Лише мова захищає нас від страху перед тим, чому немає ім’я.

Тоні Морісон. Промова з нагоди вручення йому Нобелівської премії 1993 р.

*Х/ього ранку сніданок Меґі й Феноліо приніс Пласконіс, і то не просто окраєць хліба та кілька оливок. Він поставив на стіл кошика з фруктами, а також повну тарілку солодкого печива. Однак Пласконосова посмішка Меґі дуже не сподобалася.

— Усе для тебе, принцесонько! — ошкірився він і вщипнув її своїми вузлуватими пальцями за щоку. — Щоб голосок у тебе був ще міцніший. Відколи Баста пробовкався про майбутню страту, усі тут ходять такі збуджені! Що ж, я завше казав: у житті має бути ще щось, крім дохлих півнів та стрілянини по котах.

Феноліо поглянув на Пласконоса з такою огидою, немовби, попри все своє бажання, не міг повірити, що це створіння вийшло з-під його пера.

— Правду кажу. Бо в нас тут з біса давно вже не було гарних страт, — торочив Пласконіс, рушаючи до дверей. — Ми тільки й чули: “Не варто привертати увагу!” А коли треба було когось прибрати — “Тихесенько, обережненько! Так, ніби це нещасливий випадок!” Яке ж тут задоволення? А ніякого. Не те що колись — із випивкою, закускою, з музикою й танцями, як воно й годиться. Але цього разу ми влаштує все так, як за добрих давніх часів.

Феноліо надпив ковток чорної кави, яку приніс Пласконіс, і похлинувся.

— Що? Тобі, старий, такі видовища не до шми-ги? — Пласконіс зміряв його глузливим поглядом. — Повір мені, Каприкорн коли вже влаштовує страту, то це щось надзвичайне!

— І кому ти розповідаєш?! — скрушно пробурмотів Феноліо.

Цієї миті у двері постукали. Пласконіс, коли прийшов, причинив їх не щільно, і Даріус, читець, стромив голову в шпарину.

— Даруйте! — стиха сказав він, сторожко поглядаючи на Пласконоса, мов ото пташка, що має прослизнути повз голодного кота. — Я... той... маю послухати, як дівчинка читає. Каприкорн розпорядився.

— Он як?! Що ж, сподіваюся, цього разу вона вичитає нам що-небудь корисне. Баста показав мені ту фею... З неї навіть пилок не сиплеться, хоч як її тряси. — У погляді, що його Пласконіс кинув на Меґі, була огида й повага воднораз. Він, мабуть, мав її трохи не за відьму. — Постукаєш, коли надумаєш виходити! — пробурмотів він у дверях, протискуючись повз Даріуса.

Той кивнув головою і якусь хвилю стояв нерухомо. Потім знічено підсів за стіл до Меґі й Феноліо. Він жадібно дивився на фрукти, поки старий посунув кошика ближче до нього. Даріус нерішуче взяв абрикосу й поклав той невеличкий плід до рота так святобливо, ніби знав, що такою лакохминкою вже не смакуватиме повік.

— Господи, це ж абрикоса! — іронічно кинув Феноліо. — У цих краях не вельми й рідкісний фрукт!

Даріус збентежено виплюнув у долоню кісточку.

— Коли мене замикали в цій кімнаті, — нерішуче пояснив він, — то завше давали тільки черствий хліб. Вони забирали в мене й книжки, але кілька я все ж таки приховав, і коли голод ставав уже просто нестерпним, я розглядав картинки в книжках. На найкращій картинці були намальовані абрикоси. Іноді я сидів тут годинами, дивився на намальовані фрукти, й у мене текла слинка. Відтоді я не можу стриматися, коли бачу їх.

Меґі взяла з кошика ще одну абрикосу й поклала в його худу долоню.

— І часто вони тебе замикали? — запитала вона.

Даріус стенув плечима й ухильно відповів:

— Щоразу, коли я вичитував не зовсім вдало. Тобто майже завжди. Та згодом вони кинули це робити, бо помітили, що від страху я читаю не краще. Навпаки... Узяти, приміром, Пласконоса... — Він стишив голос і стривожено зиркнув на двері. — Його я вичитав, коли поруч зі мною стояв Баста з ножем. Ось вам і наслідок. — Із прикрістю стенув вузенькими плечима.

Меґі звела на нього співчутливий погляд і нерішуче поцікавилась:

— А жінок ти теж вичитував?

Феноліо насторожено стрельнув у її бік очима.

— Звичайно, — відповів Даріус. — Мортолу, наприклад! Щоправда, вона стверджує, нібито я зробив її старішою і тепер вона рипить, мов розхитаний стілець. Але, на мою думку, якраз із нею я не дуже й напартачив. На щастя, Каприкорн теж так гадає.

— А молодих? — Питаючи, Меґі не дивилася ні на Даріуса, ні на Феноліо. — Чи доводилося тобі вичитувати молодих жінок?

— Ох, краще не нагадуй! — Даріус зітхнув. — Це було того самого дня, коли я вичитав Мортолу. Каприкорн оселився тоді трохи далі на північ, в одній покинутій, напіврозваленій садибі в горах. Дівчат в околицях майже не було. Я мешкав неподалік, у своєї сестри. Працював учителем, а на дозвіллі іноді читав уголос — у бібліотеках, у школах, на дитячих святах, а теплими літніми вечорами навіть де-небудь на майдані чи в кав'ярні. Читати вголос я дуже любив... — Він перевів погляд на вікно, так наче звідти можна було зазирнути в ті щасливі, давно проминулі дні. — Баста звернув увагу на мене на якомусь сільському святі, де я також читав уголос — здається, то був “Доктор Дулітл”. І раптом з’явився отой птах! Коли я повертався додому, Баста схопив мене за шкірку, мов бездомного собаку, і привів до Каприкорна. Спершу я мав вичитувати йому золото, як і твій батько. — Він невесело всміхнувся до Меґі. — Потім довелося вивести йому з книжки Мортолу, а тоді він наказав вичитувати служниць. Ох, це був просто жах! — Тремтячими пальцями Даріус посунув свої окуляри на чоло. — Мені було так страшно! Хіба за таких умов добре прочитаєш?! Я мав право робити три спроби. Ох, мені було їх так шкода, я навіть не можу про це говорити! — Він затулив обличчя кістлявими, як у старого діда, руками.

Меґі здалося, що Даріус схлипує, і хвилю вона вагалася, перше ніж ставити ще одне запитання. Та зрештою таки запитала:

— А ту служницю, яку вони називають Резою...

— Здавалося, серце ось-ось вискочить їй з грудей.

— Її ти теж вичитав?

Даріус відвів долоні від обличчя.

— Так, вона вийшла з книжки випадково, там навіть не стояло її ім'я. Каприкорн вимагав, власне, якусь іншу жінку, а натомість перед нами раптом постала Реза, і я спершу подумав був: “Ну, цього разу в мене все вийшло як слід!” Вона була така вродлива: золотисті коси, в очах смуток... Але потім ми завважили, що вона не вміє розмовляти. Каприкорнові до цього було, звісно, байдуже, мені навіть здається, йому подобалося... — Даріус довго шукав щось у кишенях штанів і нарешті дістав зім’яту носову хустинку. — Колись у мене й справді краще виходило! — проказав, важко сопучи, він. — Але оцей постійний страх... Можна?

Невесело всміхнувшись, він узяв з кошика ще одну абрикосу й надкусив її. Потому втер рукавом губи, прокашлявся й звів погляд на Меґі. Його очі за товстими скельцями окулярів здавалися навдивовижу великими.

— На цьому... е-е... святі, яке замислив Капри-корн, — провадив він, опустивши погляд і збентежено водячи пальцем по краю стола, — тобі, як ти вже, мабуть, і знаєш, доведеться читати вголос із “Чорнильного серця” Книжка до останньої хвилини зберігатиметься в надійному місці. Де саме — знає лише Каприкорн. Тому ти побачиш її вже на самому... гм... дійстві. А щоб іще раз випробувати твої здібності, ми маємо почитати, як того хоче Каприкорн, іншу книжку. На щастя, в цьому селі лишилося ще кілька книжок, не багато, правда, але мені доручено принаймні вибрати котрусь із них. — Він знов підвів голову й нишком усміхнувся до Меґі. — На щастя, цього разу мені не довелося шукати там золота чи чогось такого. Каприкорн просто хоче переконатись у твоєму вмінні, тож я... — він посунув до неї через стіл невеличку книжечку, — вибрав ось цю.

Меґі схилилася над книжечкою й прочитала:

— “Ганс Крістіан Андерсен. Казки” — Потому підвела очі на Даріуса. — Це дуже гарні казки.

— Так! — видихнув він. — Невеселі, але дуже, дуже гарні. — Він простяг руку через стіл і розгорнув книжку перед Меґі в тому місці, де пожовклі сторінки були закладені довгими травинками. — Спершу мій вибір упав на свою улюблену казку — про соловейка. Ти її, мабуть, знаєш?

Меґі кивнула головою.

— Атож. Але феї, яку ти вичитала вчора, так погано сидіти в горняті, куди її посадив Баста... — провадив Даріус. — Отож я й подумав: може, краще спробувати з олов’яним солдатиком?

Олов’яний солдатик... Меґі мовчала. Хоробрий олов’яний солдатик у паперовому кораблику... Вона уявила собі, як він раптом постане біля кошика з фруктами.

— Ні! — мовила вона. — Ні! Я вже сказала Капри-корнові. Нічого я йому не вичитуватиму, анічогісінько! Навіть для проби. Просто перекажи йому, що в мене вже нічого не виходить. Що я й намагалась, але з книжки нічого не з'явилося.

Даріус співчутливо подивився на неї й промовив:

— Я залюбки так йому й сказав би! їй-бо. Але ота Сорока... — Він затулив собі долонею рота, немовби його застукали зненацька. — Ох, вибачаюсь, я хотів сказати, звичайно, економка, пані Мортола... Читати тобі доведеться перед нею. Я лише вибрав текст.

Сорока... В уяві Меґі відразу виросла її постать, оті пташині очиці... “А що, як я прикушу собі язика? — подумала дівчинка. — Боляче-боляче?” Кілька разів вона вже ненароком робила це, а одного разу язик так розпух, що вони з Мо два дні спілкувалися лише на мигах. Шукаючи підтримки, Меґі звела очі на Феноліо.

— Погоджуйся! — сказав він на її подив. — Читай перед старою, але постав одну умову: щоб олов’яного солдатика лишили тобі. Розкажи їй яку-небудь баєчку! Буцімто смертельно нудьгуєш і хочеш із ним погратися. А тоді ще зажадай кілька аркушів паперу й олівця. Скажи, нібито хочеш помалювати. Зрозуміла? Якщо вона на це згодиться, то далі побачимо.

Меґі нічого не зрозуміла, та не встигла вона поцікавитися, що Феноліо збирався робити, як двері відчинились і до кімнати ввійшла Сорока.

Даріус, побачивши її, так поквапно підхопився на ноги, що скинув зі столу тарілку Меґі.

— Ой, вибач, будь ласка, вибач! — пробурмотів, затинаючись, він, збираючи кістлявими пальцями на підлозі скалки. Останньою він так глибоко врізав собі великого пальця, що на дерев’яну долівку закрапала кров.

— Та вставай уже, йолопе! — гримнула на нього Мортола. — Чи показав ти їй книжку, з якої вона має читати?

Даріус мовчки кивнув головою, скрушно поглядаючи на врізаного пальця.

— Тоді вшивайся! Можеш допомогти жінкам на кухні. Там треба патрати курей.

Даріус з огидою скривив міну, проте вклонився і зник за дверима, встигнувши ще кинути на Меґі співчутливий погляд.

— Гаразд! — мовила Сорока й нетерпляче кивнула головою дівчинці. — Читай. Та старайся мені!

І Меґі вичитала олов’яного солдатика. Враження було таке, немовби він’просто впав зі стелі. “ І солдатик полетів з третього поверху сторч головою вниз. Це був жахливий політ! Він летів догори ногою й увіткнувся шоломом та багнетом поміж каміння бруківки”

Сорока, випередивши Меґі, схопила його й заходилася розглядати, мов розмальовану дерев’яну паличку. А він зирив на неї переляканими очима.

Потому вона сховала його до кишені грубо плетеної вовняної кофти.

— А можна, я залишу його собі? — пробелькотіла Меґі, коли Сорока вже стояла на порозі.

Феноліо став позаду дівчинки, немовби підстра-ховуючи її, але Сорока своїми застиглими пташиними очицями дивилася тільки на Меґі.

— Адже вам... вам він не потрібен, — провадила, затинаючись, Меґі. — А мені так нудно... Прошу вас!

На обличчі в Сороки не ворухнулася жодна рисочка.

— Спершу я покажу його Каприкорнові, і, якщо він дозволить, дістанеш його назад! — кинула вона й зникла за дверима.

— Папір! — вигукнув Феноліо. — Ти забула про папір і олівець!

— Вибач! — прошепотіла Меґі.

Ні, вона не забула, просто в неї не стало духу просити в Сороки і ще про щось. Серце їй і так мало не вискакувало з грудей.

— Ну, добре, тоді доведеться роздобути їх якось інакше, — пробурмотів Феноліо. — Питання лише в тому — як?

Меґі ступила до вікна, притислася чолом до шибки й поглянула вниз, у садок, де кілька Каприкорно-вих служниць підв’язували помідори. “Що сказав би Мо, якби довідався, що і я це вхмію?” — подумала вона. — “І кого ж ти вичитала, доцю? Бідолашну Дінь-Дінь і непохитного олов’яного солдатика?”

— Так, — буркнула Меґі, малюючи на шибці невидиме “М” Бідолашна фея, бідолашний олов’яний солдатик, бідолашний Вогнерукий і... Вона знову

згадала про ту жінку — жінку, в якої потемніли коси. — Реза... — прошепотіла дівчинка. — Тереза.

Так звали її маму.

Меґі вже хотіла була відвернутися од вікна, та раптом краєм ока помітила, як по той бік на карнизі щось промайнуло. Якась невеличка пухнаста мордочка. Меґі злякано відступила назад. Хіба пацюки лазять по стінах? А чого ж, буває. Але це не пацюк. Носик у мордочки надто кирпатий. Меґі хутко підійшла знов до вікна.

Ґвін!

Куниця сиділа на вузенькому карнизі й сонними вічками позирала на Меґі.

— Баста! — пробурмотів Феноліо в неї за спиною. — Атож, папір роздобуде Баста. Непогана ідея!

Меґі відчинила вікно — обережно-обережно, щоб Ґвін не злякавсь і не зірвався, чого доброго, вниз. З такої висоти навіть куниця поламає собі всі кістки, якщо впаде на бруківку у дворі. Меґі повільно вистромила руку з вікна й погладила по спинці Ґвіна. Пальці в неї тремтіли. Потім дівчинка швидко, поки він не встиг учепитися зубками їй у руку, схопила його за шкірку, затягла до кімнати й стривожено виглянула вниз. Та служниці нічого не помітили. Вони пололи, не розгинаючись, і на палючому сонці сукні в них були мокрі від поту.

Під нашийником у Ґвіна стриміла записка — сто разів згорнена, брудна, прив’язана стрічкою.

— Навіщо ти відчинила вікно? Надворі ще спе-котніше, ніж тут! Ми... — Феноліо змовк, не доказавши, й ошелешено втупився у тваринку на плечі в Меґі.

Дівчинка поквапно приставила пальця до губів. Потім притисла Ґвіна, що неспокійно вовтузився,

до грудей і дістала з-під нашийника записку. Куниця загрозливо цявкнула й спробувала вкусити дівчинку за палець. Ґвін не любив, коли його надто довго тримали на руках. Він кусав за це навіть Вогнерукого.

— Це в тебе що — пацюк? — Феноліо ступив ближче.

Меґі відпустила куницю, і та відразу скочила назад на підвіконня.

— Куниця?! — вражено вигукнув Феноліо. — Звідки вона тут узялася?

Меґі злякано поглянула на двері, але вартовий, схоже, нічого не почув. Феноліо затис собі долонею рота й розглядав Ґвіна з таким подивом, що Меґі мало не розсміялася.

— У неї ріжки! — прошепотів Феноліо.

— Ну, звісно! Адже ти сам придумав таким Ґвіна! — прошепотіла Меґі у відповідь.

Ґвін усе ще сидів на підвіконні й невдоволено мружився на сонце. Загалом він не любив яскравого світла й удень зазвичай спав. Одначе як він сюди потрапив?

Меґі вистромила голову з вікна, але у дворі, крім служниць, так само нікого не було. Вона квапно відійшла у глибину кімнати й розгорнула записку.

— Лист? — Феноліо зазирнув через її плече. — Від батька?

Меґі кивнула головою. Вона відразу впізнала шрифт, хоч рядки були не такі рівні, як завжди. Серце затанцювало їй у грудях. Вона так спрагло прикипіла очима до літер, немовби вони мали ось-ось привести її до батька.

— Що в біса тут написано? Жодного слова не можу прочитати! — пробурмотів Феноліо.

— Це ельфійське письмо! — прошепотіла Меґі. — Після того, як я прочитала “Володаря перснів”,.ми з Мо користувалися цим письмом як тайнописом. Тільки батько, видно, вже трохи призабув його. Наробив багато помилок.

— Гаразд, і що ж він пише?

Меґі прочитала йому записку.

— Фарид? А це хто такий?

— Один хлопчина. Мо вичитав його з “Тисячі й однієї ночі”. Але це вже окрема історія. Та ти його бачив, він був разом із Вогнеруким, коли той утік від тебе. — Меґі згорнула записку й знову визирнула з вікна.

Одна зі служниць випросталась, обтрусила з долонь землю й задивилася на високий мур так, ніби мріяла перелетіти через нього на волю. Хто приніс сюди Ґвіна? Мо? Чи, може, куниця знайшла сюди дорогу сахма? У це важко було повірити. Ні, серед білого дня Ґвін тут без чужої допомоги, певна річ, не опинився б.

Меґі сховала записку в рукав. Ґвін усе ще сидів на карнизі й сонно витягував шию, ніби обнюхуючи стіну. Мабуть, вона пахла голубами, які іноді сідали за вінком.

— Дай йому хліба, щоб не втік! — прошепотіла Меґі до Феноліо, тоді підбігла до ліжка й стягла вниз заплічника.

Куди ж подівся олівець? Адже він був десь тут. Ага, ось він! Не олівець, а скоріше недогризок. А де взяти папір? Меґі дістала з-під матраца одну з Даріусових книжок і обережно вирвала форзац. Зроду вона такого не робила — ніколи нічого з книжок не виривала. Але тепер іншої ради не було.

Вона стала навколішки на підлогу й почала писати тим самим закрутистим почерком, яким надіслав листа батько. “Мо, в нас усе гаразд, і я також це вмію! Я вичитала Дінь-Дінь, а завтра, коли стемніє, маю викликати Каприкорнові з “Чорнильного серця” Привида, щоб той убив Вогнерукого” Про Резу Меґі не згадала. Жодного слова про те, що бачила, як їй здалося, матір і що їй, коли Каприкорнові ніщо не завадить, лишилося жити неповних два дні. Таких новин на одному аркуші паперу, хоч би який великий він був, не опишеш.

Ґвін заходився жадібно гризти хліб, який йоіму простяг Феноліо. Меґі згорнула записку й прикріпила куниці до нашийника.

— Будь обережний! — прошепотіла вона до Ґвіна й кинула рештки хліба у двір.

Ґвін збіг стіною вниз так, ніби для нього не було нічого легшого на світі. Коли він прошмигнув поміж ніг в однієї зі служниць, та скрикнула. Вона гукнула щось до решти жінок — мабуть, злякалася за Каприкорнових курей. Але куниця вже зникла за муром.

— Добре, дуже добре! Отже, твій батько тут! — прошепотів Феноліо, стаючи поруч із Меґі біля розчиненого вікна. — Десь там, по той бік муру. Дуже добре! І олов’яного солдатика тобі повернуть. Усе складається якнайкраще, я ж тобі казав! — Він потер собі кінчик носа й примружився від яскравого сонячного світла. — А тепер, — промурмотів, — скористаймося тим, що Баста такий забобонний! Як добре, що я наділив його цієї невеличкою слабинкою! Мудрий хід!

Меґі не зрозуміла, про що він казав, та їй, зрештою, було однаково. Цієї хвилини вона думала тільки про одне: Мо тут!

УІҐемниця

— Джиме, друже мій, — хрипко сказав Лукас, — недовго ми каталися. Шкода, що моя доля спіткала й тебе.