Біль ям Ґолдман. Принцеса-наренена

©р

'ругого ранку — була година десь так десята — Елінор зателефонувала Феноліо. Меґі саме сиділа на горищі й спостерігала, як Мо скидав з якоїсь книжки вкриту пліснявою палітурку — так обережно, ніби виймав з пастки покалічену тварину.

— Мортимере! — гукнув знизу Феноліо. — Тут у мене на телефоні якась істеричка, несе в слухавку щось несосвітенне. Каже, буцімто вона — твоя по-друга.

Мо відклав роздягнену книжку й спустився вниз. Феноліо похмуро подав йохму слухавку. Голос Елінор вергав у мирну кабінетну тишу слова відчаю й гніву. Мо ледве спромігся второпати щось із того, що вона кричала йому у вухо.

— Звідки він знав?.. Ах так, звісно... — чула Меґі його короткі фрази. — Спалили? Усі?! — Мо провів долонею по обличчю й поглянув на Меґі, хоч їй здалося, що він дивиться кудись крізь неї. — Гаразд, — мовив він. — Так, звичайно, хоча, боюся, вони й тут не повірять жодному твоєму слову. А те, що сталося з твоїми книжками, до компетенції тутешньої поліції не входить... Так, гаразд. Звичайно... Я тебе зустріну. Так. — І поклав слухавку.

Феноліо не міг приховати своєї цікавості. Він уже нюхом відчував нову історію.

— То що там іще скоїлось? — нетерпляче допитувався він у Мо, що стояв біля столу, невидющим поглядом втупившись у телефон.

Була субота. Ріко, наче мавпочка, висів на спині у Феноліо, а решта двоє дітей ще не прийшли.

— Що там сталося, Мортимере? Чи ти з нами вже не розмовляєш? Ти лишень поглянь на батька, Меґі! Стоїть, як опудало горохове!

— Телефонувала Елінор, — сказав Мо. — Тітка матері Меґі. Я тобі про неї розповідав. До неї вдерлися Каприкорнові люди. У всьому будинку поскидали книжки з полиць на підлогу й потопталися на них, наче на килимках перед порогом, а книжки, котрі стояли в бібліотеці... — Він на хвилю затнув-ся, потім повів далі: — Найцінніші її книжки вони повиносили в парк і спалили. Усе, що вона знайшла в бібліотеці, — це дохлий півень.

Феноліо різко випростався, й онук сповз із його спини на підлогу.

— Ріко, піди поглянь, що там поробляють котенята! — сказав він. — Тобі тут нема чого слухати!

Ріко запротестував, але дід невблаганно виштовхнув його з кімнати й причинив за ним двері.

— А чому ти такий упевнений, що за всім цим стоїть Каприкорн? — запитав він, обернувшись до Мо.

— А хто ж іще? Крім того, дохлий півень, наскільки я пригадую, — його візитка. Чи ти вже забув історію, яку сам-таки й вигадав?!

Феноліо пригнічено помовчав, нарешті пробурмотів:

— Чого ж, не забув.

— А що з Елінор? — Серце в Меґі, поки вона чекала на батькову відповідь, шалено калатало.

— На щастя, її тоді ще не було вдома. На зворотному шляху вона не дуже поспішала. Хвалити Бога! Але уявляєш, як їй тепер? Найкращі її книжки... Господи!

Феноліо неслухняними пальцями підібрав з підлоги кілька олов’яних солдатиків.

— Так, Каприкорн любить вогонь, — глухо промовив він. — Якщо це був справді він, то нехай твоя подруга радіє, що він не спалив заразом і її.

— Я їй так і перекажу. — Мо схопив коробку сірників, що лежала на письмову столі Феноліо, відкрив її, потім неквапно закрив.

— А що з моїми книжками? — Меґі ледве зважилася вимовити це запитання. — Моя скринька... Я сховала її під ліжком.

Мо поклав коробку із сірниками на місце.

— Це єдина добра новина, — промовив він. — З твоєю скринькою нічого не сталося. Вона й досі стоїть під ліжком. Елінор зазирала туди.

Меґі глибоко зітхнула. Хто ж палив книжки? Невже Баста? Ні, Баста вогню боїться, вона добре пригадує, як Вогнерукий його цим дражнив. Та, зрештою, яка різниця, хто з Каприкорнових людей зробив ту чорну справу. Скарби Елінор загинули, й оживити їх не в змозі навіть Мо.

— Елінор прилетить сюди літаком, я маю її зустріти, — сказав Мо. — Забрала собі в голову, що треба нацькувати на Каприкорна поліцію. Я сказав їй, що це, на мою думку, марна річ. Навіть якби їй пощастило довести, що то його люди вдерлися до її будинку, то чим вона підтвердить, що вони діяли з його наказу? Але ж ти знаєш Елінор...

Меґі похмуро кивнула головою. Так, вона знала Елінор і добре її розуміла. А ось Феноліо розсміявся.

— Поліція?! — вигукнув він. — До Каприкорна немає сенсу з’являтися з поліцією. У нього свої закони й свої правила.

— Припини! Це тобі не книжка, яку ти пишеш! — різко урвав його Мо. — Може, придумати такого типа, як Каприкорн, і приємно, але повір мені: зіткнутися з ним у житті — приємність не велика. Я їду в аеропорт. Меґі лишаю тут. Пильнуй за нею добре!

Не встигла Меґі заперечити, як батько був уже за дверима. Вона кинулася за ним навздогін, але у вуличці назустріч їй трапилися Паула й Піппо. Вони схопили її за руки й потягли за собою. Меґі мала грати роль людоїда, відьхми, шестирукого чудовиська — одне слово, персонажів дідових історій, якими діти населяли свої ігри й довколишній світ. Коли Меґі врешті пощастило відчепитися від них, батька вже й слід прохолов. Місце, де Мо поставив машину, взяту на прокат, було порожнє, і Меґі безпорадно стояла на майдані сам на сам із пам’ятником жертвам двох воєн та кількома літніми чоловіками, які, глибоко поховавши руки до кишень, милувалися морем.

Вона нерішуче поплентала до сходів перед пам’ятником. Ганятися з кімнати в кімнату за онуками Феноліо чи гратися з ними в хованки настрою не було. Ні, краще вона просто посидить тут і зачекає на батька. Палючий вітер, який минулої ночі гуляв у селі, лишаючи на підвіконнях дрібнесенький пісок, повіяв далі. Повітря стало прохолодніше, ніж у попередні дні. Над морем небо було ще ясне, але з боку пагорбів уже насувалися сірі хмари, й щоразу, коли сонце ховалося за ними, на сільські дахи напливала тінь, від якої Меґі проймало морозом.

До неї — хвіст трубою, ноги кістляві — підкрадалася кішка. Це було невеличке худюще створіння, крізь ріденьке сіре хутро якого світилися ребра й видніли кліщі на тілі. Меґі тихенько підкликала кішку, та ткнулася головою їй під пахву й замуркотіла, просячи погладити її. Судячи з усього, вона була нічия: ні нашийника, ні бодай трішки жирку, який свідчив би, що про неї хтось дбає. Меґі полоскотала їй за вухами, під шиєю, погладила по спині, не відводячи погляду від шосівки, яка відразу за селом робила крутий поворот і зникала за будинками.

Чи далеко до сусіднього аеропорту? Меґі підперла руками голову. На небі чимдалі загрозливіше збиралися хмари. Вони підступали все ближче й ближче, важкі й сірі від дощу.

Кішка потерлася спиною об її коліно, Меґі погладила брудне хутро, і раптом її насторожило нове запитання: а що, коли Вогнерукий розповів Каприкорнові не лише про те, де будинок Елінор?

Що, коли він сказав йому, де живе вона з батьком? Невже вдома на них чекає також купа попелу у дворі? Ні! Про це Меґі й думати не хотіла.

— Каприкорн не знає, де ми живемо! — прошепотіла вона. — Він узагалі нічого не знає. Вогнерукий йому про нас нічого не сказав! — раз у раз повторювала вона, мов заклинання.

Згодом на руку їй упала дощова крапля, потім ще одна. Меґі звела очі на небо. Там уже не зосталося жодної блакитної латочки. Як швидко тут, біля моря, змінюється погода! “Що ж, зачекаю на Мо в помешканні, — вирішила вона. — Може, гам навіть лишилося трохи молока для кішки” Меґі обережно взяла її на руки, боячись їй щось зламати. Бідолашна тваринка важила не більше, ніж сухий рушник.

У помешканні панували глибокі сутінки: вранці Мо, щоб сонце не напікало в кімнатах, позачиняв усі віконниці. Коли Меґі, геть мокра від рясного дощу, ступила до прохолодної спальні, її морозило. Вона посадила кішку на неприбрану постіль, пірнула в завеликий батьків светр і подалася на кухню. Пакунок з-під молока виявився майже порожній, але вона вицідила рештки у блюдце й долила туди тепленької води.

Кішка так притьма кинулася до блюдця, яке Меґі поставила біля ліжка, що мало не перечепилася через власні лапи. Дощ за вікном пустився ще густіший. Меґі чула, як краплі дудоніли по бруківці. Вона підійшла до вікна й відчинила віконниці. Смужка неба поміж дахами була така темна, немовби сонце вже ось-ось мало зайти. Меґі сіла на батькове ліжко. Кішка все ще хлебтала молоко: невеличкий язичок жадібно облизував квітчасте полив’яне блюдце, намагаючись не залишати жодної коштовної краплини.

Цієї хвилини Меґі почула кроки на вуличці, потім у двері постукали. Хто це? Батько повернутися ще не встиг би. А може, він щось забув? Кішка десь зникла — мабуть, сховалася під ліжко.

— Хто там? — гукнула Меґі.

— Це я, Меґі! — пролунав дитячий голос.

Ну, звісно: або Паула, або Піппо. Авжеж, так і є, Піппо. Мабуть, діти хочуть, попри дощ, знов піти з нею дивитися на мурашок. З-під ліжка вистроіми-лася сіра лапа й потягла за шнурок на її черевику. Меґі вийшла до тісного передпокою.

— Ніколи мені зараз гратися! — гукнула вона крізь замкнені двері.

— Відчини, Меґі! — благав голос Піппо.

Меґі, зітхнувши, відімкнула двері — й побачила перед собою Басту.

— Ну, то хто тут у нас? — загрозливо прошипів він, стискаючи пальцями тоненьку шию Піппо. — Що ти на це скажеш, Пласконосе? Ти ба, їй ніколи гратися!

Баста безцеремонно відштовхнув Меґі й, не випускаючи Піппо, переступив поріг. Певна річ, Пласконіс був також тут. Його широкі плечі ледве протиснулись у двері.

— Відпусти його! — накинулась Меґі на Басту; голос у неї тремтів. — Йому боляче!

— Боляче, кажеш? — Баста поглянув згори вниз на бліде обличчя Піппо. — Це негарно з мого боку, адже це він, до речі, показав нам, де ти ховаєшся. — І здушив хлопчикові горло ще дужче. — А ти знаєш, скільки ми пролежали в тій паскудній хатині? — процідив він до Меґі.

Вона мимоволі поточилася назад.

— Ду-у-уже довго! — Перше слово Баста розтягнув і нахилив свою лисячу фізію до Меґі так низько, що в його очах вона побачила власне віддзеркалення. — Чи не так, Пласконосе?

— Кляті пацюки мало не пообгризали мені пальці на ногах! — пробурчав здоровило. — Ох, як же мені кортить скрутити цій відьмочці носа, щоб він сидів у неї на писку догори дриґом!

— Зробиш це, либонь, потім. — Баста увіпхнув Меґі до темної спальні. — Де батько? — гримнув він. — Оцей ось пуцьвірінок... — він відпустив горло Піппо й так грубо штурхонув хлопчика в спину, що той налетів на Меґі, — сказав нам, що він поїхав. Куди?

— Купити харчів. — Від страху Меґі ледве дихала. — Як ти нас знайшов? — прошепотіла вона.

І подумки сама собі відповіла: “Вогнерукий! Ну звісно. Хто ж іще? Але за що він зрадив нас цього разу?”

— Це Вогнерукий, — відповів Баста, немовби прочитавши її думки. — У цьому світі не так багато божевільних волоцюг, які плюються вогнем і тягають за собою приручену куницю, та ще й рогату. Отож нам досить було лише трохи порозпитувати людей, і як тільки ми напали на слід Вогнерукого, то взяли й слід твого батька. Ми навідалися б до вас уже давно, якби дорогою сюди оцей дурень... — він штурхонув ліктем Пласконосому в черево так, що той від болю аж хрокнув, — не загубив вас. Ми обшукали з десяток сіл, позбивали собі підбори, у нас уже язики отерпли розпитувати, поки нарешті приблукали сюди, і один дідок із тих, котрі цілими днями витріщаються на море, пригадав порубцьовану пику Вогнерукого. Де це він вештається? Теж пішов... — Баста скривив глузливу міну, — купувати харчі?

Меґі похитала головою.

— Його тут немає, — глухо відповіла вона. — Уже давно.

Отже, Вогнерукий їх усе ж таки не зраджував. Цього разу ні. І вислизнув у Басти з-під носа. Меґі ледве стрималася, щоб не всміхнутись.

— Ви спалили книжки Елінор! — вигукнула вона, притискаючи до себе Пігіпо, який від страху не міг вимовити й слова. — Ви про це ще пошкодуєте!

— Та невже? — Баста зловтішно посміхнувся. — Це ж чому? А Кокерель дістав від цього ще й яку насолоду! А тепер годі розбалакувати, у нас обмаль часу. Оцей ось малюк... — (Піппо відсахнувся від вказівного пальця Басти, наче від ножа), — розповів нам дивовижні речі про одного дідуся, що нібито пише книжки, й про книжку, якою твій батько страшенно цікавився.

У Меґі підкотився клубок до горла. Ох, дурненький Піппо! Дурненький, язикатий маленький Піппо...

— Ти що, язика проковтнула? — гримнув на неї Баста. — Чи мені ще раз гарненько стиснути цьому.малому його хирляву шию?!

Піппо заплакав, ткнувшись обличчям у светр Мо, в якому все ще була Меґі. Вона заспокійливо погладила його кучеряву голівку.

— Книжки, яку ти маєш на увазі, в його діда немає! — крикнула вона Басті. — Ви давно її вкрали!

Від ненависті голос її охрип, голова від думок ішла обертом. їй хотілося копнути Басту ногою, загнати йому в черево його ж таки ножа — отого новенького блискучого ножа, що стримів у нього за паском.

— Украли? Це ж треба! — Баста ошкірив зуби і обернувся до Пласконоса: — Та краще ми переконаємося в цьому самі, чи не так?

Пласконіс неуважно кивнув головою і роз-зирнувся.

— Гей, ти чуєш?

З-під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.

— Я їй в’язи скручу! — загорлав він. — Я відірву їй голову!

Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.

— Нічого ти їй не зробиш! — шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. — Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?

— Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! — огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. — А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду... Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!

— Стули писка! — гримнув на нього Баста. — Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!

Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.

— Чого ревеш?! — гаркнув він на малого. — Зараз підемо в гості до твого діда!

Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. “І чому тільки Мо мене не послухав? — думала Меґі. — Краще було б поїхати додому...”

Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі — допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. “Може, Феноліо немає вдома!?” — з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.

— Ви що, з глузду з’їхали?! — напустився він на дітей. — У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!

— А нам можна?

Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із-за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.

— Це хто? — Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. — Батькові друзі?

Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.

— Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, — сказала вона.

— Знати? — Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти — і обличчя в старого скам’яніло. — Боже праведний! — пробурмотів він. — Не може бути!

Із-за спини в нього визирнула Паула.

— А Піппо плаче! — сказала вона. — Сховався в миснику й плаче.

— Іди до нього, — промовив Феноліо, не зводячи очей з Басти. — Я зараз прийду.

— Басто, ми ще довго стовбичитимемо тут надворі? — невдоволено пробурчав Пласконіс. — Нам що, самим удиратися?

— Баста! — проказав Феноліо, не сходячи з порога.

— Атож, саме так мене й звати, старий! — Щоразу, коли Баста посміхався, його очі оберталися на дві щілини. — Ми прийшли, бо в тебе є те, що нас страшенно цікавить... Одна книжка.

Ще б пак! Меґі мало не розсміялася. Баста анічогісінько не розумів! Він не знав, хто такий Феноліо. Та й звідки йому було знати? Звідки він міг довідатися, що його придумав цей старий чоловік: створив із чорнил та паперу і його самого, і його обличчя, й ножа, і його злість.

— Годі розпатякувати! — гаркнув Пласконіс. — Цей дощ мені вже вуха заливає! — Він відіпхнув Феноліо, мов набридливу муху, вбік і протиснувся повз нього до будинку.

Баста, підштовхуючи поперед себе Меґі, рушив услід. На кухні в миснику все ще схлипував Піппо. Паула стояла поряд і крізь причинені дверцята втішала малого. Коли на кухню ступив Феноліо з незнайомцями, вона хутко обернулась і насторожено втупилася в Пласконосове обличчя. Воно було, як завжди, похмуре — здавалося, всміхатися Пласконіс узагалі не вміє.

Феноліо сів за стіл і мовчки поманив до себе ГІаулу.

— Отже, де книжка? — запитав Баста, обводячи поглядом кімнату.

Але Феноліо був надто вражений появою тих, кого сахм-таки й створив, і не відповідав. Він не міг відвести погляду насамперед від Басти, так наче не вірив власним очам.

— Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! — відповіла замість нього Меґі.

Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові й наказав:

— Шукай!

Пласконіс невдоволено щось буркнув, але послухався.

Меґі почула, як він з гуркотом поліз вузенькими дерев’яними сходами на горище.

— Ну, а тепер розказуй, маленька відьмочко, як ви знайшли цього дідугана! — Баста штовхнув її в спину. — Звідки ви дізналися, що він має ще одного примірника?

Меґі кинула застережливий погляд на Феноліо, але в того, як і в Піппо, язик був без кісток.

— Як вони мене знайшли? Та це ж я написав ту книжку! — гордо заявив старий.

Він, мабуть, очікував, що Баста відразу впаде перед ним навколішки. Але той лише скривив губи у співчутливій посмішці й мовив:

— Та вже ж! — І дістав ножа із-за паска.

— Це він ЇЇ написав, справді! — мимоволі вихопилося в Меґі.

Вона сподівалася побачити на Бастиному обличчі той самий страх, від якого був зблід Вогнерукий, почувши про Феноліо. Та Баста лише знову засміявсь і заходився колупати ножем кухонного стола.

— І хто ж це придумав таку баєчку? — запитав він. — Твій татусь? Я що, схожий на ідіота, га? Кожен собака знає, що всі надруковані в книжках історії старезні-престарезні й позаписували їх люди, які вже давно повмирали й лежать у могилах.

Баста загнав ножа в стільницю, знову висмикнув і знову загнав. Над головами в них гуркав ногами Пласконіс.

— Повмирали й лежать у могилах... Цікаво! — Феноліо посадив Паулу собі на коліна. — Ти чула, Пауло? Цей молодик гадає, нібито всі книжки в сиву давнину понаписували якісь люди, нині вже покійні, і підслухали вони ті історії хтозна-де і хтозна-як. Може, вони взагалі повисмоктували їх із пальця?

Паула захихотіла. У миснику тепер запала тиша. Мабуть, Піппо затамував подих і прислухався до розмови на кухні.

— Що тут такого смішного? — Баста різко виструнчився, мов гадюка, якій наступили на хвіст.

Феноліо не звертав на нього уваги. Він нишком усміхався й розглядав свої руки, немовби пригадуючи той день, коли сів записувати історію про Басту. Згодом звів на того очі й сказав:

— Ти й досі носиш... довгі рукава, чи не так? А хочеш, я скажу тобі, чому?

Баста примружив очі, поглянув на стелю й промовив:

— Трясця його матері, доки той ідіот шукатиме одну-однісіньку книжку?

Феноліо згорнув руки на грудях і мовчки дивився на Басту.

— Причина проста: Пласконіс не вміє читати! — стиха промовив він. — А втім, ти теж не вмієш. Чи, може, тим часом уже навчився? З людей Капри-корна не вміє читати ніхто, як, зрештою, й він сам.

Баста щосили загнав ножа в стільницю — так глибоко, що потім ледве його витяг.

— Що ти верзеш, старий?! Звичайно, Каприкорн уміє читати. — Він перехилився через стіл, погрожуючи ножем. — Твої теревені мені не до шми-ги! А що, коли я виріжу тобі на обличчі ще кілька зморшок?

Феноліо всміхнувся, гадаючи, мабуть, що Баста йому нічого не зробить, адже його придумав він сам. А ось Меґі такої певності не мала.

— Ти носиш довгі рукава, — повів далі Феноліо так неквапно, ніби хотів дати Басті час глибоко усвідомити кожне вимовлене слово, — тому що твій володар любить грати з вогнем. Ти обпалив собі обидві руки аж до плечей, коли на догоду йому підпалив будинок чоловіка, який відмовився віддати свою доньку заміж за Каприкорна. Відтоді роль палія виконує інший, а ти лише граєш ножем.

Баста підхопився так несподівано, що Паула з'їхала з колін Феноліо й сховалася під стіл.

— Тобі, видко, до вподоби вдавати з себе великого хитруна! — прогарчав Баста, приставляючи ножа до горла Феноліо. — А насправді ти лише прочитав ту кляту книжку. То й що?

Феноліо подивився йому просто в очі. На відміну від Меґі, ніж біля власного горла, здавалося, зовсім його не лякав.

— Я про тебе знаю все, Басто, — промовив він. — Знаю, що ти будь-якої хвилини ладен віддати життя за Каприкорна й щодня тільки й ждеш, щоб він тебе похвалив. Знаю, що ти був ще менший, ніж оце Меґі, коли його люди підібрали тебе, й відтоді ти вважаєш його ніби своїм батьком. Але хочеш, я викажу тобі один секрет? Каприкорн має тебе за дурня й тому зневажає. Він зневажає вас усіх, своїх відданих синів, хоча сам-таки й подбав про те, щоб ви лишилися дурнями. І він, не довго думаючи, здасть усіх вас поліції, якщо це буде йому вигідно. Зрозумів?

— Заткни паскудну свою пащеку, старий!..

Бастин ніж був уже небезпечно близько від обличчя Феноліо. На мить Меґі здалося, що Баста ось-ось різоне йому носа.

— Нічого ти про Каприкорна не знаєш! Лиш те, що вичитав з отої ідіотської книжки. А тепер, думаю, пора вже чикнути тобі горлянку!

— Стривай!

Баста рвучко обернувся до Меґі й процідив крізь зуби:

— Не тицяй носа не в свої справи! До тебе, жабко, ще дійде черга!

Феноліо, притиснувши руки до горла, розгублено дивився на Басту. Очевидно, нарешті він збагнув, що від Бастиного ножа аж ніяк не застрахований.

— Правда! Ти не можеш його вбити! — вигукнула Меґі. — А то...

Баста провів великим пальцем по лезу ножа.

— А то що?

Меґі в розпачі підбирала потрібні слова. Що ж йому сказати? Що?

— А то... а то Каприкорн теж помре! — випалила вона. — Атож! Правду кажу! Помрете всі: і ти, й Пласконіс, і Каприкорн... Якщо вб’єш цього старого чоловіка, тоді ви помрете всі, тому що це він вас придумав!

Баста скривив губи в глузливій посмішці, однак ножа опустив. І на мить Меґі здалося, ніби в його очах промайнуло щось схоже на переляк.

Феноліо з полегкістю глянув на дівчинку.

Баста ступив крок назад, пильно оглянув лезо ножа й, немовби виявивши на ньому якусь пляму, до блиску натер його полою своєї чорної куртки.

— Я не вірю жодному вашому слову, мені все й так зрозуміло! — сказав він. — Але ваша баєчка така захоплива, що її, мабуть, скортить послухати й Каприкорнові. Тому... — Баста востаннє кинув погляд на лискучий ніж, натис на кнопку, лезо, клацнувши, сховалося, і він заткнув ножа за пасок, — ми візьмемо з собою не лише книжку й оцю дівчинку, а й тебе, старий.

Меґі почула, як Феноліо вхопив ротом повітря. Від страху вона й сама не була певна, чи билося ще в неї серце взагалі. Баста забере їх із собою... “Ні! — вигукнула вона подумки. — Ні!”

— Візьмете нас із собою? Куди? — не зрозумів Феноліо.

— А ти в малої спитай! — Баста глузливо кивнув головою в бік Меґі. — Вона з батьком уже мала честь побувати в нас у гостях. Ночівля, харчування — все нашим коштом.

— Але ж це безглуздя! — вигукнув Феноліо. — Я гадав, ідеться про книжку!

— Що ж, даремно ти так гадав. Але ми теж не знали, що десь є ще один примірник. Ми мали лише повернути Чарівновустого. Каприкорн дуже не любить, коли його гості від’їздять, не попрощавшись. А Чарівновустий — гість особливий, чи не так, золотко? — Баста підморгнув Меґі. — Та ми його тут не застали, а я маю приємніші справи, ніж просто чекати на нього. Тим-то я прихоплю з собою його доцю, й тоді він сам приповзе до нас, цілком добровільно. — Він підійшов до Меґі й погладив її по голові. — Хіба ж не чарівна приманка? Повір мені, старий: коли ця мала буде в нас, її татусь поведеться, як цирковий ведмідь з кільцем у носі.

Меґі відштовхнула його руку. Дівчинка тремтіла від люті.

— Більше так не роби! — прошепотів Баста їй на вухо.

Цієї хвилини сходами, важко гупаючи, спустився Пласконіс, і Меґі аж зраділа. Важко хекаючи, він постав у дверях кухні з цілим стосом книжок під пахвою.

— Ось! — видихнув він, вивалюючи книжки на стіл. — Вони всі починаються з такої палички з ручкою і бублика. Точнісінько, як ти мені й малював.

Він поклав поряд із книжками заяложеного папірця. На ньому були* незграбно нашкрябані “Ч” і “О”. Літери мали такий вигляд, ніби рука, яка їх виводила, докладала неймовірних зусиль.

Баста розклав книжки на столі, ножем відсовуючи їх одна від одної.

— Це не те, — сказав він; ножем-таки скинув дві книжки зі столу, і вони з розтріпаними сторінками впали на підлогу. — І це не те.

І ще дві полетіли на підлогу. Зрештою Баста поскидав зі столу всі книжки.

— Ти певен, що там уже не зосталося жодної? — запитав він у Пласконоса.

— Ну, звісно.

— Якщо помиляєшся, начувайся! Повір, тоді біда буде не мені, а тобі!

Пласконіс стривожено глипнув на книжки в себе під ногами.

— Що ж, доведеться наш план трохи змінити: оцього ми теж прихопимо з собою! — Баста показав ножем на Феноліо. — Щоб розказував босові свої баєчки. Ти знаєш, вони й справді досить потішні. Але якщо він усе ж таки десь приховав ту книжку, то вдома ми матимемо вдосталь часу, щоб у нього про це розпитати. Не спускай очей зі старого, а я нагляну за малою.

Пласконіс кивнув головою і рвучко підвів Феноліо зі стільця. Тим часом Баста схопив Меґі за руку.

Знов до Каприкорна?.. Коли Баста потяг Меґі до дверей, вона закусила губу, щоб не розплакатись. Ні! Жодної сльозинки Баста в неї не побачить, нехай і не сподівається. “Добре, що вони хоч не схопили Мо!” — подумала вона. І раптом у неї промайнула ще одна думка: “А що, коли він трапиться їм ще доти, як вони виїдуть із села? Що, як вони з Елінор трапляться їм назустріч?”

Не довго думаючи, вона спробувала втекти, але у відчинених дверях уже стояв Пласконіс.

— А що робити з другою крихіткою й отим плаксієм у миснику? — запитав він.

Піппо перестав плакати, і обличчя Феноліо стало білішим, ніж сорочка в Басти.

— Ну, старий, як гадаєш, що я з ними зроблю? — зловтішно запитав Баста. — Ти ж бо нібито все про мене знаєш.

Феноліо не зронив жодного слова. Цієї хвилини він, мабуть, перебирав у пам’яті всі звірства, які колись придумав був для Басти.

Кілька хвилин Баста втішався страхом на його обличчі, тоді повернувся до Пласконоса й розпорядився:

— Діти зостануться тут. Досить і дівчинки.

Феноліо нарешті прийшов до мови.

— Пауло, йдіть додому! — гукнув він, коли Плас-коніс потяг його в коридор. — Чуєте? Негайно йдіть додому. Скажіть мамі, що я днів на два маю кудись поїхати. Зрозуміли?

— Треба ще раз повернутися до того помешкання, — сказав Баста, коли вони вже стояли надворі. — Я забув лишити записочку твоєму батькові. Зрештою, він має знати, де ти, чи не так?

“Яку записочку, коли ти й двох літер не вмієш до пуття написати?!” — подумала Меґі, але вголос, певна річ, нічого не сказала. Усю дорогу вона потерпала, що назустріч їм трапиться Мо. Та коли вони знов підійшли до будинку, вуличкою дріботіла лише якась стара жінка.

— Ляпнеш хоч слово — і я вернуся й поскручую обом тим дітям в’язи! — прошепотів Баста до Феноліо, коли жінка уповільнила ходу.

— Добридень, Розаліє! — глухо промовив Феноліо. — А я ось знов беру квартирантів. Що ти на це скажеш?

Підозра зійшла з обличчя Розалії, і по хвилі жінка зникла в кінці вулички. Меґі відімкнула двері й уже вдруге впустила Басту й Пласконоса до помешкання, де вони з батько.м почувалися в такій безпеці...

У коридорі вона раптом згадала про сіру кішку й заклопотано пошукала її очима. Але кішки ніде не було.

— Треба випустити кішку, — сказала вона, коли вони ввійшли до спальні. — А то ще здохне з голоду.

Баста розчахнув вікно й промовив:

— Тепер вона й сама вискочить звідси.

Пласконіс зневажливо пирхнув, але цього разу

про Бастині забобони нічого не сказав.

— Можна мені взяти що-небудь з одягу? — запитала Меґі.

У відповідь Пласконіс лише рохнув. А Феноліо похмуро оглянув себе згори донизу й промовив:

— Мені б теж не завадило прихопити що-небудь із собою, щоб переодягтися.

Але ніхто не звернув на нього уваги. Баста був заклопотаний своєю “записочкою”. Висолопивши язика, він старанно вирізав ножем на шафі з одягом своє ім’я: БАСТА. Таку записочку Мо добре зрозуміє!

Меґі поквапно запхала до свого заплічника сякі-такі речі. На ній і досі був батьків светр. Коли вона хотіла була сховати поміж одягом і книжки Елінор, Баста вибив їх у неї з рук, гримнувши:

— Ці брати не треба!

Дорогою до Бастиної машини Мо їм не трапився. Як і на всьому їхньому безкінечно довгому шляху.

Серед зелени^ пагорбів

— Дай йому спокій! — сказав Мерлін.

— Може, він потоваришує з тобою після того, як познайомиться з тобою ближче. У сов отак одразу, ні сіло ні впало нічого не буває.

Т. Г. Байт. Король Камелота

^Зогнерукий задивився на Каприкорнове село. Здавалося, до нього зовсім недалечко, як палицею кинути. У декотрих вікнах відбивалося небо, а на одному з дахів чоловік у чорній куртці міняв кілька поламаних дранок. Вогнерукий бачив, як чоловік утер спітніле чоло. Ці йолопи не скидали курток навіть у таку спеку, наче боялися, що без тієї уніформи порозпадаються. Воно й не дивно: гайвороння теж не скидає на сонці своє чорне пір’я, а ці люди — ніщо інше, як зграя воронів, хижаки, стерв’ятники, що шматують своїми гострими дзьобами падло.

0а

 

'арида спершу тривожило те, що на пропозицію Вогнерукого вони влаштувалися так близько до села. Та Вогнерукий пояснив, що на довколишніх пагорбах надійнішого місця просто немає. Цих обвуглених решток стін серед заростів було вже майже не видно. Молочай, дрік і дикий чебрець пообвивали чорне від сажі каміння й сховали під зеленню біль і горе. Захопивши покинуте село, Каприкорнові люди невдовзі спалили цю хатину. Уже немолода жінка, яка мешкала в ній, відмовилася залишити обжите гніздо, а Каприкорну не потрібні були чужі очі так близько від його нового кубла. Отож він випустив на неї своїх круків — свої чорні куртки, і вони підпалили курятник і хатину з однією-однісінькою кімнаткою. Вони витоптали старанно оброблені грядки й застрелили віслюка, майже такого самого старого, як і його господиня. Прийшли вони, як завжди, під прикриттям ночі, місяць тоді світив дуже ясно — так розповідала Вогнерукому одна з Каприкорнових служниць. Стара в сльозах вибігла з хатини й зчинила крик. А потім усіх їх прокляла, хоча дивилася при цьому лише на одного — на Басту, який стояв трохи збоку, тому що боявся вогню. У місячному сяйві його біла сорочка аж світилася. Мабуть, під тією білістю старій привиділася невинність чи добре серце. Баста наказав Пласконосому затиснути їй рота, а решта стояли й аж заходилися реготом. І раптом жінка впала мертва, вона нерухомо лежала серед витоптаних грядок. Після цього випадку Баста в усій околиці не боявся жодного іншого місця так, як обгорілих стін, що виглядали з-під чебрецю. Отож кращої схованки, щоб із неї спостерігати за Каприкорновим селом, і справді не було.

Зазвичай Вогнерукий влаштовувався в затінку перед хатиною, у кроні одного з дубів, під якими колись любила посидіти, мабуть, і господиня. Якби кому-небудь і спало на думку ковзнути поглядом у бік схилу, то за віттям він однаково не помітив би Вогнерукого. Той годинами нерухомо сидів на дереві, спостерігаючи в бінокль за автостоянкою й будинками. Фаридові він звелів лишитись у виярку за хатиною. Хлопчина неохоче послухався. Він не відставав від Вогнеркого, як реп’ях від штанів. Спалена хатина наводила на нього моторошний страх.

— Її дух запевне ще тут, — раз у раз казав він. — Дух тієї старої. А що, коли вона була відьма?

Та Вогнерукий лише посміявся з нього. У цьому світі духів нема. Принаймні людям перед очі вони не являються. їхній виярок був схований так надійно, що минулої ночі Вогнерукий навіть зважився розкласти в ньому багаття. Фарид упіймав кролика — він був мастак ставити сильця й не такий жалісливий до тварин, як Вогнерукий. Коли кролик попадався в сильце, Вогнерукий підходив вийняти його аж тоді, коли сіромаха вже переставав тріпатись. Фаридові така жалісливість була чужа. Мабуть, йому надто часто доводилося голодувати.

Але який захват спалахував у його очах щоразу, коли Вогнерукий за допомогою двох паличок добував вогонь! Хлопчина вже обсмалив собі всі пальці, намагаючись навчитися фокусів з вогнем. Вогонь кусав його за ніс і губи, і все ж Вогнерукий раз у раз заставав малого за тим, що він майстрував собі з паличок та вати смолоскипи або вовтузився з сірниками. А якось Фарид ненароком підпалив суху траву, й Вогнерукий схопив його за комір і тряс, як шкідливе цуценя, поки в хлопчини потекли сльози.

— Послухай, кажу востаннє: кинь свої забавки з сірниками! — шпетив він малого. — Вогонь — звір небезпечний! Він тобі не товариш. Якщо неправильно з ним поведешся, він тебе вб’є або димом викаже ворогам!

— Але ж тобі він товариш! — уперто пробурмотів, затинаючись, Фарид.

— Дурниці! Просто я з ним не легковажу. І не забуваю про вітер! Я вже сто разів казав тобі: не розкладай багаття на вітрі. А тепер киш звідси, йди пошукай Ґвіна.

— І все ж таки він тобі товариш! — ще раз пробурмотів хлопчина, перше ніж ушитися. — Принаймні він слухається тебе краще, ніж куниця.

Фарид мав рацію. Хоча теж не зовсім, адже куниці взагалі слухаються лише самих себе. А щодо вогню, то в цьому світі він слухався Вогнерукого також далеко не так, як в іншому. Там язики полум’я з його наказу оберталися на квіти. На його прохання вони серед ночі розпускали гілля й струшували на нього іскри. Вони йшли з ним у танок, і то скрикували, то щось нашіптували своїми тріскучими голосами. А в цьому світі вони були воднораз покірні й уперті

— німі, чужі звірі, що час від часу кусали руку, яка їх годувала. Лише зрідка, холодної ночі, коли самотність Вогнерукому тільки й скрашував вогонь, у його потріскуванні чоловікові вчувався шепіт, але зрозуміти слів він не міг.

І все ж Фарид, певно, таки мав рацію. Вогонь був Вогнерукому товаришем, але саме через вогонь тоді, в іншому житті, Каприкорн і наказав своїм людям привести до нього Вогнерукого й звелів йому: “Навчи мене грати з вогнем!” І Вогнерукий послухався. Він і досі шкодував, що відкрив Каприкорнові так багато таємниць, адже той любив дати вогню волю і знов приборкати його після того, як досита насичувався збіжжям, хлівами, будинками — всім, що не мало змоги втекти від нього.

— Його й досі не.має? — Фарид стояв, прихилившись до шерехатого стовбура.

Хлопчина вмів підкрастися тихо, мов змія. Вогнерукий і досі щоразу здригався, коли той з’являвся так зненацька.

— Немає, — відповів Вогнерукий. — Нам щастить.

Того дня, коли вони приїхали сюди, Каприкор-