Мітель де Ларрабейті. Боррібли-2. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Мітель де Ларрабейті. Боррібли-2.



У лабіринті спіралі

ли Фарид повернувся, Чарівновустий уже очікував на нього. Елінор спала під деревом, обличчя в неї розпашілося від полудневої спеки, а Чарівновустий стояв на тому самому місці, де Фарид його й залишив. Коли він побачив, як хлопчина підіймається схилом, на обличчі в нього проступила полегкість.

іи чули постріли! — вигукнув він назустріч Фаридові. — Я вже думав, ми тебе живого не побачимо.

— Вартові стріляли в котів, — відповів Фарид і стомлено опустився на траву.

Йому було ніяково через те, що Чарівновустий за нього тривожився. Хлопчина не звик, щоб про нього так дбали. “Чому так довго? Де ти вештався?” — такими словами його зазвичай зустрічали, коли він звідкись повертався. Навіть у Вогнерукого обличчя завжди було замкнене, неприступне, мов наглухо зачинені двері. А в Чарівновустого все було.написано на обличчі: тривога, радість, гіркота, біль, любов. Навіть коли він намагався свої почуття приховати. Ось і тепер було видно, як цей чоловік намагається стриматись від запитання, що крутилося в нього на язиці, відколи він побачив Фарида.

— З твоєю донькою все гаразд, — сказав Фарид. — І твою записку вона одержала, хоч її й за.мкнули на горішньому поверсі в Каприкорновому будинку. Але Ґвін чудово вміє лазити, навіть краще, ніж Вогнерукий, а це щось та означає!

Він почув, як Чарівновустий з полегкістю зітхнув — так, ніби з плечей йому камінь спав.

— Я навіть відповідь приніс. — Фарид випустив із заплічника Ґвіна, притримав його за хвіст і відв’язав від нашийника записку Меґі.

Чарівновустий розгортав папірця так обережно, наче боявся постирати пальцями літери.

— Папір форзацний, — пробурмотів він. — Певно, вирвала з якоїсь книжки.

— Що вона пише?

— Хіба ти не пробував читати?

Фарид заперечливо похитав головою й дістав з кишені штанів окраєць хліба. Ґвін заслужив винагороду. Але тваринка зникла. Мабуть, чкурнула кудись відсипатися після безсонного дня.

— Ти не вмієш читати, чи не так?

— Не вмію.

— А втім, це письмо однак мало хто вміє читати. Те саме, яким написав записку і я. Адже ти бачив, воно не до снаги навіть Елінор. — Чарівновустий розгладив аркушика (він був блідо-жовтий, як пісок у пустелі), почав читати й раптом різко підвів голову. — О Боже! — пробурмотів він. — Ще й це!

— Що таке?

Фарид сам відкусив хліба, що його припас для куниці. Хліб зачерствів, пора було вкрасти свіжого.

— Меґі також уміє! — Чарівновустий недовірливо похитав головою й знов утупився в записку.

Фарид, спершись на лікоть, трохи підвівся в траві.

— Я вже знаю, там про це тільки й балачок... Я підслухав. Вони кажуть, буцімто дівчинка вміє чаклувати, як і ти, і що тепер Каприкорнові вже не треба чекати на тебе. Тепер ти йому не потрібен.

Чарівновустий поглянув на хлопчину так, немовби самому йому таке ще навіть на думку не спадало.

— Це правда, — буркнув він. — Тепер вони її нізащо не відпустять.

Він перевів погляд на літери, що їх написала донька. Фаридові вони здавалися зміїними слідами на піску.

— Що вона ще пише?

— Що вони схопили Вогнерукого й що вона повинна вичитати того, хто його вб'є. Уже завтра ввечері. — Чарівновустий опустив записку й провів долонею по голові.

— Так, про це я теж чув. — Фарид зірвав травинку і пощипав її на дрібненькі шматочки. — Вони, мабуть, зачинили його в склепі під церквою. А що в цій записці ще? Твоя донька не пише, кого вона має вивести Каприкорнові?

Чарівновустий похитав головою, але Фарид бачив, що той щось приховує.

— Можеш спокійно сказати мені правду! Ката, еге ж? Чоловіка, який добре вміє відтинати голови.

Чарівновустий мовчав, так ніби нічого й не чув.

— Я таке вже бачив, — промовив Фарид. — Отож можеш розповідати мені відверто. Якщо кат добре трихмає в руках меча, все відбувається досить швидко.

Якусь хвилю Чарівновустий ошелешено дивився на хлопця, нарешті похитав головою й промовив:

— То не кат. Принаймні не такий, що з мечем. То взагалі не людина.

— Не людина? — Фарид зблід.

Чарівновустий хитнув головою. Якийсь час він

не міг промовити й слова. Нарешті глухо сказав:

— Його називають Привидом. Не пригадую вже, якими словами того Привида описано в книжці, пам ятаю тільки, що я уявляв його істотою з розпеченого попелу — гарячою, сірою і без обличчя.

Фарид не зводив з Чарівновустого погляду. На мить він навіть пошкодував, що спитав про Привида.

— Ті чорні куртки... Вони всі такі раді... дочекатися не.можуть страти, — розповідав він, затинаючись, далі. — Ходять там такі задоволені... І жінку теж хочуть стратити — ту, з якою бачився Вогнеру-кий. За те, що вона намагалася знайти для нього книжку.

Розповідаючи, Фарид босою ногою колупав землю. Вогнерукий спробував був навчити його взуватися — через змій, однак у черевиках хлопчина

почувався так, ніби йому хтось стискав у кулаку пальці ніг, і зрештою він ті черевики спалив.

— Яку жінку? Одну з Каприкорнових служниць? — Чарівновустий звів на Фарида запитливий погляд.

Той кивнув головою й почухав босу ступню. Її всю покусали мурашки.

— Вона не розмовляє — німа, як риба. Вогнерукий носить у заплічнику її знімок. Вона, мабуть, уже не раз йому помагала. А крім того, він, здається мені, в неї закоханий.

Фаридові не важко було все це винюхати в селі. Там було багато хлопчиків, не старших від нього. Вони мили чорним курткам машини, чистили чоботи й зброю, передавали любовні листи... Носити любовні листи випадало й Фаридові — ще тоді, в іншому житті. Чистити чобіт йому там не доводилось, а от зброю — так. А ще він вигрібав лопатою верблюжі кізяки. Звісно, полірувати автівки було приємніше...

Фарид задер голову на небо. Там саме пропливали невеличкі хмарки — білі, як лебединий пух, тугенькі, мов цвіт акації. На цьому небі часто бували хмарки. Фаридові вони подобались. А в тому світі, звідки він прийшов, небо було завжди голе.

— Уже завтра... — пробурмотів Чарівновустий. — Що ж мені робити? Як визволити її з Каприкорно-вого будинку? Може, все ж таки спробувати пробратися туди вночі? Якби ж мати такий чорний костюм, як у них...

— А я тобі приніс. — Фарид дістав із заплічника спершу куртку, а тоді й штани. — Поцупив зі шворки, де вони сушилися. А для Елінор прихопив сукню.

Чарівновустий дивився на хлопчину з таким неприхованим захватом, що той аж зашарівся.

— Ти просто чортеня, Фариде! То, може, ти знаєш, як витягти з цього села Меґі?

Фарид знічено всміхнувся й опустив очі на босі ноги. Чи він знає? Досі ніхто ніколи не питав, знає він щось чи ні. Він завжди лише нишпорив, як собака, та вивідував. Плани виношували інші — плани пограбувань, розбійних нападів, помсти. Собаку не питали. Собаку били, якщо він не слухався.

— Нас лише двоє, а там, унизу, їх десятків два, не менше, — сказав він. — Не легко буде...

Чарівновустий повернув голову в той бік, де була їхня схованка й де під деревом спала Елінор.

— А Елінор не рахуєш? Даремно! Вона куди войовничіша, ніж я, а тепер ще й дуже, дуже люта!

Фарид мимоволі всміхнувся.

— Гаразд, тоді нас троє! — сказав він. — Троє проти двох десятків.

— Так, звучить досить безнадійно, розумію. — Чарівновустий зітхнув і підвівся з землі. — Ходімо, розкажеш про все, що вивідав, Елінор.

Але Фарид із трави не встав. Натомість узяв суху гілочку з тих, яких багато валялося довкола. Чудовий хмиз для багаття. Його тут — хоч греблю гати. У колишньому житті Фарида по такий хмиз треба було ходити дуже далеко. За нього платили золотохм. Фарид оглянув гілочку, провів пальцехМ по шкарубкій корі й кинув погляд униз, на Ка-прикорнове село.

— Можна було б узяти на допохмогу вогонь, — промовив нарешті він.

Чарівновустий глянув, нічого не розуміючи.

— Що ти маєш на увазі?

Фарид узяв із землі ще одну гілочку, ПОТІ.М ще і ще. Так він наскладав цілу купу сухого віття й паличок, що їх навколишні дерева скидали з себе, немовби вже не маючи куди їх дівати.

— Вогнерукий учив мене приборкувати вогонь. Він як Ґвін: кусає лише того, хто не вміє його схопити. Та якщо з ним обходитися правильно, то він буде слухняний. І Вогнерукий показував мені, як це робити. Якщо ми скористаємося вогнем тоді, коли треба, й там, де треба...

Чарівновустий нахилився, підняв суху гілочку й провів про ній долонею.

— Гаразд, ти випустиш вогонь на волю. Але як потім заженеш його назад? Дощу не було вже давно. Не встигнеш і оком кліпнути, як усі пагорби палатимуть.

Фарид стенув плечима:

— Тільки якщо не пощастить із вітром.

Але Чарівновустий похитав головою і рішуче промовив:

— Ні! З вогнем я гратимуся на цих пагорбах лише тоді, коли вже не знатиму кращої ради. А що, як сьогодні вночі нам спробувати пробратися в село? Може, пощастить прослизнути повз вартових. Може, вони погано знають один одного й приймуть мене за одного зі своїх. Адже один раз ми вже втекли від них. Може, щастя всміхнеться нам іще раз!

— Надто багато в тебе оцих “може”, — кинув Фарид.

— Я знаю! — зітхнув Чарівновустий. — Знаю.

ОТоіїрехеньщі для Ъасти

— Поглянь! — крикнула вона. — Я плюю на нього! Щоб йому добра не було! Як побачиш поміщика, скажи, що тут чув! Скажи, Дженнет Клустон тисяча двісті дев'ятнадцятий раз шле прокляття на його голову й на його будинок, клуню і конюшню, на слуг і гостей, на чоловіків, жінок, дівчат і дітей! Щоб їм усім добре не було!

Роберт А. Стівенсон. Украдений ґІ\

У-/еноліо досить було сказати вартовому за дверима кілька слів, і він переконав того, що йому потрібно негайно поговорити з Бастою. Брехати старий умів. З нічого він сплітав цілу історію швидше, ніж павук павутину.

— Чого тобі, старий? — запитав Баста, поставши у дверях. Він прихопив із собою олов’яного солдатика. — На ось, мала відьмочко! — І тицьнув солдатика в руку Меґі. — Я б викинув його у вогонь, але ж мене тут уже ніхто не слухає.

Почувши слово “вогонь”, олов’яний солдатик здригнувся, вуса в нього настовбурчились, а в очах промайнув такий відчай, що в Меґі аж боляче штрикнуло серце. Вона взяла беззахисного солдатика в долоні й почула, здалося їй, як у нього б’ється серце. Дівчинка пригадала кінець цієї казки: “І тоді олов’яний солдатик розтопивсь, і зостався від нього лише кавалочок олова. А другого дня служниця, коли вигрібала попіл, знайшла той кавалочок. Він обернувся на невеличке олов’яне серце”

— Це правда, тебе тут уже ніхто не слухається, мені теж так здається. — Феноліо дивився на Басту співчутливо, як батько на сина. Зрештою, у певному розумінні той і був його сином. — Саме з цього приводу я й хотів з тобою побалакати. — Він по-змовницькому стишив голос. — Хочу запропонувати тобі один гендель.

— Гендель? — Баста дивився на старого перелякано й бундючно воднораз.

— Атож, — тихенько підтвердив Феноліо. — Мені тут так нудно! Я ж бо, як ти влучно мене охрестив, писака. Мені, щоб жити, потрібен папір, як решті людей хліб, вино й таке інше. Принеси мені паперу, Басто, а я допоможу тобі одержати назад ключі. Ті самі, що їх відібрала в тебе Сорока.

Баста дістав ножа. Коли він, клацнувши, випустив лезо, олов’яний солдатик затремтів так, що випустив зі своїх маленьких рученят багнета.

— І як це ти зробиш? — поцікавився Баста, виколупуючи кінчиком ножа бруд із-під нігтів.

Феноліо нахилився йому до вуха:

— Я напишу тобі невеличке заклинання, яке накликає хворобу. Від нього Мортола на кілька тижнів зляже, і в тебе буде час довести Каприкорнові, що найкращий ключник — ти. Звісно, заклинання подіє не одразу, доведеться зачекати, та коли вже подіє, повір мені... — Феноліо багатозначно звів угору брови.

Однак Баста зневажливо поморщив носа:

— Я вже пробував: і павуками, й посоленою петрушкою. Ту стару каргу нічого не бере!

— Павуками?! Петрушкою?! — Феноліо тихенько захихотів. — Дурень ти, Басто, та й годі! Я ж бо кажу не про дитячі заклинання. Я кажу про заклинання писане, з літер. Більшої сили — і в добрі, й у злі — не має нічого, крім літер, повір мені. — Він перейшов на шепіт: — Я й тебе створив із літер, Басто! І тебе, й Каприкорна.

Баста просто-таки відсахнувся від старого. Страх і ненависть — як брат і сестра, і Меґі бачила на обличчі в Басти і те, й інше. Але помітила вона й ще дещо: Баста вірив Феноліо. Вірив кожнісінькому його слову.

— Ти відьмак! — видихнув він. — Ти й оця дівчинка! Обох вас треба спалити вкупі з отйми роз-триклятущими книжками! А заразом і її татуся! — І поквапно тричі сплюнув під ноги старому.

— Ага, спльовуєш?! І проти чого ж це допомагає? Проти пристріту? — глузував Феноліо. — А щодо спалювання, Басто, то це думка не дуже свіжа. А втім, великим мастаком на свіжі думки ти ніколи й не був. Ну, гаразд, то ми з тобою домовилися чи ні?

Баста витріщався на олов’яного солдатика, доки Меґі не сховала його за спину.

— Ну, добре, — нарешті буркнув він. — Але я щодня перевірятиму, що ти там нашкрябав, зрозумів?

“Цікаво, як ти це робитимеш? — подумала Меґі. — Адже в читанні ти — ні бе ні ме.

Баста глипнув на дівчлнку так, немовби підслухав її думки.

— Я знаю тут одну служницю, — промовив він. — Вона для мене читатиме. Тож не здумай викинути якого-небудь коника! Зрозумів?

— Авжеж! — Феноліо енергійно кивнув головою. — О, ще одне: мені не завадило б мати й ручку. Чорну, якщо можна.

ХУаста приніс ручку й цілий стос білого друкарського паперу. Феноліо з глибокодумною міною всівся за стіл, поклав перед собою аркуш паперу, згорнув його, а тоді ретельно розірвав на клаптики. На кожному написав по п’ять літер — однакових, закрутистих і нерозбірливих. Потому старанно позгортав усі цидулки, по одному разу сплюнув на кожну й подав Басті, пояснивши, де їх треба сховати:

— Три там, де вона спить, три — де їсть і три — де працює. Лише так через три дні й три ночі станеться те, чого ти бажаєш. Але якщо проклята знайде бодай одного папірця, чари відразу обернуться проти тебе.

— Тобто як? — Баста втупився в цидулки Феноліо, так ніби вони ось-ось мали накликати на нього чуму.

— Тільки ховай їх так, щоб вона не знайшла! — коротко відказав Феноліо й підштовхнув Басту до дверей.

— Але якщо твоє заклинання не подіє, старий, — пробурчав Баста, перше ніж причинити за собою двері, — то я розмалюю твою пику, як отому бруд-норукому!

І подався геть. А Феноліо, задоволено всміхаючись, прихилився до замкнених дверей.

— Але ж воно не подіє! — прошепотіла Меґі.

— То й що? Три дні — це таки цілих три дні! — відповів Феноліо, знов сідаючи за стіл. — Ля сподіваюся, що нам усі три й не знадобляться. Адже ми хочемо зірвати їм страту вже завтра ввечері, чи не так?

До самого вечора він або дивився непритомним поглядохм перед себе, або захоплено щось строчив на папері. Усе більше й більше білих аркушів укривав його розгонистий, поквапний почерк.

Меґі йому не заважала. Вона сиділа з олов'яним солдатиком край вікна, дивилась на пагорби й намагалася вгадати, де в тій гущавині з гілля та листя ховається Мо. Олов’яний солдатик сидів поруч, виставивши ногу, що не згиналася, і зляканими очима позирав на чужий йому світ. Може, він духмав про паперову танцівницю, в яку був по вуха закоханий, а хможе, й зовсім ні про що не думав. Бо не казав нічого.

(Розбурхані серед ночі



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 171; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.62.134 (0.042 с.)