Казка про Алі-Бабу та сорок розбійників

^бірид до болю в очах удивлявся в ніч, але Вогнерукий не повертався. Інколи хлопчині здавалося, що серед навислого майже до самої землі гілля промайнуло порубцьоване обличчя. Іноді йому вчувалися майже нечутні кроки по сухому листю. Та щоразу виявлялося, що він помилявся. Фарид уже звик прислухатись до темряви. Так він просидів уже багато, безкінечно багато ночей і навчився довіряти вухам більше, ніж очам. Тоді, в іншому житті, коли світ довкола був не зелений, а жовто-бурий, очі іноді підводили його, зате на вуха він міг покластися завжди.

I все ж цієї ночі, найдовшої на його пам’яті, Фарид прислухався марно. Вогнерукий не повернувся. Коли над пагорбами замріли вранішні сутінки, Фарид підійшов до бранців, дав їм води, трохи черствого хліба зі своїх убогих запасів і кілька оливок.

— Чуєш, Фариде, відв’яжи нас! — сказав Чарівновустий, коли хлопчик клав йому до рота хліб. — Вогнерукий уже давно мав би повернутися, сам розумієш.

Фарид мовчав. Він любив голос Чарівновустого. Цей голос вивів його з того, іншого, нужденного життя. Однак Вогнерукого хлопчина любив дужче, сам не знаючи чому, а Вогнерукий сказав йому охороняти цих бранців. Про те, щоб повідв’язувати їх, не було й мови.

— Послухай, ти ж бо хлопчик розумний, — озвалася жінка. — Поміркуй трохи власного головою. Невже ти хочеш досидітися тут, поки прийдуть Каприкорнові люди й усіх нас схоплять? Гарний же ми матимемо вигляд: хлопчина охороняє двох прив’язаних дорослих, а вони навіть рукою не можуть поворухнути, щоб допомогти йому. Ті мерзотники зо сміху ґиґнуть.

То як там її звати? Е-лі-нор. Фаридові важко було запам’ятати це ім’я. Воно тяжко, мов камінець, поверталося в нього на язику І нагадувало йому ім’я однієї чарівниці з далекої-далекої країни. Ця жінка його лякала: вона дивилася на нього, мов чоловік, — без збентеження, без страху, — а голос у неї був дуже гучний і сердитий, як ото в лева...

— Фариде, нам треба спуститися в село! — сказав Чарівновустий. — Треба з’ясувати, що сталося з Вогнеруким і де моя донька.

Ах, так, ота дівчинка... Дівчинка з ясними очима — немов латочки неба, обрамлені темними віями... Фарид колупав паличкою землю. Мурашка тягла повз його великий палець на нозі хлібну крихту, завбільшки як сама.

— Мабуть, він нас зовсім не розуміє, — зітхнула Елінор.

Фарид підвів голову й сердито глипнув на жінку.

— Я все добре розумію!

Він розумів усе від першої хвилини, так ніби жодної іншої мови ніколи й не чув. Ми.моволі на думку йому спала ота червона будівля, схожої на яку доти він ніколи не бачив. Вогнерукий пояснив йому, що колись то була церква. Згадав Фарид і про чоловіка з ножем. У колишньому його житті таких людей було багато. Вони любили свої ножі й учиняли ними жахливі речі.

— Якщо я відв’яжу тебе, ти втечеш, — невпевнено промовив Фарид, дивлячись на Чарівновустого.

— Не втечу. Чи ти гадаєш, що я покину там, унизу, свою доньку? У Басти й Каприкорна?!

Баста й Каприкорн. Атож, саме так їх звали. Один з ножем, а другий з водявими очима. Грабіжник і вбивця... Фарид знав про нього все: Вогнерукий багато розповідав йому вечорами біля багаття. Вони розказували один одному всілякі темні історії, хоч обидва так тужили бодай за однією світлою...

І ця історія з дня на день ставала також чимдалі темніша.

— Краще я піду сам. — Фарид так глибоко загнав паличку в землю, що вона зламалась у нього в руці. — Я добре вмію прокрадатися в чужі села, до чужих палаців, осель. Така була в мене робота, ти ж бо знаєш.

Чарівновустий кивнув головою.

— Вони завше посилали мене, — провадив Фарид. — Хто ж боятиметься такого худющого хлопчака? Я міг повсюди все рознюхати, ні в кого не викликаючи підозри. Коли міняється охорона? Яким шляхом краще втікати? Де мешкає найбагатший чоловік у місті? Якщо все завершувалося вдало, вони давали мені вдосталь їсти. А якщо невдало, лупцювали, як собаку.

— Вони? — перепитала Елінор.

— Розбійники, — пояснив Фарид.

Обоє дорослих мовчали. А Вогнерукий усе не повертався. Фарид задивився в бік села, спостерігаючи, як перші сонячні промені ковзали по дахах.

— Гаразд. Може, ти й маєш рацію, — нарешті промовив Чарівновустий. — Спустишся туди сам і вивідаєш усе, що треба. Та спершу повідв’язуй нас. Як же ми тобі допоможемо, якщо вони все ж таки тебе схоплять? А крім того, не хотілося б мені сидіти отак на прив’язі, коли сюди приповзе змія.

Жінка так перелякано роззирнулася, немовби вже почула, як серед сухого листя повзе змія. А Фарид задумливо розглядав обличчя Чарівновус-того. Хлопець намагався збагнути, чи довіряють його очі цьому чоловікові. Вуха йому вже довіряли. Зрештою він мовчки підвівся, дістав із-за паска ножа, якого йому подарував Вогнерукий, і

порозрізав мотузки на обох бранцях.

— О Господи, щоб я ще коли-небудь дала себе отак зашнурувати!.. — вигукнула Елінор, розтираючи руки й ноги. — У мене все затерпло, так наче я — вже не я, а ганчір’яна лялька. А як там ти, Мортимере? Чи відчуваєш іще ноги?

Фарид з цікавістю розглядав жінку.

— Ти... на його дружину не схожа. Чи ти його мати? — запитав він, кивнувши головою в бік Чарівновустого.

Обличчя в Елінор узялося плямами, як мухомор.

— Ще чого! І як лишень тобі збрело таке в голову?! Невже я скидаюся на стару бабу? — Вона оглянула себе з голови до ніг і кивнула головою: — Либонь, що так. Але я йому не мати. І не мати Меґі, якщо тобі спаде на думку спитати ще й про таке. Усі мої діти були з паперу й чорнила, а отой тип... — вона показала пальцем туди, де крізь крони дерев видні-лися дахи Каприкорнового села, — багатьох із них наказав звести зі світу. Та він про це ще пошкодує, повір мені!

Фарид із сумнівом зиркнув на неї. Він і в думці не припускав, що Каприкорн злякається жінки, та ще такої, яка важко сопе, коли підіймається схилом, і жахається змій. Ні, якщо той чоловік з водявими очима взагалі чого-небудь і боїться, то лише того, чого бояться майже всі — смерті. А Елінор зовсім не скидається на таку, котра вміє вбивати. Як, до речі, й Чарівновустий.

— А та дівчинка... — несміливо почав Фарид. — Де її мати?

Чарівновустий підійшов до погаслого вже багаття й узяв ще один окрайчик хліба з тих, що лежали на закіптюжених камінцях.

— Її вже давно не стало, — нарешті відповів він. — Меґі було тоді якраз три роки. А що з твоєю матір’ю?

Фарид знизав плечима й звів очі на небо. Воно сяяло такою блакиттю, немовби ночі ніколи й не було.

— Ну, то я, мабуть, піду — сказав він, сховав ножа й узяв заплічника Вогнерукого.

Ґвін спав за якихось кілька кроків під деревом, згорнувшись калачиком поміж корінням. Фарид узяв його й змусив залізти до заплічника. Ґвін сонно протестував, але Фарид почухав його за вушком і зав’язав заплічника.

— А навіщо ти береш куницю? — з подивом запитала Елінор. — Тебе викаже вже її запах.

— Вона може знадобитися, — відповів Фарид і запхав до заплічника й кінчик пухнастого хвостика, що виглядав звідти. — Ґвін кмітливий, кмітливіший за собаку, вже не кажучи про верблюда. Розуміє, що йому кажуть, і, може, знайде Вогнерукого.

— Фариде! — Чарівновустий попорпався у кишенях і знайшов клаптик паперу. — Не знаю, чи ти знайдеш, де вони тримають Меґі, — промовив він, поквапно дряпаючи щось олівцем на папері, — але якщо тобі все ж таки пощастить, спробуй передати їй оцю записочку.

Фарид узяв папірця, подивився на нього й спитав:

— Що тут написано?

Елінор висмикнула записку з його пальців.

— Чорт забирай, Мортимере, що це таке? — здивувалася вона.

— Ми цим шрифтом уже не раз писали одне одному таємні послання, — усміхнувся Чарівновустий. — Меґі опанувала його навіть краще, ніж я. Невже ти не впізнаєш цей шрифт? Ми взяли його з однієї книжки. Тут написано: “Ми зовсім близько. Не хвилюйся, скоро ми тебе заберемо. Мо, Елінор і Фарид”. Цю записку, крім Меґі, ніхто не прочитає.

— А-а! — протягла Елінор, повертаючи Фаридові папірця. — Що ж, гаразд. Якщо записка попаде не в ті руки, то так воно буде, мабуть, і краще, бо, може, хтось із тих паліїв усе ж таки вміє читати.

Фарид згорнув папірця так, що він став не більшим за монету, і сховав до кишені штанів.

— Я повернуся не пізніше, ніж сонце підіб’ється над отим пагорбом, — сказав він. — А якщо не повернусь...

—...я піду тебе шукати, — доказав за нього Чарівновустий.

— І я також, певна річ, — додала Елінор.

Фаридові ця ідея не дуже припала до вподоби,

але про це хлопчина змовчав.

Він пішов тим самим шляхом, яким минулої ночі вирушив Вогнерукий, — вирушив і зник, немовби десь у темряві його проковтнули злі духи.

Оїушок^на карнизі