Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Мітель де Ларрабейті. Боррібли-2.
У лабіринті спіралі ли Фарид повернувся, Чарівновустий уже очікував на нього. Елінор спала під деревом, обличчя в неї розпашілося від полудневої спеки, а Чарівновустий стояв на тому самому місці, де Фарид його й залишив. Коли він побачив, як хлопчина підіймається схилом, на обличчі в нього проступила полегкість. -Ж іи чули постріли! — вигукнув він назустріч Фаридові. — Я вже думав, ми тебе живого не побачимо. — Вартові стріляли в котів, — відповів Фарид і стомлено опустився на траву. Йому було ніяково через те, що Чарівновустий за нього тривожився. Хлопчина не звик, щоб про нього так дбали. “Чому так довго? Де ти вештався?” — такими словами його зазвичай зустрічали, коли він звідкись повертався. Навіть у Вогнерукого обличчя завжди було замкнене, неприступне, мов наглухо зачинені двері. А в Чарівновустого все було.написано на обличчі: тривога, радість, гіркота, біль, любов. Навіть коли він намагався свої почуття приховати. Ось і тепер було видно, як цей чоловік намагається стриматись від запитання, що крутилося в нього на язиці, відколи він побачив Фарида. — З твоєю донькою все гаразд, — сказав Фарид. — І твою записку вона одержала, хоч її й за.мкнули на горішньому поверсі в Каприкорновому будинку. Але Ґвін чудово вміє лазити, навіть краще, ніж Вогнерукий, а це щось та означає! Він почув, як Чарівновустий з полегкістю зітхнув — так, ніби з плечей йому камінь спав. — Я навіть відповідь приніс. — Фарид випустив із заплічника Ґвіна, притримав його за хвіст і відв’язав від нашийника записку Меґі. Чарівновустий розгортав папірця так обережно, наче боявся постирати пальцями літери. — Папір форзацний, — пробурмотів він. — Певно, вирвала з якоїсь книжки. — Що вона пише? — Хіба ти не пробував читати? Фарид заперечливо похитав головою й дістав з кишені штанів окраєць хліба. Ґвін заслужив винагороду. Але тваринка зникла. Мабуть, чкурнула кудись відсипатися після безсонного дня. — Ти не вмієш читати, чи не так? — Не вмію. — А втім, це письмо однак мало хто вміє читати. Те саме, яким написав записку і я. Адже ти бачив, воно не до снаги навіть Елінор. — Чарівновустий розгладив аркушика (він був блідо-жовтий, як пісок у пустелі), почав читати й раптом різко підвів голову. — О Боже! — пробурмотів він. — Ще й це!
— Що таке? Фарид сам відкусив хліба, що його припас для куниці. Хліб зачерствів, пора було вкрасти свіжого. — Меґі також уміє! — Чарівновустий недовірливо похитав головою й знов утупився в записку. Фарид, спершись на лікоть, трохи підвівся в траві. — Я вже знаю, там про це тільки й балачок... Я підслухав. Вони кажуть, буцімто дівчинка вміє чаклувати, як і ти, і що тепер Каприкорнові вже не треба чекати на тебе. Тепер ти йому не потрібен. Чарівновустий поглянув на хлопчину так, немовби самому йому таке ще навіть на думку не спадало. — Це правда, — буркнув він. — Тепер вони її нізащо не відпустять. Він перевів погляд на літери, що їх написала донька. Фаридові вони здавалися зміїними слідами на піску. — Що вона ще пише? — Що вони схопили Вогнерукого й що вона повинна вичитати того, хто його вб'є. Уже завтра ввечері. — Чарівновустий опустив записку й провів долонею по голові. — Так, про це я теж чув. — Фарид зірвав травинку і пощипав її на дрібненькі шматочки. — Вони, мабуть, зачинили його в склепі під церквою. А що в цій записці ще? Твоя донька не пише, кого вона має вивести Каприкорнові? Чарівновустий похитав головою, але Фарид бачив, що той щось приховує. — Можеш спокійно сказати мені правду! Ката, еге ж? Чоловіка, який добре вміє відтинати голови. Чарівновустий мовчав, так ніби нічого й не чув. — Я таке вже бачив, — промовив Фарид. — Отож можеш розповідати мені відверто. Якщо кат добре трихмає в руках меча, все відбувається досить швидко. Якусь хвилю Чарівновустий ошелешено дивився на хлопця, нарешті похитав головою й промовив: — То не кат. Принаймні не такий, що з мечем. То взагалі не людина. — Не людина? — Фарид зблід. Чарівновустий хитнув головою. Якийсь час він не міг промовити й слова. Нарешті глухо сказав: — Його називають Привидом. Не пригадую вже, якими словами того Привида описано в книжці, пам ятаю тільки, що я уявляв його істотою з розпеченого попелу — гарячою, сірою і без обличчя. Фарид не зводив з Чарівновустого погляду. На мить він навіть пошкодував, що спитав про Привида. — Ті чорні куртки... Вони всі такі раді... дочекатися не.можуть страти, — розповідав він, затинаючись, далі. — Ходять там такі задоволені... І жінку теж хочуть стратити — ту, з якою бачився Вогнеру-кий. За те, що вона намагалася знайти для нього книжку.
Розповідаючи, Фарид босою ногою колупав землю. Вогнерукий спробував був навчити його взуватися — через змій, однак у черевиках хлопчина почувався так, ніби йому хтось стискав у кулаку пальці ніг, і зрештою він ті черевики спалив. — Яку жінку? Одну з Каприкорнових служниць? — Чарівновустий звів на Фарида запитливий погляд. Той кивнув головою й почухав босу ступню. Її всю покусали мурашки. — Вона не розмовляє — німа, як риба. Вогнерукий носить у заплічнику її знімок. Вона, мабуть, уже не раз йому помагала. А крім того, він, здається мені, в неї закоханий. Фаридові не важко було все це винюхати в селі. Там було багато хлопчиків, не старших від нього. Вони мили чорним курткам машини, чистили чоботи й зброю, передавали любовні листи... Носити любовні листи випадало й Фаридові — ще тоді, в іншому житті. Чистити чобіт йому там не доводилось, а от зброю — так. А ще він вигрібав лопатою верблюжі кізяки. Звісно, полірувати автівки було приємніше... Фарид задер голову на небо. Там саме пропливали невеличкі хмарки — білі, як лебединий пух, тугенькі, мов цвіт акації. На цьому небі часто бували хмарки. Фаридові вони подобались. А в тому світі, звідки він прийшов, небо було завжди голе. — Уже завтра... — пробурмотів Чарівновустий. — Що ж мені робити? Як визволити її з Каприкорно-вого будинку? Може, все ж таки спробувати пробратися туди вночі? Якби ж мати такий чорний костюм, як у них... — А я тобі приніс. — Фарид дістав із заплічника спершу куртку, а тоді й штани. — Поцупив зі шворки, де вони сушилися. А для Елінор прихопив сукню. Чарівновустий дивився на хлопчину з таким неприхованим захватом, що той аж зашарівся. — Ти просто чортеня, Фариде! То, може, ти знаєш, як витягти з цього села Меґі? Фарид знічено всміхнувся й опустив очі на босі ноги. Чи він знає? Досі ніхто ніколи не питав, знає він щось чи ні. Він завжди лише нишпорив, як собака, та вивідував. Плани виношували інші — плани пограбувань, розбійних нападів, помсти. Собаку не питали. Собаку били, якщо він не слухався. — Нас лише двоє, а там, унизу, їх десятків два, не менше, — сказав він. — Не легко буде... Чарівновустий повернув голову в той бік, де була їхня схованка й де під деревом спала Елінор. — А Елінор не рахуєш? Даремно! Вона куди войовничіша, ніж я, а тепер ще й дуже, дуже люта! Фарид мимоволі всміхнувся. — Гаразд, тоді нас троє! — сказав він. — Троє проти двох десятків. — Так, звучить досить безнадійно, розумію. — Чарівновустий зітхнув і підвівся з землі. — Ходімо, розкажеш про все, що вивідав, Елінор. Але Фарид із трави не встав. Натомість узяв суху гілочку з тих, яких багато валялося довкола. Чудовий хмиз для багаття. Його тут — хоч греблю гати. У колишньому житті Фарида по такий хмиз треба було ходити дуже далеко. За нього платили золотохм. Фарид оглянув гілочку, провів пальцехМ по шкарубкій корі й кинув погляд униз, на Ка-прикорнове село. — Можна було б узяти на допохмогу вогонь, — промовив нарешті він. Чарівновустий глянув, нічого не розуміючи. — Що ти маєш на увазі? Фарид узяв із землі ще одну гілочку, ПОТІ.М ще і ще. Так він наскладав цілу купу сухого віття й паличок, що їх навколишні дерева скидали з себе, немовби вже не маючи куди їх дівати.
— Вогнерукий учив мене приборкувати вогонь. Він як Ґвін: кусає лише того, хто не вміє його схопити. Та якщо з ним обходитися правильно, то він буде слухняний. І Вогнерукий показував мені, як це робити. Якщо ми скористаємося вогнем тоді, коли треба, й там, де треба... Чарівновустий нахилився, підняв суху гілочку й провів про ній долонею. — Гаразд, ти випустиш вогонь на волю. Але як потім заженеш його назад? Дощу не було вже давно. Не встигнеш і оком кліпнути, як усі пагорби палатимуть. Фарид стенув плечима: — Тільки якщо не пощастить із вітром. Але Чарівновустий похитав головою і рішуче промовив: — Ні! З вогнем я гратимуся на цих пагорбах лише тоді, коли вже не знатиму кращої ради. А що, як сьогодні вночі нам спробувати пробратися в село? Може, пощастить прослизнути повз вартових. Може, вони погано знають один одного й приймуть мене за одного зі своїх. Адже один раз ми вже втекли від них. Може, щастя всміхнеться нам іще раз! — Надто багато в тебе оцих “може”, — кинув Фарид. — Я знаю! — зітхнув Чарівновустий. — Знаю. ОТоіїрехеньщі для Ъасти — Поглянь! — крикнула вона. — Я плюю на нього! Щоб йому добра не було! Як побачиш поміщика, скажи, що тут чув! Скажи, Дженнет Клустон тисяча двісті дев'ятнадцятий раз шле прокляття на його голову й на його будинок, клуню і конюшню, на слуг і гостей, на чоловіків, жінок, дівчат і дітей! Щоб їм усім добре не було! Роберт А. Стівенсон. Украдений ґІ\ У-/еноліо досить було сказати вартовому за дверима кілька слів, і він переконав того, що йому потрібно негайно поговорити з Бастою. Брехати старий умів. З нічого він сплітав цілу історію швидше, ніж павук павутину. — Чого тобі, старий? — запитав Баста, поставши у дверях. Він прихопив із собою олов’яного солдатика. — На ось, мала відьмочко! — І тицьнув солдатика в руку Меґі. — Я б викинув його у вогонь, але ж мене тут уже ніхто не слухає. Почувши слово “вогонь”, олов’яний солдатик здригнувся, вуса в нього настовбурчились, а в очах промайнув такий відчай, що в Меґі аж боляче штрикнуло серце. Вона взяла беззахисного солдатика в долоні й почула, здалося їй, як у нього б’ється серце. Дівчинка пригадала кінець цієї казки: “І тоді олов’яний солдатик розтопивсь, і зостався від нього лише кавалочок олова. А другого дня служниця, коли вигрібала попіл, знайшла той кавалочок. Він обернувся на невеличке олов’яне серце”
— Це правда, тебе тут уже ніхто не слухається, мені теж так здається. — Феноліо дивився на Басту співчутливо, як батько на сина. Зрештою, у певному розумінні той і був його сином. — Саме з цього приводу я й хотів з тобою побалакати. — Він по-змовницькому стишив голос. — Хочу запропонувати тобі один гендель. — Гендель? — Баста дивився на старого перелякано й бундючно воднораз. — Атож, — тихенько підтвердив Феноліо. — Мені тут так нудно! Я ж бо, як ти влучно мене охрестив, писака. Мені, щоб жити, потрібен папір, як решті людей хліб, вино й таке інше. Принеси мені паперу, Басто, а я допоможу тобі одержати назад ключі. Ті самі, що їх відібрала в тебе Сорока. Баста дістав ножа. Коли він, клацнувши, випустив лезо, олов’яний солдатик затремтів так, що випустив зі своїх маленьких рученят багнета. — І як це ти зробиш? — поцікавився Баста, виколупуючи кінчиком ножа бруд із-під нігтів. Феноліо нахилився йому до вуха: — Я напишу тобі невеличке заклинання, яке накликає хворобу. Від нього Мортола на кілька тижнів зляже, і в тебе буде час довести Каприкорнові, що найкращий ключник — ти. Звісно, заклинання подіє не одразу, доведеться зачекати, та коли вже подіє, повір мені... — Феноліо багатозначно звів угору брови. Однак Баста зневажливо поморщив носа: — Я вже пробував: і павуками, й посоленою петрушкою. Ту стару каргу нічого не бере! — Павуками?! Петрушкою?! — Феноліо тихенько захихотів. — Дурень ти, Басто, та й годі! Я ж бо кажу не про дитячі заклинання. Я кажу про заклинання писане, з літер. Більшої сили — і в добрі, й у злі — не має нічого, крім літер, повір мені. — Він перейшов на шепіт: — Я й тебе створив із літер, Басто! І тебе, й Каприкорна. Баста просто-таки відсахнувся від старого. Страх і ненависть — як брат і сестра, і Меґі бачила на обличчі в Басти і те, й інше. Але помітила вона й ще дещо: Баста вірив Феноліо. Вірив кожнісінькому його слову. — Ти відьмак! — видихнув він. — Ти й оця дівчинка! Обох вас треба спалити вкупі з отйми роз-триклятущими книжками! А заразом і її татуся! — І поквапно тричі сплюнув під ноги старому. — Ага, спльовуєш?! І проти чого ж це допомагає? Проти пристріту? — глузував Феноліо. — А щодо спалювання, Басто, то це думка не дуже свіжа. А втім, великим мастаком на свіжі думки ти ніколи й не був. Ну, гаразд, то ми з тобою домовилися чи ні? Баста витріщався на олов’яного солдатика, доки Меґі не сховала його за спину. — Ну, добре, — нарешті буркнув він. — Але я щодня перевірятиму, що ти там нашкрябав, зрозумів? “Цікаво, як ти це робитимеш? — подумала Меґі. — Адже в читанні ти — ні бе ні ме. Баста глипнув на дівчлнку так, немовби підслухав її думки. — Я знаю тут одну служницю, — промовив він. — Вона для мене читатиме. Тож не здумай викинути якого-небудь коника! Зрозумів? — Авжеж! — Феноліо енергійно кивнув головою. — О, ще одне: мені не завадило б мати й ручку. Чорну, якщо можна.
ХУаста приніс ручку й цілий стос білого друкарського паперу. Феноліо з глибокодумною міною всівся за стіл, поклав перед собою аркуш паперу, згорнув його, а тоді ретельно розірвав на клаптики. На кожному написав по п’ять літер — однакових, закрутистих і нерозбірливих. Потому старанно позгортав усі цидулки, по одному разу сплюнув на кожну й подав Басті, пояснивши, де їх треба сховати: — Три там, де вона спить, три — де їсть і три — де працює. Лише так через три дні й три ночі станеться те, чого ти бажаєш. Але якщо проклята знайде бодай одного папірця, чари відразу обернуться проти тебе. — Тобто як? — Баста втупився в цидулки Феноліо, так ніби вони ось-ось мали накликати на нього чуму. — Тільки ховай їх так, щоб вона не знайшла! — коротко відказав Феноліо й підштовхнув Басту до дверей. — Але якщо твоє заклинання не подіє, старий, — пробурчав Баста, перше ніж причинити за собою двері, — то я розмалюю твою пику, як отому бруд-норукому! І подався геть. А Феноліо, задоволено всміхаючись, прихилився до замкнених дверей. — Але ж воно не подіє! — прошепотіла Меґі. — То й що? Три дні — це таки цілих три дні! — відповів Феноліо, знов сідаючи за стіл. — Ля сподіваюся, що нам усі три й не знадобляться. Адже ми хочемо зірвати їм страту вже завтра ввечері, чи не так? До самого вечора він або дивився непритомним поглядохм перед себе, або захоплено щось строчив на папері. Усе більше й більше білих аркушів укривав його розгонистий, поквапний почерк. Меґі йому не заважала. Вона сиділа з олов'яним солдатиком край вікна, дивилась на пагорби й намагалася вгадати, де в тій гущавині з гілля та листя ховається Мо. Олов’яний солдатик сидів поруч, виставивши ногу, що не згиналася, і зляканими очима позирав на чужий йому світ. Може, він духмав про паперову танцівницю, в яку був по вуха закоханий, а хможе, й зовсім ні про що не думав. Бо не казав нічого. (Розбурхані серед ночі
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 171; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.62.134 (0.042 с.) |