Ева Ібботсон. Таємниця тринадцятого перону

^<7/ього сірого дощового дня, коли перед очима Меґі вдруге постало Каприкорнове село, нічого небезпечного вона не побачила. Крізь зелень на пагорбах унизу проглядали вбогі будинки. Сонячне проміння не прикрашало їхню старість, і Меґі аж не вірилося, що це були ті самі будинки, які мали такий грізний вигляд уночі, коли вони звідси втікали.

— *7/ікаво! — прошепотів Феноліо, коли Баста в’їхав на стоянку. — Ця місцина страшенно схожа на ту, де відбувається дія в моєму “Чорнильному серці”! За.мку тут, звісно, немає, але краєвид довкола дуже подібний, та й село, здається, майже таке саме старе. А ти знаєш, що в “Чорнильному серці” все діється у світі, який неабияк нагадує наше середньовіччя? Я, певна річ, дещо додав від себе — приміром, фей, велетів, а дещо й випустив, але загалом...

Далі Меґі його вже не слухала. Вона пригадувала ту ніч, коли вони втікали з Каприкорнової те.м-ниці. Тоді вона так сподівалася, що ніколи вже не побачить ні цієї автостоянки, ні церкви, ні отих пагорбів.

— Виходьте хутчій! — буркнув Пласконіс, рвучко відчиняючи дверцята машини. — Сподіваюся, дорогу ти ще не забула?

Ні, дорогу Меґі не забула, хоча цього дня все мало інший вигляд. Феноліо роззирався у вуличках, мовби справжній турист.

— Я це село знаю! — прошепотів він до Меґі. — Тобто я про нього чув. З цим селом пов’язана не одна сумна історія. У минулому столітті — отой землетрус, а під час останньої війни...

— Прибережи свого язика на потім, ти, писако! — урвав його Баста. — Терпіти не можу, коли при мені шепочуться!

Феноліо сердито глипнув на нього і змовк. До самої церкви він не зронив жодного слова.

— Чого поставали? Відчиняйте двері! — гаркнув Пласконосий.

Меґі з Феноліо штовхнули важкі дерев’яні двері.

На них повіяло таким самим холодним, застояним повітрям, як і того дня, коли Меґі привели до цієї церкви разом з Мо та Елінор. Усередині змінилося мало що. Червоні стіни цього пох.мурого дня справляли ще лиховісніше враження, а лялькове обличчя статуї Каприкорна прибрало, здавалося, ще зліших рис. Залізні бочки, в яких спалювали книжки, також стояли на тому самому місці, а ось Каприкорнового крісла вгорі на сходах уже не було.

Двоє в чорних куртках саме тягли сходами нагору нове крісло. Поряд стояла, нетерпляче покрикуючи на них, стара, схожа на сороку жінка. Мегі з відразою впізнала її.

Баста відштовхнув убік двох жінок, які навколішках мили підлогу посередині церкви, й поважно рушив до сходів, що колись вели до вівтаря.

— Мортоло, де Каприкорн? — ще здалеку гукнув він старій. — У мене для нього новини. Важливі новини.’

Стара навіть голови не повернула.

— Візьміть іще правіше, йолопи! — скомандувала вона тим двом, котрі все ще мучилися з важким кріслом. — Ось бачите, діло пішло! — Потім недбало обернулася до Басти й кинула: — Ми чекали на тебе раніше.

— Що ти хочеш сказати?

Баста розмовляв гучно, але в його голосі Меґі почула невпевненість. Схоже, він боявся старої.

— А ти знаєш, скільки сіл на цьому Богом проклятому узбережжі? До того ж ми навіть не були певні, чи Чарівновустий узагалі ще десь тут. Але мій нюх ніколи мене не підводив, і... — він кивнув головою в бік Меґі, — я своє завдання виконав.

— Та невже? — Сорока ковзнула поглядом повз Басту — туди, де стояли Меґі й Феноліо під охороною Пласконоса. — Я бачу лише дівчинку і якогось старого. А де ж її батько?

— Його там не було. Але він прийде. Кращого живця, ніж ця мала, й не треба.

— І звідки ж він знатиме, що вона тут?

— Я лишив йому записку!

— Відколи це ти вмієш писати?

Меґі помітила, як у Басти від злості напружилися плечі.

— Я написав там своє ім’я. Йому більш нічого й не треба, щоб зрозуміти, де шукати свою дорогоцінну доцю. Скажеш Каприкорнові, що я замкну її в одній із кліток. — По цих словах він крутнувся на підборах і знов поважно рушив до Меґі й Феноліо.

— Каприкорн поїхав, і я не знаю, коли він повернеться! — крикнула йому вслід Мортола. — Але до його повернення головна тут я, і мені здається, що останнім часом ти виконуєш свою роботу не так, як від тебе чекають.

Баста обернувся так різко, немовби його щось укусило за потилицю. Але Мортола незворушно провадила далі:

— Спершу даєш Вогнерукому вкрасти в тебе ключі, потім губиш наших собак і на.м доводиться розшукувати тебе в горах, а тепер ще й це. Давай сюди ключі. — І Сорока простягла руку.

— Що?! — Баста зблід, мов школяр, якому мають перед усім класом дати різок.

— Ти добре чув, що я сказала. Я забираю в тебе ключі від кліток, склепу й бензосховища. Принеси їх сюди!

Баста не поворухнувся.

— Не маєш права! — Нарешті процідив він крізь зуби. — Мені їх дав Каприкорн, і забрати їх у мене може лише він. — І відвернувся, щоб піти геть.

— І він їх у тебе таки забере! — крикнула Мортола. — А як тільки повернеться, зажадає від тебе звіту. Може, він краще, ніж я, зрозуміє, чому ти не привіз Чарівновустого.

Баста нічого не відповів. Натомість схопив за руки Меґі й Феноліо й потяг до виходу з церкви.

Сорока крикнула йо.му вслід іще щось, але Меґі не зрозуміла, що саме. А Баста навіть не обернувся.

Він замкнув їх із Феноліо в комірчині під номером п’ять — у тій самій, де колись сидів Фарид.

— Ну, ось, зачекаєте тут, поки з’явиться твій татусь! — сказав він, упихаючи Меґі в двері.

Вона мала таке враження, ніби їй удруге сниться той самий страшний сон. Тільки цього разу тут не було навіть прілої соломи, щоб сісти, і лампочка під стелею не горіла. Зате крізь невеличку дірку в стіні проникало трохи денного світла.

— Чудово! — сказав Феноліо й, зітхнувши, сів просто на холодну підлогу. — Хлів. Не дуже оригінально. Принаймні я сподівався, що Каприкорн для своїх в’язнів улаштує бодай справжню в’язницю.

— Хлів? — Меґі сперлася на стіну. Вона чула, як у замкнені двері періщить дощ.

— Атож. А ти думала, тут що? Колись завше так будували: внизу — худоба, вгорі — люди. У деяких гірських селах кіз та віслюків і досі тримають у таких хлівах. Уранці, коли худобу виганяють на пасовище, у вуличках парують цілі купи гною, і люди вступають у них, коли виходять купити свіжі булочки. — Феноліо висмикнув з носа волосинку, уважно розглянув її, немовби не ймучи віри, що така щетина виросла в його власному носі, й щиглем відкинув її геть. — Це й справді чудеса! — пробурмотів він. — Саме такою я й уявляв собі Каприкорнову.матір: ніс, близько посаджені очі... Навіть те, як вона згортає на грудях руки й випинає підборіддя...

— Каприкорнова мати? — Меґі недовірливо поглянула на нього. — Ота сорока?

— Сорока?! Це ти її так називаєш? — Феноліо тихенько засміявся. — Саме таке прізвисько вона має і в моїй книжці. Таки й справді дивовижа! Але ти її остерігайся. Вдача в неї не вельми приємна.

— А я думала, це його економка.

— Гм, саме так ти, мабуть, і мала думати. Тож нехай це буде поки що наша маленька таємниця. Ти мене зрозуміла?

Меґі кивнула головою, хоч нічого й не зрозуміла. А втім, хіба не однаково, хто ця стара? Тепер усе однаково. Цього разу тут нема Вогнерукого, який уночі випустив би їх на волю. Усе виявилося марним, так ніби вони звідси й не втікали. Меґі ступила до замкнених дверей і вперлася в них долонями.

— Мо прийде по мене, — прошепотіла вона, — і тоді вони зачинять нас тут назавжди. Навіки!

— Хтозна, хтозна. — Феноліо підвівся, підійшов до неї й пригорнув її.

Вона притислася обличчям до його куртки. Тканина була груба й пахла тютюном для люльки.

— Я що-небудь придумаю, — прошепотів Феноліо їй на вухо. — Адже то я, зрештою, придумав цих негідників. Смішно було б, якби я не повернув їх туди, звідки вони прийшли. Щодо цього твій батько мав одну ідею, але...

Меґі підвела заплакане обличчя і з надією поглянула старому в очі. Та він лише похитав головою:

— Потім. А поки що поясни мені, навіщо Каприкорнові твій батько. Чи пов’язано це з його мистецтвом читати вголос?

Меґі кивнула головою і втерла заплакані очі.

— Він хоче, щоб Мо вичитав йому когось із тієї книжки, якогось давнього товариша...

Феноліо простяг їй носову хустинку. Коли Меґі почала сякатися, з хустини випало кілька тютюнових кришок.

— Товариша? У Каприкорна товаришів немає. — Старий насупив брови.

І раптом Меґі відчула, як він різко хапнув ротом повітря.

— Хто він? — запитала вона.

Але Феноліо лише втер сльозу з її щоки.

— Сподіваюся, того чоловіка ти зустрінеш тільки на сторінках книжки, — нарешті ухильно відповів він. Потому відвернувся й заходив туди-сюди по комірчині. — Каприкорн, мабуть, скоро повернеться. Я маю поміркувати, що йому казати.

Але Каприкорн не повертався. Надворі вже стемніло, а по них до цієї в’язниці ніхто не приходив. Не приносили навіть поїсти. Коли з дірки в стіні потягло нічним холодом, вони посідали поруч на твердій долівці, зігріваючи одне одного.

— А Баста, власне, й досі такий самий забобонний? — озвався перегодя Феноліо.

— Так, дуже, — відповіла Меґі. — Вогнерукий частенько дражнить його цим.

— Це добре, — буркнув Феноліо.

І більше не сказав жодного слова.

%апри\ррнова служниця

Я ніколи не бачив ні своїх батька-матері, ні їхніх портретів, тому перші уявлення про них були повязан і — хоч як безглуздо це звучить — з плитами на їхніх могилах. Форма літер на батьковому надгробку чомусь навіяла мені думку про те, що він був кремезний, широкоплечий смаглявий чоловік з кучерявим чорним чубом. А контури й лінія напису “А також Джорджиана, його дружина” викликали в мене дитячі уявлення про матір як про хворобливу жінку в ластовинні.