Чарльз Діккенс. Великі сподівання

Вогнерукий зібрався в дорогу, ніч стояла така темна, що темнішої не буває. Небо все ще затягували хмари, і крізь них не проглядала жодна зірочка. Лише місяць час від часу з’являвся з-за хмаровиння — якийсь жалюгідно тоненький, нагадуючи кружальце лимона в чорнильному морі.

Вогнерукий просто молився на цю темряву, а ось Фарид здригався щоразу, коли по його обличчю черкала гілка.

— Прокляття, краще б я лишив був тебе з куницею! — невдоволено бурчав Вогнерукий. — Ти так цокотиш зубами, що нас одразу почують. Поглянь уперед! Ось чого треба боятися — того, що там! Не духів, а рушниць!

За якихось кілька кроків починалося Каприкор-нове село. Від нових прожекторів між сірими будинками було ясно, як удень.

— А ще кажуть, буцімто електрика — це велике щастя! — прошепотів Вогнерукий, коли вони кралися повз автостоянку.

Між машинами знудьговано походжав вартовий. Позіхнувши, він прихилився до ваговоза, в якому Кокерель пополудні привіз кіз, і надів навушники.

— От і добре! Так ціле військо пройде, а він нічого не почує! — стиха мовив Вогнерукий. — Якби зараз сюди Басту, то він зачинив би цього хлопця днів на три в отому Каприкорновому хліві й не дав би йому й шматка хліба.

— А що, як піти дахами? — У Фаридових очах уже не було страху: вартовий з рушницею не лякав хлопчину так, як духи в його уяві.

На таку нерозважливість Вогнерукий лише похитав головою. Але ідея з дахами була непогана. По стіні одного із сусідніх зі стоянкою будинків вився виноград. Його вже багато років не обрізали. Як тільки вартовий, погойдуючись у такт музиці, що гриміла в його вухах, відійшов на протилежний бік стоянки, Вогнерукий подерся затверділою лозою вгору. Фарид лазив по деревах ще краще. Уже стоячи на даху, він гордо подав Вогнерукому руку. Мов бродячі коти, вони пробиралися дахами далі: повз димарі, антени, Каприкорнові прожектори, які світили тільки вниз, отож усе, що було вгорі, ховалося в непроникній темряві. Один раз під ногами у Вогнерукого відірвалася черепиця, але він устиг її підхопити, і вона не впала на вулицю й не розлетілася на шматки.

Діставшись до майдану, де стояла церква й Ка-прикорнів будинок, вони спустилися ринвою на землю. Якусь хвилю Вогнерукий, пригнувшись за горою порожніх ящиків з-під овочів і затамувавши подих, стежив за вартовим. Не лише майдан, а й вузеньку вуличку перед Каприкорновим будинком заливало яскраве світло..Біля водограю перед церквою сидів чорний кіт. У Басти, якби він побачив його, завмерло б, мабуть, серце, однак у Вогнерукого куди більшу тривогу викликали вартові перед Капикорновим будинком. Двоє з них тинялися біля входу. Ще один — кремезний, приземкуватий — чотири роки тому розшукав Вогнерукого на півночі, в місті, де фокусник мав намір дати свою останню виставу. Разом з іще двома чорними куртками той тип привіз Вогнерукого сюди, і тут Каприкорн заходився був розпитувати в нього про Чарівновустого та оту книжку — розпитувати так, як умів лише він, Каприкорн.

Вартові про щось сперечалися. Вони були так захоплені розмовою, що Вогнерукий набрався духу і, швидко ступивши кілька кроків, зник у вуличці, що вела до Каприкорнового будинку. Фарид прошмигнув услід за Вогнеруким — нечутно, мов його жива тінь. У Каприкорновому будинку, цій масивній, незграбній споруді, була колись, мабуть, сільська ратуша, а може, монастир чи школа. У жодному вікні не світилося, і вартових поблизу теж не було видно. Але Вогнерукий пильності не втрачав. Він знав, що чорні куртки любили прихилитися десь до темних вхідних дверей, зливаючись із ними, мов гайвороння з нічною темрявою. Так, Вогнерукий знав про Каприкорнове село майже все. Йому частенько випадало скрадатися цими вуличками відтоді, як Каприкорн наказав привезти його сюди, щоб він, Вогнерукий, шукав для нього Чарівновустого й книжку. І щоразу, коли туга за домівкою доводила його до божевілля, він приходив сюди, до своїх давніх ворогів, — лише задля того, щоб хоч трохи не почуватися чужим. І стримати його не міг навіть страх перед Бастиним ножем.

Вогнерукий узяв із землі плаского камінця, поманив до себе Фарида й пожбурив камінця вздовж вулиці. Ніде ніщо не ворухнулося. Вартовий, як Вогнерукий і сподівався, робив обхід, тож чоловік прослизнув до високого муру, за яким був

Каприкорнів садок: плодові дерева, городина, духмяні кущі, сховані за огорожею від холодного вітру, що іноді віяв із сусідніх гір. Вогнерукий нерідко заходив сюди порозмовляти зі служницями, які пололи бур’ян на грядках. Прожекторів у садку не було, вартових теж (кому ж спаде на думку красти тут городину?!), а до будинку з двору вели тільки заґратовані двері, що їх на ніч замикали. А ще відразу за муром стояла собача будка, та вона була порожня. Собаки не повернулися з пагорбів. Вони виявилися розумнішими, ніж Вогнерукий про них думав, а нових Баста вочевидь іще не завів. Нерозумно з його боку. Ні, Баста таки дурень.

Вогнерукий зробив знак Фаридові, щоб той не відставав, і побіг повз старанно доглянуті грядки до заґратованих дверей. Уздрівши важкі ґрати, хлопчик запитливо звів очі на Вогнерукого. Але той у відповідь лише приставив до губів пальця й показав поглядом на вікно на третьому поверсі. Віконниці, чорні, як і сама ніч, були відчинені. Вогнерукий нявкнув, та так природно, що йому відповіло одразу кілька кішок. Але за вікном жодного поруху. Вогнерукий тихенько лайнувся, якусь хвилю ще прислухався до темряви, а тоді різко скрикнув хижим птахом. Фарид здригнувся й припав до стіни. Цього разу за вікном почулося шарудіння, й через підвіконня перехилилася жінка. Вогнерукий помахав рукою їй, вона помахала йому — і зникла.

— Чого витріщився?! — прошепотів Вогнерукий, помітивши стривожений Фаридів погляд. — їй можна довіряти. Багато хто з цих жінок важким духом дихає на Каприкорна та його людей, а декотрі взагалі попали сюди не з власної волі. Але всі вони бояться Каприкорна. Бояться втратити роботу, бояться, що він спалить їхній родині дах над головою, якщо вони розповідатимуть про нього й про те, що тут твориться. Бояться, що Каприкорн нашле на їхніх рідних Басту з ножем... А Резі нічого боятися: сім’ї вона не має. — “Уже не має”, — додав він подумки.

Двері за ґратами відчинились, і на порозі постала жінка з вікна — Реза. Її стривожене бліде обличчя обрамляли темно-русяві коси.

— Як справи? — Вогнерукий ступив до ґрат і простяг крізь залізні прути руку.

Реза, всміхнувшись, потисла її й кивком голови показала на хлопчину.

— Це Фарид, — стиха пояснив Вогнерукий. — Він до мене, так би мовити, прибився. Але йому можна довіряти. Каприкорна він любить не більше, ніж ми з тобою.

Реза кивнула, а тоді, докірливо поглянувши на Вогнерукого, похитала головою.

— Так, я розумію: те, що я сюди повернувся, з мого боку нерозумно. Але ти чула новину? — У голосі Вогнерукого лунали гордощі, і він їх не приховував. — Вони гадали, зі мною можна робити що завгодно. Але це не так! Один примірник книжки все ж таки лишився, і я його знайду! Не поглядай так на мене! Чи знаєш Ти, де Каприкорн його ховає?

Реза похитала головою. Позад них почулося шарудіння, і Вогнерукий різко обернувся. Але то миша прошмигнула в тиші через двір. Реза дістала з кишені халата аркуш паперу й олівець. Вона писала повільно й ретельно, знаючи, що Вогнерукому легше читати великі літери. Вона сама ж і навчила його писати й читати, щоб вони могли спілкуватися.

Як завжди, Вогнерукий збагнув не відразу, що означали літери в нього перед очима. Він щоразу пишався собою, коли ті значки, схожі на павуків, нарешті складалися в слова і йому щастило розгадати їхню таємницю.

— “Я пошукаю”, — тихо прочитав Вогнерукий. — Гаразд. Але будь обережна. Я не хочу, щоб ти ризикувала своєю гарненькою голівкою. — Він знов опустив погляд на записку. — А що означає: “Бастині ключі тепер у Сороки”?

Він повернув їй записку. Фарид не міг відвести погляду від Резиної руки, немовби перед його очима хтось творив чари.

— Схоже, тобі доведеться навчити і його! — прошепотів Вогнерукий крізь ґрати. — Бачиш, як він у тебе втупився?

Реза підвела голову й усміхнулася до Фарида. Той збентежено відвів погляд. Реза зробила пальцем коло довкруж свого обличчя.

— Хочеш сказати, він гарний хлопчина? — Вогнерукий насмішкувато скривив вуста, а зніяковілий Фарид уже не знав, куди подіти очі. — А я? Гарний, як місяць? Гм, вже й не знаю, що про такий комплімент думати. Чи ти маєш на увазі, в мене стільки ж рубців на обличчі, як на місяці?

Реза затисла собі долонею рота. Розсмішити її було не важко, вона сміялась, як маленька дівчинка. Лише тоді можна було почути її голос.

Зненацька ніч розпанахали постріли. Фарид з переляку аж присів під муром. Вогнерукий підвів його на ноги й прошепотів:

— Не бійся! То вартові знову стріляють у котів. Вони завжди так розважаються, коли їм стає нудно.

Фарид недовірливо подивився на нього, але Реза спокійно писала собі далі.

— “Вона забрала в нього ключі, — прочитав Вог-нерукий. — Щоб покарати його” Ну, Басті це буде, звісно, не до шмиги. Тими ключами він так пишався, неначе йому доручили оберігати зіницю Капри-корнового ока.

Реза вдала, ніби дістає з-за паска ножа, і так насупилася, що Вогнерукий мало не зареготав. Він хутко роззирнувся навсібіч, але тут, у дворі за високим муром, було тихо, як на кладовищі.

— О-о, уявляю собі, як тепер Баста казиться! — прошепотів він. — Бідолаха зі шкури лізе, щоб догодити Каприкорнові, ріже людям горлянки, нівечить обличчя, і отака йому за це дяка...

Реза ще раз узялася за олівець. І знову Вогнерукий нестерпно довго розшифровував її чітко написані літери.

— А-а, то ти чула про Чарівновустого! Хочеш знати, хто він такий? Що ж, якби не я, він і досі сидів би в Каприкорновій клітці. Що ще? Спитай у Фарида. Чарівновустий вийняв хлопчину з його історії, мов кісточку з абрикоси. Добре, що хоч не прихопив жодного з отих злих духів, про яких раз у раз торочить малий. Чарівновустий, звісно, читець хоч куди, Даріусові до нього далеко. Сама бачиш: Фарид не шкутильгає, обличчя в нього теж, мабуть, таке саме, як і було. Та й голос він також іще має, хоч зараз про нього цього не скажеш.

Хлопчина кинув на Вогнерукого гнівний погляд.

— Який у Чарівновустого вигляд? Поки що Баста обличчя йому не помережив. Це все, що я можу тобі сказати.

Угорі рипнула віконниця. Вогнерукий припав до ґрат. “Це вітер, — подумав він першої миті. — Просто вітер”. Фарид утупивсь у Вогнерукого широко розплющеними від жаху очима — мабуть, те рипіння знов нагадало хлопчині про якогось демона. Однак створіння, що вихилилося з вікна над ними, було з плоті й крові — Мортола, або Сорока, як її називали поза очі. Усі служниці підлягали їй, ніщо не могло уникнути її очей і вух, навіть таємниці, що їх жінки пошепки переказували одна одній вночі у спальнях. Для сейфів із грішми Каприкорн відвів і то кращу кімнату, ніж для служниць. Усі вони ночували по четверо в помешканні, крім тих, які не погребували котримсь із його людей і не поселилися в одному з покинутих будинків.

Сорока сперлася на підвіконня, глибоко вдихаючи нічну прохолоду. Вона висла у вікні безкінечно довго — так довго, що Вогнерукому навіть засвербіли руки скрутити її худі в’язи. Та зрештою вона, схоже, таки вволю надихалася свіжим повітрям і причинила вікно.

— Зараз мені пора йти, але завтра ввечері я прийду знов. Може, доти тобі пощастить що-небудь довідатися про книжку. — Вогнерукий ще раз потис Резі руку (її долоня була шкарубка від прання та чищення). — Даруй, я тобі про це вже казав, але все ж таки: будь обережна й тримайся від Басти якомога далі.

Реза стенула плечима. Як іще могла вона відповісти на таку марну пораду? У селі майже всі жінки трималися від Басти якомога далі, зате сам він робив навпаки.

Вогнерукий чекав під заґратованими дверима, доки Реза піднялася до своєї кімнати. Вона свічкою подала йому знак з вікна.

\Оартовий на автостоянці все ще був у навушниках. Тримаючи у випростаних руках рушницю, мов дівчину за талію, він замріяно танцював поміж.машинами. А коли згодом усе ж таки повернув голову в бік Вогнерукого й Фарида, тих уже давно проковтнула ніч.

На зворотному шляху до схованки їм ніхто не трапився, крім лисиці, що, зблиснувши голодними очима, кинулася навтіки. Ґвін сидів за обгорілими стінами, доїдаючи спійману пташку. У темряві яскраво світилося її пір’я.

— А вона завжди була німа? — запитав Фарид, коли Вогнерукий улаштувався під деревом спати.

— Скільки її й знаю, — відповів Вогнерукий, повертаючись до нього спиною.

Фарид улігся поруч. Він робив так від самого початку, й хоч скільки Вогнерукий відкочувався від нього, та прокинувшись, щоразу знаходив хлопчину в себе під самісіньким боком.

— Отой знімок у тебе*в заплічнику... — проказав Фарид. — То вона.

— І що?

Хлопчина промовчав.

— Якщо ти поклав на неї око, — насмішкувато промовив Вогнерукий, — то забудь про це. Вона — одна з улюблених Каприкорнових служниць. їй навіть дозволяють приносити йому сніданок і помагати вдягатися.

— І давно вже вона в нього?

— П’ять років, — відповів Вогнерукий. — І за весь цей час Каприкорн жодного разу не випустив її з села. Навіть з дому виходити їй дозволяють дуже рідко. Вона двічі пробувала втекти, але далеко не забігала. Один раз її вкусила змія. Реза ніколи не розповідала мені про те, як її покарав Каприкорн, але я знаю, що відтоді втікати вона вже не намагалася.

Позад них почулося шарудіння. Фарид підхопився на ноги, але виявилося, що то був усього-на-всього Ґвін. Облизуючи собі писок, він улаштувався на череві у Фарида. Хлопець, сміючись, висмикнув у куниці з хутра пір’їну. Ґвін запопадливо обнюхав хлопчині підборіддя й ніс, так наче знудьгувався за ним, а тоді знову зник десь у нічній пітьмі.

— Таки славна тваринка! — прошепотів Фарид.

— Де там! —. відказав Вогнерукий і натяг тоненьку ковдру до самого підборіддя. — Ґвін, мабуть, любить тебе за те, що ти пахнеш, як дівчинка.

Фарид довго.мовчав.

— Вона схожа на неї, — нарешті озвався він — саме тієї хвилини, коли Вогнерукий уже почав дрімати. — На доньку Чарівновустого. Такі самі губи, такі ж очі... І сміється так само.

— Дурниці! — кинув Вогнерукий. — Вони зовсім не схожі. Просто в обох блакитні очі, оце й усе. Таке часто буває. А тепер спи вже нарешті.

Фарид послухався. Він загорнувсь у светр, якого йому дав Вогнерукий, і повернувся до того спиною. Невдовзі хлопчина вже дихав рівно, як немовля. А Вогнерукий до самого ранку так і не заснув, усе видивляючись у темряву.

ЛҐаємниці

— Коли мене посвятять у рицарі, — промовив Ворт, замріяно дивлячись у вогонь,

— я... молитиму Бога, щоб він послав мені все зло, яке тільки є на світі. Лише мені. І коли те зло здолаю я, то від нього вже нічого не зостанеться, а якщо перемога дістанеться йому, то через це постраждаю тільки я сам.

— Це буде надто великий ризик із твого боку, — відповів Мерлін. — 1 ти програєш. І через це страждатимеш.

Т. Г. Байт. Король Камелота

^?^шрикорн прийняв Меґі й Феноліо в церкві, з ним було з десяток його людей. Він сидів у чорному, мов сажа, шкіряному кріслі, яке поставили під наглядом Мортоли. Цього дня Каприкорн одягнув костюма не червоного, а блідо-жовтого, кольору вранішнього сонця, що пробивалось у вікна. Він наказав привести своїх бранців із самого рання, над пагорбами ще висів туман, і сонце пливло в ньому, хмов м'ячик у каламутній воді.

9С

 

[рисягаюся всіма літерами абетки! — шепотів Феноліо, ступаючи з Меґі середнім проходом церкви й відчуваючи на потилиці подих Басти. — У нього вигляд точнісінько такий, який я собі й уявляв. “Безбарвний, як молоко в склянці...” Атож, здається, саме так я й висловився.

Він наддав ходи, так ніби йому не терпілося розгледіти своє творіння ближче. Меґі за ним ледве встигала, а Баста перед самими сходами навіть притримав його ззаду.

— Гей, ти куди?! — прошипів він. — Поспішати не треба. І не забудь уклонитися, зрозумів?

Феноліо лише зневажливо зиркнув на нього й стояв рівнісінько, мовби палицю проковтнувши. Баста вже простяг був руку до нього, та Каприкорн ледь помітно хитнув головою, і Баста опустив руку, мов дитина, якій зробили зауваження. Поряд із Каприкорновим кріслом стояла Мортола, згорнувши за спиною руки, мов крила.

— Ох, Басто, Басто, мені й досі невтямки, про що ти думав, коли вертався сюди без її батька! — промовив Каприкорн, переводячи погляд з Меґі на зморшкувате обличчя Феноліо.

— Його там не було, я ж бо вже пояснював. — У Бастиному голосі вчувалась образа. — Невже я мав сидіти там, як жаба біля ставка, і ждати його? Скоро він і сам сюди прибіжить. Адже ми всі бачили, як сліпо він любить оце дівча. Б’юсь об заклад на свій ніж: він з’явиться тут ще сьогодні, щонайпізніше — завтра.

— На твій ніж? Але ж ти його недавно позбувся! — глузливо кинула Мортола.

Баста лише мовчки зціпив зуби.

— Розледачів ти, Басто, — зауважив Каприкорн. — Гаряча голова затуманює тобі розум. Що ж, погляньмо, кого ти ще привіз.

Феноліо стояв, прикутий до нього поглядом. Він розглядав Каприкорна як художник, що через багато років знов бачить власну картину. І своєю роботою він, якщо судити з виразу його обличчя, був задоволений. У його очах Меґі не помітила й тіні страху — лише скептична цікавість і задоволення.

Задоволення самим собою. Каприкорнові такий погляд не сподобався, це Меґі також похмітила. Каприкорн не звик, щоб на нього дивилися без страху, як оцей старий чоловік.

— Баста розповідав мені про вас дивні речі, пане...

— Феноліо!

Меґі не зводила погляду з Каприкорнового обличчя. Чи він хоч раз читав ім’я на обкладинці “Чорнильного серця” — те, що стоїть над назвою книжки?

— У нього навіть голос такий, яки.м я його уявляв! — прошепотів до неї Феноліо.

Він нагадував їй хлопчика, який захоплено розглядає лева у клітці. Ось тільки Каприкорн сидів не в ній. Один його погляд — і Баста залохмив старо-му руку за спину так грубо, що той від болю лише хапнув ротом повітря.

— Не люблю, коли при мені шепочуться, — пояснив Каприкорн, поки Феноліо нахмагався перевести подих. — Отож, як я вже сказав, Баста розповів мені неймовірну історію: буціхмто ви стверджували, що сахме ви написали одну книжку... Як там вона називається?

— “Чорнильне серце” — У Феноліо боліла спина, й він розтирав її. — Книжка називається так, то*му що в ній ідеться про чоловіка, в якого серце чорне від злості. Ця назва мені подобається й досі.

Каприкорн звів брови — і усхміхнувся.

— О, і як я маю це розуміти? Мабуть, як кОхМп-ліхмент? Те, про що ви розповідаєте, — хмоя історія.

— Ні, це історія не твоя, а моя. А ти — лиш один з її персонажів.

Меґі завважила, як Баста запитливо глянув на Каприкорна. Але той *майже непомітно хитнув головою, отож спині Феноліо поки що нічого не загрожувало.

— Он як?! Цікаво. Виходить, тобі ще не набридло брехати. — Каприкорн скинув ногу з ноги, підвівся й неквапно рушив сходами вниз.

Феноліо по-змовницьки всміхнувся до Меґі.

— Чого шкіриш зуби? — Голос у Каприкорна став гострим, як Бастин ніж.

Просто перед Феноліо Каприкорн спинився.

— Та вже ж, я й забув, що одна з характерних рис, якими я так щедро тебе наділив, — це.марнославство. Марнославство і... — Феноліо зробив ефектну паузу й повів далі: — І ще кілька таких слабинок, про які при твоїх хлопцях краще не згадувати, чи не так?

Якусь хвилю — коротку й водночас нескінченно довгу — Каприкорн мовчки дивився на старого. Потім усміхнувся. Усмішка вийшла бліда й невиразна, вона лише трохи скривила кутики губів, тоді як очі його блукали по церкві, так ніби про Феноліо він уже й геть забув.

— Зухвалий ти дідуган, — нарешті промовив Каприкорн. — Зухвалий і брехливий. Та якщо своїм зухвальством і авантюризмом ти думаєш вразити мене, як Басту, то мушу тебе розчарувати. Твої претензії смішні, як і сам ти, й тягти тебе сюди було з боку Басти просто-таки дурницею, тому що тепер нам доведеться якось тебе позбутися.

Баста зблід. Увібравши голову в плечі, він кВап-но ступив до Каприкорна й зашепотів йому щось на вухо.

— А що, коли він усе ж таки не бреше? — почула Меґі. — Вони обоє запевняють, нібито ми всі загинемо, якщо зачепимо старого.

Каприкорн зміряв Басту таким зневажливим поглядом, що той аж відсахнувся, нвхмовби його вдарили.

А ось Феноліо все це, схоже, неабияк тішило. Меґі хмала таке враження, ніби те, що тут діялося, — театральна вистава, влаштована особисто для нього.

— Бідолашний Баста! — кинув Каприкорнові Феноліо. — Ти знов страшенно несправедливий до нього, бо він хмає рацію. А що, коли я не брешу? Що, коли я й справді придумав вас — тебе й Басту? Чи ви просто не розчинитесь у повітрі, якщо спробуєте що-небудь мені заподіяти? Це дуже вірогідне припущення.

Каприкорн розсміявся. І все ж він, як здалося Меґі, захмислився над тим, що сказав Феноліо, і стривожився, хоч і намагається приховати це за хмашкарою байдужості.

— Я»можу довести, що я — саме той, за кого себе видаю, — промовив Феноліо так тихо, що, крім Каприкорна, його почули тільки Баста й Меґі. — Чи хмені зробити це просто тут, при твоїх людях — усіх оцих чоловіках, жінках? А.може, розповісти їм про твоїх батька-матір?

У церкві запала тиша. Ніхто не поворухнувся: ні Баста, ні чорні куртки, що чекали внизу біля сходів. Навіть жінки, які мили підлогу під столами, повипростувались і німо дивилися на Каприкорна й незнайомого старого чоловіка. Мортола стояла все ще вгорі біля крісла, випнувши підборіддя, немовби так їй було краще чути, про що шепочуться там, унизу.

Каприкорн мовчки розглядав свої запонки. На білих обшлагах вони здавалися краплинами крові. Нарешті він знов утупився безбарвними очима в обличчя Феноліо.

— Гаразд, старий, кажи, що маєш сказати! Але якщо тобі дороге життя, говори так, щоб тебе чув лише я.

Розмовляв він тихо, але в його голосі Меґі чула ледве стримувану лють. Ніколи ще вона не відчувала перед цим чоловіком такого страху

Каприкорн зробив знак Басті, і той знехотя відступив на кілька кроків назад.

— Але при малій про це, либонь, можна казати? — Феноліо поклав руку на плече Меґі. — Чи ти боїшся і її?

Каприкорн на дівчинку навіть не глянув. Цієї хвилини він бачив лише старого, який придумав його.

— Ну, кажи вже, навіть якщо сказати тобі нічого! У цій церкві ти вже не перший, хто намагається побрехеньками врятувати свою шкуру. Та якщо ти й далі верзтимеш дурниці, то я звелю Басті обвити тобі шию такою гарненькою гадючкою. Я завше тримаю їх кілька штук на такий випадок, як оцей.

На Феноліо й ця погроза аж такого враження не справила.

— Ну, добре, — мовив він і повів поглядом довкола, ніби шкодуючи, що в церкві так мало слухачів. — То з чого почнемо? Спершу одне дуже важливе правило: письменник ніколи не довіряє паперу всього, що знає про своїх персонажів. Читача.м не конче розповідати все. Є речі, яким краще лишатися таємницею, відомою тільки оповідачеві та його творінням. Ось узяти, приміром, його... — Феноліо показав на Басту. — Я завше знав, що доти, як ти його підібрав, він був дуже нещасним хлопцем. Про це добре сказано в одній чудовій книжці: “Переконати дитину в тому, що вона огидна, страшенно легко...” Басту в цьому колись були переконали. І справа не в тому, що ти довів йому протилежне, ні! Та й навіщо це тобі? І все ж у його житті раптом з’явилася людина, до якої він міг прихилитися серцем, яка йому сказала, що він має робити... Він знайшов собі бога — Каприкорна. Щоправда, ти обходився з ним погано, але хто сказав, що всі боги добрі? Більшість із них суворі, навіть жорстокі, чи не так? Але в книжці я про все це не написав. Я про це знав — і досить. Та годі вже про Басту, перейдімо до тебе.

Каприкорн не зводив очей з Феноліо, обличчя в нього наче одерев’яніло.

— Каприкорн... — Це ім’я Феноліо вимовив майже з ніжністю. Він дивився кудись поверх голови Каприкорна, так ніби забув, що той, про кого він оце говорить, стоїть просто перед ним, а не перебуває вже давно в зовсім іншому світі, замкненому книжковою обкладинкою. — Певна річ, є в нього іще одне іхм’я, та його вже не пам’ятає навіть він сам. Каприкорном він називає себе від п’ятнадцятьох років — за науковою назвою сузір’я Козерога, під знаком якого він народився. Каприкорн — Неприступний, Незбагненний, Невситимий — любить удавати з себе бога. Або диявола — коли кого. Але ж хіба диявол має матір? — Уперше за всю розмову Феноліо поглянув Каприкорнові просто в очі. — Ти її маєш.

Меґі поглянула вгору на Сороку. Та, зціпивши кістляві долоні в кулаки, підійшла до самого краю сходів. Але Феноліо говорив дуже тихо.

— Ти розпускаєш чутки, нібито вона — зі знатного роду, — провадив він. — Атож, іноді ти навіть любиш похватилися, що вона — королівська донька. А твій батько, стверджуєш ти, при королівському дворі був майстром-зброярем. Гарна історія, нічого не скажеш. А хочеш почути мою версію?

Уперше Меґі помітила в Каприкорнових в очах щось схоже на страх, — страх, якому не було назви, страх без початку й кінця, — а за ним величезною чорною тінню вставала ненависть. Меґі не мала сумніву: цієї миті Каприкорн ладен був убити Феноліо, та страх сковував руки ненависті й робив її ще глибшою.

Чи завважив це й Феноліо?

— Атож, розкажи свою історію. Чом би й ні? — Очі в Каприкорна застигли, мов у змії.

Феноліо пустотливо всміхнувся — точнісінько, як один із його внуків.

— Гаразд, ходімо далі. Щодо майстра-зброяра — це, звісно, брехня.

Меґі все ще не полишало враження, що цей старий чоловік від душі потішається. Феноліо поводився так, немовби грався з котеня.м. Невже він так погано знав своє власне творіння?

— Каприкорнів батько був простим ковалем, який підковував коней, — повів далі Феноліо, анітрохи не збентежений холодною люттю в Каприкорнових очах. — Він давав синові погратися гарячим вугіллям, а часом лупцював його майже так само, як підкову на ковадлі. Бив за співчуття, за сльози; бив щоразу, коли малий казав: “Я не можу” або: “У мене не виходить”. “Усьому голова — сила! — повчав хлопчика батько. — Правила завше встановлює той, хто дужчий, лише він, отож постарайся бути тим, хто їх встановлює”. Каприкорнова мати теж бачила в цьому єдину незаперечну істину на світі. І щодня товкмачила синові, що колись він стане найдужчим з-поміж усіх. Була вона не принцеса, а проста служниця з зашкарублими руками й порепаними колінами. Вона тінню снувала за сином навіть тоді, коли він уже почав її соромитись і вигадав собі нову матір і нового батька. Вона була в захваті від його жорстокості, їй подобалося бачити, як він нагонить на людей страх. Вона любила його серце — чорне, як чорнило. Так, у тебе, Каприкорне, не серце, а камінь, чорний камінь, а співчуття в ньому не більше, ніж у шматку вугілля, і ти цим аж-аж-аж як пишаєшся.

Каприкорн знов почав гратися запонкою, він повертав її так і сяк, замислено придивлявся до неї, ніби всю його увагу приковував той невеличкий кавалок червоного металу, а не слова Феноліо. Коли старий змовк, Каприкорн старанно обсмикав рукав куртки й змахнув нитку, що причепилася до нього. Здавалося, заразом він змахнув і лють, і ненависть, і страх, бо в його байдужому, безбарвному погляді нічого з того вже не лишилося.

— Історію ти розповів, старий, і справді вельми дивовижну, — тихо промовив він. — Вона мені до вподоби. Брехати ти мастак, тому я потримаю тебе в себе. Поки що. Поки твої історії мені не набриднуть.

— Потримаєш у себе? — Старий випростався, мов свічка. — А я зовсі.м не збирався тут лишатися! Що...

Але Каприкорн затис йому рота рукою.

— Більше ні слова! — прошепотів він. — Баста мені сказав, що в тебе троє онуків. Якщо ти розгніваєш мене чи надумаєш розповідати свої побрехеньки не мені, а моїм людям, я попрошу Басту загорнути кілька молоденьких гадючок у подарунковий папір і підкласти їх під двері твоїм онукам. Чи досить зрозуміло я висловився, старий?

Феноліо похилив голову, так ніби від цих тихих Каприкорнових слів у нього раптом надломилися в'язи. Коли він нарешті підвів голову, в кожній зморшці на його обличчі залягав страх.

Каприкорн задоволено всміхнувся й сховав руки до кишень штанів.

— Так, своїми аж надто м’якими серцями всі ви до чого-небудь прив’язані, — сказав він. — Діти, онуки, брати й сестри, батьки й матері; собаки, коти, канарки... І так у всіх: у селян, у крамарів, навіть поліцейські позаводили собі сім’ї чи бодай собак. Узяти хоча б її батька! — Каприкорн так несподівано показав на Меґі, що та аж здригнулася. — Він прийде сюди, хоч і знає, що я звідси його вже не випущу — ні його самого, ні його доньку. І все ж він прийде. Чи ж не дивовижно влаштований цей світ?

— Угу, — буркнув Феноліо, — дивовижно. — І вперше поглянув на своє творіння вже не із захва-тохМ, а з відразою.

Каприкорнові це, схоже, сподобалося більше.

— Басто! — гукнув він і поманив того пальцем.

Баста підкреслено повільно підійшов ближче.

Вигляд він мав усе ще ображений.

— Відведи старого до кімнати, де ми колись тримали Даріуса! — наказав Каприкорн. — І постав біля дверей вартового.

— Ти справді хочеш, щоб я відвів його до твого будинку?

— Звичайно, а чом би й ні? Зрештою, старий стверджує, нібито він — у певному розумінні мій батько. До того ж його казочки мене розважають.

Баста стенув плечима і схопив Феноліо за лікоть. Меґі злякано поглянула на старого. Зараз вона зостанеться сама, як палець, — сама у стінах без вікон, за замкненими дверима Каприкорнової темниці. Та перше ніж Баста потяг Феноліо за собою, старий устиг узяти Меґі за руку.

— Нехай дівчинка йде зі мною, — звернувся він до Каприкорна. — Ти не можеш знов зачинити її са.му-са.місіньку в тій норі.

Каприкорн байдуже повернувся до нього спиною.

— Як хочеш. Її батько все одно скоро буде тут.

Так, Мо прийде. Меґі не.могла думати ні про що

інше, поки Феноліо вів її з собою, обійнявши рукою за плечі, нехмовби й справді міг захистити дівчинку від Каприкорна, Басти й решти чорних курток. Але зробити це йому було не до снаги. А чи до снаги Мо? Звичайно, ні. “Прошу тебе!” — благала вона подум-ки. Але він, хмабуть, уже й дороги сюди не знайде. А хможе, йому краще не приходити? І все ж найдужче їй хотілося, щоб батько прийшов. Найдужче у світі.

Мета в к^о^ного своя