У книжках нам трапляються мертві живими,

У книжках ми бачимо те, що станеться згодом.

З часом усе на прах розлітається і минає.

Усе славне й величне кануло б у забуття,

Якби Бог не дав смертним у поміч книжок.

Ричард де Бері

(Процитовано за Альберто Манґелем)

СЗгак загинув Каприкорн — точнісінько так, як написав Феноліо. І Кокерель зник тієї самої миті, коли впав мертвим його господар, а з ним — більша частина чорних курток, що сиділи на лавах. Решта просто розбіглись, подалися, куди очі бачать, — і хлопці, й жінки. Назустріч їм ішли ті, кого Каприкорн послав гасити пожежу й ловити паліїв. їхні обличчя були в сажі й сповнені жаху — не через вогонь, що зжер Каприкорнів будинок, ні, вогонь вони погасили. У них на очах просто в повітрі розтанув Пласконіс і ще кілька його товаришів. Вони щезли, немовби їх проковтнула пітьма, немовби їх ніколи й не було. А може, таки й не було? Чоловік, що їх придумав, тепер їх знищив, стер, як стирають гумкою зайві штрихи на малюнку. Вони щезли, а решта, котрим дав життя не Феноліо своїми словами, прибігли назад доповісти про той жах Каприкорнові. Але цей лежав ницьма, до його червоного костюма поприлипав гравій, і тепер уже ніхто й ніколи не доповідатиме йому про вогонь, дим, страх і смерть. Ніколи.

Лише Привид усе ще стояв на місці — такий здоровенний, що чорні куртки, які бігли сюди через автостоянку, побачили його ще здалеку: сірий велет на тлі чорного нічного неба, очі — мов дві па-лахкі зірки. Отож усі й забули, про що збиралися доповісти, і чимдуж кинулися до своїх машин. У голові в кожного було одне:»мерщій геть звідси, поки ця істота, яку покликали сюди, мов собаку, не поковтала їх усіх!

Коли Меґі прийшла до тями, вони вже розбіглися. Вона увіткнулася головою батькові під пахву — як завжди, коли не хотіла більше дивитися на світ. А Мо сховав книжку під куртку, в якій і справді скидався на одного з Каприкорнових харцизяк, і так тримав Меґі біля себе, поки довкола все метушилося й кричало, і лише Привид стояв тихо й не-зрушно, немовби на вбивство володаря поклав усю свою силу.

— Фариде, — нарешті почула Меґі батьків голос, — чи зможеш ти відімкнути цю клітку?

Аж тепер дівчинка виткнула голову з-під батькової руки й побачила, що Сорока й досі стоїть неподалік. Чому вона не зникла? Даріус усе ще міцно тримав її, немов боявся того, що.може статися, якщо він її відпустить. Але Сорока вже не дриґа-лася й не випручувалась. Вона мовчки дивилася на Каприкорна, і сльози котилися її вилицюватим обличчям, невеличким м'яким підборіддям і дощовими краплями спадали на сукню.

Фарид спритно, як Ґвін, зіскочив з помосту й підбіг до клітки, стежачи краєм ока за Привидом. Але той стояв так само нерухомо, немовби вже ніколи не зрушить з місця взагалі.

— Меґі, — шепнув Мо, — може, підійдемо до в’язнів? У бідолашної Елінор вигляд досить змучений. А крім того, я хочу тебе з кимось познайомити.

Фарид уже заходився біля дверцят клітки, а обидві жінки мовчки дивилися на Мо й Меґі.

— Мене з нею вже не треба знайомити, — сказала Меґі, стискаючи батькову руку. — Я знаю, хто це. Знаю вже давно й дуже хотіла розповісти й тобі, але ж тебе не було. Однак треба ще дещо прочитати. Кілька останніх рядків. — Дівчинка дістала книжку з-під батькової куртки й, погортавши сторінки, знайшла аркуш Феноліо. — Він написав їх на звороті, тому що на одній сторінці не вистачило місця, — пояснила вона. — Просто Феноліо не вміє писати дрібними літерами.

Феноліо...

Меґі опустила аркуша й роззирнулася навсібіч. Але Феноліо ніде не було. Чи не забрали його з собою Каприкорнові люди? А іможе?..

— Мо, його немає! — приголомшено промовила Меґі.

— Зараз я його пошукаю, — заспокоїв її Мо. — А тепер читай скоріше! Чи, може, це зроблю я?

-Ні!

Привид поворухнувся, ступив крок до мертвого Каприкорна, відсахнувся й вайлувато, наче ведмідь на арені цирку, повернув назад. Меґі здалося, що вона почула стогін. Фарид аж присів біля клітки, коли червоні очиці зиркнули в його бік. Елінор і Тереза також відсахнулись. Але Меґі твердим голосом прочитала:

— “Привид застиг на місці, і спогади завдавали йому такого глибокого болю, що він, здавалося, ось-ось розірве здоровила на шматки. У голові в нього лунали всі оті крики й стогони, а його сіру шкіру пекли сльози чужих людей. їхній страх їв йому очі, мов дим. Але потім цілком несподівано він відчув у собі щось нове. Воно Зхмусило його згорбитися, опуститись навколішки. І раптом уся його страшна постать розпалася, а всі ті, з чийого попелу він був створений, воскресли: чоловіки, жінки, діти, собаки, коти, кобольди, феї й ще багато-багато інших істот”

Меґі бачила, як ці істоти заповнюють спорожнілий майданчик. їх ставало чимдалі більше. Вони збилися до гурту там, де щойно зник Привид, і роззирались довкола, ніби щойно прокинулися зі сну. І тоді Меґі прочитала останні слова, написані Фенол іо:

— “Вони ніби попрокидалися від страшного сну, й нарешті все стало добре”

— Його більш немає! — сказала Меґі, коли Мо взяв у неї з рук аркуш Феноліо й поклав назад у книжку. — Він зник, тату! Тепер Феноліо в книжці. Я знаю.

Мо глянув на книжку й сховав її знов собі під куртку.

— Так, здається, ти маєш рацію, — промовив він. — Та поки що ми нічого не можемо змінити.

І потяг Меґі за собою з помосту крізь юрбу людей і дивних істот, що хазяйнували на Каприкорновому майданчику, так ніби ніколи його й не полишали. Приєднався до них і Даріус. Сороку він зрештою відпустив, і тепер вона стояла біля стільця, де доти сиділа Меґі. Спершись кістлявими руками на спинку, стара німо схлипувала, її обличчя було геть безвиразне, неначе в ній уже не зосталося нічого, крім сліз.

Коли Меґі й Мо рушили до клітки з Резою та Елі-нор, у коси дівчинці залетіла фея — крихітне бла-китношкіре створіння, яке заходилося велемовно вибачатися. Потім Меґі спіткнулась об якусь кошлату істоту, що нагадувала напівлюдину-напів-тварину, й нарешті мало не наступила на чоловічка, який, судячи з усього, був цілком зі скла. Дивні ж мешканці завелися в Каприкорновому селі!

Вони підійшли до клітки. Фарид, насупивши брови, усе ще чаклував над замком. Він намагався відімкнути його і так і сяк, бурмотів, нібито все робить точнісінько, як йому показував Вогнерукий, але цей замок, мовляв, просто зовсім не такий.

— Чудеса, та й годі! — пожартувала Елінор, притискаючись обличчям до ґрат. — Нас не проковтнув отой Привид, то тепер ми, на жаль, помремо в цій клітці з голоду! Що скажеш про свою доцю, Мо? Хоробра дівчинка, чи не так? Я би на її місці не прочитала б жодного слова. Господи, коли та стара карга надумала вихопити у неї книжку, в мене мало не спинилося серце.

Мо обійняв Меґі за плечі й усміхнувсь. Але дивився він цієї миті не на доньку. Дев’ять років — час довгий, дуже довгий.

— О, вийшло! У мене вийшло! — вигукнув Фарид, відчиняючи дверцята.

Та не встигли Реза й Елінор ступити й кроку до виходу, як із найтемнішого кутка в клітці підвелася постать і накинулась на першу жінку, котра опинилася на її шляху, — на матір Меґі.

— Стій! — процідив крізь зуби Баста. — Стій, не поспішай! Куди це ти зібралася, Резо? Чи не до своєї сімейки? Гадаєш, я не чув, про що ви перешіптувалися — там, у склепі?! Помиляєтесь, я все чув!

— Відпусти її! — закричала Меґі. — Відпусти!

І чому вона не звернула уваги на оту темну колоду, що нерухомо лежала в кутку? Як вона могла подумати, що Баста загинув разом із Каприкорном?! Але як вийшло так, що він лишився живий? Чому він не зник, як Пласконіс, Кокерель і решта чорних курток?

— Відпусти її, Басто! — Мо говорив тихо, так ніби розмовляти голосно вже не мав сили. — Ти звідси однаково не вийдеш, навіть якщо триматимеш її. І ніхто тобі не допоможе, бо нікого з них уже немає.

— А я кажу, вийду! — злостиво процідив Баста. — Якщо ти мене не випустиш, я придушу їй горлянку. І скручу її тоненьку шийку. А ти, власне, знаєш, що вона не розмовляє? Вона не годна видати жодного звуку, тому що її вичитував отой партач Даріус! Вона німа, як риба. Гарненька німа рибка! Але ж ти, наскільки я тебе знаю, візьмеш її назад і таку, еге ж?

Мо нічого не відповів, і Баста засміявся.

— Чому ти лишився живий?! — вигукнула Елі-нор. — Чому ти не ґиґнув, як твій господар, чи не розтанув у повітрі? Кажи!

Баста стенув плечима.

— Звідки мені знати? — пробурмотів він, тримаючи однією рукою Резу за шию.

Вона спробувала копнути його ногою, але він стис їй горло ще дужче.

— Зрештою, — провадив Баста, — Сорока теж нікуди не ділася — мабуть, через те, що брудну роботу завше перекидала на когось іншого. А щодо мене... Можливо, тепер я належу до людей добрих, адже я сидів, замкнений у цій клітці? А може, я ще тут, бо давно вже нічого не підпалював, а від убивств діставав насолоду здебільшого Пласконіс? Усяк може бути... А тепер пропусти мене, ти, книгоїдко!

Однак Елінор навіть не поворухнулася.

— Ні! — сказала вона. — Ти вийдеш звідси лише після того, як відпустиш її! Ця історія має скінчитися щасливо. І ти, виродку, в останню хвилину її не зіпсуєш. Це кажу тобі я, Елінор Лоредан! — Вона рішуче заступила собою дверцята клітки. — Цього разу ти без ножа, — провадила вона загрозливо тихим голосом. — Ти маєш лише свого паскудного язика, але тепер він тобі, повір, не допоможе. Ткни йому межи очі, Терезо! Копай цього мерзотника ногами, кусай його за пальці!

Але скористатися цією порадою Тереза не встигла. Зненацька Баста відштовхнув її від себе, та так, що вона налетіла на Елінор, обхопивши її обома руками, — її й Мо, який поспішив жінкам на допомогу.

Тим часом Баста метнувся до відчинених дверцят, відкинув убік ошелешених Фарида й Меґі і подався геть, обминаючи щойно воскреслих, які, мов сновиди, все ще блукали святковим майданчиком. І не встигли Фарид і Мо кинутися за ним навздогін, як він зник з очей.

— Що ж, чудово! — промурмотіла Елінор, виходячи вслід за Терезою з клітки. — Тепер цей негідник ганятиметься за мною у снах, і щоразу, коли в моєму парку щось зашарудить, мені здаватиметься, ніби в моє горло впирається його ніж.

Та зник не лише Баста. Цієї ночі не зосталося сліду й Сороки. А коли вони, стомлені, вирушили до автостоянки, щоб знайти яку-небудь машину й виїхати нарешті з Каприкорнового села, то виявилося, що позникали й усі машини. Тепер уже темна стоянка була геть порожня.

— Ні, скажіть мені, що це неправда! — простогнала Елінор. — Невже нам знов доведеться брести пішки? Всю оту розтриклятущу, всіяну колючками дорогу — пішки?!

— Ну, звісно, — озвався Мо. — Якщо в тебе випадково не знайдеться телефона.

Відколи втік Баста, Мо ні на крок не відходив від Терези. Він стурбовано оглянув її шию: на ній і досі ще були червоні сліди від Бастиних пальців. Потім Мо пропустив крізь пальці пасмо її кіс і сказав, що темні йому до вподоби навіть більше. Але дев’ять років — час і справді немалий, і Меґі бачила, як обережно ступали обоє назустріч одне одному — немовби вузенькою кладкою через безмежну порожнечу.

Телефона в Елінор, певна річ, не було: відібрати його наказав Каприкорн. І хоч Фарид одразу кинувся обшукувати обгорілий Каприкорнів будинок, телефона там не виявилося.

Зрештою вони вирішили перебути цю ніч — останню — в селі разом з усіма тими, кого Феноліо вирвав з лабетів смерті. Ніч усе ще стояла тепла, ясна, до ранку можна було переспати й під деревами.

Меґі з Мо роздобули ковдри — у цьому вже вдруге покинутому селі їх було вдосталь. Але з Каприкорнового будинку вони не взяли нічого. Меґі навіть не хотіла переступати його поріг. Не через їдучий запах горілого, яким усе ще тягло з вікон, не через обвуглені двері, а через спогади, що накидалися тут на неї, мов хижі звірі.

Сидячи поміж батьком та матір’ю під одним зі старих коркових дубів, що росли навколо автостоянки, дівчинка на хвильку згадала про Вогнерукого. Може, щодо нього Каприкорн і справді не збрехав, і тепер Вогнерукий лежить мертвий десь на цих пагорбах? “Мабуть, я так ніколи вже й не довідаюся, що з ним сталось”, — подумала Меґі. Над нею на гілці погойдувалася з розгубленим обличчям одна з блакитних фей.

Цієї ночі все село здавалося зачарованим. У повітрі чулось якесь нерозбірливе перешіптування й бурмотіння, а істоти, що блукали на автостоянці, мали такий вигляд, ніби повиходили з дитячих снів, а не зі слів старого Феноліо. Меґі раз у раз поверталася думками й до нього. Де він тепер і чи до вподоби йому опинитись у власній історії? їй так хотілося, щоб йому там подобалось. Але вона розуміла, що старому дуже бракуватиме його внуків, які грались у хованки в його миснику.

Перше ніж заснути, Меґі побачила, як Елінор походжає серед кобольдів та фей з такою щасливою усмішкою на обличчі, якої вона не бачила в тітки зроду. А обабіч Меґі сиділи її батько й мати, і мати писала — на листках із дерев, на подолі своєї сукні, на піску. Скільки слів просилися, щоб їх написали!..

ІҐуга за домівкою

Проте Бастіан знав, що без книжки піти звідси не зможе. Тепер він зрозумів, що прийшов сюди, по суті, лише задля неї, вона покликала його в якийсь таємничий спосіб, бо хотіла бути в нього, бо завжди, власне, належала йому!