Еванґеліна Волтон. Чотири гілочки ма-біногїї

^/адворі вже давно стемніло, а Феноліо все писав і писав. Під столом валялися пожмакані й порвані аркуші. їх тут було багато більше, ніж тих, які він відкладав убік — обережно-обережно, так ніби літери хмогли поскочуватися чи посповзати з паперу. Коли служниця — невеличка, худенька дівчина — принесла їм вечерю, Феноліо сховав відкладені ар.куші під ковдру. Баста цього вечора не приходив. Мабуть, був дуже заклопотаний: розтикував по закутках цидулки із заклинаннями Феноліо.

Спати Меґі лягла аж тоді, коли темрява за вікном зробилася геть чорна і пагорби злилися з небом. Вікна вона не причинила.

— На добраніч! — прошепотіла дівчинка в темряву, так наче Мо міг її почути.

Потому взяла олов’яного солдатика й вибралася на своє ліжко. Солдатика посадила біля подушки.

— Повір, тобі поталанило більше, ніж Дінь-Дінь, — прошепотіла вона. — Баста лишив її собі, бо гадає, нібито феї приносять щастя. А знаєш що? Якщо ми коли-небудь виберемося звідси, я виріжу тобі таку саму танцівницю, як у твоїй казці, обіцяю!

Але солдатик нічого не сказав і на це. Лише дивився на неї сумними очима, а потім кивнув головою — ледве-ледве помітно. “Може, й він утратив голос? — подумала Меґі. — Чи й зовсім не вмів розмовляти?” Губи в нього й справді мали такий вигляд, неначе він ніколи їх і не розтуляв. “Якби я мала тут книжку, — міркувала далі Меґі, — то перевірила або спробувала б вичитати йому оту танцівницю”. Але книжка була в Сороки. Вона звеліла забрати в Меґі й решту книжок.

Олов’яний солдатик прихилився до стіни й заплющив очі. “Ні, танцівниця лише розіб’є йому серце!” — подумала Меґі, вже засинаючи. Останнє, що вона чула, була ручка Феноліо. Вона все бігала на папері, від літери до літери, прудко, мов ткацький човник, який з чорних ниток сплітає візерунок із численними відтінками...

Цієї ночі чудовиська Меґі не снилися. В її сон не проник жоден павучок. Меґі була вдома, вона це усвідомлювала, хоч її кімната мала вигляд тієї, в якій вони мешкали в будинку Елінор. Були тут і Мо, і мама. Вона скидалася на Елінор, проте Меґі розуміла: це та сама жінка, яка в Каприкорновій церкві висіла в сіті поряд із Вогнеруким. У сні усвідомлюєш багато чого, а насамперед те, що вірити своїм очам не можна. Меґі хотіла була сісти поруч із матір’ю на старій канапі поміж батькових книжкових полиць, коли це хтось тихенько покликав: “Меґі! — Потім ще раз і ще: — Меґі! Меґі!” Вона вирішила не відгукуватись, їй хотілося, щоб цей сон ніколи не закінчувався, але голос немилосердно кликав її знов і знов. Меґі знала цей голос. Вона неохоче розплющила очі.

Біля ліжка стояв Феноліо — пальці в чорнилі, чорному, як ніч за непричиненим вікном.

— Що таке? Я хочу спати.

І Меґі повернулася до нього спиною. їй хотілося назад у той сон. Може, він ще десь тут, десь під її опущеними повіками. Може, до її вій ще пристало, мов золотий пилок, трохи щастя. Адже в казках після сну іноді щось таке лишається...

Олов’яний солдатик також спав, похиливши голову на груди.

— Я завершив! — прошепотів Феноліо, хоча з-за дверей виразно долинало хропіння вартового.

На столі в миготливому світлі недогарка лежав тоненький стосик списаних аркушів.

Меґі сіла й позіхнула.

— Треба спробувати що-небудь зробити ще сьогодні вночі! — шепотів Феноліо. — Побачимо, чи можна твоїм голосом і моїми словами змінювати історії. Ми спробуємо відіслати нашого солдатика назад. — Він квапно схопив зі столу списані аркуші й поклав дівчинці на коліна. — Погано, що починати доведеться з історії, яку написав не я, але що вдієш? Утрачати нам немає чого.

— Відіслати назад? Але я не хочу! — сказала приголомшена Меґі. — Він загине! Хлопчик кине його в кахельну грубу, й він розтопиться. А танцівниця згорить. “І обернулася танцівниця на чорний попіл, і зосталися від неї лише блискітки”

— Та ні ж бо! — Феноліо нетерпляче потицяв пальцем в аркуші у неї на колінах. — Я написав йому нову історію, зі щасливою кінцівкою. Саме в цьому й полягала ідея твого батька — змінювати історії. Він хотів лише забрати назад твою матір: переписати “Чорнильне серце” так, щоб книжка віддала її сама. Та якщо ця ідея таки спрацює, Меґі... Якщо пощастить змінити вже надруковану історію, дописавши кілька рядків, то можна буде змінювати в ній усе: і те, хто в неї входитиме, й хто з неї виходитиме, і як вона завершуватиметься, і кого зробити щасливим, а кого нещасним. Розумієш? Це всього-на-всього спроба, Меґі! Та якщо олов’яний солдатик зникне, то ми, повір, зможемо змінити й “Чорнильне серце”! Як саме — про це я маю ще поміркувати, а поки що читай, прошу тебе! — Він дістав з-під подушки ліхтарика й подав його Меґі.

Повагавшись, вона присвітила на першу, густо списану сторінку. Губи в неї враз потерпли.

— Тепер ця історія завершується справді щасливо? — Меґі облизала язиком губи й перевела погляд на сонного олов’яного солдатика. їй навіть здалося, що він тихенько похропує.

— Ну, звісно! — нетерпляче кивнув головою Феноліо. — Я написав таку щасливу, таку солоденьку кінцівку, що аж із душі верне. Він переїздить із танцівницею до замку, і вони безтурботно живуть там довіку. І не розтоплюються серця, не згоряє папір... Лише кохання й щастя!

— Твій почерк важко читати.

— Як?! Я старався. Дуже старався!

— А я кажу, важко!

Стрий зітхнув.

— Ну, гаразд, — мовила Меґі. — Спробую.

“Кожна-кожнісінька літера має величезне значення! — сказала вона собі. — Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом...” І Меґі почала читати.

Після третього речення олов’яний солдатик сів і випростався, мов свічка. Меґі бачила його краєм ока. На мить вона згубила поглядом рядок, затну-лася й прочитала те саме слово двічі. Після цього вона вже не важилася косити очима на солдатика — поки Феноліо торкнув її за лікоть.

— Він зник! — шепнув старий. — Меґі, він зник!

І справді, олов’яного солдатика на ліжку не було.

Феноліо так міцно стис дівчинці лікоть, що їй

стало аж боляче.

— Ти справжня мала чарівниця! — прошепотів він. — Але і я своє діло знаю, еге ж? — Він захоплено подивився на вимащені чорнилом пальці. Плеснув у долоні й, пританцьовуючи, мов старий ведмідь, перевальцем зробив коло по тісній кімнатці. Нарешті, трохи захекавшись, повернувся до Меґі.

— Удвох ми влаштуємо Каприкорнові непри-ЄхМний сюрприз! — прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. — Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Каприкорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. Ох, бідолаха Каприкорн! З ним буде те саме, що з чарівником, який створив для свого небожа дружину з квітів. Адже ти знаєш цю історію, чи не так?

Меґі не зводила погляду з того місця, де поти сидів олов’яний солдатик. їй бракувало його.

— Ні! — муркнула вона. — Дружина з квітів? А хто вона?

— Це дуже давня історія. Я тобі коротко перепо-вів її. Уся вона багато краща, але скоро світатиме. Отже, жив собі чарівник на ім’я Ґвидіон, і мав він небожа, якого любив понад усе на світі. Але мати накликала на юнака прокляття.

— Чому?

— Довго розказувати. Вона його прокляла. Йому не можна було торкатися жінок, а то він помре. У чарівника краялося серце, адже його улюблений небіж мав звікувати вік у сумній самотині. Тому чародій на три дні й три ночі замкнувся в кімнаті й створив жінку з квіток дроку, гадючника й дубового цвіту. Такої вродливої жінки ще світ не бачив, і небіж одразу в неї закохався. Але Блодьювед (так звали ту жінку) стала його злим генієм. Вона закохалася в іншого чоловіка й разом із ним убила Ґвидіонового небожа.

— Блодьювед! — Меґі спробувала скуштувати це ім’я на смак, мов заморський фрукт. — Невесела історія. А що сталося з нею? Чи покарав чарівник її смертю?

— Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.

— Гарна історія! Сумна й гарна! — промурмотіла Меґі.

Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.

— Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, — промовила Меґі. — Але що спільного з нею в Каприкорна?

— Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів — чудових, свіжесеньких слів! — ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! — Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.

— І що ж саме він має вчинити?

Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.

— Над цим я ще працюю, — сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. — Ось тут. На це потрібен час.

Надворі почулися голоси — чоловічі. Долинали вони десь із-за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги — хтось, спотикаючись, прудко втікав, — потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.

— Гей, обережно там! — прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.

І знову постріли! Щось кричали один одному Ка-прикорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо — може, хоч він що-небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена...

— Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, — заспокоїв її старий. — Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. — І обережно відвів її од вікна.

Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.

Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.

— Напиши, що він убиває Каприкорна! — прошепотіла дівчинка. — Зроби так, щоб Привид убив його! — Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.

Феноліо потер чоло й пробурмотів:

— Що ж, доведеться-таки це зробити, правда ж?

Меґі обхопила руками батькового светра й при-

тисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. “Мертва тиша”, — спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.

— А що, коли Привид не послухається й тебе? — запитала вона. — Як ота жінка з квіток. Що тоді?

— Про це, — неквапно промовив Феноліо, — поки що нам краще не думати.

С йма-самісіньку

— Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! — приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.

Джон Р. Р. Толкін. Гобіт³

І) /.очувши постріли, Елінор підхопилася на ноги так поквапно, що в темряві заплуталась у власній ковдрі й на весь зріст упала в колючу траву. Підводячись, вона поколола собі всі руки.

— О Господи, о Господи, вони їх схопили! — голосила вона, микаючись потемки туди-сюди й шукаючи оту безглузду сукню, яку їй поцупив Фарид.

Було так темно, що Елінор майже не бачила власних ніг.

— Доходилися! Доходилися! — раз у раз шепотіла жінка. — Чого ж було не взяти з собою мене, бовдури кляті?! Я постояла б на варті, я б нічого не проґавила!

Та коли Елінор нарешті знайшла сукню й тремтячими руками натягла через голову на себе, то раптом уклякла на місці. Довкола залягла тиша. Мертва тиша!

“Вони їх пристрелили! — почула вона внутрішній голос. — Того ж і така тиша. Вони вже мертві. Мертві-мертвісінькі. Лежать, сходячи кров’ю, на тому майдані, перед тим будинком. Обидва... О Господи! Що ж тепер робити? — Вона схлипнула. —

Ні, Елінор, не смій плакати! Ще чого! Іди їх шукати, та не барися!”

Спотикаючись, Елінор подалася, куди очі бачать. Чи ж туди вона біжить?

“Тобі з нами не можна, Елінор!” — Це сказав Мортимер.

У вбранні, яке для нього вкрав Фарид, його не можна було впізнати, — ну точнісінько один із Ка-прикорнових посіпак. Але ж саме для того, зрештою, і влаштовували той маскарад. Фарид навіть поцупив Мортимерові рушницю.

"Чому не можна? — запитала вона. — Я навіть ладна вдягти оцю ідіотську сукню!”

“Жінка одразу приверне увагу, Елінор! Сама бачила, там уночі на вулицях — жодної жінки. Лише вартові. Спитай ось у Фарида”.

“Ні про що я в нього не питатиму! Чому він не вкрав такого костюма й мені? Я вдяглася б чоловіком!”

На це вони не знали, що відповісти.

“Елінор, прошу тебе, адже хтось має лишитися й тут і постерегти наші речі!”

“Наші речі?! Це ти про отой смердючий запліч-ник Вогнерукого?”

Вона розлючено копнула заплічника ногою. Ти ба, якими хитрунами уявили себе! Але ж не поміг і весь отой маскарад! Хто ж їх упізнав? Баста, Пласконіс чи отой кульгавий?

“На світанку ми будемо тут, Елінор. Разом із Мегі”

Брехло! Вона по голосу чула, що він і сам у це не вірив. Елінор перечепилася через коріння, схопилася руками за щось колюче й, схлипуючи, впала навколішки. Убивці! Убивці й палії! Що в неї спільного з цим набродом? Вона вже давно мала б здогадатися, ще тоді, як Мортимер раптом з'явився перед її порогом і попросив сховати книжку. Чому вона не сказала просто “Ні!”? Хіба вона не збагнула одразу, що від того сірникоїда нічого, крім прикрощів, не дочекаєшся?! Та це ж у нього на лобі було написано! Але книжка... Так, книжка! Перед книжкою вона, звісно, встояти не могла...

“Оту смердючку куницю вони з собою взяли,

— подумала Елінор, випростуючись. — А мене ні. І ось наслідок: загинули. А скільки разів я казала: “Ходімо до поліції!” Але в Мортимера щоразу була та сама відповідь: “Ні, Елінор, як тільки в селі з’явиться хоч один поліцейський, Каприкорн десь подіне Меґі. А ніж у Бастиних руках спритніший за будь-яку поліцію в світі, повір.мені”. У такі хвилини вздовж перенісся в нього залягала ота невеличка Зхморщечка. Елінор знала Мортимера досить добре й розуміла, що та зморщечка означає.

Що ж їй тепер робити? Самій-самісінькій...

“Не розпускай нюні! — подухмки грихмнула вона на себе. — Ти завше була сама, невже забула? Ану, поворуши хмізками! Ти маєш допомогти дівчинці, хоч би там що сталося з її батьком. Ти маєш визволити її з цього тричі проклятого села! Крім тебе, вже нікому. Чи ти хочеш, щоб вона стала однією з отих зацькованих служниць, які не важаться навіть голову підвести Й усе ЖИТТЯ лише хМИЮТЬ та варять для своїх бундючних панів? Ну, може, їй ще дозволять вряди-годи почитувати вголос для Каприкорна, якщо той побажає. І коли вона підросте... А вона ж така чарівна!”

Елінор зробилося недобре.

— Мені теж потрібна рушниця! — прошепотіла вона. — Або ніж — великий, гострий ножака. Я проберуся з ним у Каприкорнів будинок. Хто мене в цій несосвітенній сукні впізнає?

Мортимер завжди гадав, що вона вміє лише книжки читати. Але вона ще доведе йому!

— Але як? — прошепотіла вона. — Мортимера немає, Елінор! Його вже немає, як і твоїх книжок.

Вона схлипнула — так гучно, що аж сама злякалася й затулила долонею рота. Під ногою в неї хруснула гілочка, а в одному з вікон у Каприкорновому селі погасло світло. Вона мала рацію. Світ жахливий, жорстокий, безжалісний, похмурий, як поганий сон. Жити в ньому — мука. Лише в книжках можна знайти співчуття, втіху, щастя й любов. Книжки люблять усіх, хто їх розгортає, вони дарують захисток і дружбу, не вимагаючи нічого навзамін, і ніколи нікого не полишають у самоті, навіть тих, хто з ними погано обходиться. "Любов, істина, краса, мудрість і втіха перед лицем смерті”. Але хто це сказав? Хтось, як і вона, з бібліоманів. Елінор уже не могла пригадати його ім’я, але слова ці пам’ятала. Слова невмирущі... Поки хто-небудь не надумає їх спалити. Та навіть тоді...

Вона простувала спотикаючись далі. З Капри-корнового села в ніч сочилося світло — бліде й каламутне, як розведене водою молоко. На автостоянці поміж машинами стояли, посхилявши один до одного голови, троє вбивць.

— Перебалакуйтесь, перебалакуйтесь! — прошепотіла Елінор. — Похваляйтеся кров’ю на руках і зашкарублими серцями. Ви ще пошкодуєте, що вбили їх.

Що краще — пробратися в село вже зараз чи дочекатися світанку? І те, й те — божевілля. Вона там не встигне й вулиці перетнути...

Один із тих трьох оглянувсь, і на мить Елінор здалося, що він її помітив. Вона ступила назад, перечепилась і ледве встигла схопитися за гілку, як земля знову вислизнула в неї з-під ніг. Цієї миті ззаду почулося шарудіння. Елінор навіть не мала часу озирнутися — чиясь рука враз затисла їй рота. Вона хотіла закричати, але чужа долоня так міцно тримала її вуста, що з них не вихопилося жодного звуку.

— Осьдечки ти! Знаєш, відколи я тебе шукаю?

Ні, не може бути! Досі вона була цілком певна, що

цього голосу вже не почує повік.

— Даруй, але я знав, що ти спробуєш закричати. Ходімо!

Мортимер відняв руку від її рота й знаком показав іти за ним. Цієї хвилини Елінор не знала, чого їй дужче хотілося: кинутися йому на шию чи щосили зацідити в обличчя.

Аж коли Каприкорнове село вже майже сховалося за деревами, він став.

— Чому ти не лишилась у схованці? Вештаєшся тут у темряві... Невже не розумієш, як це небезпечно?

Ну, це вже занадто! Елінор усе ще не могла перевести дух, так швидко Мортимер тяг її за собою.

— Небезпечно?! — Вона була така люта, що розмовляти тихо просто не могла. — Це ти мені кажеш про небезпеку?! Я чула постріли й крики! Я думала, вас уже й живих немає! Думала, вже десь лежите, подірявлені кулями...

Мортимер провів долонею по обличчю.

— Таке скажеш! Та жоден із них навіть цілитися не вміє! — промовив він. — На щастя.

Він був такий спокійний, що Елінор хотілося взяти його за петельки й добряче струсонути.

— Он як?! А що з хлопчиною?

— Теж живий-здоровий, тільки лоба трохи подряпало. Коли зчинилася стрілянина, куниця втекла від нього, й він подався за нею. Отоді його й зачепило рикошетом. Я лишив його там, у схованці нагорі.

— Куниця? Чи вам більше робити нічого, як ганятися за отією кусючою, смердючою куницею? А мені ця ніч коштувала десятьох років життя! — Елінор знов мало не зірвалася на крик, але відразу стишила голос і прошипіла: — Я нацупила на себе оцю жахливу сукню! Ви весь час стояли в мене перед очима, скалічені, закривавлені... А ти тут спокійнісінько витріщаєшся на мене! — накинулась на Мо. — Це просто чудо, що ви живі! Не треба було мені слухатися тебе. Нам треба було йти до поліції. Цього разу вони мають нам повірити, ми...

— Нам просто не пощастило, Елінор, — урвав її Мортимер. — Повір мені. Перед будинком на варті стояв, як на зло, отой Кокерель. Крім нього, мене там ніхто не впізнав би.

— А хто стоятиме там завтра? Може, Баста? Чи Пласконіс? Якщо тебе вб’ють, хіба це допоможе твоїй доньці?

Мортимер відвернувся від неї й промовив:

— Але ж мене не вбили! І я витягну Меґі звідти ще доти, як вона стане головною учасницею страти.

Коли вони прийшли до схованки, Фарид уже спав. Закривавлена хустка, якою Мортимер перев’язав йому голову, дуже нагадувала тюрбан, у якому хлопчина колись з'явився з-за колони в Ка-прикорновій церкві.

— Ця подряпина тільки вигляд має такий страшний, — прошепотів Мо. — Але якби я його не стримав, він, повір, пробіг би за тою куницею півсела. І якби нас не впізнали, то він, певна річ, і в церкву пробрався б шукати Вогнерукого.

Елінор лише кивнула головою й загорнулася в ковдру. Ніч була тиха, й за інших обставин її назвали б, звичайно, мирною.

— Як вам пощастило втекти? — запитала Елінор.

Мортимер сів поруч із хлопчиною. Аж тепер вона

помітила в нього за плечима рушницю, яку йому вкрав Фарид. Мо скинув її й поклав поряд у траву.

— Та вони не довго за нами й гналися, — відповів він. — А навіщо? Вони ж бо знають, що ми повернемось. їм треба лише зачекати.

“Але тоді Елінор буде з вами!” — заприсягла вона собі. Ще раз зазнати того, що їй, всіма покинутій і забутій, довелося зазнати минулої ночі, вона не хотіла.

— І що ви збираєтеся тепер робити? — промовила Елінор.

— Фарид пропонує влаштувати пожежу. Досі я вважав, що це надто небезпечно, але часу в нас лишається обмаль.

— Пожежу? — Елінор здалося, що це слово обпекло їй язика. Відколи її книжки обернулися на попіл, вона, побачивши сірника, відразу впадала в паніку.

— Вогнерукий дечого навчив хлопчину. Крім того, влаштувати пожежу може й дурень запліше-ний. І якщо ми підпалимо Каприкорнів будинок...

— Чи ти з глузду з’їхав? А якщо вогонь перекинеться на ці пагорби?

Мо похнюпив голову й погладив цівку рушниці.

— Розумію, — мовив він. — Але іншої ради не бачу. Пожежа викличе метушню, Каприкорнові люди кинуться гасити вогонь, і в тому гармидері я спробую дістатися до Меґі. А Фарид подбає про Вог-нерукого.

— Це ж божевілля! — Тепер Елінор уже не стрималася й перейшла на крик.

Фарид щось промурмотів уві сні, неспокійно мацнув рукою пов’язку на голові й перекинувся на другий бік.

Мо поправив на ньому ковдру, знову прихилився до дерева й промовив:

— І все ж ми так і зробимо, Елінор. Повір мені, я стільки думав-передумав, що просто всі мізки собі висушив, і мені вже здавалося, що я страчаю розум. Але іншої ради немає. А якщо не поможе й це, то я підпалю ще й оту його кляту церкву! Я розтоплю все його золото, пущу за вогнем і оберну на попіл усе його чортове село! Але доньку свою я визволю!

Елінор нічого не сказала. Вона просто лягла і вдала, ніби спить, хоча насправді не могла зімкнути очей. Уже коли почало світати, вона умовила Мортимера лишити на варті її, а самому хоч трохи поспати. Заснув він швидко. Щойно його дихання стало спокійним і рівним, Елінор скинула безглузду сукню, одягла свої речі, причесала розкуйовджені коси й написала Мортимерові записку: “Поїхала по допомогу. Близько полудня буду тут. Прошу тебе, до мого повернення нічого не роби. Елінор”

Потім уклала записку в його напіврозтулену долоню, щоб він знайшов її відразу, щойно прокинеться. Проходячи повз Фарида, побачила, що куниця повернулася. Вона згорнулась клубочком під боком у хлопчини й, коли Елінор схилилася над ним поправити пов’язку, зиркнула на неї чорними очицями, не кидаючи лизати собі лапки. От уже неприємна мала бестія! Елінор вона ніколи не подобалась, а ось Фарид прив’язався до неї, мов до собаки. Жінка зітхнула й випросталась.

— Наглядай за цими двома, чуєш?! — прошепотіла вона й вирушила в дорогу.

Її машина все ще стояла під деревами — там, де вона її й лишила. Схованка виявилася непоганою: гілля так густо спадало до землі, що Елінор і сама спершу проскочила потрібне місце. Двигун запустився відразу. Якусь хвилю Елінор напружено прислухалася до вранішніх сутінків, але не почула нічого, крім пташок, які вітали новий день так захоплено, немовби він був останній.

До сусіднього села, яке вони проминали з Мортимером, їхати було з півгодини, не більше. Звичайно ж, там є поліційний відділок.

Сорока