Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

— Тобі сповнилося тоді, Меґі, рівно три роки, — почав Мо. — Я ще й досі пригадую, як ми святкували твій день народження. Я подарував тобі книжку з картинками. Оту, що з морською змією, яка обвилася навколо маяка і в якої болять зуби...

Меґі кивнула головою. Та книжка й досі лежала в її скриньці й уже двічі вбиралася в нову палітурку.

— Ми? — перепитала вона.

— Я і твоя мама.

Меґі струснула зі штанів кілька соломинок.

— Я вже тоді не міг спокійно пройти повз книгарню. Будинок, де ми жили, був дуже маленький — ми називали його і взуттєвою коробкою, і мишачою норою... Яких тільки імен ми йому не придумували! Але того дня я знов накупив в одній букіністичній книгарні цілу коробку книжок. Елінор... — Він кинув погляд у її бік і всміхнувся. — Елінор декотрі з тих книжок неабияк би потішили. Була там і Каприкорнова книжка.

— То вона належала йому? — Меґі вражено звела очі на батька.

Однак той похитав головою:

— Ні, річ не в тім. Але... Але краще все до ладу. Твоя мама, як побачила всі оті книжки, тільки тяжко зітхнула й поцікавилася, куди ми їх тепер діватимемо. Та потім усе ж таки допомогла мені розпакувати коробку. Тоді я щовечора ще читав їй що-небудь уголос.

— Читав уголос?

— Так. Щовечора. Мамі подобалося слухати. А того разу вона вибрала “Чорнильне серце”. Вона завше любила всілякі пригодницькі історії — історії, сповнені блиску й мороку. Вона могла перелічити напам’ять імена всіх рицарів короля Артура, знала все про Беовульфа й Ґренделя, про давніх богів і не дуже давніх героїв. Любила мама й історії про піратів, та найдужче їй подобалось, коли траплявся хоч один рицар, хоч один дракон чи хоч одна фея. До речі, вона завше ставала на бік драконів. У “Чорнильному серці” жодного дракона, здається, не було, зате блиску й мороку — скільки душа забажає. А фей, а кобольдів!.. Кобольдів мама теж дуже любила. Брауні, Бука-Бу, Фенодеррі, Фолетті, з крильцями, як у метеликів... Вона знала всіх їх на ім'я. Одне слово, дали ми Іобі цілий стосик книжок з картинками, зручненько вмостилися з тобою на килимі, і я почав читати.

Меґі схилила голову на батькове плече й задивилася на голу стіну. На її брудно-білому тлі вона побачила себе такою, якою знала з давніх фотознімків: невеличку, з пухкенькими ніжками, білявими кісками (відтоді вони потемніли), сидить і крихітними пальчиками гортає величезні книжки з картинками. Так було щоразу, коли Мо що-небудь розповідав: Меґі ввижалися картини, живі картини...

— Та історія нам подобалася, — провадив батько.

— Вона була непогано написана, заселена дивовижними істотами і обох нас захоплювала. Мама любила, коли книжка відкривала щось незвідане, і світ, у який її вело “Чорнильне серце”, припав їй до смаку. Часом там западав глибокий морок, і щоразу, коли сюжет ставав аж надто напружений, мама приставляла до губів пальця і я починав читати тихіше, хоч ми й знали, що ти надто заклопотана власними книжками й не прислухаєшся до цієї похмурої історії, якої все одно ще не зрозуміла б. Надворі вже давно стемніло — я добре пригадую, так наче це було вчора. Стояла осінь, і у вікно завівав вітер. Ми затопили грубу (центрального опалення у нашій взуттєвій коробці не було, лише в кожній кімнаті по грубі), і я вже перейшов до сьомого розділу. Ось тоді воно й сталося...

Мо змовк. Він дивися перед себе так, немовби заблукав у власних спогадах.

— Що? — прошепотіла Меґі. — Сталося що, тату?

— З’явилися вони. — Мо перевів погляд на неї. — Зненацька вони постали у дверях, що вели з коридору, так наче щойно ввійшли знадвору. Коли вони обернулися до нас, почувся шелест, немовби хтось розгортав аркуш паперу. На вустах у мене все ще були їхні імена: Баста, Вогнерукий, Каприкорн... Баста тримав Вогнерукого за комір, як тримають мале цуценя, що зробило шкоду. Каприкорн уже тоді любив одягатися в червоне. Але він був на дев’ять років молодший і не такий худий, як тепер. Він мав меча — я тоді меча ще зроду зблизька не бачив. У Басти на поясі теж висів меч, а також ніж. А ось Вогнерукий... — Мо похитав головою. — Той, звичайно, не мав при собі нічого, крім куниці з ріжками. Він показував з нею всілякі фокуси й так заробляв собі на прожиток. Гадакунікому з них і втямки не було, що з ними сталось. Я й сам збагнув це вже багато пізніше. Від мого голосу вони випали зі своєї історії, як ото з книжки випадає закладка. Та хіба вони могли це зрозуміти?

Баста грубо штовхнув Вогнерукого, той упав, а Баста ще хотів був витягти з піхов меча. Однак його руки, бліді, мов папір, вочевидь ще не мали достатньо сили. Меч вислизнув йому з пальців і впав на килим. Лезо мало такий вигляд, немовби на ньому запеклася кров. А може, то були просто відблиски вогню. Каприкорн стояв і роззирався. Здавалося, в нього паморочиться голова, бо він заточувавсь, як ото дресирований ведмідь, що надто довго крутився на місці. Схоже, саме це нас і врятувало — принаймні так завжди запевняв Вогнерукий. Якби Баста і його володар були вже при силі, то, мабуть, повбивали б нас. Але тоді вони ще не зовсі.м переселилися в цей світ, і я схопив того огидного меча, що лежав на килимі серед моїх книжок. Меч був важкий, багато важчий, ніж я думав. З тією штукою вигляд я мав, либонь, страшенно смішний. Видко, я тримав зброю як пилоСоса чи кийка, та коли Кагірикорн, похитуючись, рушив до мене, я виста

вив вістря меча йому назустріч, і він спинивсь. Я щось забелькотів, намагаючись пояснити йому, що сталося, хоч до пуття не тямив цього й сам. Та Каприкорн лише витріщався на мене своїми водявими очима, а Баста стояв поруч із ним, тримаючи руку на колодочці но>ка, і, здавалося, тільки й чекав, щоб володар наказав йому поперерізати нам горлянки.

— А сірникоїд? — Голос Елінор також охрип.

— Той усе ще сидів, мов очманілий, на килимі й мовчав. Я про нього й не думав. Коли відкриєш кошика, а звідти раптом виповзуть дві отруйні змії й одна ящірка, то насамперед пильнуватимеш за зміями, чи не так?

— А мама? — ледве чутно прошепотіла Меґі. (Вимовляти це слово вона не звикла.)

Мо поглянув їй в очі.

— Її ніде не було! Ти стояла навколішках серед своїх книжок і широко розплющеними очима дивилася на тих озброєних чужих людей у важких чоботях. Я страшенно злякався за вас із мамою, але ні Баста, ні Каприкорн, на щастя, не звертали на тебе жодної уваги. Нарешті, коли я вже геть заплутавсь у власних словах, Каприкорн гримнув: “Годі варнякати! Мене не цікавить, як я опинився в цій убогій норі. Негайно поверни нас назад, ти, роз-трмклятущий чаклуне! Або Баста вкоротить твого балакучого язика!”

Не скажу, що ці слова мене дуже заспокоїли, тим більше що в попередніх розділах я вже прочитав про цих двох досить для того, щоб зрозуміти: Каприкорн своє слово тримає. Голова в мене пішла обертом, у розпачі я намагався збагнути, як покласти край цьому кошмарному сну. Нарешті взяв книжку — може, думаю, ще раз прочитати те саме місце? Спробував. Я затинався на кожному слові, тоді як Каприкорн мовчки витріщався на мене, а Баста діставав із-за ременя ножа. Нічого не става-лося. Ті двоє стовбичили в моєму домі й повертатися в свою історію й не думали. І раптом я виразно збагнув: вони нас повбивають. Тоді я випустив з рук книжку — оту злощасну книжку, і схопив меча, якого кинув був на килим. Баста спробував мене випередити, але я виявився спритнішим. Те кляте одоробло мені довелося тримати обома руками, і я й досі пам’ятаю, яке холодне було руків’я. Не питай, як мені пощастило це зробити, але я таки відтіснив Басту з Каприкорном у коридор. Я так завзято розмахував мечем, що дорогою щось раз у раз розліталося на друзки. Ти заплакала, і я хотів був обернутися й сказати, що все це — лиш якась лиховісна примара, але мусив щомить пильнувати, щоб не попасти під Бастин ніж. “Нарешті це сталося, — крутилось у мене в голові. — Ось ти й опинився в книжковій історії, про що завжди мріяв, і це — суще пекло”. Насправді страх має зовсім інший смак, ніж тоді, коли про нього читаєш, Мегі, і роль героя виявилася далеко не така приємна, як я собі гадав. Ті двоє запевне вбили б мене, якби трималися на ногах уже трохи впевненіше. Каприкорн усе гарчав, від люті очі йому аж на лоба лізли, а Баста лаявся, сипав погрозами й глибоко сіконув мені плече. Та потім вхідні двері раптом відчинилися, і обидва, похитуючись, мов п’яні, зникли в нічній темряві. У мене ледве стало сили зачинитися на засув — так тремтіли руки. Я прихилився до дверей, прислухаючись до звуків надворі, але не почув нічого, крім шаленого гупання власного серця. Згодом з кімнати долинув твій плач, і я згадав, що там лишився ще один, третій. Спотикаючись, я рушив назад, усе ще не випускаючи з рук меча. Входжу, дивлюсь — а там посеред кімнати й справді стоїть Вогнерукий. Зброї він не мав, лише куниця на плечі, й коли я ступив до нього ближче, він аж відсахнувся — обличчя бліде, як смерть. Вигляд у мене був, мабуть, таки жахливий: з плеча по руці тече кров, усе тіло тіпається — вже й сам не знаю, зі страху чи від люті.

“Благаю! — белькоче він. — Не вбивай! Я з тими двома не маю нічого спільного. Я всього-на-всього фокусник, який нікому не робить зла. Я вогнедув і можу це тобі довести!”

“Гаразд, гаразд, — кажу. — Я знаю, ти — Вогнерукий!”

Тоді він шанобливо схилився перед всемогутнім чаклуном, який усе про нього знав і вирвав його зі звичного світу, як зривають яблуко з дерева. Куниця спустилася його рукою вниз, сплигнула на килим і підбігла до тебе. Ти перестала плакати й простягла до неї руку. “Обережно, вона кусається!” — сказав Вогнерукий і прогнав звірятко від тебе.

Я не звертав на нього уваги. Тільки раптом відчув, як тихо стало в кімнаті. Тихо й порожньо. Книжка лежала розгорнена на килимі — там, де я її впустив, а поряд — подушка, на якій сиділа твоя мама. Самої її ніде не було. Де ж вона ділась? Я гукав її, гукав знов і знов. Оббіг усі кімнати. Але вона зникла.

Елінор сиділа, випроставши спину, й некліпно дивилася на Мо.

— Господи, про що це ти розповідаєш?! — нарешті вихопилося в неї. — Адже ти казав мені, що вона кудись поїхала — в якусь безглузду авантюрну подорож, чи що — й не повернулась!

Мо прихилився потилицею до стіни.

— Щось же я мав придумати, Елінор, — промовив він. — Хіба я міг сказати правду?

Мегі погладила його плече там, де під сорочкою був довгий блідий рубець.

— А мені ти завше казав, нібито поранив руку, коли влазив у розбите вікно.

— Ну, звісно. Адже правда здалася б просто маячнею. Хіба ні?

Меґі кивнула головою. Батько мав рацію: правду вона сприйняла б за одну з його вигаданих історій.

— І мама так уже й не повернулася? — ледве чутно запитала дівчинка, хоч і знала відповідь.

— Ні, — відповів Мо. — Баста, Каприкорн і Вог-нерукий вийшли з книжки, а мама потрапила в неї разом із двома нашими кішками — того разу, коли я читав уголос, вони, як завжди, сиділи в неї на колінах. І замість Ґвіна, мабуть, теж хтось зник — може, павук, або муха, або пташка, яка тієї хвилини саме пролітала повз наш будинок... — Він змовк.

Іноді, коли батько вигадував таку вдалу історію, що Меґі приймала її за справжню, він несподівано всміхався й промовляв: “Ага, попалася, Меґі!” Як тоді, на її сьомий день народження, коли він сказав, нібито надворі в шафрані знайшов кілька фей. Але цього разу Мо не всміхнувся.

— Я обшукав увесь будинок. Мами ніде не було, і я повернувся до вітальні, — повів далі він. — Тим часом і Вогнерукий, і його рогатий приятель також зникли. Лишився тільки меч, і він здавався таким реальним, що я вже не мав сумніву щодо свого здорового глузду. Я відніс тебе в ліжко, — здається, я сказав тобі, що мама вже пішла спати, — а тоді знову сів читати вголос “Чорнильне серце” Я дочитав ту розтриклятущу книжку до кінця, у мене охрип голос, за вікнами вже зійшло сонце, але з неї так нічого й не з’явилося, лише один кажан та шовкова накидка, якою згодом я оббив зсередини твою скриньку для книжок. У наступні дні й ночі я знов і знов намагався читати вголос, поки мені вже починало різати в очах, а літери скакали на сторінках, наче п’яні. Я не їв, не пив; я вигадував для тебе все нові й нові історії про те, де тепер мама, й пильнував, щоб ти ніколи не входила до тієї кімнати, де я читав. Я боявся, що зникнеш і ти. Про себе не думав: у мене було таке дивне відчуття, що мені, як читцеві, зникнення поміж сторінок не загрожує. А втім, я й досі не певний, так це чи ні. — Мо зігнав з руки комара й провадив: — Я читав гучно, поки не переставав чути власний голос. Але твоя мама, Меґі, так і не повернулася. Замість неї п’ятого дня в моїй кімнаті з’явився дивний невеличкий чоловічок, прозорий, немовби зі скла, а ось листоноша, який саме вкидав до нашої поштової скриньки кілька листів, щез. Надворі я знайшов його велосипеда. Тоді я зрозумів, що ні стіни, ні замкнені двері не вбережуть тебе від зникнення — ні тебе, ні будь-кого іншого. І я вирішив більше ніколи не читати вголос. Ні “Чорнильного серця”, ні будь-якої іншої книжки.

— А що сталося зі скляним чоловічком?

— Він розбився за кілька днів, коли повз наш будинок проїздила вантажна машина. Очевидно, не всім судилось отак просто переселитися з одного світу в інший. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, яке це щастя — пірнути в книжку і якийсь час побути в ній. Але вийти з власної історії й раптом опинитися в цьому, нашому світі — щастя, схоже, не дуже велике. У Вогнерукого через це розбилося серце.

— Хіба він має серце?

— Якби не мав, йому легше жилося б, — відповів Мо. — Минув добрий тиждень, і ось він знов постукав у мої двері — певна річ, уночі, це його улюблена пора. Я саме спаковував речі. Вирішив за краще виїхати з того будинку: не хотілося знову випроваджувати мечем Басту й Каприкорна. Вогнерукий підтвердив мої побоювання. Коли він прийшов, стояла вже глибока ніч, проте я все одно не міг заснути. — Мо погладив Мегі по голові. — Тоді ти теж погано спала. Тобі снилися страшні сни, хоч я й намагався прогнати їх своїми історіями. Одне слово, збираю я інструменти у себе в майстерні, коли це в двері хтось стукає — тихенько-тихенько, майже крадькома. Вогнерукий виринув з темряви так само несподівано, як оце чотири дні тому, коли він тієї дощової ночі з’явився в нас у дворі... Невже минуло справді лише чотири дні? Тієї ночі, коли Вогнерукий повернувся вперше, він

6 “Чорнильне серце” мав такий вигляд, немовби дуже довго нічого не їв: худющий, як приблудний кіт, а очі такі сумні-сумні. “Перенеси мене назад, прошу тебе! — белькотів він. — Цей світ мене занапастить. Він надто стрімкий, надто гамірний. Якщо я не помру з туги, то помру з голоду. Я не знаю, з чого мені жити. Я взагалі нічого не знаю. Я почуваюся рибиною без води”. Він просто не хотів повірити, що повернути його в книжку мені несила. Він хотів побачити її, хотів спробувати сам, хоч ледве умів читати. Але віддати йому книжку я, звісно, не міг. Адже тоді я втратив би останнє, що в мене лишилося від твоєї мами. На щастя, книжку я добре сховав. Я дозволив Вогнерукому переночувати в нас на канапі, а коли вранці зійшов униз, то побачив, що він усе ще перериває книжкові полиці. Наступні два роки він з’являвся ще кілька разів, вирушав за нами, хоч би куди ми їхали, поки мені це зрештою набридло, і однієї туманної ночі ми з тобою просто втекли від нього. Відтоді я його не бачив. А оце чотири дні тому він вигулькнув знов...

Ібі

— Тобі його й досі шкода? — промовила Меґі, дивлячись батькові в очі.

— Іноді, — відповів Мо, хвилю помовчавши.

Елінор зневажливо пирхнула:

— Ти ще божевільніший, ніж я гадала. З вини того виродка ми опинилися в цій норі, через нього нам, може, й горлянки переріжуть, а тобі його шкода?

Мо стенув плечима й перевів погляд на стелю, де навколо голої лампочки кружляла міль.

— Каприкорн, певна річ, пообіцяв Вогнерукому повернути його назад, — нарешті промовив він. — На відміну від мене, Каприкорн здогадався, що за таку обіцянку Вогнерукий зробить що завгодно. А хоче Вогнерукий лише одного: повернутися в свою історію. Він навіть не питає, як ця історія для нього скінчиться — щасливо чи ні.

— Що ж, у реальному житті те саме, — з похмурою міною проказала Елінор. — Тут теж не знаєш, як усе скінчиться. У нашому випадку все свідчить про те, що кінець буде кепський.

Меґі сиділа, обхопивши ноги руками й поклавши підборіддя на коліна, і розглядала щілини в брудних білих стінах. В її уяві постала літера “К”, на якій сиділа рогата куниця. І раптом дівчинці здалося, ніби з-за тієї великої літери виглядає її мама. Мама, яку вона знала лише з вицвілого знімка під батьковою подушкою. Отже, вона не пішла від нього... Як їй там ведеться, в тому чужому світі? Чи ще згадує вона про доньку? Чи сумує за своїм світом так, як Вогнерукий за своїм?

І чи сумує Каприкорн? Чого він домагається від Мо? Щоб той повернув його в книжку? Але ж Мо й гадки не має, як те зробити! Що буде, коли Каприкорн це збагне? Меґі здригнулася.

— Каприкорн натякнув, що в нього є кому прочитати вголос книжку й без мене, — провадив Мо, ніби вгадавши її думки. — Про того чоловіка мені казав Баста. Мабуть, щоб було зрозуміло, що я не один такий. Той другий читець нібито вже викликав з якоїсь книжки кількох помічників, потрібних Каприкорнові.

— Он як?! Тоді що ж йому потрібно від тебе? — Елінор випросталася й, крекчучи, потерла сідни-цю. — Я взагалі вже нічого не розумію. Сподіваюся тільки, що все це — лиш один із тих снів, від яких

б* прокидаються з головним болем і неприємним присмаком у роті.

Меґі мала сумнів, що Елінор і справді плекала такі сподівання. Волога солома, як і холодна стіна за спиною, нагадувала про реальні обставини. Меґі знову схилила голову на батькове плече й заплющила очі. Вона дуже шкодувала, що не прочитала з “Чорнильного серця” ні рядка. Жодного уявлення не мала про історію, в якій зникла мама. Дівчинка знала тільки історії, які їй розповідав Мо в ці останні роки, коли вони жили вдвох, — історії про те, чому мама не з ними, історії про її пригоди в далеких країнах, про жахливих ворогів, які не пускали її додому, і про скриньку, яку мама берегла для Меґі й до якої в кожному зачарованому місці клала щось новеньке, чудесне-пречудесне.

— Мо, — озвалася Меґі, — як ти гадаєш, їй добре в тій історії?

Мо, перше ніж відповісти, довго розмірковував.

— Феї їй, певна річ, сподобаються, — нарешті промовив він. — Хоч ті маленькі створіння й досить вередливі. А кобольдів, наскільки я знаю маму, вона напуватиме молоком. Так, усе це їй, гадаю, до вподоби...

— А що їй може бути не до вподоби? — Меґі стривожено звела на нього очі.

Мо вагався.

— Зло, — нарешті відповів він. — У цій книжці діється багато жахливих речей, а мама так і не довідалася, що все це скінчиться не так уже й погано. Адже я не встиг дочитати їй ту історію до кінця... Ось це їй не сподобається.

— Ще б пак! — докинула Елінор. — Але звідки тобі знати, чи не сталися в цій історії тим часом які-небудь зміни? Адже Каприкорна і його приятеля-головоріза ти з книжки, зрештою, вичитав. І тепер ці двоє глумляться над нами.

— Атож, — кивнув головою Мо. — Проте вони, схоже, все ж таки й досі живуть у книжці! Повір, я не раз читав її після того, як вони з неї вийшли. Але в історії й далі йдеться про всіх: і про Вогнерукого, й про Басту, і про Каприкорна. Чи не означає це, що все лишилося так, як було? Що Каприкорн і досі там, а тут ми боремося лише з його тінню?

— Як для тіні, то він навіює аж надто великий страх, — промовила Елінор.

— Маєш рацію, — зітхнув Мо. — Може, там і справді все вже змінилося. Може, за історією, що в книжці, приховується ще одна, багато глибша, і вона змінюється так само, як і наш світ? А слова розповідають нам про це не більше, ніж можна побачити крізь щілину в замку? Може, слова — то лише накривка на посудині, яка містить куди більше, ніж ми в змозі прочитати?

— О Господи, Мортимере! — простогнала Елінор. — Годі про це, у мене вже розболілася голова.

— Повір, у мене вона теж боліла, коли я замислювався про це, — відказав Мо.

Після цього всі троє надовго змовкли, кожне думало про своє.

Першою озвалася Елінор, хоча спочатку й склалося таке враження, ніби вона розмовляє сама з собою.

— Ой лишенько! — промурмотіла вона, роззуваючись. — Як подумаю оце, скільки разів я мріяла потрапити в одну зі своїх улюблених історій!.. А виходить, найкраще в книжках усе ж таки те, що їх можна коли завгодно згорнути.

Стогнучи, вона поворушила пальцями на ногах і заходила з кутка в куток по кімнаті. Меґі ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Просто Елінор мала надто кумедний вигляд, коли, мов заводна іграшка, дибцяла на своїх зболених ногах туди й назад, від стіни до стіни.

— Елінор, через тебе можна збожеволіти! — сказав Мо. — Сядь!

— І не подумаю! — огризнулася вона. — Бо я й сама божеволію, коли сиджу.

Мо скривився, обійняв 'Меґі за плечі й прошепотів:

— Гаразд, нехай бігає. Коли намотає кілометрів десять, то сама впаде з ніг. Але тобі пора спати. Ляжеш на моєму лігвищі. Воно не таке вже й погане, як здається на перший погляд. Якщо заплющиш очі й уявиш, що ти — порося Вілбур, яке зручнень-ко вмостилося в своєму хліву...

— Або Варт, який спить у траві разом із дикими гусьми. — Меґі мимоволі позіхнула.

Скільки разів вони з Мо вже грали в цю гру: “Про яку книжку ми з тобою забули? Яка тобі саме спадає на думку? А-а, оця! Про неї я вже давненько не згадував!..’’ Вона стомлено випросталася на колючій соломі.

Мо скинув із себе светра й укрив ним Меґі, промовивши:

— Але ковдра тобі все одно потрібна. Навіть якщо ти порося чи гуска.

— Але ж ти змерзнеш!

— Пусте.

— А де спатимете ви — ти й Елінор? — Меґі знов позіхнула. Досі вона й не помічала, як стомилася.

Елінор снувала від стіни до стіни.

— А хто взагалі каже, що треба спати? — вигукнула вона. — Ми, певна річ, чатуватимемо!

— Гаразд, — муркнула Меґі, втикаючись носиком у батьків светр. “Він знов зі мною, — промайнуло в неї, коли сон уже склеплював її повіки. — А решта не має значення” Згодом вона подумала: “А якби мені ще пощастило прочитати цю книжку...”

Але “Чорнильне серце” лишилося в Каприкорна. А про нього думати цієї хвилини Меґі не хотілося, бо так сон ніколи до неї не прийде. Ніколи...

Ж

_еґі не знала, скільки часу проспала. Прокинулася вона, мабуть, від холоду в ногах чи від колючої соломи під головою. Годинник у неї на руці показував четверту. В цій комірчині без вікон ніщо не промовляло про те, що надворі — день чи ніч. Але Меґі просто не могла собі уявити, що ніч минула. Мо з Елінор сиділи біля дверей, вигляд обоє мали стомлений — стомлений і заклопотаний. Розмовляли вони стишеними голосами.

77/

 

— иX £ак, вони и досі мають мене за чародія, — саме казав Мо. — Це вони дали мені таке смішне ім’я — Чарівновустий. І Каприкорн не має жодного сумніву в тому, що я можу зробити це ще раз — будь-коли і з будь-якою книжкою.

— А ти... можеш? — запитала Елінор. — Адже звечора ти нам не все розповів, чи не так?

Мо довго не відповідав.

— Не все, — нарешті мовив він. — Бо не хочу, щоб Меґі теж мала мене за якогось там чародія.

— Виходить, ти вже не раз... щось вичитував із книжок?

Мо кивнув головою:

— Я завше любив читати вголос, ще як був хлопчиком. А одного разу, коли читав товаришеві “Тома Сойєра”, на килимі раптом з’явилася дохла кішка, вже задубіла, як поліняка. А те, що натомість зникла одна з моїх м’яких іграшок, я помітив уже згодом. Мені здається, в нас обох маЛо не спинилося серцеД Ми поклялися тоді, що ніколи й нікому про ту кішку не скажемо, і скріпили нашу клятву кров’ю, як Том

і Гек. Після того я, звичайно, не раз потай, без свідків пробував повторити той експеримент, але коли я того хотів, у мене нічого не виходило. Здавалося, жодних закономірностей узагалі не було, хіба що коли йшлося про історії, які мені подобалися особливо. Певна річ, я зберігав усе, що вичитував, крім нудотного огірка, якого мені подарувала книжка про Доброго велета. Просто той огірок надто смердів. Коли Меґі була ще зовсім маленька, іноді дещо виходило і з її книжок з картинками: то пір’їна, то крихітний черевичок... Ми з Меґі завше складали ті речі до її книжкової скриньки, але я не казав їй, звідки вони бралися. А то вона, чого доброго, ніколи вже й книжку не взяла б до рук — зі страху, що з неї виповзе величезна змія, в якої болять зуби, або з’явиться ще щось небезпечне. Але живі істоти з книжок не виходили ніколи. Чуєш, Елінор, справді ніколи! Аж до тієї ночі. — Мо придивився до своїх долонь, таїс наче на них можна було побачити всі ті речі, які він викликав з книжок своїм голосом. — Але чому, коли вже так мало статися, не з’явився

хтось симпатичніший — скажімо, слон Бабар? Меґі була б у захваті.

“Авжеж, я справді була б у захваті!” — подумала Меґі. І згадала про крихітного черевичка й пір’їну. Вона була смарагдово-зелена, як оті пір’їни полінезійського папуги доктора Дулітла.

— А я тобі кажу, що все могло би обернутися й гірше.

Це було схоже на Елінор. Так ніби сидіти під замком у розваленому будинку казна-де (а довкола люди в усьому чорному, з обличчями хижих птахів і з ножами за поясом) — це ще не так і погано. Елінор, певно, могла справді уявити собі й дещо гірше.

— А що, якби довготелесий Джон Сільвер, — зашепотіла вона, — з’явився раптом у тебе в кімнаті й замахнувся своєю смертовбивчою дерев’янкою? Як на мене, то краще вже цей Каприкорн... А знаєш що? Коли повернемося додому... я маю на увазі, до мене додому, я дам тобі яку-небудь милу книжку — приміром, “Вінні-Пуха” чи, може, “Там, де живуть дикуни” Проти такого монстрика я, власне, нічого не мала б. Я посаджу тебе в найзручніше крісло, запарю тобі кави, й ти читатимеш уголос... Згода?

Мо' тихо засміявся, і на мить його обличчя здалося вже не таким украй заклопотаним.

— Ні, Елінор, я не читатиму. Хоча картинку ти намалювала вельми привабливу. Але я заприсягнув собі ніколи вже не читати вголос. Бозна, хто зникне наступного разу, і, може, навіть у “Вінні-Пусі” знайдеться ще мерзотник, якого ми не помітили досі. А що буде, коли я вичитаю з книжки самого Вінні-Пуха? Що він тут робитиме без друзів, без жодного зі ста шістдесятьох моргенів свого Лісу? Та його дурненьке серце одразу розіб'ється, як воно розбилось у Вогнерукого!

— Ет, облиш! — Елінор нетерпляче махнула рукою. — Скільки тобі ще казати, що в того негідника серця немає? Ну, добре. Перейдімо до наступного питання, відповідь на яке мене дуже цікавить.

Вона стишила голос, і Меґі довелося напружити слух, щоб розчути її.

— Ким, власне, був цей Каприкорн у книжці? Запевне якимсь харцизякою. Та чи не могла б я довідатися про нього трохи більше?

Так, Меґі теж була б не проти дізнатися про Каприкорна якомога більше. Але батькові раптом перехотілося розповідати.

— Що менше про нього знатимете, то краще, — тільки й сказав він.

Якийсь час Елінор ще чіплялася до нього із запитаннями, але Мо був до них глухий. Скидалося на те, що про Каприкорна він не хотів розмовляти зовсім. Думками він був десь далеко-далеко, Меґі це бачила з його обличчя. Згодом Елінор задрімала, скоцюрбившись на холодній підлозі, так наче намагалася зігрітись від власного тіла. А Мо так і сидів, прихилившись спиною до стіни.

Його обличчя не полишало Меґі й уві сні, коли вона знову заснула. Воно постало в її сновидіннях в образі темного місяця. Мо-місяць роззявив рота, і звідти вискакували чоловічки — товсті, тоненькі, великі, маленькі; підскакуючи, вони довгою вервечкою відлітали кудись удалину. Та ось на носі в місяця затанцювала схожа швидше на тінь жіноча постать. І раптом місяць заусміхався...

Зраджений зрадник

Це була неповторна насолода — бачити, як вогонь пожирає речі, як вони чорніють і стають чимось зовсім іншим... А найдужче йому хотілося зробити ось що: настромити на прутик ковбаску й тримати її в полум'ї перед будинком доти, доки книжки, бючи, мов білі голуби, крильми-сторінками, помиратимуть вогненною смертю. Доки вони злітатимуть вихором іскор, і чорний від кіптяви вітер відноситиме їх геть.

Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом

^/їезадовго до світанку лампочка, тьмяне світло якої допомогло їм перебути цю ніч, почала мигати. Мо й Елінор спали просто біля замкнених дверей, а Меґі з розплющеними очима лежала в темряві й відчувала, як із холодних стін виповзає страх. Вона прислухалася до подиху батька й Елінор і мріяла лише про свічку — а також про книжку, яка прогнала б цей страх. Здавалося, він був повсюди — лиховісна безплотна істота, яка чигала лише на ту хвилину, коли лампочка погасне, й уже підкрадалася в пітьмі до Меґі, щоб схопити її своїми крижаними лапами. Меґі сіла, набрала повні груди повітря й порачкувала до батька. Потім згорнулася калачиком у нього під боком, як колись давно, коли була ще зовсім маленька, й чекала, поки вранішнє світло просочиться під двері.

На світанку прийшло двоє Каприкорнових людей. Коли за дверима почулися їхні кроки, Мо якраз прокинувся й стомлено сів, а Елінор, лаючись, саме розтирала собі затерплу спину.

Басти серед тих двох не було. Один із чоловіків, здоровенний, мов шафа, мав такий вигляд, немовби якийсь велет великим пальцем розплющив йому обличчя. Другий, низенький і худорлявий, з цапиною борідкою на спадистому підборідді, весь час крутив у руках рушницю й поглядав на бранців так вороже, ніби йому не терпілося перестріляти всіх трьох одразу й на місці.

— Чого порозсідалися?! Виходьте! — закричав він, і вони, мружачись, вибралися на денне світло.

Меґі спробувала пригадати, чи чула в тітчиній бібліотеці й цей голос, але певності не мала. У Каприкорна людей було багато.

Ранок видався теплий, сонячний. Над Капри-корновим селом здіймалося блакитне склепіння безхмарного неба, а в здичавілому трояндовому кущі між двома стари.ми будинка.ми виспівували зяблики, так наче на світі, крім кількох голодних котів, не було більш ніяких небезпек. Коли бранці вийшли за поріг, Мо взяв Меґі за руку. Елінор спершу довелося ще взути черевики, і коли цапинобо-родий спробував був грубо витягти її надвір, бо вона, як йому здалося, взувалася надто поволі, жінка відштовхнула його руки й вилила на нього цілий потік лайки. Ті двоє лише зареготали, на що Елінор зціпила вуста й зміряла обох нищівним поглядом.

Каприкорнові люди квапилися. Назад вони повели своїх бранців тим самим шляхом, яким уночі Баста пригнав на нічліг. Пласконіс ішов попереду, цапинобородий, тримаючи напоготові рушницю, — позаду. Він кульгав, проте раз у раз підганяв бранців, так ніби хотів довести, що все одно ходить швидше, ніж вони.

Навіть удень Каприкорнове село мало вигляд навдивовижу покинутий, і справа була не лише в багатьох порожніх будинках, які при сонячному світлі справляли ще гнітючіше враження. На вуличках не траплялася жодна жива душа, якщо не брати до уваги кількох чорних курток, як Меґі охрестила для себе Каприкорнових поплічників, та худющих хлопчаків, що бігали за ними, наче цуценята. Двічі Меґі помітила, як мимо кудись поспішала одна, потім ще одна жінка. Дітей, які б гралися чи метушилися біля мам, дівчинка взагалі не бачила — тільки коти, чорні, білі, рудувато-бурі, плямисті, смугасті, на теплих мармурових карнизах, на порогах і похилих дахах. У Каприкорновому селі панувала тиша, а те, що діялося, від людського ока було, здавалося, сховане. Не ховалися тільки чоловіки з рушницями. Вони тинялися знічев’я поміж будинками, перешіптувалися чи просто стовбичили, любовно погладжуючи свої рушниці. На відміну від приморських сіл, повз які проїздила Меґі, тут перед будинками квіти не росли. Зате на багатьох будівлях дахи позападали, а в порожніх віконницях цвіли кущі. Декотрі з них розливали такий дурманний запах, що в Меґі аж запаморочилося в голові.

Коли вони дійшли до майдану перед церквою, Меґі подумала, що ці двоє чоловіків ведуть їх знов до Каприкорна. Та вони обминули його будинок праворуч і попростували до великого церковного порталу. Скидалося на те, що вітри й негода вже давно підступно вгризалися в цегляні мури дзвіниці. Під гостроверхим дахом висів іржавий дзвін, а за якийсь метр знизу до нього тяглося хирляве деревце, насіння якого сюди заніс, мабуть, вітер і яке тепер чіплялося віттям за піщано-жовте каміння.

На церковному порталі були намальовані очі — вузькі червоні очі, а обабіч від входу стояли потворні кам’яні чорти, заввишки з людський зріст, ошкіривши зуби, мов кусючі собаки.

— Ласкаво просимо до оселі диявола! — промовив цапинобородий, насмішкувато вклонився й відчинив важкі двері.

— Облиш, Кокерелю! — гримнув на нього Плас-коніс і тричі сплюнув собі під ноги на курну бруківку. — Такі жарти до добра не приводять.

Але цапинобородий лише засміявся й поплескав одного з кам’яних чортів по гладкому пузі.

— Угамуйся, Пласконосе. Ти став уже майже такий самий нестерпний, як і Баста. Ще трохи, і ти теж почепиш собі на шию смердючу кролячу лапу.

— Просто я обережний, — пробурмотів Плас-коніс. — Бо всякі чутки ходять.

— Атож. І знаєш, хто ті баєчки розповідає? Та ми ж таки, дурню!

— Декотрі з них тут розповідали й до нас.

— Хай там що буде, — прошепотів Мо до Меґі й Елінор, поки ті два сварилися між собою, — а розмовлятиму з ними я. Гострий язик тут може накликати біду, повірте мені. Басті аж-аж-аж як кортить схопитися за ніж і пустити його в діло.

— Тут не лише Баста ножа має, Чарівновустий! — сказав Кокерель і ввіпхнув Мо в темну церкву.

Меґі поквапилася за батьком.

У церкві було напівтемно й прохолодно. Лише крізь кілька вікон високо під стелею сюди проникало вранішнє світло, малюючи бліді плями на стінах та колонах. Колись давно вони були, мабуть, сірі, як і кам’яні плити на підлозі. Але тепер у Каприкорновій церкві панував лише один колір: стіни, колони, навіть стеля — все було червоне, кольору кіноварі, як сире м’ясо чи закипіла кров, і на мить Меґі здалося, немовби вони опинилися в утробі якогось чудовиська.

В кутку біля входу стояла статуя янгола. Одне крило в нього відпало, а на друге котрийсь із Ка-прикорнових людей накинув свою чорну куртку. До лоба янголові хтось приставив чортові ріжки, як ото діти чіпляють їх собі на голову, йдучи на карнавал. А між ріжками все ще висів німб святого. Колись цей янгол стояв, певно, на кам’яному постаменті перед першою колоною, але згодом ЙО.Му довелося поступитися місцем іншій статуї. Її бліде, як віск, худе обличчя знуджено поглядало на Меґі згори вниз. Творець цієї фігури у своєму ремеслі був мастак не великий, отож розфарбував її обличчя, мов пластикову ляльку: губи — напрочуд червоні, очі — сині, і в них не було геть нічого від того жахіття безбарвних очей, якими дивився на світ Каприкорн справжній. Зате ця статуя була щонай-хменше вдвічі більша від оригіналу, і кожен, хто проходив повз неї й хотів зазирнути в її бліде обличчя,.мусив закидати голову далеко назад.

— Мо, хіба так можна? — тихо запитала Меґі. — Виставляти самого себе в церкві!

— О, це дуже давній звичай! — прошепотіла їй у відповідь Елінор. — Статуї, що стоять у церквах, рідко зображують святих. Адже більшість із них не могли заплатити скульпторам. А в одному соборі...

Цієї миті Кокерель так грубо штовхнув Елінор у спину, що та мало не полетіла сторчака.

— Ступай! — гримнув він. — А на другий раз, як проходите повз нього, не забудьте вклонитися. Зрозуміло?

— Уклонитися? — Елінор хотіла була спинитись, але Мо хутко потяг її далі.

— Та хіба ж можна сприймати такий балаган серйозно?! — невдоволено пробурмотіла Елінор.

— Якщо ти негайно не вга.муєшся, — прошепотів до неї Мо, — тобі покажуть, наскільки тут усе серйозно, зрозуміла?

Елінор поглянула на рубець у нього на лобі й змовкла.

У Каприкорновій церкві не було лав, як це Меґі бачила в решті церков, — лише два довгі дерев’яні столи з лавками вздовж середнього проходу. На столах стояли брудні тарілки, кухлі з кавовою гущею, порожні хлібниці; лежали дерев’яні дошки з недоїденим сиром, ковбаса, ножі. Кілька жінок саме прибирали зі столів і лише на мить підвели погляди, коли повз них проходили Кокерель і Пласконіс із трьома бранцями, а потім одразу знов узялися за роботу. Жінки нагадали Меґі птахів, які повтягували голови в плечі зі страху, що їх повідрубують.