відвела Меґі, містилася на другому поверсі. Мо ночував через двоє дверей від неї, а ось Вогнерукому довелося вдовольнитись, мабуть, комірчиною в мансарді. Меґі зазирала туди звечора, коли шукала Вогнерукого. Там стояло лише вузеньке ліжко, а довкола — цілі гори коробок із книжками, від підлоги до самісіньких крокв.

Коли Меґі прийшла на кухню снідати, Мо з Елінор уже сиділи за столом. Але Вогнерукого не було.

— О, та він уже поснідав! — ущипливо кинула Елінор, коли Меґі спитала про нього. — У компанії з якимсь гострозубим звірям. Заходжу я на кухню, нічого не підозрюючи, а воно сидить просто на столі й пирхає на мене! Довелося пояснити вашому дивакуватому товаришеві, що на своєму кухонному столі я терплю лише одну звірину — мух. Після цього він із тим хутряним звірям подався кудись надвір.

— А навіщо він тобі? — поцікавився Мо.

— Та просто так... Я лиш хотіла дещо в нього запитати. — Меґі хутко ум’яла півскибки хліба, надпила трохи страшенно гіркуватого какао, яке зварила Елінор, і побігла надвір.

Вогнерукого вона знайшла за будинком, на газоні з коротко підстриженою колючою травою, де поряд із гіпсовою фігуркою янголятка стояв шезлонг. Ґвіна ніде не було видно. У кущах рододендрона, розквітлого червоним цвітом, щебетали пташки, а Вогнерукий, не похмічаючи нічого довкола, стояв і жонглював. Меґі спробувала полічити його різнобарвні м’ячики: чотири, шість, вісіхМ... Він так швидко підкидав їх, що в дівчинки аж голова пішла обертохм. Стоячи на одній нозі, Вогнерукий підкидав м’ячики над головою так недбало, нЄхМов-би йому навіть не треба було на них дивитися. Аж коли він помітив Меґі, один м’ячик вислизнув йому з руки й покотився їй до ніг.

Меґі підібрала м’ячика й кинула Вогнерукохму.

— Де ви так навчилися? — спитала вона. — Це було просто... просто блискуче!

Вогнерукий жартома вклонився. І знов ота його дивна усмішка...

бз

— Я заробляю цим собі на хліб, — сказав він. — Цим і ще деякими такими речами.

— Хіба цим можна заробляти на хліб?

— Ну звісно. На ярмарках, на святах. На днях народження в дітей. Ти коли-небудь була на ярмарку, де ніби переносишся в середні віки?

Меґі кивнула головою. На такому ярмарку вона була якось із батьком. Там продавалися такі чудові, такі дивовижні речі, немовби вони прийшли не просто з іншого часу, а з іншого світу. Мо купив їй слоїка, оздобленого різнобарвними камінчиками, з невеличкою бляшаною рибкою всередині — зеленою із золотистим полиском. Крізь широко роззявлений рот у її порожньому черевці виднілася кулька, і коли того слоїка струснути, то кулька теленькала, мов дзвіночок... На ярмарку пахло свіжоспеченим хлібом, димом і вологим одягом. Меґі спостерігала, як кували меча, а один раз навіть сховалася за спиною в батька від переодягненої відьми.

Вогнерукий зібрав м'ячики й повкидав їх до сумки, що стояла розкрита позад нього на траві. Меґі підійшла ближче й зазирнула всередину. Там були пляшки, біла вата й пакунок молока, але розгледіти більше вона не встигла: Вогнерукий закрив сумку.

— Мені шкода, але професійні таємниці! — мовив він. — Батько віддав книжку цій Елінор, еге ж?

Меґі знизала плечима.

— Можеш спокійно мені сказати. Я однаково все знаю. Підслухав розмову. Лишати тут книжку — це з його боку божевілля. Та що вдієш. — Вогнерукий сів у шезлонг.

Неподалік на траві лежав його заплічник, і з нього виглядав пухнастий хвостик.

— А я бачила Ґвіна! — сказала Меґі.

— Он як?! — Вогнерукий відкинувся на спинку шезлонга й заплющив очі. При сонячному світлі його чуб здавався ще світліший. — Я теж. Він у за-плічнику. Йому саме час спати.

— Я бачила його в книжці.

_/гХеґі не зводила очей з Вогнерукого. Але на обличчі в того, коли вона згадала про книжку, не здригнулася жодна рисочка. З його чола важко було прочитати думки, як це виходило з Мо. Обличчя Вогнерукого нагадувало згорнену книжку, і в Меґі було таке враження, що кожен, хто пробував прочитати її, діставав від цього чоловіка по пальцях.

— Ґвін сидів там на літері, — провадила вона. — На “К”. Я й ріжки бачила!

— Справді? — Вогнерукий навіть не розплющував очей. — А ти часом не знаєш, на котру з тисячі отих полиць її поставила ця бібліоманка?

Меґі вдала, ніби не почула його запитання.

— А чому Ґвін — ну викапане звірятко з книжки? — спитала вона. — Чи ви й справді приклеїли йому ріжки?

Вогнерукий розплющив очі й примружився від сонця.

— Приклеїв ріжки? — перепитав він, дивлячись у небо.

Над будинком Елінор саме пропливало кілька хмарин, сонце сховалося за однією з них, і тінь огидною потворою впала на зелену траву.

— Меґі, а батько часто читає тобі книжки?

Дівчинка звела на Вогнерукого недовірливий

погляд, потім присіла біля заплічника, погладила

З “Чорнильне серце” шовковистого Твінового хвостика й нарешті відповіла:

— Ні. Зате він навчив мене читати, коли мені було п’ять років.

— А ти спитай у нього, чому він не читає тобі вголос. Тільки не дай йому відкрутитися всілякими відмовками.

— Навіщо? — Меґі сердито випросталася. — Просто він цього не любить, ось і все.

Вогнерукий усміхнувсь, перехилився з шезлонга й, потягшись рукою до заплічника, промовив:

— О, та в нас, здається, повненьке черевце! Схоже, нічне полювання Ґвінові вдалося на славу. Хоч би не спустошив десь іще одне гніздо! Чи це просто від яйця й булочки тітоньки Елінор?

Ґвін помахував хвостиком туди-сюди — майже як кіт. Меґі з неприємним відчуттям поглядала в бік заплічника. Добре, що Ґвін бодай не показував свого писка, адже той, мабуть, і досі в крові.

Вогнерукий знову відкинувся в шезлонзі.

— А хочеш, сьогодні ввечері я покажу тобі, навіщо в сумці у мене пляшки, вата й решта отого таємничого причандалля? — запитав він, навіть не повертаючи до Меґі голови. — Щоправда, для цього має бути темно-темнісінько, хоч в око стрель. Чи ти боїшся виходити вночі надвір?

— Звичайно, ні! — ображено кинула Меґі, хоча чого-чого, а виходити потемки надвір не любила. — Тільки спершу скажіть, навіщо...

— Скажіть? — Вогнерукий засміявся. — Господи, ти ще назви мене паном Вогнеруким! Не можу терпіти, коли на мене викають. Отож облиш це, гаразд?

Меґі прикусила губу й кивнула головою. Він мав рацію: оце “ви” йому не пасувало.

— Ну, добре. То навіщо ти приліпив Ґвінові ріжки? — нарешті доказала вона своє запитання. — І що ти знаєш про ту книжку?

Вогнерукий заклав руки за голову й промовив:

— Багато чого знаю. І, може, колись розкажу й тобі. Але поки що домовимся: сьогодні вночі, годині об одинадцятій, на цьому самому місці. Згода?

Меґі звела погляд на дах будинку, де на всі лади виспівував дрозд, і нарешті відповіла:

— Згода. Об одинадцятій. — І подалася назад у будинок.

ХІ>лінор запропонувала Мо обладнати йому майстерню відразу за бібліотекою. Там була невеличка кімнатка, де Елінор зберігала давні книжки про тварин та рослини (здавалося, не було таких книжок, яких би вона не збирала!). Ці фоліанти стояли на дерев’яних полицях ясно-медового кольору. На декотрих полицях до книжок були прихилені скляні коробочки з пришпиленими комахами, і це викликало в Меґі ще більшу антипатію до Елінор. Перед єдиним вікном стояв стіл — чудовий стіл з точеними ніжками, проте він був майже вдвічі коротший від столу в майстерні у них удома. Через те Мо, мабуть, і сварився собі під ніс, коли Меґі стромила голову в двері.

Ж

їй лишень поглянь на цей стіл! — обурювався він. — На ньохму хіба що колекцію марок сортувати, а не книжки оправляти. У цій кімнатці повернутися ніде. Де я поставлю прес, де розкладу інструменти? Минулого разу я працював на горищі, але тепер і там куди не глянь — гори коробок з книжками!

Меґі провела рукою по корінцях книжок, які стояли щільно одна побіля одної.

— То просто скажи їй, що тобі потрібен більший стіл. — Вона обережно взяла з полиці книжку й розгорнула її.

На малюнку були зображені якісь дивні жуки — рогаті, з хоботками, а один навіть мав справжнього носа. Меґі провела пальцем по вицвілих малюнках.

— Мо, а чому ти, власне, ніколи не читав мені книжок?

Батько так рвучко обернувся, що Меґі мало не випустила з рук книжку.

— Чому ти про це питаєш? Ти розмовляла з Вогнеруким, так? Що він тобі сказав?

— Нічого. Анічогісінько! — Меґі й сама не знала, навіщо збрехала.

Вона поставила книжку про жуків на місце. У неї було таке враження, немовби навколо них із батьком хтось снує невидимі тенета з таємниць і брехні й ці тенета стають чимдалі густіші.

— Просто мені цікаво, — промовила вона, дістаючи з полиці ще одну книжку.

Ця мала назву “Майстри маскуватися” Тварини в ній скидалися на живі гілки або на сухе листя.

Мо знов повернувся до неї спиною й заходився розкладати на замалому столі свої інструменти: ліворуч, скраю, — гладилки; поряд — молоток з округлою головкою, яким він надавав форму корінцям книжок; гострий ніж для паперу...

Зазвичай Мо за роботою щось насвистував собі під ніс, але цього дня він німував. Меґі відчувала, що думками батько десь далеко-далеко. Але де саме?

Нарешті він сів скраю на стіл і звів на неї очі.

— Я не люблю читати вголос, — промовив він так, немовби це було найнудніше у світі заняття. — Ти ж бо й сама знаєш. Просто не люблю, та й годі.

— Але чому? Адже ти розповідаєш мені всілякі історії. Вони такі чудові! Ти вмієш розмовляти різними голосами, і в тебе це виходить так цікаво, так смішно...

Мо згорнув на грудях руки, так наче хотів сховатися за ними.

— Ти міг би почитати мені “Тома Соєра”, — запропонувала Меґі. — Або “Чому в носорога поморщена шкіра”.

Це була одна з історій, які Мо любив розповідати найдужче. Коли Меґі була менша, вони вдвох іноді гралися в носорогів, і тоді в їхньому одязі нібито збиралися хлібні крихти, як у шкірі носорога.

— Так, чудова історія, — сказав батько й знов повернувся до неї спиною.

Він поклав на стіл теку з папером для книжкових форзаців і почав його перебирати, думаючи про щось своє. “Кожна книжка має відкриватися таким папером, — сказав він якось Меґі. — Найкраще — темного кольору: темно-червоним, темно-синім — залежно від барви обкладинки. І тоді коли розгортаєш книжку, то ніби опиняєшся в театрі: спершу — завіса, а розсунеш її — і починається вистава”.

— Меґі, мені пора братися за роботу, — сказав Мо, не обертаючись. — Що швидше я впораюся з книжками Елінор, то скоріше ми поїдемо додому.

Меґі поставила на місце книжку з замаскованими тваринами й спитала:

— А що, коли він ті ріжки не приліпив?

— Що?

— Ріжки у Ґвіна. Що, коли Вогнерукий їх не приліпив?

— Приліпив. — Мо підсунув стільця до свого надто короткого столу. — До речі, Елінор поїхала по продукти. Якщо зголоднієш доти, як вона повернеться, спечи собі кілька млинців. Гаразд?

— Гаразд, — буркнула Меґі.

Якусь хвилю вона розмірковувала, чи сказати батькові про те, що домовилася з Вогнеруким уночі зустрітись, та зрештою вирішила нічого не казати. Натомість спитала:

— Як ти гадаєш, чи можна мені взяти звідси кілька книжок до кімнати?

— Ну, звісно. Якщо тільки ти не залишиш їх назавше у своїй скриньці!

— Як той книжковий злодій, про якого ти мені розповідав? — Меґі взяла три книжки під ліву пахву й чотири під праву. — Скільки він там поцупив? Тридцять тисяч?

— Сорок, — уточнив Мо. — Але власників тих книжок він ніколи не вбивав.

— Так, то був іспанський чернець... Забула, як його звали. — Меґі рушила до дверей і відчинила їх ногою. — А Вогнерукий каже, буцімто Каприкорн може навіть убити тебе, аби лиш дістати книжку. — Вона намагалася говорити якомога байдужіше. — Це правда, тату?

— Меґі! — Мо обернувся й посварився на неї ножем для паперу. — Іди полеж на сонечку або втелющ свого чарівного носика в яку-небудь книжку, тільки дай мені попрацювати! І перекажи Вогнерукому, нехай не розповідає тобі таких дурниць, а то я поріжу його оцим ось ножем на малесенькі шматочки.

— Це не відповідь! — кинула Меґі й вийшла зі стосом книжок за двері.

У своїй кімнаті вона розклала книжки на величезному ліжку й заходилася читати: про жуків, що ховаються в порожніх равликових мушлях — достоту як люди в покинутих будинках, про жаб, схожих на листя, і про гусінь з пістрявими колючками; про білобородих мавп, смугастих мурахоїдів і котів, що вигрібають із землі солодку картоплю. Здавалося, на світі є все, будь-які створіння, що їх тільки могла уявити собі Меґі, — й навіть багато таких, яких уявити собі вона не могла.

Але про рогатих куниць у жодній із тих мудрих тітчиних книжок Меґі не знайшла ні слова.

(Вогонь і зорі

І ось вони прийшли і привели з собою дресированих ведмедів, собак, кіз, мавп і байбаків. Вони ходили по канатах, перекидалися через голову вперед і назад, шпурляли залізні ножі та мечі й, наражаючись грудьми на їхні вістря і леза, лишалися цілими; ковтали вогонь і трощили зубами каміння, показували фокуси з плащами й капелюхами, з чарівними келихами й ланцюгами, змушували ляльок битися на шпагах; витьохкували соловейками, скрикували павичами, свистіли



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 145; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.170.66.78 (0.061 с.)