Казка про Алі-Бабу й сорок розбійників

0~С& думку самої Елінор, трималася вона досить мужньо. Хоча все ще не знала, що на неї очікує, а її небога, навіть якщо й знала про це більше, однаково мовчала. Проте сумніву не було: добром це не скінчиться.

Тереза також не зробила приємності чорним курткам, які прийшли по неї до склепу: її сліз вони не побачили. А проклинати чи сваритися вона все одно вже не могла. Голосу жінка позбулася, як зношеного одягу. На щастя, в неї лишилися принаймні оті два клаптики паперу — пожмакані, заяложені, надто маленькі, щоб ухмістити всі слова, які набралися за дев’ять років. І все ж це було краще, аніж нічого. Вона від краю до краю заповнила їх малесенькими літерами, отож не зосталося вже місця для жодного слова. Про те, що з нею було, чого вона зазнала, Тереза розповідати не хотіла й лише нетерпляче відмахувалася, коли Елінор пошепки її про це розпитувала. Ні, ставити запитання вона хотіла сама — десятки, сотні запитань про доньку, про чоловіка... І Елінор пошепки відповідала на них — тихенько-тихенько, на сахМІсіньке вушко, щоб Баста не довідався, що ці дві жінки, які мали померти разом із ним, знають одна одну ще відтоді, коли молодша вчилася ходити поміж безкінечно довгих, тоді ще вщерть заповнених книжкових полиць старшої.

А ось Баста тримався погано. Ще в склепі вони, поглядаючи на нього, щоразу бачили, як його пальці з побілілими під засмаглою шкірою кісточками щосили стискають ґрати. Якось Елінор навіть здалося, що він плаче, та коли їх вивели з кахмер, його обличчя було застигле, наче в мерця. А коли їх посадили в оцю огидну клітку, він сів навпочіпки в кутку й закляк, мов лялька, з якою вже ніхто не хоче гратися.

У КЛІТЦІ СхМердІЛО псятиною і сирим м’ясохм, та й з вигляду вона скидалась на собачу будку. Дехто з Каприкорнових людей, перше ніж усістися на приготованих для них лавках, проводив цівкою рушниці по сріблясто-сірих залізних ґратах. А Басті — йому насамперед — довелося вислухати стільки насмішок та знущань, що вистачило б на десятьох. Проте він жодного разу навіть не ворухнувся, і це вказувало на те, який глибокий був його відчай.

І все ж Елінор з Терезою трималися від нього, наскільки це було можливо в клітці, якомога далі. Як і від ґрат, від пальців, що тицялися крізь них, від гримас, які їм робили по той бік, від недокурків, якими в них жбурляли. Жінки стояли, тісно притиснувшись одна до одної, і кожна раділа, що вона не сама, й водночас через це сумувала.

А на самому краю майданчика, відразу біля входу, на чималій відстані від чоловіків сиділи жінки, які працювали на Каприкорна. Тут не було й сліду того радісного пожвавлення, що панувало серед чоловіків. Вигляд жінки мали пригнічений, раз у раз потай позирали на Терезу — з жахом і співчуттям.

Коли на довгих лавах уже не зосталося жодного вільного місця, з’явився Каприкорн. Для хлопчаків місць не було, вони сиділи просто на землі перед чорними куртками. Каприкорн пройшов повз усіх байдуже, з незворушною міною, немовби це була й справді лише зграя гайвороння, що злетілося на його поклик. Аж перед кліткою, де сиділи в’язні, він уповільнив ходу і зміряв кожного з трьох коротким, самовдоволеним поглядом. У Басті на мить прокинулося життя. Побачивши, що його давній володар і повелитель затримався біля клітки, він підвів голову й подивився на Каприкорна благально, мов собака, що просить у господаря прощення. Але Каприкорн рушив далі, не вронивши жодного слова. Коли він опустився в своє чорне шкіряне крісло, за спиною в нього став, широко розставивши ноги, Кокерель. Очевидячки, новим Каприкорновим улюбленцем тепер був він.

— О Господи, та чого ти на нього так витріщаєшся! — гримнула Елінор на Басту, побачивши, що той усе ще не зводить очей з Каприкорна. — Адже він збирається згодувати тебе чудовиську, як муху жабі. Ти хоч би обурився, чи що! Ти ж бо завжди тільки й знав, що всім погрожувати: “Відріжу тобі язика! Пошаткую тебе, як капусту!” Де ж вони тепер, оці твої погрози?

Але Баста лиш похнюпив голову й знову втупився собі під ноги. Цієї хвилини він здавався Елднор порожньою устричною мушлею, з якої висмоктали тіло й життя.

Коли Каприкорн сів і стихла музика, яка весь цей час гриміла на майданчику, привели Меґі. На неї нацупили якусь жахливу сукню, але голову дівчинка тримала високо, й стара бабенція, яку тут усі називали просто Сорокою, лише коштом великих зусиль витягла її на поміст, що його чорні куртки спорудили посеред футбольного поля. На помості не було нічого, крім стільця, який мав такий самотній і випадковий вигляд, немовби його там хтось забув. Шибениця із зашморгом була б тут, як здалося Елінор, навіть доречнішою. Коли Сорока тягла Меґі дерев’яними сходами нагору, дівчинка повернула голову в бік Елінор і Терези.

— Вітаю, серденько! — гукнула Елінор, перехопивши зляканий погляд Меґі. — Не тривожся, я прийшла просто тому, що хотіла неодмінно послухати, як ти читаєш!

З появою Каприкорна запала така тиша, що голос Елінор луною прокотився по всьому полю. Він лунав твердо й безстрашно. На щастя, ніхто не чув, як відчайдушно билося об ребра її серце. Ніхто не помічав, що від страху вона мало не задихалася, — не пОхМІчав, бо вона накинула на себе панцер, свій непроникний, випробуваний панцер, за яким завжди ховалася в тяжкі хвилини. І з кожною новою бідою той панцер ставав міцніший. А біди спіткали Елінор у житті часто.

Дехто з чорних курток, почувши її, засміявся, і навіть на обличчі Меґі промайнула бліда усмішка. А Елінор обійняла Терезу за плечі й пригорнула до себе.

— Ти лишень поглянь на донечку! — прошепотіла вона. — Хоробра, як...

Елінор хотіла порівняти Меґі з одним із героїв якої-небудь книжки, але всі герої, котрі спадали їй на думку, були чоловіки, а крім того, жоден із них своєю хоробрістю не міг позмагатися з цією дівчинкою, що, гордо випроставшись і вперто випнувши підборіддя, дивилася з похмосту на Каприкорнових людей.

Сорока привела з собою не лише Меґі, а й якогось старого чоловіка. “Мабуть, це той, — подухмала Елінор, — через кого на наші голови впало стільки лиха, — Феноліо. Це він, певно, придумав Капри-корна, Басту й усю цю сволоту, зокрема й оте чудовисько, яке сьогодні вночі вкоротить мені віку” Елінор завжди вище цінувала книжки, ніж самих письменників, отож коли Пласконіс вів старого повз клітку, зхміряла його не вельми доброзичливим поглядохм. Для нього поставили стільця за якихось кілька кроків від Каприкорнового крісла. “Чи це, бува, не новий Каприкорнів приятель?” — промайнуло в Елінор. Та коли за спиною у старого виросла похмура Пласконосова постать, жінка дійшла висновку, що то, скоріше, ще один в’язень.

Щойно старий сів на стілець, Каприкорн підвівся. Не кажучи ні слова, обвів поглядом довгі ряди своїх людей — повільно, так ніби пригадував, що доброго чи поганого зробив кожен у нього на службі. Тиша, що запала довкола, була просякнута страхом. Змовк сміх, ніхто навіть не перешіптувався.

— Більшості з вас, — гучно почав Каприкорн, — немає потреби пояснювати, за що мають зазнати кари ці троє в’язнів! Решті, гадаю, досить буде сказати, що йдеться про зраду, довгий язик і^дур-ний розум. Можна, звісно, сперечатися, чи дурний розум — це злочин, який заслуговує на смертельну покару. Я вважаю, що так, бо може призвести до тих самих наслідків, що й зрада!

<77'

Ілсля цих слів на лавах зчинилося сумяття. Елінор спершу подумала була, що його викликала Каприкорнова заява, та наступної миті й вона почула дзвін. На його тривожне бемкання серед ночі підвів голову навіть Баста. На знак Каприкорна Пласконіс підкликав до себе п’ятьох чорних курток і кудись із ними подався. Ті, що лишилися, занепокоєно посхиляли один до одного голови й зашепотілися, а декотрі навіть попідхоплювались і пооберталися в бік села. Та Каприкорн підніс руку й поклав край гомону, що вже знявся.

— Нічого не сталося! — крикнув він так гучно й різко, що вмить знову стало тихо. — Просто пожежа, ото й усе. А на пожежах ми з вами, зрештою, розуміємось, чи не так?

На лавах розлігся регіт, одначе дехто, як серед жінок, так і серед чоловіків, і далі стривожено поглядав у бік будинків.

Отже, вони своє діло зробили! Елінор так прикусила губу, що стало аж боляче. Мортимер із хлопчиною влаштували пожежу. Диму над дахами поки що не видно було, й за кілька хвилин усі заспокоїлись і обернулися знов до Каприкорна, який саме розводився про зраду, лицемірство, дисципліну й злочинну недбалість. Проте Елінор слухала його вже лише краєм вуха. Вона раз у раз оглядалась на село, хоч і усвідомлювала, що чинить нерозважливо.

— Та годі вже про цих в’язнів! — вигукнув Ка-прикорн. — Перейдімо до тих, кому пощастило втекти.

Кокерель узяв торбу, що лежала за кріслом, і подав Каприкорнові. Той, усміхаючись, сягнув до неї рукою і щось дістав. То був клапоть тканини — чи то від сорочки, чи то від сукні — подертий і закривавлений.

— Вони мертві! — проголосив Каприкорн. — Певна річ, я хотів би побачити їх тут, але вони спробували втекти, і обох, на жаль, довелося пристрелити. А втім, отого зрадника вогнеду-ва, якого майже всі ви знали, й не шкода, а після Чарівновустого, на щастя, лишилася донька, яка успадкувала його хист.

Тереза звела погляд на Елінор — погляд, в якому застиг жах.

— Він бреше! — прошепотіла Елінор, хоч і сама не могла відірвати очей від закривавленої шматини. — Він скористався моєю вигадкою! То не кров, то фарба, звичайна фарба...

Однак Елінор бачила, що небога їй не вірить. Тереза вірила закривавленій шматині, як, зрештою, і її донька. Елінор зрозуміла це з обличчя Меґі, і їй так хотілося крикнути дівчинці, що Каприкорн бреше. Але поки що треба було, щоб він і сам ще якийсь час вірив у те, що всі вони мертві й ніхто не прийде зіпсувати йому таке чудове свято.

— Хвалися, хвалися своєю закривавленою ганчіркою, нікчемний палію! — закричала вона йому крізь ґрати. — Ще б пак, є чим пишатися! Навіщо тобі ще й чудовисько? Ви всі чудовиська! Всі, хто тут сидить! Тільки й знаєте, що знищувати книжки та викрадати дітей!

Але ніхто не звертав на неї уваги. Кілька чорних курток засміялося, а Тереза ступила до ґрат, обхопила пальцями тонкі пруття і втупилася в Меґі.

Каприкорн почепив закривавлену шматину на бильце свого крісла. “Цю ганчірку я вже десь бачила, — твердила подумки Елінор. — Десь я її вже бачила... Ні, вони не загинули! А то хто ж улаштував пожежу?” — “Сірникоїд!” — прошепотів їй внутрішній голос, але вона не стала його слухати. Ні, ця історія має завершитися щасливо. Інакше просто не може бути! Історій з нещасливим кінцем вона ніколи не любила.

УҐривид