Гло дати плоди. Але дерева здичавіли, А зехмля під нихми була всіяна плодахми, яких Ніхто не збирав, Бо люди вже давно покинули ці хмісця, щоб десь-інде знайти хоч трохи легше життя.

— Ховайтеся! — прохрипів Вогнерукий, пригинаючись разом з ФаридОхМ за однИхМ із розвалених хмурів. — Вони під'їздять!

Мо потяг Меґі під одне з найближчих дерев. Ко лючий густий чагарник, що ріс пОхМІж вузлуватИхМ КОрІННЯхМ, був досить високий, щоб сховати їх.

— А ЗхМІЇ?! — прошепотіла Елінор, трохи відстаючи.

— Для них тепер надто холодно! — так са_Амо пошепки відповів Вогнерукий зі своєї схованки. — Невже ви нічого не навчилися зі своїх велехмудрих книжок?

На язиці в Елінор уже крутилася відповідь, але Мо долонею затулив їй рота. Внизу під НИхМИ вигулькнула хмашина. Це був той са_Амий автофургон зі стоянки, з якого вибрався заспаний вартовий. Не збавляючи швидкості, фургон промчав повз те місце, де вони намагалися зіпхнути “комбі”, і зник за поворотом. Меґі з полегкістю зітхнула й уже хотіла була виткнути голову з колючого віття, але батько пригнув її вниз.

— Не поспішай! — прошепотів він і прислухався.

Такої тихої ночі в житті Меґі ще не було. Дівчинці

здавалося, ніби вона чує, як дихають дерева — і дерева, й трава, і сама ніч. \

Промені від фар ковзнули схилом сусіднього пагорба: два світляні пальці намацували собі дорогу в темряві. Та раптом ті пальці застигли на місці.

— Вони вертаються! — прошепотіла Елінор. — О Господи! Що ж тепер буде?

Вона поривалася випростатись, але Мо міцно тримав її.

— Ти що — збожеволіла?! — прошепотів він. — Дертися вище вже пізно. Вони нас помітять!

Мо мав рацію. Фургон уже швидко мчав назад. Меґі побачила, як він спинився за кілька кроків від того місця, де вони зіпхнули з дороги “комбі”. Вона почула, як різко повідчинялися дверцята, і з фургона вийшло двоє чоловіків. Обидва стояли до них спиною, та коли один із них обернувся, Меґі здалося, ніби вона впізнала Бастине обличчя, хоч насправді в такій темряві воно було лише світлою плямою.

— Он їхня машина! — вигукнув другий.

Пласконіс? Такий самий високий, широкоплечий.

— Перевір, чи немає їх усередині.

Так, то був Баста. Його голос Меґі впізнала б серед тисячі інших.

Пласконіс вайлувато, наче ведмідь, почав спускатися схилом униз. Меґі чула, як він проклинає шипи, колючки, пітьму й оцих розтриклятущих мерзотників, через яких мусив лазити тут серед ночі. Баста тим часом стояв на шосівці. Коли він черкнув запальничкою, щоб прикурити сигарету, на його обличчя лягли різкі чорні тіні. Світлі пасма диму попливли вгору, в їхній бік, і Меґі здалося, ніби вона відчула запах тютюну.

— їх тут немає! — крикнув Пласконіс від “ком-бі”. — Видко, далі подалися пішки. Чорт забирай, гадаєш, їх треба наздоганяти?

Баста ступив на узбіччя й зазирнув униз. Потому обернувся і обвів поглядом схил, де під боком у Мо причаїлася, тамуючи подих, Меґі.

— Далеко втекти вони ще не встигли, — сказав Баста. — Але в темряві напасти на їхній слід буде важко.

— Отож-бо. — Пласконіс, важко хекаючи, знову з’явився на шосівці. — Зрештою, ми не якісь там дикі індіанці, еге ж?

Баста нічого не відповідав. Він просто стояв, прислухався й потягував сигарету. Потім шепнув щось Пласконосові. Серце в Меґі ледь не завмерло.

Пласконіс насторожено роззирнувся.

— Ні, приведімо краще собак! — почула Меґі його голос. — Навіть якщо вони десь тут і сховалися, то звідки нам знати, де їх шукати — вгорі чи внизу.

Баста кинув погляд на дерева, затим на дорогу й розтоптав недокурок. Нарешті повернувся до фургона й дістав із нього дві рушниці.

— Спершу пошукаймо їх унизу, — сказав він і кинув Пласконосові одну з рушниць. — Тій товстулі легше спускатися, звісно ж, униз. — І, не сказавши більше жодного слова, зник у темряві.

Пласконіс із тугою зиркнув на фургон і, щось бурмочучи собі під ніс, почвалав за Бастою.

Щойно обидва зникли з очей, Вогнерукий випростався — нечутно, мов тінь, — і показав на вершину пагорба. Усі мовчки рушили вслід за ним; серце в Меґі, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Раз у раз оглядаючись, вони перебігали від дерева до дерева, від куща до куща. Щоразу, коли в когось під ногами хрускала гілочка^ Меґі злякано здригалася. Але Баста з Пласконосом, спускаючись схилом крізь чагарник, також здіймали, на щастя, неабиякий шум.

Невдовзі дороги вже не стало видно. Але страх не минав: а що, як Баста вернувся й тепер дереться за ними вгору? Та щоразу, коли втікачі спинялися й прислухались, вони чули тільки власне дихання.

— Скоро вони зрозуміють, що подалися не в той бік! — прошепотів нарешті Вогнерукий. — І тоді приведуть собак. Нам іще пощастило, що вони не взяли їх з собою відразу. Щоправда, великих надій Баста на них не покладає. І правильно робить. Бо я частенько підгодовував їх сиром. А від сиру нюх у собак притупляється. І все ж Баста по них таки поїде, тому що навіть він не любить повертатися до Каприкорна з поганою звісткою.

— Тоді нам треба поквапитись! — сказав Мо.

— І куди ж? — Елінор уже геть захекалась.

Вогнерукий почав роззиратися довкола. “Що він

шукає?” — подумала Меґі. Стояла така темінь, що дівчинка майже нічого не бачила.

— Треба йти на південь, — сказав Вогнерукий. — До узбережжя. Нам треба до людей, тільки це може нас урятувати. Там, унизу, ночі ясні й у диявола ніхто не вірить.

Фарид стояв поруч із Меґі й так напружено вдивлявся в ніч, немовби своїм поглядом міг наблизити світанок чи знайти в темряві людей, про яких казав Вогнерукий. Але в цій пітьмі не видно було жодного вогника, якщо не брати до уваги розсипів зірок, що холодним сяйвом мерехтіли далеко-високо на небокраї. На мить вони видалися Меґі очима зрадників, їй навіть причулося, ніби вони шепочуть: “Поглянь, Басто, он вони, внизу, під нами! Біжи сюди, хапай їх!”

Вони побрели далі, тримаючись одне одного, щоб не загубитися. Вогнерукий дістав із заплічника Ґвіна, взяв його на ланцюжок і пустив бігти поряд. Ґвінові це, схоже, не дуже подобалося. Вогнерукий мусив раз у раз витягувати його з кущів, куди куницю вабили спокусливі запахи, недоступні людському нюхові. Звірятко пирхало, невдоволено цявкало, напинало й кусало ланцюжка.

— Прокляття, колись я таки перечеплюся через цю малу бестію! — вилаялась Елінор. — Хоч би трохи пожаліла мої натруджені ноги! Хай там що, а я, коли дістанемось до людей, найму в готелі найкращий номер, який тільки можна винайняти за гроші, й покладу свої бідолашні ноги на велику м’яку подушку!

— Хіба в тебе ще лишилися гроші? — недовірливо запитав Мо. — У мене вони одразу все забрали.

— О, мого гаманця Баста згріб теж одразу, — промовила Елінор. — Але я — жінка обачлива. Кредитна картка у мене схована в надійному місці.

— Хіба є місця, надійно сховані від Басти? — Вогнерукий саме стягував Ґвіна з дерева.

— Ну, звісно, — відповіла Елінор. — Жоден чоловік не поривається обшукувати гладких старих жінок. У цьому моя перевага. Декотрі з моїх найцінніших книжок я врятувала саме завдяки...

Вона різко змовкла й закашлялася, коли її погляд упав на Меґі. Але дівчинка вдала, ніби останніх слів Елінор не розчула чи принаймні не зрозуміла, що та має на увазі.

— Не така вже ти й гладка! — промовила Меґі. — І щодо своєї старості теж,.мабуть, перебільшуєш.

Лишенько, як же боліли в неї ноги!

— О, вельми тобі вдячна, золотко! — відказала Елінор. — Я, либонь, викуплю тебе в батька, щоб ти разів зо три на день казала мені такі компліменти. Скільки ти за неї візьмеш, Мо?

— Треба поміркувати, — відповів Мо. — Три плитки шоколаду на день, згода?

Отак тихенько перемовляючись, вони продиралися крізь колюче хутро пагорбів. Не мало значення, про що балакати, тільки б якомога далі прогнати страх і втому, що свинцем наливала ноги. Втікачі простували все далі й далі, сподіваючись, що Вог-нерукий знає, куди їх веде. Меґі весь час трималася ближче до батька. Його спина бодай трохи захищала її від колючих гілок. Вони раз у раз чіплялися їй за одяг і дряпали обличчя, мов злі звірі з гострими, як голки, кігтями, що чигали на неї в темряві.

Згодом натрапили на стежку й далі пішли вже нею. Стежка була всіяна порожніми патронними гільзами — їх покидали мисливці, що приносили в цю тишу смерть. Іти втоптаною стежкою було, звичайно, легше, хоча Меґі від утоми все одно вже ледве переставляла ноги. Коли вона, засинаючи на ходу, вдруге перечепилася за п’яту Мо, той узяв її собі на спину й поніс, як не раз робив колись давно, коли вона не встигала за його довгими ногами. Тоді він називав її блошкою, дівчинкою-пір’їнкою або Дінь-Дінь — на честь феї з “Пітера Пена” Часом батько називав її так ще й досі.

Дівчинка стомлено схилила голову йому на плече й спробувала думати про Пітера Пена, а не про змій і не про людей з ножами. Але цього разу власна історія Меґі була надто реальна, щоб її могла витіснити придумана.

Фарид давно вже мовчав. Здебільшого він чвалав за Вогнеруким. Схоже, йому припав до вподоби Ґвін, і щоразу, коли ланцюжок куниці за щось зачіпався, Фарид поспішав визволити звірятко, навіть якщо воно шипіло на нього й намагалося хапнути його за пальці. Один раз Ґвін таки запустив зуби хлопчині у великий палець так глибоко, що пішла кров.

— То як, ти й досі гадаєш, що все це сон? — глузливо запитав Вогнерукий, коли Фарид заходився витирати кров.

Хлопчина розглядав укушеного пальця й нічого не відповідав. Нарешті висмоктав з ранки кров, сплюнув і промовив:

— А що ж іще?

Вогнерукий звів очі на Мо, але той, здавалося, був такий заглиблений у власні думки, що взагалі не помітив його погляду.

— А що, коли це просто нова історія? — запитав Вогнерукий.

— Нова історія? — засміявся Фарид. — Це мені подобається. Я завжди любив усілякі історії.

— Справді? І як же тобі подобається оця?

— Трохи забагато колючок. До того ж хотілося б, щоб уже світало. Але добре, що поки що мені не довелося працювати. А це вже непогано.

Меґі мимоволі всміхнулася.

Десь далеко скрикнув птах. Ґвін спинився і, принюхуючись, задер писок. Ніч належить розбійникам. І належала їм завжди. Удома, в затишку міцних стін і світла, про це швидко забуваєш. Ніч помагає мисливцям: під її прикриттям їм легше підкрадатися до здобичі, в темряві сліпої... Меґі пригадалися слова з однієї з її улюблених книжок: “Тому що в нічні години владарюють Ікло, Кіготь і Лапа”

Вона пригорнулась обличчям до батькового плеча. “Мабуть, тепер мені краще йти самій, — подумала вона. — Адже батько вже так довго несе мене...” І задрімала в нього на спині.

Баста

“Цей ліс, тепер такий мирний, колись, мабуть, сповнювали передсмертні крики", — подумав я. І в моїй уяві тоді постала така виразна картина, що ті крики я чую, здається, ще й досі.