Моріс сендак. Там, де живуть дикуни

/уоли вранці Мо виявив, що книжка зникла, Меґі спершу подумала: її вкрав Баста. Дівчинці стало аж недобре від самої думки, що той, поки вони спали, блукав довкола. Однак Мо мав іншу підозру.

— Фарида теж немає, Меґі, — сказав він. — Гадаєш, він пішов би з Бастою?

Ні, звичайно. Фарид міг піти лише з однією людиною. Меґі відразу уявила собі, як із темряви виринув Вогнерукий... Достоту як тієї ночі, коли все й почалося.

— А Феноліо? — промовила вона.

Та Мо лише зітхнув.

— Навіть не знаю, Меґі, чи схотів би я вичитати його назад, — сказав він. — 3 цієї книжки вже вийшло стільки бід, а я не письменник і не вмію сам написати собі слова, щоб потім прочитати їх уголос. Я всього-на-всього такий собі книжковий лікар. Я вмію приробляти книжкам нові палітурки, трохи омолоджувати їх, виводити книжкову міль, не давати, щоби з віком з них випадали сторінки, як ото в чоловіка випадає волосся на голові. Але дописувати чужі історії, заповнювати нові, порожні сторінки потрібними словами — цього я не вмію. Це ремесло зовсім інше. Один знаменитий автор якось сказав таке: “Письменника можна розглядати як оповідача, як учителя і як чародія... Але спершу — як чародія, мага” Я завжди вважав, що той автор мав рацію.

Меґі не знала, що на це сказати. Відчувала тільки, що Феноліо їй бракує.

— А Дінь-Дінь? запитала нона. Що Ьудс і нею? Невже і їй доведеться лишитися тут?

Коли Меґі прокинулася, фея лежала поруч на траві. Тепер вона разом із рештою подруг пурхала довкола. Якщо не дуже придивлятися, то їх можна було прийняти за зграйку мошки. Меґі все ще не могла збагнути, як феї пощастило втекти від Басти. Адже той посадив був її до слоїка.

— Наскільки я пригадую, з часом Пітер Пен все одно про неї забув, — сказав Мо. — Чи не так?

Так, Меґі про це також пам'ятала.

— І все ж... — промурмотіла вона. — Бідолашний Феноліо!

Тереза, почувши доньку, тієї ж миті різко захитала головою. Мо заходився порпатися в кишенях, шукаючи паперу, але знайшов тільки квитанцію з автозаправки та фломастера. Тереза всміхнулася й узяла в нього те й те. Меґі сіла поруч на траву й прочитала вслід за її рукою: “Не шкодуй за ним. Він потрапив у досить непогану книжку”

— А Каприкорн і досі ще там? Ти його в книжці коли-небудь бачила? — спитала Меґі.

Вона й Мо часто про це замислювались. Адже в “Чорнильному серці” про Каприкорна мовиться й досі. Та, може, за книжковими сторінками справді щось приховується — цілий світ, що змінюється, як цей, наш, щодня.

“Я про нього лише чула, — писала мати. — Казали, нібито він кудись виїхав. Але там були й інші, не кращі за нього. В тому світі багато жахливого й прекрасного, і я... — вона почала писати такими дрібними літерами, що Меґі їх уже ледве могла читати, — добре розумію Вогнерукого, який так тужить за домівкою”.

Останнє речення викликало в Меґі тривогу. Дівчинка стурбовано поглянула на матір, але та засміялася й узяла її за руку. “За вами я завжди тужила дужче, багато дужче”, — написала вона доньці на долоні, і Меґі затисла ці слова в кулачку, немов бажаючи лишити їх там назавжди. Вона ще не раз перечитувала їх на довгому шляху до оселі Елінор. І робила це ще багато днів, поки ті слова стерлися.

х_!>лінор ніяк не могла змиритися з тим, що доведеться ще раз долати пішки всі оті пагорби, де повно колючок і змій.

— Чи я з глузду з’їхала? — бурмотіла вона. — У мене на саму думку про це німіють ноги!

Отож вони з Меґі знов заходилися шукати телефон. Дивне почуття сповнювало їх, коли вони блукали вуличками цього тепер уже справді покинутого села, проходили повз укритий чорною кіптявою Каприкорнів будинок і обгорілі церковні двері. На майдані перед церквою стояла вода. У ній віддзеркалювалося синє небо. Здавалося, за ніч майдан обернувся на озеро. Шланги, за допомогою яких Каприкорнові люди рятували вночі будинок свого господаря, звивалися у воді, мов велетенські змії. Вогонь спустошив лише нижній поверх, але Меґі так і не зважилася ввійти до будинку. Зрештою, після того, як вони марно обнишпорили з десяток інших будинків, Елінор сама переступила поріг обвуглених дверей. Меґі пояснила їй, як знайти Сорочину кімнату. Елінор прихопила з собою рушницю — на той випадок, якщо стара повернулася забрати хоч трохи з тих скарбів, що їх награбував її син-розбійник. Але Сорока безслідно зникла, як і Баста, і невдовзі Елінор повернулася з тріумфальною усмішкою на вустах і з телефоном у руці.

Вона викликала таксі. Пояснити водієві, щоб не зважав на дорожнє загородження перед під'їздом до села, було нелегко. На щастя, він принаймні не вірив в оті баєчки про диявола, що нібито живе в селі. Мо з Елінор вийшли зустріти таксі на дорогу, щоб водій не побачив фей і кобольдів. Меґі з матір’ю лишилися в селі, а ті двоє дісталися на таксі до сусіднього містечка й за кілька годин повернулися на двох машинах (сказати правильніше, на двох мікроавтобусах), узятих напрокат. Річ у тім, що Елінор вирішила поселити в себе всіх отих дивних істот, яких доля закинула в цей світ. “Надати пристановище”, як висловилась вона. “Адже наш світ ніколи не виявляв ні терпіння, ні достатнього розуміння до тих, хто відрізняється від нас самих. На що ж сподіватися тим, хто має блакитну шкіру й уміє літати?”

На те, щоб пояснити всім отим істотам свою пропозицію, Елінор згаяла чимало часу. Певна річ, запросила Елінор до себе й людей, але більшість із них схотіли лишитися в Каприкорновому селі. Мабуть, воно нагадувало рідні місця, пам’ять про які смерть у них майже стерла. Тоді Меґі розповіла дітям про скарби, що все ще зберігалися, очевидно, в Каприкорнових підвалах. їх мало вистачити, щоб прогодувати всіх нових мешканців села до решти їхніх днів. А птахи, собаки й коти, яким пощастило втекти від Привида, в селі не зосталися, вони розлетілися й розбіглися на довколишні пагорби.

Проте кілька фей і двоє скляних чоловічків також вирішили нікуди не їхати з цього колись проклятого села — так їх зачарував цвіт дроку, духмянощі розмарину й вузенькі вулички, де кожен камінчик нашіптував їм свою давню історію.

І все ж до мікроавтобусів зрештою впурхнули й повмощувалися на спинках сірих сидінь аж сорок три феї. Каприкорн, очевидно, бив фей, як комарів. А от Дінь-Дінь не їхала з ними, та Меґі про це не дуже й шкодувала, бо вже встигла помітити, що фея Пітера Пена — неабияка вередуха. А крім того, оте її подзвонювання просто-таки діяло на нерви, а дзвеніла Дінь-Дінь майже без угаву, надто коли їй не давали того, що вона хотіла.

До автобуса Елінор сіли, крім чотирьох коболь-дів, тринадцять скляних чоловічків обох статей, а також Даріус — читець-невдаха, читець-заїка. У покинутому й знов заселеному селі його вже ніщо не тримало. Для нього воно було сповнене надто болісними спогадами. Він запропонував Елінор допомогти відновлювати її бібліотеку, і тітка погодилась. (Меґі мала невиразну підозру, що Елінор потай мріяла вмовити Даріуса все ж таки почитати їй уголос, сподіваючись, що тепер, коли читцеві не загрожує Каприкорн, той читатиме без запинок.)

Коли від'їздили з Каприкорнового села, Меґі ще довго озиралася. Вона знала, що ніколи його не забуде, як іноді не забувають декотрих книжок, хоча читати їх було й страшно. А може, саме через те й не забувають.

і)/еред тим, як ви рушити в дорогу, Мо ще раз стурбовано запитав був у доньки, чи вона не проти, якщо вони поїдуть спершу до Елінор. Ні, Меґі була не проти. Ба більше. Хоч як дивно, але її дужче тягло до тітчиної оселі, ніж до старого дворища, де вони з Мо мешкали останні роки.

На газоні за будинком — там, де Каприкорнові люди спалювали книжки, — все ще виднілася вигоріла пляма. Але попелу вже не було. Перше ніж його прибрали, Елінор наповнила м’яким сірим порохом слоїка з-під варення, і тепер він стояв на нічному столику біля її ліжка.

Багато з тих книжок, що їх чорні куртки просто поскидали з полиць на підлогу, вже знов стояли на своїх місцях, а декотрі лежали на робочому столі Мо, очікуючи, коли він одягне їх у нові палітурки. Але в самій бібліотеці полиці були все ще порожні, й коли Меґі з Елінор спинилися перед ними, дівчинка завважила в тітчиних очах сльози, хоч та й поквапилася їх стерти.

У наступні тижні Елінор робила багато покупок. Купувала вона книжки. Задля цього Елінор об’їздила всю Європу. З нею завжди був Даріус, а іноді до них приєднувався й Мо. Тоді Меґі лишалася у великому будинку вдвох із матір’ю. Вони сідали разом край вікна й спостерігали, як феї в’ють у парку гнізда — такі собі круглі споруди, що висіли в кронах дерев, ніби м’ячі. Скляні чоловічки оселилися на горищі, а кобольди повигрібали собі нори під великими старими деревами, яких у парку було безліч. Елінор наполегливо застерігали всіх від небезпек, що чигали на них за живоплотом довкола парку, але невдовзі феї вже літали вночі до озера, кобольди пробиралися до поснулих сіл на його берегах, а скляні чоловічки розбігались у високій траві на схилах сусідніх пагорбів.

— Та не тривожся так! — казав Мо, коли Елінор знов заходжувалась охати через таку їхню нерозважливість. — Зрештою, в тому світі, звідки вони прийшли, теж було чимало небезпек.

— Але він був інший! — зітхнула Елінор. — Там не було машин. А що, коли котрась із фей вдариться у вітрову шибку? Не було там і мисливців, які просто так, задля розваги смалять із рушниць у все, що рухається!

Про світ “Чорнильного серця” Елінор знала тепер усе. Мати Меґі списала багато паперу, щоб викласти свої спогади. Щовечора Меґі просила матір розповісти що-небудь іще, і тоді вони сідали вдвох біля столу, й Тереза писала, а Меґі читала, іноді навіть пробуючи намалювати те, що описувала мати.

Минали дні, й на полицях Елінор ставали все нові й нові чудові книжки. Багато з них були просто в жалюгідному стані, й Даріус, який почав складати опис друкованих скарбів Елінор, раз у раз переривав свою роботу й спостерігав, як працює Мо. Читець сідав неподалік і широко розплющеними очима дивився, як Мо скидав із зачитаної книжки її пошарпану обкладинку, зшивав розсипані сторінки, приклеював корінець і робив іще багато чого, потрібного для того, щоб книжка прожила ще багато-багато років.

Згодом Меґі вже не могла пригадати, коли саме вони вирішили залишитися в домі Елінор назовсім. Може, аж через багато тижнів, а може, ця ідея спала їм на думку вже першого дня. Меґі дісталась ота кімната з надто великим ліжком, під яким усе ще стояла її скринька з книжками. Ох, як їй хотілося почитати вголос матері свої улюблені книжки! Але тепер вона розуміла, чому батько й далі робив це вкрай рідко. І ось однієї ночі, коли Меґі знов довго не могла заснути, бо в темряві за вікном їй ввижалося Бастине обличчя, вона сіла до столу й почала писати, позираючи в парк, де на деревах світилися феї, а в кущах шаруділи кобольди.

А план Меґі мала такий: вона вирішила навчитися складати історії, як це робив Феноліо. Вона хотіла навчитися знаходити такі слова, які можна було б читати вголос матері, не потерпаючи, що з них хтось вийде і що той хтось дивитиметься на неї очима, сповненими туги за домівкою. Бо лише слова могли повернути їх додому — повернути всіх тих, хто був створений просто з літер. Меґі поклала собі, що саме слова стануть її ремеслом. А де можна опанувати це ремесло краще, як не в будинку, де за вікном феї в’ють у парку гнізда, а на полицях уночі перешіптуються книжки?

Як сказав одного разу Мо, писати книжки — це, крім усього іншого, ще й чародіяти.

Зміст

Меґі любить читати книжки. Любить читати книжки і її тато Мо, палітурник, «книжковий лікар», як називає його Меґі. Проте він не читав їй уголос ще відтоді, як загадково зникла її мама. Вони жили собі спокійним життям аж до тієї ночі, коли незнайомець прийшов із попередженням. Наступного дня Мо став пакувати валізи, не повідомивши Меґі причини. Вони мусять переховуватись. Але від чого

і від кого?

Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар—втілювати вжиття історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.

Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.