Міхаель енде. Джим ґудзик і лукас-ма-шиніст

(^огнерукий гадав, що Каприкорн залишить їх із Резою гойдатися в цих клятих сітях до самої страти. Але вони просиділи в них тільки одну-однісіньку, зате безкінечно довгу ніч. Уранці, щойно на червоних церковних стінах заграли перші сонячні відблиски, Баста звелів опустити обох униз. Кілька жахливих*секунд Вогнерукий думав, що Каприкорн усе ж таки вирішив позбутися їх якомога швидше й непохмітніше, і, коли нарешті відчув під ногами тверду підлогу, не хМІг збагнути, чому в нього трехмтять коліна — зі страху чи після ночі, проведеної в сіті. Так чи так, а він ледве тримався на ногах.

Х/ід страху його одразу звільнив Баста, хоча такого наміру той, певна річ, і не мав.

— Якби моя воля, я б залюбки лишив тебе погойдатися там іще трохи, — сказав він, поки чорні куртки витягували Вогнерукого з сіті. — Але Ка-прикорн вирішив зачинити вас на куценьку решту вашого нікчемного життя до склепу.

У Вогнерукого враз відлягло від душі, і він ледве стримався, щоб не показати цього. Отже, смерть усе ж таки на кілька кроків відступила.

— Каприкорнові, мабуть, не дає спокою те, що хтось постійно чує, як він обговорює з вами свої мерзенні плани, — сказав Вогнерукий. — Чи, може, він просто воліє, щоб ми дійшли до місця страти власними ногами?

Ще одна ніч у сіті, й Вогнерукий узагалі забув би, що має ноги. Уже після першої ночі всі кістки в нього боліли так, що він, коли Баста повів їх із Резою вниз, до склепу, переставляв ноги, мов старий дід. На сходах Реза кілька разів перечепилася; вона, схоже, почувалася ще гірше, але не вронила жодного звуку. А коли послизнулася на східці й Баста підхопив її під руку, вона тієї ж миті випручалась і зміряла його таким крижаним поглядом, що він одразу її пустив.

У склепі під церквою було вогко й холодно навіть у такі дні, як оцей, коли від сонця плавилася черепиця на дахах. В утробі старої церкви пахло пліснявою, мишаками й ще чимось таким, про що Вогнерукий навіть не хотів замислюватись. Каприкорн, переїхавши до цього покинутого села, відразу наказав поставити ґрати на всіх тісних комірчинах, де в кам’яних саркофагах спочивали вічнИхМ сном давно забуті священики. “Саркофаги — найкраща постіль для приречених на смерть!” — кинув тоді він, засміявшись. Гумор у нього був завжди дуже своєрідний.

Унизу, на останніх східцях, Баста нетерпляче підштовхнув їх. Він квапився скоріше вибратись на денне світло, якомога далі від покійників та їхніх духів. Коли він чіпляв на гачок ліхтаря й відчиняв ґрати першої камери, в нього тремтіли руки. Електрики тут не було. Як і опалення та інших досягнень цивілізації — лише мовчазні саркофаги та миші, що сновигали серед потрісканого каміння.

— А ти б не хотів скласти нам товариство? — запитав Вогнерукий, коли Баста увіпхнув їх до камери.

Стояти на повен зріст під цими давніми склепіннями було важко, і їм довелося попригинатись.

— Тут непогане місце, щоб розповідати історії про привидів. Я, до речі, знаю кілька новеньких.

Баста загарчав, як собака.

— Для тебе, лайнорукий, домовина не знадобиться! — сказав він, замикаючи за собою ґрати.

— Та вже ж! Якщо й знадобиться, то, може, урна чи слоїк з-під варення, але аж ніяк не домовина. — Вогнерукий відступив на крок від ґрат — сюди Баста своїм ножем не дістав би. — А в тебе, бачу, новий амулет! — гукнув він. (Баста вже.майже дійшов до сходів.) — Знову кроляча лапка, еге ж? Хіба я тобі не казав, що така штука приваблює Білих Жінок? У нашому колишньому світі їх було добре видно, а тут, на жаль, ні. Але вони є, звісно, й тут — перешіптуються, ворушать крижаними пальцями...

Баста стояв на сходах, стискаючи кулаки й не обертаючись до Вогнерукого. Той щоразу дивом дивувався, як легко, всього-на-всього кількома словами можна було налякати цього чоловіка.

— Чи ти ще не забув, як вони підкрадаються до своєї жертви? — стиха провадив Вогнерукий. — Вони шепочуть твоє ім’я: “Басто-о-о!” Тебе обдає морозом, а тоді...

— Скоро вони прошепотять і твоє ім’я, брудно-рукий! — тремтячим голосом урвав його Баста. — Лише твоє! — І заквапився сходами вгору так, немовби його вже наздоганяли Білі Жінки.

Його кроки стихли, й Вогнерукий зостався сам — з тишею, зі смертю і з Резою. Крім них, інших в’язнів тут, схоже, не було. Іноді Каприкорн замикав тут якого-небудь сіромаху, щоб нагнати йому страху, але здебільшого ті, що попадали сюди й лишали на саркофагах свої імена, однієї з темних ночей зникали, і ніхто їх уже ніколи не бачив.

Однак їхнє прощання з цим світом мало стати куди урочистішим.

“Це буде моя остання, сказати б, вистава, — міркував Вогнерукий. — Можливо, потім виявиться, що все, чого я тут зазнав, був лише поганий сон, і мені довелося померти для того, щоб опинитися вдома? Приємна думка”. Атож, якби ж тільки він міг у це повірити!

Реза сіла на саркофаг. Це була проста кам’яна домовина. Віко потріскалося, й ім’я, що колись,.мабуть, стояло на ньому, прочитати вже не можна було. Сусідство з покійниками Резу, схоже, зовсім не лякало.

Інша справа — Вогнерукий. Духів і Білих Жінок він, на відміну від Басти, не боявся. Якби тут раптом з’явилася одна з них, він люб’язно привітався б з нею. Але він боявся смерті. У цьому підземеллі він немовби чув її подих — такий глибокий, що для нього самого вже просто не лишалося повітря. А на грудях у нього ніби сидів великий огидний звір. Навіть у сіті там, нагорі, він почувався, мабуть, не так зле, як тут. Принаймні там було чим дихати.

Він бачив, що Реза стежить за ним поглядом. Вона на мигах підкликала його до себе й поплескала долонею по віку саркофага. Повагавшись, Вогнерукий сів поруч. Вона сягнула рукою до кишені сукні, дістала свічку й запитливо показала йому. Він не стримав усмішки. Ну, звісно, сірники в нього знайдуться. Адже приховати від Басти й решти отих йолопів кілька сірників — це ж просто дитяча забавка.

Коли свічка заблимала, Реза крапнула трохи розтопленого воску на саркофаг і поставила туди свічку. Вона любила свічки й камінчики. І те й те завжди носила в кишенях. І ще дещо. Але сьогодні вона запалила свічку, мабуть, лише задля нього, бо знала, як він любить вогонь.

— Мені шкода, що так сталося, — сказав він, підставляючи пальця під яскравий пломінець. — Я мав би шукати книжку сам. Пробач мені.

Реза затулила йому' долонею рота. Мабуть, це мало означати, що прощати їй нічого. Така мила, німа брехня... Потім вона відняла руку, і Вогнерукий прокашлявся.

— Ти її... так і не знайшла, еге ж?

Щоправда, це вже не мало ніякого значення, однак йому просто хотілося знати.

Реза похитала головою і скрушно знизала плечима.

— Що ж, я так і думав, — зітхнув він.

Тиша була жахлива, жахливіша від тисячі голосів.

— Розкажи мені що-небудь, Резо! — тихо озвався він, присовуючись до неї ближче. “Прошу тебе! — додав подумки. — Прожени мій страх. Він стискає мені груди. Перенеси нас куди-небудь, до якогось не такого похмурого місця!”

Реза це вміла. Вона знала безкінечно багато історій, але ніколи не казала йому, звідки. Та він здогадувався про це, звісно, й сам. Вогнерукий добре знав, хто читав колись їй ті історії, й одразу впізнав її, вперше побачивши в Каприкорновому будинку. Адже Чарівновустий не раз показував йому ЇЇ знімок.

Реза дістала зі своїх бездонних кишень клаптик паперу. У неї були там не лише свічки та камінчики. Вогнерукий завжди носив із собою що-небудь для того, щоб розпалити вогонь, а Реза — папір і олівець, цю свою, як вона сама її називала, дерев’яну мову. Недогарок свічки, недогризок олівця, заяложений клаптик паперу — такі речі в Каприкорнових людей, схоже, не викликали підозри, і їх у неї не відбирали.

Розповідаючи одну зі своїх історій, Реза інколи писала тільки половину речення, завершувати його мав сам Вогнерукий. Так справа посувалася швидше, а сама історія іноді набувала несподіваних поворотів. Проте цього разу Реза не хотіла розповідати нічого, хоч послухати що-небудь Вогнерукому було потрібно, як ніколи.

“Хто ця дівчинка?” — написала Реза.

Ну, звісно, Меґі. Чи, може, збрехати їй? А чом би й ні? Але він не збрехав, сам не знаючи чому.

— Це донька Чарівновустого.

“Скільки їй років?”

— Здається, дванадцять.

Відповідь задовольнила Резу. Він побачив це по її очах. То були очі Меґі. Хіба що трохи стомлені.

— Який із себе Чаріноустий? Здається, ти про це вже якось питала. Таких рубців, як у мене, в нього немає.

Він спробував усміхнутись, та Реза лишалась серйозною. Полум’я свічки кидало на її обличчя мерехтливі відблиски. “Його обличчя ти знаєш краще, ніж моє”, — подумав Вогнерукий. — Але про це я тобі не скажу. Він забрав у мене цілий світ, то чом би мені не забрати в нього жінку?”

Вона підвелася й трохи піднесла руку над головою.

— Так, він високий. Вищий за мене й вищий за тебе.

Що завадило йому збрехати?

— Так, чуб у нього темний, але зараз я не хочу розмовляти про нього! — Вогнерукий сам чув, що голос у нього роздратований. — Прошу тебе! — Він узяв її за руку й знов посадив поруч. — Краще розкажи мені яку-небудь історію. Свічка скоро догорить, а ліхтаря, якого нам лишив Баста, стає тільки для того, щоб розгледіти оці кляті саркофаги, але не для того, щоб читати слова.

Вона замислено звела на нього погляд — так, немовби хотіла вгадати його думки, побачити слова, яких він не промовив. Але Вогнерукий умів робити своє обличчя непроникним куди краще, ніж Чарівновустий, і в такі хвилини воно ставало щи-тохм, за яким його серце ховалося від надто допитливих очей. Яке діло чужим людям до його серця?!

Реза знов схилилася над папером і почала писати:

“Нагостри вуха й слухай уважно, любий мій хлопчику, бо так воно було, так воно сталося й так тривало, коли приборкані тварини були ще дикі. Собака був дикий, і дикий був кінь, і дика була корова, й вівця, й свиня — feci вони були такі дикі, якими їх лишень можна собі уявити, і вони дико блукали в просторих диких лісах. Та найдикіша з-поміж усіх диких тварин була дика кішка. Никала вона, де їй заманеться, і домівка її була повсюди” Реза завжди знала, яка історія йому саме потрібна. У цьому світі вона була чужа, як і він. Просто не вкладалося в голові, що вона належить Чарівновустому.

Фаридова розповідь

— Гаразд, — мовив Цоф. — То я вам так

скажу: якщо хто-небудь гадає, що має кращий план, то нехай ним поділиться.