Баста повернув голову в бік Елінор, так ніби почув її слова. Він зміряв жінку глузливим поглядохм і поцілував лезо свого ножа. Елінор змовкла, ніби проковтнувши язика. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Баста повернув голову в бік Елінор, так ніби почув її слова. Він зміряв жінку глузливим поглядохм і поцілував лезо свого ножа. Елінор змовкла, ніби проковтнувши язика.



Каприкорн дістав з кишені штанів білосніжну носову хустинку й заходився так ретельно витирати руки, ніби хотів стерти з них навіть згадку про “Чорнильне серце”

— Гаразд, із цим хми нарешті покінчили, — промовив він, кинувши останній погляд на попіл, з якого ще вився димок. Потім із самовдоволеною.міною піднявся сходами до крісла, що стояло замість вівтаря. Глибоко зітхнувши, вмостився на ясно-червоні подушки. — Вогнерукий, нехай Мортола на кухні полікує тобі руки! — наказав він знудженим голосом. — Бо без рук ти справді ні до чого не здатний.

Вогнерукий довго дивився на Мо, нарешті послухався наказу. Похнюпивши голову, невпевнено рушив повз Каприкорнових людей до виходу. Його шлях здавався безкінечно довгим. Коли Вогнерукий розчахнув двері, на коротку мить блиснуло сліпучо-яскраве сонячне світло. Потім двері за ним причинились, і Меґі, Мо й Елінор лишилися самі з Каприкорном та його людьми, із запахом бензину й горілого паперу.

— А тепер перейдімо до тебе, Чарівновустий! — сказав Каприкорн і випростав ноги, взуті в чорні черевики. Задоволено оглянувши лискучу шкіру, він змахнув з носака черевика обвуглений папір. — Досі я, Баста й цей сіромаха Вогнерукий були єдиним доказом того, що ти вмієш вичитувати з-поміж невеличких чорних літер просто-таки дивовижу. Сам ти, схоже, не дуже в захваті від свого хисту, якщо вірити твоїм словам. Але я їм, як уже й казав, не вірю. Навпаки, я гадаю, що ти — великий мастак у своєхму ділі, й жду не діждуся, коли ти нарешті надаси нам нові підтвердження свого мистецтва. Кокерелю! — Голос його лунав роздратовано. — Де той читець? Хіба я не казав привести його сюди?

Кокерель нервово посмикав свою цапину бороду й пробелькотів:

— Та він саме добирав книжки. Але зараз я його приведу. — І, поквапно вклонившись, закульгав з церкви.

Каприкорн задудонів пальцями по бильцю крісла.

— Ти, звісно, вже чув, що, поки ти так спритно переховувався від мене, я мусив удаватися до послуг іншого читця, — звернувся він до Мо. — Я знайшов його п’ять років тому. Але він страшенний халтурник. Ти лишень поглянь на обличчя Пласконоса.

Пласконіс, коли всі погляди звернулися в його бік, знічено похнюпив голову.

— І те, що Кокерель накульгує, — справа теж його рук, — вів далі Каприкорн. — А побачив би ти дівчат, яких він повичитував мені зі своїх книжок! Такі й у лиховісному сні неТірисняться! Кінець кінцем я звелів йому читати вголос лише задля того, щоб потішитися його виродками, а людей собі я вишукую в цьому світі. Просто беру їх на службу, поки вони ще молоді. Майже в кожному селі є хлопчик-сирота, який любить гратися з вогнем. — Усміхаючись, він задоволено розглядав свої нігті. — Я дав завдання читцеві підібрати для тебе кілька добрих книжок. На книжках цей бідолаха таки знається, він живе в них, мов один з отих блідих черв’яків, які живляться папером.

— Он як?! І що ж я маю вичитати тобі з його книжок? — У голосі Мо вчувалася гіркота. — Кілька чудовиськ, кілька недолюдків на додачу до оцих?.. — Він кивнув головою в бік Басти.

— Заради Бога, не підказуй йому таких ідей! — прошепотіла Елінор, кинувши стривожений погляд на Каприкорна.

Але той лише струснув зі штанів рештки попелу й усміхнувся.

— Ні, дякую, Чарівновустий, — промовив він. — Людей у мене досить. А щодо чудовиськ, то до них ми повернемося, можливо, згодом. Досі нам цілком вистачало собак, що їх видресирував Баста, а також змій, які водяться в цих місцях. З них виходять чудові смертельні подарунки. Ні, Чарівновустий, сьогодні я хочу випробувати твоє мистецтво лише на одне: на золото. Я безнадійно жадібний до грошей. Мої люди справді докладають усіх зусиль, аби витиснути з цієї.місцевості все, що можна.

Почувши ці Каприкорнові слова, Баста любовно погладив свого ножа.

— Але цього замало, щоб скупити всі прекрасні речі, які тільки є у вашому безмежному світі, — провадив Каприкорн. — У ньохму так багато сторінок, Чарівновустий, так безмежно багато сторінок!.. І на кожній мені страшенно хочеться лишити своє і.м’я!

— І якихми ж літерахми ти маєш нахМІр його писати? — поцікавився Мо. — Чи, може, Баста вирізати-хме його на папері ножем?

— Ні, Баста писати не в.міє, — незворушно відповів Каприкорн. — 3.моїх людей ніхто не віуііє ні читати, ні писати. Я їм заборонив. Лише я навчився цього в однієї з моїх служниць. Повір, я навіть «маю змогу позначити цей світ своєю печаткою! А коли хМені треба що-небудь написати, за.мене це робить мій читець.

Церковні двері відчинилися, немовби за ними Кокерель тільки й очікував на ці слова. Чоловік, якого він привів, увібгав голову в плечі й ступав за своїм супутником, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Він був невеличкий, худенький і аж ніяк не старший від Мо, але горбився, мов старий дід, і, коли йшов, розхмахував рукахми й ногами так, ніби не знав, що з ними робити. Він був в окулярах, які, не спиняючись, раз у раз нервово поправляв; оправа на переніссі була обмотана скотчем (.мабуть, вона та*м уже не раз лахМалася). Лівою рукою чоловік притискав до грудей стос книжок так міцно, немовби вони оберігали його від поглядів, спрямованих на нього зусібіч, а також від цього лиховісного місця, куди його привели силоміць. }

Коли ці двоє нарешті дісталися до сходів, Ко-керель штурхонув свого підопічного ліктем під бік, і той так поквапно вклонився, що дві книжки випали в нього на підлогу. Він хутко підхопив їх і вклонився перед Каприкорном ще раз.

— Ми вже чекаємо на тебе, Даріусе! — сказав Каприкорн. — Сподіваюся, ти знайшов те, що я тобі загадав?

— Авжеж, авжеж! — пробелькотів Даріус, звівши на Мо майже святобливий погляд. — Це він?

— Так. Покажи йому книжки, які ти дібрав.

Даріус кивнув головою і знов уклонився — цього разу в бік Мо.

— Усе це — історії, в яких ідеться про великі скарби, — забелькотів він. — Познаходити їх було не так легко, як я собі гадав. Зрештою... — в його голосі пролунав легенький, ледве відчутний докір,

— в цьому селі книжок не дуже багато, і хоч скільки я нагадую, нових мені не приносять, а якщо й приносять, то вони ні на що не придатні. Одне слово... ось вони. Гадаю, моїм вибором ти будеш усе ж таки задоволений. — Він став перед Мо навколішки й заходився розкладати книжки на кам’яних плитах — одну побіля одної, щоб Мо міг прочитати всі назви.

Уже від першої в Меґі защеміло серце. “Острів скарбів”. Вона стривожено перевела погляд на батька. “Тільки не це! — промайнуло в неї. — Тільки не це, Мо!” Але батько вже тримав у руках іншу книжку — “Тисяча і одна ніч”

— Гадаю, це те, що треба, — промовив він. — Тут неодмінно буде багато золота. Але кажу тобі ще раз: я не знаю, що з цього вийде. Коли я щось задумаю, мені те не вдається. Я знаю, ви тут усі маєте мене за чародія, але я — не чародій. Усі чари — у книжках, а як вони діють, я знаю не більше, ніж ти чи будь-хто з твоїх людей.

Каприкорн відкинувся в кріслі й без будь-якого виразу на обличчі подивися на Мо.

— Скільки ще ти торочитимеш мені свою казочку, Чарівновустий? — знуджено промовив він. — Тороч мені про це скільки завгодно, а я все одно не повірю. У світі, двері до якого сьогодні ми остаточно зачинили, я іноді мав справу з чародіями й чаклунками, і мені дуже часто доводилося воювати з їхньою впертістю. Баста вже досить переконливо показав тобі, як ми зазвичай ламаємо впертість. Але в твоєму випадку вдаватися до таких болісних методів, гадаю, не доведеться. Тим більше тепер, коли в нас гостює твоя донька. — І Каприкорн кинув короткий погляд на Басту.

Мо хотів був утримати Меґі, але Баста виявився спритнішим. Він потяг дівчинку до себе й схопив її ззаду за шию.

— Від сьогодні, Чарівновустий, — повів далі Каприкорн, і голос його лунав так само байдуже, ніби він говорив про погоду, — Баста стане особистою тінню твоєї доньки. Це надійно вбереже її від змій та кусючих собак, але аж ніяк, звісно, не від самого Басти, який буде з нею люб’язний лише доти, доки я йому про це казатиму. А це, знову ж таки, залежатиме від того, наскільки я буду задоволений твоїми послугами. Чи зрозуміло я висловивсь?

Мо звів погляд на Каприкорна, потім на Меґі. Дівчинка докладала всіх зусиль, щоб не мати наляканого вигляду. Нехай Мо переконається, що за неї тривожитися не треба, — зрештою, брехати вона завжди вміла куди краще, ніж він. Але цього разу в її брехню батько не повірив. Він знав, що її страх анітрохи не менший від того, який вона прочитала в його очах.

“А може, все оце — також лише кимось записана історія? — у відчаї подумала Меґі. — І зараз хто-небудь згорне книжку, тому що ця історія просто надто страшна й огидна, і ми з Мо знов опинимося у себе вдома, і я запарю йому каву...” Вона щосили заплющила очі, немовби так можна було обернути цю думку на реальність, та коли розімкнула повіки, Баста все ще стояв позаду, а Пласконіс потирав свого приплюснутого носа й поглядав на Каприкорна очима відданого собаки.

— Гаразд, — нарешті стомленим голосом порушив тишу Мо. — Я тобі читатиму вголос. Але Меґі з Елінор щоб не слухали.

Меґі добре знала, про що подумав батько. Він подумав про матір і про те, хто може зникнути цього разу.

— Ще чого! Вони, певна річ, залишаться тут. — Голос у Каприкорна лунав уже не так байдуже. — І ти почнеш негайно, поки ота книжка у тебе в руках не розсипалася на порох.

На мить Мо заплющив очі.

— Гаразд, тільки нехай Баста сховає ножа, — хрипко промовив він. — Якщо він хоч пальцем зачепить Меґі чи Елінор, то, присягаюся тобі, своїм читанням я напущу на тебе й твоїх людей чуму.

Кокерель злякано глипнув на Мо, і навіть на Бастиному обличчі промайнула тінь. Але Капри-корн лише засміявся й сказав:

— Дозволь тобі нагадати, Чарівновустий, що чума — заразна хвороба. І маленьких дівчаток вона також не обминає. Отож кинь свої пусті погрози й починай читати. Негайно ж. А для початку я хочу послухати що-небудь з оцієї книжки!

І показав на ту, яку Мо щойно відклав убік.

Це був “Острів скарбів”

Чарівновустий

Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів звернулися до мене з проханням описати історію Острова скарбів — усе від початку до кінця, не замовчуючи нічого, крім географічного положення самого острова. І ось нинішнього, 17.. року, я беру в руку перо й повертаюся думками до тих часів, коли мій батько мав шинок “Адмірал Бенбов” і в тому шинку поселився засмаглий старий моряк з рубцем на шиї від шаблі.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 190; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.200.23.133 (0.016 с.)