Роберт А. Стівенсон. Дивний випадок із доктором джекілом і містером гайдом

0^еноАІо все писав і писав, але аркушів, які він ховав під матрацом, не додавалося. Він раз у раз

діставав їх, щось там виправляв, рвав один аркуш і клав натомість інший. Меґі чула, як він тихенько бурчав собі під ніс:

— Ні, ні, ні! Це не те, поки що не те!

— За кілька годин стемніє, — стурбовано промовила нарешті вона. — А якщо ти не встигнеш?

— Та я вже встиг! — роздратовано кинув Фено-ліо. — Я вже десять разів устиг. Але я не задоволений тим, що зробив. — Він стишив голос і зашепотів: — Тут стільки запитань! А що, коли ҐІривид, порішивши Каприкорна, посуне на тебе, чи на мене, чи ще на кого-небудь із в’язнів? А крім того, невже немає іншої ради, ніж убити Каприкорна? А як бути потім з його людьми? Що я робитиму з ними?

— Ай справді... То нехай Привид порішить їх усіх! — прошепотіла у відповідь Меґі. — А то як же ми врятуємо маму й вирвемося звідси додому?!

Феноліо ці слова не сподобалися.

— Господи, яка ж ти жорстока! — стиха промовив Феноліо. — Всіх порішити! Хіба ти не бачила, що декотрі з них — ще просто хлопчики?! — Він похитав головою. — Ні, я, зрештою, не вбивця, я — письменник! Гадаю, мені все ж таки спаде на думку якась безкровна розв’язка.

І він знов заходився писати, перекреслювати й писати заново... Тим часом сонце за вікном опускалося все нижче й нижче, поки його проміння взяло вершини пагорбів у золоту облямівку.

Щоразу, коли в коридорі лунали кроки, Феноліо ховав списані білі аркуші під матрац. Але поглянути, що цей старий чоловік так невтомно строчить, зрештою ніхто й не прийшов. Адже Баста сидів у склепі.

А ось до вартових, які цього дня знуджено стовбичили у них під дверима, навідувалися частенько. Очевидно, повитріщатися на страту сюди поз’їжджалися й ті Каприкорнові люди, котрі несли службу й далеко за селом. Меґі припадала вухом до дверей і прислухалася до їхніх розмов. Голоси лунали збуджено, часто вибухав сміх. Усі наперед тішилися тим, що їх очікувало. До Басти співчуття ніхто, схоже, не мав. Навпаки, те, що ввечері страчуватимуть колишнього Каприкорнового улюбленця, надавало майбутньому видовищу ще більшої привабливості. Звичайно, розмовляли й про саму Меґі. Її називали малою відьмочкою, чаклункою, і, здається, не всі вірили в її чудодійний хист.

А про майбутнього Бастиного ката Меґі не довідалась нічого нового, крім того, що їй уже розповідав Феноліо й що вона запам’ятала з книжки, яку їй давала читати Сорока. Це було не багато, проте щоразу, коли голоси за дверима згадували про нього, дівчинка чула в них святобливий трепет і страх. Привида знали не всі, а лише ті, хто вийшов, як і Каприкорн, із книжки Феноліо. Зате чули про нього запевне уже всі й у найчорніших тонах уявляли собі, як він розправлятиметься з в’язнями. Про те, як саме він укорочує життя своїм жертвам, одностайної думки не було, але припущення, які долинали до Меґі, з наближенням вечора ставали чимдалі страшніші. Зрештою вона вже просто не могла їх чути й сіла під вікном, затиснувши руками вуха.

О шостій вечора — на церковній дзвіниці саме почав бити годинник — Феноліо раптом відклав ручку й задоволено перебіг очима написане.

— Готово! — прошепотів він. — Це те, що треба. Так і залишимо. Усе буде просто блискуче! — Він нетерпляче підкликав до себе Меґі й тицьнув їй у руки аркуша. — Читай! — Із осторогою позирнув на двері.

У коридорі Пласконіс саме хвалився, як вони отруїли в якогось селянина припаси оливкової олії.

— Це все? — Меґі недовірливо дивилася на один-єдиний списаний аркуш.

— Ну, звісно! Ось побачиш, більше й не треба. Головне — знайти потрібні слова. Та читай уже!

Меґі послухалась.

За дверима стояв регіт, і Меґі було важко зосередитися на тому, що написав Феноліо. Нарешті вона зібралася з думками. Та не встигла дівчинка дочитати й першого речення, як у коридорі зненацька запала мертва тиша й пролунав голос Сороки:

— Що це ви тут улаштували — посиденьки?!

Феноліо поквапно вихопив у Меґі дорогоцінного

аркуша й сховав під матрац. Він саме обсмикував простирадло, коли двері розчинилися й Сорока переступила поріг.

— Це тобі вечеря, — звернулася вона до Меґі, ставлячи на стіл тарілку, в якій парувала гаряча страва.

— А мені? — зумисне бадьорим голосом поцікавився Феноліо.

Коли він ховав аркуша, матрац трохи з’їхав набік,

і тепер старий заступив собою ліжко, щоб Мортола нічого не помітила. На щастя, вона на нього навіть не глянула. Меґі вже збагнула, що ця жінка вважала Феноліо просто пустомолотом, та ще й, мабуть, злилася, що Каприкорн не поділяв її думки.

— їж усе сама! — наказала вона Меґі. — А тоді переодягнешся. Оце ганчір’я на тобі зашкарубло від бруду, на нього гидко дивитись!

Вона підкликала служницю, яку привела з собою. Це була зовсім молоденька дівчина, років на чотири-п’ять старша за Меґі. Чутка про те, що мала полонянка — справжня відьмочка, докотилися, мабуть, і до неї. Тримаючи на руці сніжно-білу сукню, служниця, прослизнула повз Меґі, намагаючись не дивитися на неї, і почепила сукню на дверцята шафи.

— Я цього не вдягну! — вигукнула Меґі. — Я вдягну ось це. — Вона стягла з ліжка батьків светр.

Але Мортола вихопила светра з її рук і сказала:

— Не мели дурниць! Щоб Каприкорн подумав, буцімто ми нацупили на тебе мішка?! Це він вибрав для тебе сукню, і ти її вдягнеш. Або зробиш це сама, або тебе запхаємо в неї ми. Я прийду по тебе, щойно стемніє. Умийся й причешися. У тебе вигляд, як у бездомної кішки.

Служниця знов з осторогою прослизнула повз Меґі, немов боялася об неї обпектися. Сорока нетерпляче випхала дівчину за двері й поквапно вийшла вслід.

— Причини за мною! — кинула вона Пласконо-сові. — І порозганяй звідси своїх приятелів! Ти повинен стояти на варті, а не правити теревені!

Пласконіс знуджено рушив до дверей. Меґі бачила, як він, перше ніж причинити їх, зробив за спиною в Мортоли гримасу.

Меґі підійшла до сукні й провела рукою по білій тканині.

— Біла! — промурмотіла вона. — А я не люблю вбиратися в біле. Пси смерті теж білі. Мо розповідав мені про них казку.

— Атож, червоноокі пси смерті — білі. — Феноліо став позад неї. — І привиди білі. А давнім богам, що прагли крові, приносили в жертву лише білих тварин, бо невинна кров їм нібито краще смакує. Та ні, ні! — похопився він, помітивши переляканий погляд Меґі. — Повір мені, Каприкорн про таке, певна річ, і не думав, коли посилав тобі цю сукню. Та й звідки йому знати ці казки? Білий — це ще й колір початку і кінця. І ми з тобою, — він стишив голос, — подбаємо про те, щоб він означав кінець Каприкорна, а не наш із тобою.

Він обережно підвів Меґі до столу й посадив на стілець. Вона відчула запах смаженого.м’яса.

— Що це за м’ясо? — запитала дівчинка.

— Схоже на телятину. А що таке?

Меґі відсунула тарілку.

— Я не голодна, — пробурмотіла вона.

— А знаєш, Меґі, — промовив Феноліо, — гадаю, наступну історію я маю написати про тебе — про те, як ти всіх нас урятуєш. І то самим лише голосом! Я певен, історія вийде дуже цікава.

— Але вона завершиться теж добре?

Меґі виглянула у вікно. Ще година-дві, й стемніє. А що, коли на свято прийде й Мо, коли він ще раз спробує її визволити? Але ж він нічого не знає про їхній з Феноліо план! Що, коли чорні куртки знов у нього стрілятимуть? А якщо минулої ночі вони в нього все ж таки вцілили?..

Меґі сперлася ліктями на стіл і обхопила долонями обличчя.

Згодом вона відчула, що Феноліо гладить її по голові.

— Усе буде добре, Меґі! — прошепотів він. — Повір мені, всі мої історії закінчуються добре. Якщо я цього хочу.

— У цієї сукні такі вузькі рукава! — ледве чутно промовила дівчинка. — Як я дістану звідти аркуша, щоб Сорока не помітила?

— Я відверну її увагу. Покладися на мене.

— А решта? Адже вони побачать!

— Пусте. У тебе все вийде. — Феноліо підвів їй за підборіддя голову. — Усе буде добре, Меґі! — промовив він ще раз, утираючи їй пальцем зі щоки сльозу. — Ти не сама, навіть якщо там тобі, можливо, так і здаватиметься. З тобою тут я, і Вогнерукий теж десь неподалік. Повір мені, я його знаю, як самого себе, він прийде вже хоч би задля того, щоб побачити книжку й при нагоді забрати її. А крім того, на світі є ж іще й твій батько, і отой хлопчина, який так закохано задивлявся на тебе — тоді, на майдані перед пам’ятником, коли я зустрів Вогнерукого.

— Облиш! — Меґі штовхнула його ліктем під бік, але не стрималась і мимоволі всміхнулася, хоча сльози все ще застилали їй усе: стіл, власні руки й зморшкувате обличчя Феноліо. їй здавалося, що за останні тижні вона наплакалася до кінця життя.

— Чому? Він славний хлопчина. Я б, не задумуючись, замовив за нього слівце твоєму батькові.

— Припини, кажу!

— Тільки якщо ти хоч трохи поїси. — Феноліо підсунув до неї тарілку. — І ота ваша приятелька, як там її?..

— Елінор.

Меґі поклала до рота оливку й гризла її доти, поки від неї лишилася сама кісточка.

— От-от. Може, й вона переховується десь неподалік, разом з твоїм батьком. Господи, як добре подумати, то виходить, що нас майже більше, ніж їх!

Меґі мало не вдавилася кісточкою від оливки. А Феноліо самовдоволено всміхався.

Коли Мо щастило її розсмішити, він щоразу зводив угору брови й робив таку здивовану, таку поважну міну, немовби хоч убий не міг збагнути, чого це вона сміється. Меґі раптом так виразно побачила перед собою його обличчя, що ледве стрималась, аби не простягти руку...

— Скоро побачиш батька! — прошепотів Феноліо. — І розкажеш йому, що зовсім випадково знайшла матір і врятувала її від Каприкорна. Адже це щось та значить, чи не так?

Меґі лише кивнула головою.

Комірець і рукава кусалися. З вигляду це була сукня не дитяча, а скоріше доросла, ще й трохи завелика на Меґі. Ступивши в ній кілька кроків, вона зашпорталася в подолі. Рукава були вузькі, однак аркуш паперу, тоненький, мов крильце бабки, вона легко стромила під один із них. Потім Меґі трохи ще потренувалася: стромила — витягла, стромила — витягла. Нарешті'лишила аркуша в рукаві. Папір, як вона підносила руку чи ворушила пальцями, трохи шарудів.

^ли Сорока прийшла по Меґі, над дзвіницею вже завис місяць, накинувши своє бліде сяйво, ніби вуаль, на обличчя ночі.

— Ти не причесалася! — сердито кинула Сорока.

Цього разу з нею була інша служниця — приземкувата жінка з червоним обличчям і такими самими червоними руками, яка вочевидь не боялася відьмацької сили Меґі. Жінка так рішуче запустила гребінця в коси дівчинці, що та мало не скрикнула.

— А черевички?! — вигукнула Сорока, побачивши босі ноги Меґі, що виглядали з-під сукні. — Невже ніхто не подумав про черевички?

— Вона може спокійно взути он ті. — Служниця показала на стоптані кросівки Меґі. — Сукня довга, ніхто нічого й не помітить. А крім того, хіба відьми завше ходять не босі?

Сорока зміряла служницю таким поглядом, що та відразу проковтнула язика.

— Авжеж! — вигукнув Феноліо, який увесь цей час насмішкувато спостерігав, як дві жінки вбирають дівчинку. — Саме так вони й ходять. Завжди босі. А чи не треба з такої врочистої нагоди перевдягтися, власне, й мені? Що зазвичай вдягають на страту? Адже я, сподіваюся, сидітиму поруч із самим Каприкорном?

Сорока випнула підборіддя. Воно було в неї таке маленьке й м’якеньке, немовби його взяли з іншого, не такого злого обличчя.

— Ти можеш лишатися, в чому є, — відповіла вона, втикаючи в коси Меґі шпильку, оздоблену перлами. — В’язням перевдягатися не треба. — З її голосу гіркою отрутою бризкала насмішка.

— В’язням? Як це розуміти? — Феноліо відсунув від столу свого стільця.

— Авжеж, в’язням. А то ж кому? — Сорока відступила назад і, ніби прицінюючись, оглянула Меґі. — Наче непогано, — промовила нарешті. — Дивно, але отак, з розпущеними косами, вона мені когось нагадує...

Меґі хутко опустила голову, а Феноліо, щоб Сорока не встигла замислитись над своїми спостереженнями, поквапився привернути її увагу до себе.

— Але я, ласкава пані, не звичайний в’язень і хочу, щоб у нас щодо цього не було непорозуміння! — роздратовано вигукнув він. — Якби не я, нічого цього взагалі не було б, зокрема й вашої — не скажу, що дуже приємної, — особи!

Сорока востаннє зміряла його зневажливим поглядом і взяла Меґі за руку — на щастя, не за ту, де під рукавом був схований дорогоцінний аркуш Феноліо.

— Як настане час, по тебе прийде вартовий, — кинула вона через плече, ведучи Меґі до дверей.

— Не забувай, що тобі казав батько! — крикнув Феноліо вслід дівчинці, коли та була вже в коридорі. — Слова оживатимуть лише тоді, коли їхній смак відчуватимеш на язиці!

Сорока підштовхнула Меґі в спину й кинула:

— Іди вже, йди! — І причинила за собою двері.

(Вогонь

Але цієї миті Багіра підхопилася на ноги й вигукнула:

— Ні! Я знаю! Біжи скоріше в долину, до людських осель, і роздобудь там трохи Червоної Квітки. Тоді, як настане час, матимеш дужчого товариша за мене, й за Балу, й за будь-якого з вовків Зграї, котрі тебе люблять. Тільки роздобудь Червону Квітку!