Кому в дитинстві, Надто теплої літньої ночі, коли сон не йшов до повік, не ввижався на небі корабель пітера пена.

Я навчу тебе бачити того корабля.

Роберт Котронео. Коли дитина літнього ранку...

ж

[.еґі лишилася в готелі, а Мо пішов узяти напрокат машину. Дівчинка винесла на балкон стільця, задивилася поверх білого лакованого поруччя на море, що мерехтіло за будинками, немов блакитне скло, й намагалася ні про що не думати — просто ні про що не думати. Гуркіт машин, що долинав сюди з вулиці, був такий гучний, що вона ледве почула, як у двері постукали.

ІҐш

 

Іож коли Меґі нарешті відчинила, Елінор уже рушила була коридором до свого номера.

— А-а, то ти все ж таки тут, — мовила тітка і вернулася.

Обличчя в неї було збентежене. За спиною вона щось ховала.

— Так. А Мо пішов по машину.

— Я тут дещо маю для тебе. На прощання. — Елі-нор дістала з-за спини плаский згорток. — Знайти книжку, де немає жодного слова про лиходіїв, було нелегко. А мені неодмінно хотілося вибрати таку, яку батько міг би без шкоди почитати тобі вголос. Гадаю, з цією нічого такого не станеться.

Меґі розгорнула квітчастий папір. На палітурці були зображені двоє дітей і собака; діти стояли навколішках чи то на скелі, чи то на великому камені й стривожено зазирали в безодню, що зяяла перед ними.

— Це вірші, — пояснила Елінор. — Не знаю, чи любиш ти вірші, але я подумала собі: коли батько читатиме їх тобі вголос, вони лунатимуть просто чудово, годі й сумніватися.

Меґі розгорнула книжку й прочитала:

— “Я ніколи не стираю свою тінь, хоч би яка довга вона була...”

Слова полинули на неї зі сторінок, мов якась тиха мелодія. Меґі обережно згорнула книжку й промовила:

— Дякую, Елінор. А в мене... на жаль, нічого для тебе немає.

— О, я маю для тебе ще дещо! — похопилася тітка і дістала зі своєї новенької сумочки ще один згорток. — Хіба такохму, як ти, кйигоїдові однієї книжечки досить? Але цю читай ліпше сама. Бо тут — тьма-тьмуща лиходіїв. І все ж мені здається, вона тобі сподобається. Адже на чужині ніщо не втішає так, як кілька цікавих сторінок, чи не так?

Меґі кивнула головою й сказала:

— Мо пообіцяв, що вже післязавтра ми приїдемо до тебе. Адже ти перед від’їздом ще попрощаєшся з ним?

Вона поклала перший тітчин подарунок на комод біля дверей і розгорнула другий. Книжка виявилася товстою, і це було добре.

— Та хтозна... Са.ма перекажеш йому від мене вітання! — відповіла Елінор. — Я не великий мастак прощатися. Крім того, ми ж скоро побачимось. А про те, щоб він за тобою наглядав, я йому вже нагадала. Ніколи не лишай книжок розгорненими, — додала ще вона, перше ніж піти. — Від цього ламається корінець. Але про це й батько вже казав тобі, звісно, тисячу разів.

— Більше! — кинула Меґі.

Але тітки в номері вже не було.

Трохи згодом Меґі почула, як хтось потяг коридором до ліфта валізу. Але вона не виглянула за двері, чи то Елінор. Довго прощатися Меґі теж не любила.

*//ілий день Меґі майже не розхмовляла. Надвечір Мо повів її поїсти до невеличкого ресторану за якихось кілька кварталів від готелю. Коли вони вийшли звідти, вже смеркало і на вулицях було повно людей. На одному з майданів їм трапилася велика юрба. Меґі з батьком пропхалися ближче й побачили, що перехожі обступили вогнедува.

Вогнерукий підніс запаленого смолоскипа до оголеної руки і її лизнуло полум’я, в натовпі запала тиша. Поки він кланявся, а глядачі плескали в долоні, Фарид обходив їх з невеличкою срібною чашею і збирав гроші. Якби не ця чаша, все мало б цілком природний вигляд. Навіть Фарид не дуже відрізнявся від хлопців, що блукали на пляжі й щоразу, коли повз них проходила яка-небудь дівчина, підштовхували один одного ліктями. Хіба що шкіра у Фарида була трохи темніша, а чуб трохи чорніший. Але ніхто, дивлячись на нього, й не подумав би, що він потрапив сюди з історії, де літають килими й розступаються гори, а лампи виконують людям бажання. Тепер Фарид був не в своєму синьому, аж до п’ят вбранні, а в штанях і футболці. У них хлопчина мав старший вигляд. І те, й те йому купив, мабуть, Вогнерукий, як і черевики, в яких Фарид ступав так обережно, немовби його ноги ще не зовсім до них звикли. Помітивши в юрбі Меґі, він збентежено кивнув їй головою й хутко пішов далі.

Вогнерукий випустив з рота останню вогняну кулю — таку велику, що відсахнулися навіть най-хоробріші глядачі, відклав смолоскипи й заходився жонглювати м'ячиками. Він підкидав їх так високо, що люди, стежачи за ними, задирали голови; тоді ловив і коліном знов підбивав угору. Його руки рухалися так стрімко, ніби їх хтось смикав за невидимі мотузки, і м’ячики то вигулькували в нього з-за спини, немовби нізвідки, то відскакували від його лоба, від підборіддя — такі легенькі, невагомі, не м’ячики, а невеличкі танцівники... Усе взагалі здавалося б таким легким, наче не мало жодної ваги, — просто приємна гра... Здавалося б, якби не обличчя Вогнерукого. Серед цієї круговерті м’ячиків воно лишалося поважним, так ніби не мало нічого спільного з цим танком рук, з їхньою спритністю й безтурботною легкістю. “Цікаво, — подумала Меґі, — чи болять іще в нього пальці?” Вони були все ще червоні, та, може, то на них просто падали відблиски вогню.

Нарешті Вогнерукий уклонився й повкидав свої м’ячики до заплічника. Глядачі помалу розійшлися, зосталися лише Мо та Меґі. Фарид сів просто на бруківку й почав лічити зібрані гроші. Він був такий щасливий, ніби нічого іншого зроду не робив.

— Отже, ти й досі тут, — сказав Мо.

— А чом би й ні? — Вогнерукий збирав свої речі: дві пляшки, якими користувався ще на газоні в Елінор, погаслі смолоскипи, плювальницю, з якої все, що в ній було, недбало вихлюпнув на бруківку... Він придбав собі нову сумку — колишня лишилася, мабуть, у Каприкорновому селі.

Меґі підійшла до заплічника, але Ґвіна в ньому не було.

— Я сподівався, що ти вже давно пішов звідси — в таке місце, де Баста тебе не знайде.

Вогнерукий знизав плечима:

— Спершу мені треба заробити трохи грошей. А крім того, мені до вподоби тутешня погода, й людей сходиться більше. Та й щедрі вони. Чи не так, Фариде? Яка там у нас сьогодні виручка?

Коли Вогнерукий обернувся до нього, хлопчина здригнувся. Чаша з грішми стояла збоку, а Фарид саме збирався взяти до рота запаленого сірника. Він квапно погасив його пальцями. Вогнерукий ледве стримав усмішку.

— Хоче неодмінно навчитися грати з вогнем. Я показав йому, як робити невеликі тренувальні смолоскипи, але ж він поспішає. Тож із губів у нього й не сходять пухирі від опіків.

Меґі крадькома поглядала на Фарида. Той ховав до сумки речі Вогнерукого і вдавав, ніби не зважає на дівчинку. Проте Меґі не мала сумніву, що він ловить кожне слово з їхньої розмови. Двічі вона перехоплювала його погляд — погляд його темних очей, і за другим разом Фарид так різко відвернувся, що мало не випустив одну з пляшок Вогнерукого.

— Гей, слухай, ти там обережніше! — невдоволе-но кинув Вогнерукий.

— Сподіваюся, ти лишився тут не з іншої причини? — запитав Мо.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Вогнерукий, уникаючи погляду Мо. — А-а, он ти про що! Гадаєш, я можу повернутися туди через книжку? Ти про мене надто високої думки. Я боягуз.

— Дурниці! — роздратовано кинув Мо. — Елінор сьогодні їде додому.

— їй добре. — Вогнерукий байдуже подивився в очі Мо. — А ти? Хіба ти не їдеш із нею?

Мо обвів поглядом довколишні будинки й похитав головою:

— Я ще хочу декого навідати.

— Тут? Кого? — Вогнерукий накинув на себе строкату, розмальовану лапатими квітками теніску, яка зовсім не пасувала до його порубцьовано-го виду.

— Є тут чоловік... У нього може бути ще один примірник. Ти ж бо знаєш...

На обличчі Вогнерукого не здригнулася жодна рисочка, але його виказали пальці, що саме застібали сорочку. Вони просто перестали його слухатись.

— Не може бути! — хрипко промовив він. — Ка-прикорн не міг проґавити жодного примірника, годі й сумніватися!

— Хто знає, — стенув плечима Мо. — І все ж я хочу спробувати. Той чоловік, про якого я кажу, книжками не торгує — ні новими, ні давніми. Ка-прикорн, мабуть, навіть не здогадується, що він є.

Вогнерукий роззирнувся. В одному з сусідніх будинків хтось саме зачиняв віконниці, а на протилежному боці майдану, перед рестораном, поміж столиками гралася зграйка дітлахів, поки кельнер прогнав їх. Пахло гарячою їжею і вогненними забавами Вогнерукого, і серед будинків не видно було жодного чоловіка в чорному, якщо не брати до уваги кельнера, який знуджено поправляв стільці.

— І хто ж цей таємничий незнайомець? — поцікавився Вогнерукий, перейшовши майже на шепіт.

— Чоловік, який написав “Чорнильне серце” Мешкає неподалік звідси.

До них неквапно підійшов Фарид, тримаючи в руці срібну чашу з грішми.

— Ґвін і досі не повернувся, — мовив він до Вогнерукого. — А в нас уже немає чим його приманити. Може, купити кілька яєць?

— Не треба, знайде собі сам. — Вогнерукий помацав пальцями рубці на обличчі. — Сховай гроші, які ми назбирали, до шкіряного гаманця — ти знаєш, він у моєму заплічнику, — сказав він Фаридові.

У голосі Вогнерукого вчувалося нетерпіння. Якби таким тоном з Меґі розмовляв Мо, вона вже давно відповіла б йому докірливим поглядом. Але Фарида це, схоже, не ображало. Він притьма кинувся виконувати наказ Вогнерукого.

— Я й справді вже думав собі: все минулося, шляху назад немає й не буде...

Вогнерукий змовк і звів очі на нічне небо. Його саме перетинав літак, блимаючи різнобарвними вогнями. Фарид і собі подивився вгору. Він уже сховав гроші і в очікуванні застиг біля заплічни-ка. Щось пухнасте прошмигнуло через хмайдан, учепилося кігтями в його холошу й видерлося йому на плече. Фарид усміхнувся, сягнув рукою до кишені й простяг Ґвінові окрайчик хліба.

— А що, коли й справді лишилася ще одна книжка? — Вогнерукий відкинув долонею з чола пасмо довгого чуба. — Чи ти даси мені тоді ще один шанс? Чи ще раз спробуєш зачитати мене назад у книжку? Один-однісінький раз! — Він говорив з такою тугою в голосі, що Меґі стало його шкода.

Але на обличчі в Мо він побачив відмову.

— Ти не зможеш повернутися назад, принаймні в ту книжку! — сказав Мо. — Я знаю, ти й чути цього не бажаєш, але це так. Змирися нарешті з цим. Може, колись я тобі й допоможу. Є в мене одна ідея, досить божевільна, але... — Він не доказав, лише похитав головою й наступив на порожню коробку з-під сірників, що лежала на бруківці.

Меґі вражено подивилася на батька. Про яку ідею каже Мо? Він її справді має чи просто хоче заспокоїти Вогнерукого? Якщо друге, то своєї мети він не досяг. Вогнерукий позирав на нього так само неприязно.

— Я поїду з тобою, — нарешті промовив Вогнерукий. Він знов провів пальцями по рубцях у себе на обличчі, і на них лишилося трохи сажі. — Поїду, якщо ти збираєшся до того чоловіка. А там побачимо...

Позаду них розлігся гучний СхМІх. Вогнерукий озирнувся. Ґвін нахмагався видертися Фаридові на голову, а той сміявся так, ніби не*ма нічого приємнішого, ніж коли куниця гострими кігтями

впинається в шкіру.

— Він за домівкою зовсім не тужить, — пробурмотів Вогнерукий. — Я його питав. Ані крапельки! Усе це... — він показав рукою довкола, — йому до вподоби. Навіть гуркіт і сморід машин. Хлопець щасливий, що опинився тут. Ось йому ти вочевидь зробив велику послугу.

В погляді, яким Вогнерукий подивився на Мо, було стільки докору, що Меґі мимоволі взяла батька за руку.

Ґвін зіскочив з Фаридового плеча й заходився допитливо принюхуватися до бруківки. Одне з дітей, які доти гралися поміж столиками перед рестораном, нахилилося й, не вірячи власним очам, вражено розглядало невеличкі ріжки у Ґвіна. Та не встигло воно простягти руку до звірятка, як підбіг Фарид, схопив Ґвіна й знов посадив собі на плече.

— І де ж він мешкає, той?.. — Вогнерукий, не доказавши, затнувся.

— За годину їзди звідси.

Вогнерукий мовчав. На небі заблимав вогнями ще один літак.

— Часом вийдеш рано-вранці до криниці вмитися, — пробурмотів Вогнерукий, — а над водою кружляють оті крихітні феї, трохи більші за ваших бабок і сині, мов пелюстки фіалки. Любили сідати в чуб, а іноді могли і в обличчя плюнути. Вони були не дуже привітні, але вночі мерехтіли, як світлячки. Впіймаю одну таку й посаджу в скляний слоїк. І якщо потім увечері перед сном випустиш її, то сняться такі чудові сни!

— Каприкорн казав, там були кобольди й велетні, — тихо промовила Меґі.

Вогнерукий замислено поглянув на неї й кивнув головою:

— Так, були. Кобольди, мохині, скляні чоловічки й жіночки... Каприкорн не дуже їх любив, геть усіх. Він ладен був їх повбивати. Влаштовував на них полювання... Він полював за всім, що втікало від нього.

— То, мабуть, дуже небезпечний світ. — Меґі спробувала уявити собі велетнів, кобольдів... І фей. Колись Мо подарував був їй книжку про фей.

— Так, небезпечний. — Воґнерукий знизав плечима. — То й що? Цей світ теж небезпечний, хіба ні? — Він рвучко розвернувся, підійшов до свого заплічника й закинув його за спину. Потім рукою підкликав Фарида.

Хлопчина підхопив суійку зі смолоскипахми та м’ячиками й поквапився за Вогнеруким. Той ще раз обернувся до Мо й сказав:

— Не смій тільки розповідати тому чоловікові про мене! Я не бажаю його бачити. Я зачекаю на тебе біля хмашини. Я хочу лише знати, чи хмає він ще одну книжку. Зрозумів? Бо до Каприкорнової хмені повік не дістатись.

Мо стенув плечима:

— Як хочеш...

Вогнерукий оглянув свої почервонілі пальці й погладив розпухлу долоню.

— Чого доброго, він ще надухмає розповідати хмені, чим завершується хмоя історія, — пробурхмотів він.

Меґі звела на нього недовірливий погляд.

— Хіба ти не знаєш?

Вогнерукий усміхнувся. Меґі все ще не подобалася його усмішка. Здавалося, за нею він завжди щось приховував.

— А що ж у цьому такого незвичайного, принцесо? — стиха промовив Вогнерукий. — Ось ти хіба ти знаєш, чим завершується твоя історія?

На це Меґі відповіді не мала.

Вогнерукий підморгнув їй і відвернувся.

— Завтра вранці чекатиму біля готелю, — кинув наостанок.

І, вже не обертаючись, попростував геть. За ним з важкою сумкою поспішав Фарид, щасливий, мов бродячий собака, який нарешті знайшов собі господаря.

ночі повня у небі скидалася на жовтогарячий апельсин. Перше ніж лягти спати, Мо розсунув завіски на вікні, щоб було видно місяць — яскравий ліхтар серед міріад білих зірок.

Обоє довго не могли заснути. Мо придбав кілька книжок у м’яких обкладинках, таких пошарпаних, ніби вони вже побували в десятках рук. Меґі почала читати книжку про лиходіїв, яку їй подарувала Елінор. Книжка їй сподобалась, та невдовзі повіки злиплися від утоми. Дівчинка швидко заснула, а Мо сидів поруч, усе читав, читав, і з чужого небосхилу йому присвічував у вікно жовтогарячий місяць.

Коли Меґі злякано прокинулась від якогось плутаного сну, батько так само сидів у ліжку з розгорненою книжкою в руках. Місяць уже давно поплив собі далі, і у вікно заглядала лише ніч.

— Не спиться? — запитала Меґі й сіла в ліжку.

— Угу. Той дурний псюра вкусив мене за ліву руку, а ти ж бо знаєш, я люблю спати на лівому боці. А крім того, в голові стільки всіляких думок...

— У мене теж.

Меґі взяла з нічного столика книжку з віршами, яку їй подарувала Елінор. Погладила долонею палітурку, опуклий корінець, вказівним пальцем обвела контури літер у назві.

— А знаєш, Мо, — нерішуче промовила дівчинка,

— мабуть, я теж хотіла б уміти це...

-Що?

Меґі ще раз погладила книжку. їй здалося, ніби вона чує, як книжка щось шепоче. Тихенько-тихенько.

— Отак читати, — відповіла вона. — Вголос, як ти. Так, щоб усе оживало.

Мо звів на неї очі.

— Ти збожеволіла! — прошепотів він. — Усі біди, що впали на нашу голову, саме через це.

— Я знаю.

Мо згорнув книжку, заклавши пальцем сторінку, де читав.

— Почитай мені щось уголос, Мо! — тихо попрохала Меґі. — Прошу тебе. Лише один раз. — І подала йому книжку з віршами. — Це мені Елінор подарувала. Сказала, коли читати цю книжку, то навряд чи щось таке станеться.

— Справді? Так і сказала? — Мо розгорнув книжку. — А якщо все ж таки?.. — Він погортав гладенькі сторінки.

Меґі підсунула свою подушку якомога ближче до батькової.

— А ти справді маєш ідею, як допомогти Вог-нерукому повернутись? Чи ти йому просто збрехав?

— Не мели дурниць! Я брехати не вмію, сама знаєш.

— Знаю. — Меґі мимоволі всміхнулася. — А що то за ідея?

— Я тобі скажу про неї, коли сам переконаюся, чи вона здійсненна.

Він гортав книжку Елінор далі. Потім, зібравши на чолі зморшки, перебіг очима сторінку, перегорнув її й прочитав ще одну.

— Прошу тебе, Мо! — Меґі підсунулася до нього ще ближче. — Лише один віршик. Малесенький-малесенький. Будь ласочка! Задля мене!

Мо зітхнув:

— Один-однісінький?

Меґі кивнула головою.

Гуркіт машин за вікном стих. Світ зав.мер, закутався в кокон, мов метелик, щоб наступного ранку випурхнути з нього помолоділим і оновленим.

— Прошу тебе, Мо, почитай! — знов попрохала Меґі.

І Мо почав наповнювати безгоміння словами. Він виманював їх зі сторінок, а ті мовби тільки й чекали на його голос, — довгі й короткі, колючі й м’які, буркотливі й вуркотливі. Вони кружляли по кімнаті, складалися в картинки з різнобарвного скла й лоскотали шкіру. Навіть коли Меґі задрімала, вона й далі чула їх, хоч Мо вже давно згорнув книжку. Слова, що пояснювали їй світ, його темний і світлий боки і ставили мур проти всіляких лихих снів. Цієї ночі жоден із них цього муру не подолав.

Осанці на ліжко Меґі сіла пташка — жовтогаряча, як місячне сяйво минулої ночі. Меґі спробувала впіймати її, але пташка пурхнула до вікна, за яким на неї чекало блакитне небо. Вона раз у раз натикалася на прозору шибку, билася в неї

невеличкою голівкою, аж поки Мо відчинив вікно й випустив її на волю.

— То як, ти й досі хочеш цього навчитися? — запитав батько.

Меґі довго дивилася вслід пташці, поки та злилася з небесною блакиттю.

— Це було просто дивовижно! — прошепотіла вона.

— Так, але чи сподобається їй тут? І хто тепер опинився замість неї там, звідки вона з’явилася?

Поки Мо спускався на перший поверх і сплачував за готель, Меґі сиділа край вікна. Дівчинка добре пригадувала останнього вірша, якого батько прочитав їй уночі. Вона взяла з нічного столика книжку, хвилю повагалась — і розгорнула її.

Там, де кінчається тротуар