Джон Р. Р. Толкін. Володар перснів 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Джон Р. Р. Толкін. Володар перснів



Х'аста, поки тяг Меґі через майдан до церкви, без угаву сварився:

— Прикусиш собі язика? Відколи це стара купляється на такі коники? І хто ж тепер поведе це нахабне дівчисько до склепу? Баста, хто ж іще! Та хто я тут, зрештою, такий? Чоловік чи якась дівка на побігеньках?

— До склепу?

Меґі гадала, що ті двоє бранців усе ще висять у сітях, та коли вони ввійшли до церкви, дівчинка нікого не побачила, а Баста нетерпляче потяг її поміж колон далі.

— Атож, до склепу! — гаркнув він. — Ми тримаємо там мертвяків і тих, хто ними скоро стане. Тут сходи вниз. Ворушись, бо сьогодні на мене чекають справи важливіші, ніж няньчитися з доцею Чарівновустого.

Сходи, на які показав Баста, вели круто вниз, у морок. Східці були вичовгані, різні заввишки, й Меґі щокроку перечіплювалась. Унизу стояла така темінь — хоч в око стрель, і Меґі не відразу помітила, що сходи закінчилися. Вона саме намагалася намацати ногою ще один східець, коли Баста грубо штовхнув її в спину.

— О, а це що таке? — почула Меґі його лайку. — Чого це чортів ліхтар знов погас?

Спалахнув сірник, і з пітьми проступило Бастине обличчя.

— Вогнерукий, до тебе гостя! — глузливо гукнув він, засвічуючи ліхтаря. — Доця Чарівновустого бажає з тобою попрощатися. Її татусь витяг тебе в цей світ, а доця подбає про те, щоб сьогодні ввечері ти його покинув. Сам я її сюди не пустив би, але в Сороки серце на старість геть розм’якло. А ти цій малій, схоже, припав до вподоби. Цікаво, чим? Навряд чи таким привабливим обличчям!

Бастин сміх огидною луною відбився від вологих стін.

Меґі підійшла до ґрат, за якими стояв Вогнеру-кий. Вона лише коротко подивилася на нього й перевела погляд далі, за його спину. Каприкорнова служниця сиділа на кам’яному саркофазі. Ліхтар, що його засвітив Баста, сіяв тьмяне світло, та навіть його було досить, щоб упізнати жінчине обличчя. Це було обличчя з фотознімка Мо. Тільки коси тепер були темніші, а від усмішки не лишилося й сліду.

Коли Меґі ступила до ґрат, її мама підвела голову й дивилася на неї невідривно, так ніби на світі, крім цієї дівчинки, більше нічого не існувало.

— То це Мортола пустила її сюди? — перепитав Вогнерукий. — Аж не віриться!

— Мала погрожувала, що прикусить собі язика. — Баста все ще стояв на сходах. Він перебирав у пальцях кролячу лапку, яку носив на шиї замість амулета.

— Я хотіла вибачитись перед тобою. — Меґі зверталася до Вогнерукого, але дивилась на матір, яка й далі сиділа на саркофазі.

— За що? — Вогнерукий усміхнувся своєю дивною усмішкою.

— За сьогоднішній вечір. За те, що я все ж таки читатиму.

“Як же розповісти їм обом про план Феноліо? Як?”

— Гаразд, ти вибачилась! — нетерпляче озвався зі сходів Баста. — Ходімо звідси, бо тут таке повітря, що твій голосок ще дужче охрипне.

Та Меґі навіть не обернулася. Вона з усієї сили вчепилась руками в ґрати й сказала:

— Ні. Я хочу побути тут іще. — (Може, на думку їй що-небудь таки спаде — кілька слів, які не викличуть підозри...) — Я тут вичитала ще декого, — знову звернулася вона до Вогнерукого. — Олов’яного солдатика.

— Он як?! — Вогнерукий знов усміхнувся.

Дивно, але цього разу його усмішка не видалася

їй ні загадковою, ні гордовитою.

— Отже, Меґі, сьогодні ввечері все має пройти як по маслу, чи не так?

Він замислено подивився на неї, і Меґі спробувала самими очима сказати йому: “Ми вас урятуємо. Усе буде не так, як задумав Каприкорн! Повір мені!”

Вогнерукий пильно вдивлявся в обличчя Меґі. Він намагався зрозуміти її. Потому запитливо звів брови, поглянув на Басту й запитав:

— Гей, Басто, а як там справи у феї? Вона ще жива, чи ти своєю присутністю вже загнав її на той світ?

Меґі спостерігала, як мати нерішуче, обережно, немовби ступаючи битим склом, підходить ближче до ґрат.

— Жива ще! — похмуро буркнув Баста. — Усе дзвенить і дзвенить, очей через неї не склепиш. Якщо так триватиме й далі, скажу Пласконосові скрутити їй шию, як він завше робить це голубам, коли вони обгиджують йому машину.

Краєм ока Меґі побачила, як мати дістала з кишені папірця й непомітно поклала його в долоню Вогнерукому.

— За це обом вам не бачити щастя років десять, не менше, — промовив Вогнерукий. — Можеш мені повірити. Сам знаєш, на феях я розуміюся. Гей, обережно, у тебе щось там за спиною!..

Баста обернувся, немов ужалений.

Цієї миті Вогнерукий стромив руку поміж ґрат і тицьнув Меґі в долоню записку.

— Прокляття! — лайнувся Баста. — Спробуй лишень утнути таке ще раз, я тобі... Зрозумів? — Він повернув голову знов у їхній бік саме тієї миті, коли пальці Меґі вже зімкнулися навколо клаптика паперу. — О, ти диви! Записка!

Марно намагалася Меґі втримати в кулаці папірець — Баста без особливих зусиль розігнув її пальці й утупився в дрібненькі літери, написані матір’ю.

— Ану ж бо, читай! — гаркнув він і тицьнув їй в обличчя записку.

289

Меґі похитала головою.

— Читай! — Баста загрозливо стишив голос. — Чи, може, ти хочеш, щоб я розмалював тобі мармизу, як оцьому твоєму приятелеві?

— Та читай уже, Меґі, — озвався Вогнерукий. — Цей виродок і так знає, що я без добрячого ковтка вина жити не можу.

— Вина? — Баста зареготав. — Хочеш, щоб мала принесла тобі вина? І як же вона це зробить?

Меґі втупилася в записку. Вона вчитувалася в кожнісіньке слово, поки вивчила все напам’ять. “Дев'ять років — час нехмалий. Я щороку святкувала твій день народження. Ти ще вродливіша, ніж я собі уявляла”.

Потім вона почула Бастин сміх.

— Авжеж, це на тебе схоже, Вогнерукий, — сказав він. — Духмаєш утопити свій страх у вині? Але ж для цього тобі й цілої діжки буде хмало!

Вогнерукий знизав плечима:

— А чом би й не спробувати?!

Баста насупив брови, пильно втупився в його по-рубцьоване обличчя й неквапно промовив:

— Аз другого боку, ти завше був пройдисвітом. Чи не забагато тут слів як для пляшки вина? Що скажеш, рибонько? — Він знову тицьнув записку Меґі під ніс. — То ти прочитаєш її мені чи краще показати Сороці?

Меґі вихопила записку так швидко, що встигла вже сховати руку за спину, поки Баста ще витріщався на свою порожню долоню.

— Ану віддай, мала зміючко! — просичав він. — Віддай записку, або я відбатую її в тебе разом із пальцями!

Меґі поточилася назад, поки вперлася спиною в пруття.

— Ні! — вигукнула вона й ухопилася однією рукою за ґрати, а другою стромила крізь них записку.

Вогнерукий зметикував одразу. Меґі відчула, як він вихопив з її пальців записку.

Баста вдарив Меґі в обличчя так, що її голова відкинулася на ґрати. Чиясь рука погладила її коси, і коли дівчинка, мов очіманіла, озирнулася, то побачила перед собою материне обличчя. “Зараз він помітить, — промайнуло в неї. — Зараз він про все здогадається”

Але Баста дивився лише на Вогнерукого, який за ґратами помахував туди-сюди запискою, мов черв’яком перед дзьобом голодної пташки.

— То що? — промовив Вогнерукий, відступаючи на крок назад. — Може, наберешся сміливості й увійдеш до мене чи й далі битимешся з дівчинкою?

Баста застиг, мов хлопчик, якому зненацька дали ляпаса. Нарешті він схопив Меґі за лікоть і потяг до себе. Дівчинка відчула, як її горла торкнулося щось холодне. Вона не бачила, але й так здогадалася, що то.

Мати скрикнула й ухопилась за Вогнерукого. Але той лише підніс записку ще вище й сказав:

— Я так і знав! Ти боягуз, Басто! Приставити дитині ножа до горла — о, ти герой, а ввійти сюди — жижки тремтять. Звісно, якби з тобою був Плас-коніс — широка спина, здоровенні кулаки... Але його немає. Ну ж бо, заходь, адже ти з ножем! А я — з голими руками, і битися ними мені, ти ж бо знаєш, завжди було шкода.

Меґі відчула, як Бастині пальці розтискаються. Вістря ножа вже не впиналося їй у шкіру. Вона проковтнула клубок у горлі й схопилася рукою за шию. їй навіть здалося, що вона ось-ось відчує на пальцях теплу кров. Але пальці були сухі. Баста щосили відштовхнув її від себе, вона похитнулася й упала на холодну вологу підлогу. Потім він сягнув рукою до кишені штанів і дістав в’язку ключів. Від люті він так важко дихав, наче перед цим довго й швидко за кимось гнався. Нарешті тремтячими пальцями встромив одного з ключів у замок.

Вогнерукий незворушно спостерігав за ним. Він зробив знак матері Меґі, щоб жінка відійшла від ґрат, потім вишукано, мов танцівник, відступив і сам. З виразу його обличчя важко було сказати, боїться він чи ні, ось тільки його рубці зробилися ще темнішими.

— І що далі? — промовив він, коли Баста ввійшов до камери й наставив на нього ножа. — Сховай цю штуку. Якщо ти вб'єш мене, то зіпсуєш Ка-прикорнові всю втіху. Навряд чи він тобі це подарує.

Так, Вогнерукий боявся. Меґі відчувала страх у його голосі. Слова злітали йому з вуст швидше, ніж звичайно.

— А хто каже про вбивство? — процідив крізь зуби Баста, причиняючи за собою двері камери.

Вогнерукий відступив аж до кам’яного саркофага.

— А, то ти надумав розмалювати мені обличчя ще трохи? — Він перейшов майже на шепіт. Але тепер у голосі вчувалося щось нове — ненависть, огида, лють. — Тільки не думай, що це буде так просто, як того разу, — стиха промовив він. — Відтоді я навчився кількох корисних речей.

— Та невже? — Баста стояв за якийсь крок від Вогнерукого. — І чого ж ти навчився? Твого друга вогню тут немає, тож він тобі не поможе. Немає навіть твоєї смердючої куниці.

— Я мав на увазі насамперед слова! — Вогнеру-кий поклав руку на саркофаг. — Хіба я тобі не казав? Феї навчили мене посилати прокляття. Вони знають, що битись я не великий мастак, і пожаліли мене за порізане обличчя. Я тебе проклинаю, Басто! Проклинаю кістьми покійника в оцій домовині! Б’юсь об заклад, тут уже давно лежить не якийсь священик, а хто-небудь із тих, кого ви спровадили на той світ, чи не так?

Баста не відповідав, але його мовчання було промовистіше від будь-яких слів.

— Ну, звісно! Така стара домовина — чудовий сховок! — Вогнерукий провів долонею по потрісканому віку, так ніби теплом руки сподівався повернути покійного до життя. — Його дух не даватиме тобі спокою, Басто! — промовив, мов заклинання.

— І на кожному кроці, який ти ступатимеш, він нашіптуватиме тобі на вухо моє ім’я...

Меґі завважила, як Бастина рука потяглася до кролячої лапки.

— Ні, та штука тобі не допоможе! — Вогнерукий усе ще тримав долоню на саркофазі. — Бідолашний Баста! Тебе вже кинуло в жар? Тремтять руки й ноги?

Баста спробував шпирнути його ножем, але Вогнерукий спритно ухилився від удару.

— Дай сюди записку, яку забрав у дівчинки! — закричав йому Баста просто в обличчя.

Але у відповідь Вогнерукий спокійно сховав папірця до кишені штанів.

Меґі стояла, застигнувши ніби лялька. Крає.м ока вона помітила, як мати дістала з кишені сукні невеличкого сірого камінчика — не більшого за пташине яйце.

Вогнерукий провів руками по віку саркофага, простяг їх назустріч Басті й запитав:

— Може, вхопитися за тебе? Що буде, якщо торкнутися руками саркофага, в якому лежать останки вбитого? Ну, кажи! Ти ж бо на таких речах розумієшся. — Він знову ступив убік, немов танцівник, що кружляє навколо партнера.

— Якщо доторкнешся до мене, я пообтинаю всі твої смердючі пальці! — прогарчав Баста, густо почервонівши від люті. — Спершу один по одному пальці, а тоді й язика!

Він іще раз замахнувся ножем, розітнувши блискучим лезом повітря, але Вогнерукий знов ухилився. Він усе швидше пританцьовував навколо Басти, нахилявся, відскакував назад, знов наближався і зненацька цим зухвалим танком загнав сам себе в пастку. Позад нього була гола стіна, праворуч — ґрати, а просто на нього сунув Баста.

Цієї миті мати Меґі піднесла руку. Камінчик поцілив Басті в голову. Він вражено обернувся, втупився в жінку, ніби намагаючись пригадати, хто вона така, й притис долоню до того місця, звідки сочилася кров. Меґі не встигла помітити, що в цей час зробив Вогнерукий, але Бастин ніж раптом опинився в його руках. Баста сторопіло витріщився на рідний ніж, немовби не в змозі збагнути, чому той так підступно обернувся проти свого господаря.

— То як воно на душі? — Вогнерукий неквапно приставив вістря ножа до Бастиного черева. — Чи відчуваєш ти, яке м’яке в тебе тіло? Воно — річ тендітна, й новим ти його вже не заміниш. То що ви там робите з котами й білочками? Пласконіс любить про це розповідати...

— Я на білочок не полюю, — хрипко промовив Баста. На ножа, що застиг пальців на два-три від його білосніжної сорочки, він намагався не дивитись.

— Ах, так, і то правда. Я забув. Тебе це менше тішить, ніж решту твоїх панібратчиків.

Обличчя в Басти було біле, мов крейда. Багряний рум’янець гніву з нього зійшов. А страх рум’яний не буває. Страх завжди блідий, як обличчя в мерця.

— Що ти збираєшся робити? — ледве вимовив Баста. Він важко сопів, ніби аж задихався. — Невже гадаєш, що пощастить вибратися з села живим? Ти не встигнеш перейти майдан, як тебе пристрелять!

— Що ж, це все ж таки краще, ніж зустрітися з Привидом, — відказав Вогнерукий. — А крім того, ніхто ж із вас не вміє до пуття стріляти.

Мати Меґі підійшла до Вогнерукого й показала на митах, ніби пише в повітрі. Вогнерукий дістав з кишені записку й передав їй. Баста стежив за папірцем так, немовби намагався поглядом притягти його до себе. Реза щось написала й повернула по-пірця Вогнерукому. Той наморщив чоло й почав читати.

— Зачекати, поки стемніє? Ні, чекати я не хочу. Але дівчинці все ж таки краще, мабуть, лишитися тут. — Він перевів погляд на Меґі. — їй Каприкорн нічого не зробить. Адже тепер вона — його нова Чарівновуста. А потім прийде батько й забере її звідси. — Вогнерукий знову сховав записку до кишені й провів вістрям ножа вздовж ґудзиків на Бастиній сорочці. (Ґудзики, коли їх торкався метал, клацали.) — Іди до сходів, Резо, — сказав він. — Я завершу тут справу, і ми, ніби закохана парочка, з невинним виглядом пройдемося Каприкорновим майданом.

Реза, повагавшись, відчинила двері камери, вийшла з-за ґрат і взяла Меґі за руку. Долоня в неї була холодна й трохи шкарубка, — долоня чужої жінки, зате обличчя було знайоме, хоч на знімку воно мало вигляд молодший і не такий стривожений.

— Резо, ми не можемо взяти її з собою! — Вог-нерукий схопив Басту за лікоть і притис спиною до стіни. — Її батько порішить мене, якщо дівчинку там застрелять. А тепер відвернися сама й затули очі Меґі, якщо не хочеш, щоб вона бачила...

Ніж у його руці тремтів. Реза злякано звела на Вогнерукого очі й різко покрутила головою. Але Вогнерукий вдав, ніби вже не дивиться на неї.

— Бий якомога сильніше, бруднорукий! — процідив крізь зуби Баста, притискаючись руками до стіни позад себе. — Убивати — справа не легка. Щоб робити її добре, потрібен досвід.

— Пусте! — Вогнерукий схопив його за куртку й приставив ножа йому до підборіддя, як Баста робив це з Мортимером — тоді, в церкві. — Убити може будь-який дурень. Це діло не хитре — не хитріше, ніж кинути у вогонь книжку, відчинити ногою двері чи налякати дитину.

Меґі затремтіла. Мати ступила була крок до ґрат, та, побачивши скам’яніле обличчя Вогнерукого, спинилася. Потому повернулася, міцно обняла Меґі й притисла голівку дівчинки собі до грудей. Її запах нагадав Меґі про щось давно забуте, вона заплющила очі й спробувала ні про що не думати: ні про Вогнерукого, ні про ножа, ні про сполотніле

Бастине обличчя... А потім на якусь страшну мить вона відчула лише одне бажання: побачити Басту на цій кам’яній підлозі мертвим, нерухомим, як викинута лялька, бридка, безглузда річ, яка зажди викликала в неї острах...

Ніж був уже на палець від білої сорочки Басти, аж раптом Вогнерукий стромив руку в його кишеню, вихопив звідти в’язку ключів і відскочив назад.

— Що ж, ти маєш рацію: вбивати я не вмію, — сказав він, задкуючи з камери. — А задля тебе вчитися не варто.

Бастине обличчя розпливлося в зловтішній посмішці, однак Вогнерукий не звернув на це увагу. Він замкнув ґрати, взяв Резу за руку й потяг до сходів.

— Пусти її! — промовив він, бачачи, що вона все ще тримає в обіймах Меґі. — Повір, їй тут нічого не загрожує, а взяти її з собою ми не можемо!

Та Реза лише похитала головою й ще міцніше обхопила дівчинку за плечі.

— Гей, Вогнерукий! — гукнув Баста. — Я знав, що ти не штрикнеш! Віддай ножа. Однаково тобі з нього пуття ніякого!

Вогнерукий його не слухав.

— Якщо зостанешся, вони тебе вб’ють, — промовив він до Рези, не випускаючи її руки.

— Гей, там, нагорі! — крикнув Баста. — Сюди! Тривога! В’язні втікають!

Меґі звела зляканий погляд на Вогнерукого:

— Чому ти не заткнув йому рота?

— Чим же, принцесо? — огризнувся Вогнерукий.

Реза ще раз пригорнула дівчинку до себе й погладила по голові.

— Пристрелять! Вони вас пристрелять! — кричав, аж захлинався Баста. — Ге-е-ей! Триво-о-га! — знов загорлав він, торгаючи ґрати.

Нагорі почулося тупання ніг.

Вогнерукий востаннє поглянув на Резу. Потім тихенько лайнувся, крутнувсь і побіг вичовганими сходами нагору.

Звідси, знизу, Меґі не чула, чи пощастило йому відчинити двері нагорі. У вухах їй гримів лише Бастин крик. У відчаї вона кинулась до нього: їй хотілося вдарити його — просто крізь ґрати, просто в оту пику з роззявленим ротом...

І знов почувся тупіт, приглушені крики. Хтось поквапно спускався сходами до підвалу. Невже Вогнерукий вернувся? Але з темряви виринуло зовсім інше обличчя. Це був Пласконіс. За ним поспішав, спотикаючися, ще один із Каприкорнових людей. На вигляд це був ще зовсім хлопчик із круглим безбородим обличчям. Проте він одразу наставив на них із матір’ю рушницю.

— О, Басто?! Що ти там за ґратами робиш? — сторопіло запитав Пласконіс.

— Відмикай, клятий бовдуре! — гримнув на нього Баста. — Вогнерукий ушився!

— Вогнерукий? — Пласконіс утер рукавом обличчя. — Тоді оцей хлопчина таки правду сказав. Він щойно прибіг до мене й розповів, нібито бачив вогнедува нагорі за колоною.

— І ти не погнався за ним? Невже ти й справді такий кретин, яким здаєшся? — Баста притис обличчя до ґрат, немовби сподівався пролізти крізь пруття.

— Чуєш, ти думай, що кажеш, зрозумів? — Пласконіс підійшов до ґрат і, вочевидь задоволений, втупився в Басту. — Виходить, бруднорукий знову пошив тебе в дурні! Ну, Каприкорнові це навряд чи припаде до вподоби!

— Пошли кого-небудь за ним! — гаркнув Баста. — А то скажу Каприкорнові, що ти дав йому втекти!

Пласконіс дістав з кишені штанів носову хусточку й гучно висякався.

— Отакої! А хто ж це сидить за ґратами — я чи ти? Далеко він не втече. На автостоянці вартують двоє, на майдані — ще троє, а його пику впізнати не важко, зрештою, про це ти сам подбав, чи не так? — Його сміх нагадував собачий гавкіт. — А знаєш, я, здається, помаленьку звикаю до цього видовища. Твоє обличчя непогано вписується в ці ґрати! Тут ти не такий нахабний, не розмахуєш у людей перед носом своїм ножакою...

— Та відмикай нарешті ці чортові двері! — закричав Баста. — Якщо не хочеш, щоб я підкоротив твого бридотного носа!

Пласконіс згорнув руки на грудях і знуджено промовив:

— А я не можу їх відімкнути. Бруднорукий прихопив ключі з собою. Чи, може, ти їх де-небудь тут бачиш?

Він запитливо обернувся до хлопця, який так і стояв, не зводячи рушниці з дівчинки й Рези. Той заперечливо похитав головою, і на всьому розплющеному Пласконосовому обличчі розпливла-ся усмішка.

— Ну, ось, і він їх ніде не бачить! Що ж, доведеться, мабуть, іти до Мортоли. Може, вона має запасні ключі.

— Годі шкірити зуби! — закричав Баста. — А то я їх швидко тобі полічу!

— Та що ти кажеш! А де це, до речі, твій ножик? Невже знов поцупив Вогнерукий? Якщо так піде й далі, то скоро він збере цілу колекцію! — Пласконіс повернувся до Басти спиною й показав на сусідню камеру. — Зачини там жінку й посторожуй, поки я принесу ключі. Але спершу я відведу малу Чарівновусту.

Коли він потяг Меґі за собою, вона спробувала впиратися, та Пласконіс, не довго думаючи, схопив її й завдав собі на плече.

— А власне, що ця мала тут робила? — запитав він. — Чи знає про це Каприкорн?

— Спитай у Сороки! — огризнувся Баста.

— Переб’юся! — буркнув Пласконіс, рушаючи з Меґі до сходів.

Вона ще встигла помітити, як хлопець цівкою рушниці заштовхав матір до сусідньої камери, потім перед очима в Меґі попливли сходи, церква, закурений майдан, яким Пласконіс цупив її, мов мішка з картоплею.

— Сподіваюся, голосок у тебе не такий тоненький, як ти сама, — бурчав він, ставлячи її на ноги перед кімнатою, де тримали їх з Феноліо. — А то Привид, якщо ввечері він таки з’явиться, вийде досить хирлявий!

Меґі нічого не відповіла.

Коли Пласконіс відімкнув двері, вона мовчки пройшла повз Феноліо, вибралася на своє ліжко й увіткнулась обличчям у батьків светр.

(Елінор не щастить

Потім Чарлі ще докладно пояснив йому, де по-ліційний відділок, а також дав численні вказівки щодо того, як найкоротшим шляхом дістатися до воріт, перетнути двір і піднятися сходами праворуч. Нагадав також, щоб він, коли ввійде до кабінету, не забув скинути капелюха. Після цього Чарлі сказав, що пора прощатися, далі він, мовляв, має йти сам, і пообіцяв чекати його на тому самому місці, де вони розійшлися.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 133; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.197.64.207 (0.056 с.)