Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус

Х\оли вони вирушили в дорогу, сонце вже підбилося високо в безхмарне небо. Невдовзі в машині стало так парко, що футболка в Меґі змокріла від поту й прилипла до тіла. Елінор опустила шибку зі свого боку й пустила колом пляшку з водою. Сама вона була у плетеній кофті, застебнутій аж до підборіддя, й Меґі іноді питала себе, чи тітка під тією кофтою ще не розтопилася, — питала іноді, коли не думала про батька чи про Каприкорна.

Вогнерукий німо сидів на задньому сидінні, й можна було навіть забути, що він узагалі в машині. Ґвіна він посадив собі на коліна. Звірятко спало, а Вогнерукий усе гладив його і гладив. Час від часу Меґі повертала голову в бік Вогнерукого. Здебільшого він дивився у вікно — байдуже, так ніби прозирав крізь гори й ліси, будинки й скелясті схили, що пропливали мимо. Здавалося, його погляд був порожній, думки блукали десь далеко-далеко, а одного разу, коли Меґі обернулася, на вкритому рубцями обличчі лежав такий смуток, що дівчинка тієї ж миті відвела очі.

їй також хотілося, щоб у цій довгій-довгій поїздці на колінах у неї сиділо якесь звірятко. Може, воно б розвіяло похмурі думки, що так уперто лізли їй в голову... Машина підіймалася все вище й вище в гори, і часом складалося враження, немовби оті сірі скелясті схили обабіч хочуть роздушити дорогу. Та ще гірше, ніж у горах, було в темних тунелях. Там чаїлися видива, яких не могло прогнати навіть тепле тільце Ґвіна. Здавалося, вони чигали на

дівчинку — то привид Мо десь у холодній темниці, то привид Каприкорна... Меґі не мала сумніву, що то він, хоч обличчя в нього щоразу було інакше.

Згодом вона спробувала читати, але дуже скоро помітила, що нічого з прочитаного не запам’ятовує. Зрештою вона відклала книжку й задивилась, як Вогнерукий, у вікно. Елінор вибирала вужчі дороги, де траплялося менше машин. (“А то їхати буде надто нудно”, — сказала вона). А Меґі було все одно. Аби тільки швидше приїхати. Вона нетерпляче ковзала поглядом по горах" і будинках — чиїхось рідних домівках. Іноді в зустрічних автах мигали чужі обличчя, але вони відразу зникали — як ото картинки в книжці, яку розгорнули й тієї ж миті згорнули. Проїжджаючи через невеличке село, вони побачили, як на узбіччі чоловік наліплював заплаканій дівчинці на розбите коліно пластир. Він утішав її, гладив по голівці, й Меґі мимоволі згадала, як часто так робив і батько, як він, іноді лаючись, бігав з кімнати в кімнату, шукаючи пластир, і через ці спогади на очі їй знов навернулися сльози.

— Ой лишенько! Та тут тихіше, ніж у гробницях єгипетських фараонів! — вигукнула якоїсь хвилини Елінор (Меґі завважила, що тітка має звичку вигукувати “Ой лишенько!”). — Невже ніхто з вас не може хоч зрідка сказати: “Ах, який мальовничий краєвид!” або “О, який чудовий замок!”? Не мине й півгодини, як у такій.мертвій тиші я засну за кермом.

Вона все ще не розстебнула на кофті жодного ґудзика.

— Я не бачу тут ніяких замків, — промурмотіла Меґі.

Та невдовзі Елінор таки показала їй одного.

— Шістнадцяте століття, — оголосила тітка, коли на гірському схилі з’явилися руїни фортечних мурів. — Трагічна історія. Заборонене кохання, переслідування, смерть, сердечні муки...

Поки вони їхали серед мовчазних прямовисних скель, Елінор розповіла про битву, що понад шістсот років тому розгорілася саме на цьому місці. (“Якщо покопирсаєшся серед цього каміння, то запевне знайдеш іще кілька кісток і понівечені шоломи”.) Здавалося, про кожну дзвіницю вона знає яку-небудь історію. Декотрі з них були такі неймовірні, що Меґі, слухаючи, недовірливо морщила.чоло. “Саме так воно й було, повір мені!” — щоразу завершувала розповідь Елінор, не спускаючи очей з дороги. Особливо її захоплювали, схоже, жахливі історії з убивствами: про нещасливих закоханих, яким відтинали голови, про князів, що їх живцем замуровували в стіни...

— Тепер усе довкіл має, звісно, цілком мирний вигляд, — підбила підсумок вона, коли після однієї з таких історій Меґі навіть трохи зблідла. — Але, запевняю тебе, повсюди тут ховається яка-небудь темна історія. Та вже ж, кілька століть тому життя протікало куди цікавіше!

Меґі не розуміла, чим же таке цікаве було те життя, коли люди, якщо вірити Елінор, не мали іншого вибору, крім умерти або від чуми, або від рук вояків, які блукали в околицях. Та коли Елінор бачила яку-небудь спалену фортецю, то від захвату вкривалася червоними плямами, а її очі, звичайно холодні, як камінь, спалахували романтичним блиском. І тоді вона заходжувалася розповідати про войовничих князів та жадібних до золота єпископів, що колись сіяли страх і смерть у горах, через які вони оце їхали добротними асфальтованими дорогами.

— Люба Елінор, вам запевне треба було народитися в іншій історії, — озвався раптом Вогнерукий.

Це були перші слова, які він промовив, відколи вони вирушили в дорогу.

— В іншій історії? Ви хотіли сказати: в інші часи. Це правда, мені й самій частенько так здається.

— Називайте це як завгодно, — відповів Вогнерукий. — У кожному разі, з Каприкорном ви, гадаю, спільну мову знайдете. Він теж любить такі історії.

— Ви хочете мене образити? — насторожилась Елінор.

Таке порівняння змусило її, схоже, замислитись, бо потім вона майже цілу годину мовчала, й Меґі знов уже ніщо не відвертало від похмурих думок. І знову в кожному тунелі її підстерігали оті страшні картини.

Уже вечоріло, коли гори відступили й за зеленими пагорбами далеко на обрії зненацька з’явилося, немов іще одне небо, море. У промінні призахідного сонця воно мерехтіло, ніби шкіра дивовижної змії. Востаннє Меґі бачила море дуже давно. То було море холодне, сланцево-сіре й рябе од вітру. А це мало інший вигляд, зовсім інший.

Меґі стало тепліше на серці вже через те, що побачила море. Однак воно раз у раз ховалося за потворними висотними будинками, які повсюди тіснилися на вузенькій смужці землі між водою й пагорбами, що підступили до берега. Деінде вони взагалі не лишали будинкам місця, розросталися вшир, доходили до самого моря, і хвилі лизали їхні зелені підніжжя. У промінні призахідного сонця пагорби й самі здавалися хвилями, що повиповзали на берег.

Поки вони їхали звивистою дорогою вздовж берега, Елінор почала нову розповідь: щось про римлян, які нібито провели цю дорогу, про те, як вони боялися диких мешканців цієї вузенької смужки...

Меґі слухала лише краєм вуха. Уздовж дороги росли пальми з припорошеними й колючими кронами. Поміж ними цвіли схожі на павуків велетенські агави з м’ясистим листям. Небо за ними бралося в рожевий і цитриново-жовтий кольори, тоді як сонце все нижче схилялося до моря, а згори розливалося щось темно-синє, немовби звідкись витікало чорнило. Картина була така захоплива, що аж серце щеміло.

Місцевість, де оселився Каприкорн, Меґі уявляла собі зовсім не такою. Краса і страх уживаються рідко.

Вони проїхали невеликим селищем, повз будинки, такі строкаті, неначе їх порозмальовували діти. Будівлі були жовтогарячі, рожеві, червоні, й раз у раз траплялися жовті: блідо-жовті, буро-жовті, піщано-жовті, брудно-жовті — з зеленими віконницями й буро-червоними дахами. Навіть надвечірні сутінки не могли поглинути їхніх барв.

— Нічого небезпечного я тут не бачу, — завважила Меґі, коли машина промчала повз іще один такий рожевий будинок.

— Це через те, що ти весь час дивишся лише ліворуч! — озвався позаду Вогнерукий. — Але все має світлий бік і темний. Ти ось поглянь праворуч.

Меґі послухалася. Спершу пропливали тільки строкаті будинки, що підступали до самої дороги, тислись один до одного, так ніби трималися за руки. Та потім будинки раптово скінчились, і тепер дорогу обрамляли круті схили, у складках яких уже гніздилася ніч. Так, Вогнерукий казав правду: тут усе мало моторошний вигляд, і поодинокі будинки ніби утопали в уже близькій пітьмі.

Вечоріло просто на очах: на півдні ніч настає швидко. Меґі була рада, що Елінор весь час їхала добре освітленою набережною. Але згодом Вогнерукий сказав їй звернути від узбережжя вбік — убік від моря й строкатих будинків, звернути в темряву.

Дорога все далі заглиблювалася в пагорби, то здіймаючись угору, то спускаючись униз, а схили обабіч ставали чимраз крутіші. Промені від фар вихоплювали з темряви зарості дроку, здичавілого винограду й оливи, що стояли на узбіччі, скарлючені, мов старі діди.

Лише двічі назустріч їм трапилися машини. Час від часу з темряви виринали вогні якогось села. Але дороги, які Вогнерукий показував Елінор, вели їх убік від вогнів, усе далі й далі в глуху ніч. Кілька разів світло від фар падало на руїни будинків, однак жодної історії, пов’язаної з ними, Елінор розповісти не могла. У цих убогих стінах не мешкали ні князі, ні єпископи в червоних мантіях — лише селяни та наймити, чиїх історій ніхто не записував, і вони загубилися, зникли під диким чебрецем та буйними заростями молочаю.

— Чи ми ще не збилися з дороги? — нарешті глухо поспитала Елінор, так ніби в світі довкола неї залягла надто глибока тиша, щоб розмовляти на повен голос. — Де ж у цій Богом забутій глухомані може бути село? Мені здається, ми вже двічі звернули не туди.

Л /.а Вогнерукий лише похитав головою і відказав:

— Ми їдемо правильно. Ще оцей пагорб, і за ним побачите будинки.

— Що ж, сподіватимемось! — буркнула Елінор. — Але поки що я ледве бачу дорогу. Лишенько, я й не знала, що на світі буває така темінь! Чого ж ви одразу не. сказали, що це так далеко? Тоді я заправилася б іще раз. А тепер не знаю, чи вистачить у нас бензину на зворотний шлях.

— Чия це машина? Моя? — роздратовано кинув Вогнерукий. — Я ж бо казав, що в цих таратайках нічого не тямлю. А тепер дивіться вперед, зараз має бути місток.

— Місток? — Елінор крутнула кермо на повороті й різко загальмувала.

Посеред дороги постала освітлена двома будівельними прожекторами загороджувальна решітка. Залізо поржавіло, так ніби решітка стояла тут уже багато років.

— Ось тобі й на! — вигукнула Елінор, ляснувши долонями по керму. — Я ж казала! Не туди заїхали!

— Нікуди ми не заїхали. — Вогнерукий зсадив Ґвіна з плеча й виліз із машини.

Роззираючись навсібіч і прислухаючись, він підійшов до решітки й відтяг її на узбіччя.

Меґі мало не розсміялася, поглянувши на спантеличене обличчя Елінор.

— Чи цей чоловік геть з глузду з’їхав? — прошепотіла тітка. — Невже він гадає, що в такій темряві я поїду перекритою дорогою?

5 "Чорнильне серце*

129

І все ж, коли Вогнерукий нетерпляче махнув їй рукою, вона рушила. Як тільки машина проїхала повз нього, він перетяг решітку знов на дорогу.

— Та не дивіться так на мене! — промовив він, сівши в машину. — Це загородження стоїть тут завжди. Каприкорн наказав поставити його, щоб відлякувати непрошених гостей. Тепер мало хто зважується заїхати сюди. Зазвичай люди намагаються триматись якомога далі від історій, що їх Каприкорн поширює про це село. Однак...

— Яких історій? — перебила його Меґі, хоча слухати їх, власне, й не збиралася.

— Страшних, — відповів Вогнерукий. — Люди тут забобонні, як і скрізь. Найбільше вони люблять слухати історію про диявола, що власною персоною нібито живе отам, за пагорбом.

Меґі була сердита сама на себе, а проте відвести погляд від темної верхівки пагорба не могла.

— А Мо каже, що диявола придумали люди, — мовила вона.

— Може, й так. — Вогнерукий знову скривив губи в загадковій усмішці. — Але ти хотіла знати, про що тут розповідають. Кажуть, що чоловіків з цього села не бере жодна куля, що вони вміють проходити крізь стіну й що тієї ночі, коли сходить новий місяць, вони щоразу десь викрадають і приводять до Каприкорна трьох хлопчиків, яких той потім учить грабувати, палити й убивати.

— Господи, хто ж усе це вигадав? Місцеві люди чи сам Каприкорн? — Елінор, вдивляючись у темряву, нахилилася низько над кермом.

Дорога була вся у вибоїнах, і, щоб не вскочити в котрусь із них, Елінор їхала дуже повільно.

— І вони, й він. — Вогнерукий відкинувся на сидінні й дав Ґрінові гризти свої нігті. — Каприкорн винагороджує кожного, хто придумає якусь нову історію. В цю гру не грає лиш один чоловік — Баста. Цей і сам такий забобонний, що як уздріє чорного кота, то обходить його десятою дорогою.

Баста... Меґі пригадала це ім’я, та не встигла вона поцікавитися, хто ж той чоловік, як Вогнерукий уже розповідав далі. Це йому, схоже, подобалося.

— О, мало не забув! Певна річ, у всіх, хто живе в цьому триклятому селі, лихе око, навіть у жінок.

— Лихе око? — Меґі обернулася до Вогнерукого.

— Атож. Зиркне один раз — і ти смертельно хвора. А днів за три, не більше, вже й дуба вріжеш.

— І хто тільки в таке вірить?! — промурмотіла Меґі й перевела погляд знов на дорогу.

— Тільки дурні. — Елінор знов натисла на гальмо.

Машина ковзнула по гравію. Перед ними був місток, про який згадував Вогнерукий. У світлі від фар тьмяно полискувало сіре каміння, і провалля попереду здавалося бездонним.

— Далі, далі! — нетерпляче квапив Вогнерукий. — Місток витримає, хоч на вигляд він і не дуже надійний!

— На вигляд він такий, нібито його будували ще стародавні римляни, — пробурмотіла Елінор. — До того ж не для машин, а для віслюків.

І все ж вона рушила. Меґі замружилась і розплющила очі аж тоді, як почула, що під колесами знову зарипів гравій.

— А Каприкорн про цей місток дуже високої думки, — стиха промовив Вогнерукий. — Досить одного добре озброєного чоловіка, і через місток уже ніхто не проїде. Але варту тут виставляють, на щастя, не щоночі.

— Вогнерукий... — Меґі нерішуче повернула голову назад, поки авто натужно виїздило на останній пагорб. — А що ми скажемо, коли нас запитають, як ми знайшли це село? Адже тобі запевне буде непереливки, якщо Каприкорн довідається, що дорогу нам показав ти, чи не так?

— Звичайно, так, — пробурмотів Вогнерукий, не дивлячись на дівчинку. — Але ж ми, зрештою, веземо йому книжку.

Він упіймав Ґвіна, який тим часом переліз на спинку заднього сидіння, вз'яв його так, щоб той не зміг гризнути йому руку, і шматочком хліба заманив до заплічника. Відколи надворі стемніло, Ґвін поводився неспокійно. Йому кортіло на полювання.

Вони виїхали на гребінь пагорба. Світ довкола ніби зник, канув у ніч. Проте неподалік у темряві проступало кілька блідих чотирикутників. То світилися вікна.

— Ось воно! — промовив Вогнерукий. — Капри-корнове село. Або, якщо вам так більше подобається, дияволове село. — Він нишком засміявся.

— Та годі вже вам! — роздратовано обернулась до нього Елінор. — Схоже, вам ці казочки й справді дуже до вподоби. Хтозна, може, ви самі їх і повигадували, а цей Каприкорн — усього-на-всього трохи дивакуватий колекціонер книжок.

На це Вогнерукий нічого не відповів. Він лише дивився з вікна машини й усміхався своєю дивною усмішкою, яку Меґі іноді так хотілося стерти з його губів. Ця усмішка й тепер немовби проіновля-ла: “Ох, які ж ви дурепи!”

Елінор заглушила двигуна, й запала така мертва тиша, що Меґі боялась навіть дихнути. Вона дивилася у бік будинків унизу. їй завжди здавалося, що освітлені вікна в нічній темряві ваблять до себе, однак ці навіювали ще більший страх, ніж пітьма довкола.

— А чи є в цьому селі звичайні люди? — запитала Елінор. — Простодушні бабці, діти, чоловіки, які не мають нічого спільного з Каприкорном?

— Ні. Тут живе лише Каприкорн зі своїми підручними, — прошепотів у відповідь Вогнерукий. — А також жінки, які варять їсти, перуть і роблять їм таку іншу хатню роботу.

— Таку іншу хатню роботу... — повторила Елінор. — Що ж, чудово! — Вона з відразою фиркнула. — Цей Каприкорн викликає в мене чимдалі більшу симпатію. Гаразд, пора завершувати цю справу. Бо я вже хочу додому — до моїх книжок, до пристойного освітлення й чашечки кави.

— Справді? А я думав, ви трохи знудилися за пригодами.

“Якби Ґвін умів розмовляти, — подумала Меґі, — то мав би такий самий голос, як у Вогнерукого”

— Мені більше до вподоби пригоди при сонячному світлі! — різко відповіла Елінор. — Боже, як же я ненавиджу цю темряву! Якщо ми просидимо тут до світанку, мої книжки вкриються пліснявою, і Мортимер навіть не встигне дати їм лад. Меґі, відкрий багажника й візьми пакунка. Ти знаєш, де він.

Меґі кивнула головою і вже хотіла було відчинити дверцята, аж раптом її засліпило яскраве світло. Хтось — розгледіти обличчя людини не можна було — стояв біля дверцят з боку водія й світив кишеньковим ліхтариком у салон машини. Потім грубо постукав ним у шибку.

Від переляку Елінор так здригнулася, що вдарилась коліном об кермо, однак відразу опанувала себе. Лайнувшись, вона потерла забите коліно й опустила шибку.

— Що це означає? — гримнула Елінор на незнайомця. — Хочете налякати нас до смерті? Якщо вештатись тут потемки, то можна й під колеса попасти.

У відповідь чоловік стромив у опущене вікно цівку рушниці й сказав:

— Тут приватна власність!

Меґі здалося, що це той самий котячий голос, який минулої ночі вона чула' в тітчиній бібліотеці.

— І якщо поночі кататися по приватній власності, то можна й під кулю попасти! — додав незнайомець.

— Зараз я все поясню! — Вогнерукий перехилився через плече Елінор.

— О, ти диви! Вогнерукий! — Незнайомець забрав рушницю. — Чого це ти серед ночі сюди припхався?

Елінор обернулася й зміряла Вогнерукого вкрай недовірливим поглядом.

— Ніколи б не подумала, що ви запанібрата з оцим... нібито дияволом! — процідила вона.

Та Вогнерукий уже вийшов з машини. Меґі також видалося дивним те, як довірчо ці двоє заходилися перешіптуватись. Вона ще добре пам’ятала, що Вогнерукий розповідав про людей Каприкорна. Як же він міг розмовляти отак з одним із них?! Меґі нашорошила вуха, але з їхньої розмови не могла розчути жодного слова. Зрозуміла лише одне: Вогнерукий називав незнайомця Бастою.

— Щось мені все це не до вподоби! — стиха промовила Елінор. — Ти лишень поглянь на них! Шепочуться один з одним так, неначе наш приятель, оцей сірникоїд, почувається тут, як у себе вдома!

— Мабуть, знає, що йому нічого не зроблять, адже ми привезли книжку! — так само тихо відповіла Меґі, не спускаючи з тих двох очей.

З незнайомцем були дві вівчарки. Вони обнюхували Вогнерукого й, крутячи хвостами, тицялися мордами йому в бік.

— Чи ти бачиш? — прошипіла Елінор. — Навіть кляті собаки поводяться з ним, як із давнім знайомим. А що, коли...

Не встигла вона доказати, як Баста відчинив дверцята з боку водія і звелів:

— Вилазьте!

Елінор знехотя виставила ноги з машини. Меґі теж вийшла й стала поруч із тіткою. Серце в неї мало не вискакувало з грудей. Вона зроду ще не бачила чоловіка з рушницею. Лише в телепередачах, але не в житті.

— Послухайте, мені ваш тон не подобається! — напустилася Елінор на Басту. — Позаду в нас стомлива дорога, ми приїхали в цю глухомань лише задля того, щоб передати вашому шефові — чи босу, чи як там ви називаєте його ще — те, що він уже давно хоче мати. Отож поводьтеся як слід!

Баста зміряв Елінор таким зневажливим поглядом, що та лише мовчки хапнула ротом повітря, а Меґі мимоволі стисла її долоню.

— Де ти її взяв? — запитав Баста, обертаючись до Вогнерукого, який стояв з такою байдужою міною, немовби все це його анітрохи не стосувалося.

— Це господиня отого будинку, ти ж бо знаєш. — Вогнерукий розмовляв стишеним голосом, проте

Меґі все зрозуміла. — Я не хотів везти її сюди, але ж вона така вперта!

— Уявляю собі! — Баста окинув поглядом Елінор ще раз, тоді подивився на Меґі. — А це, виходить, доця Чарівновустого, еге? Щось не дуже на нього схожа.

— Де мій батько? — запитала Меґі. — Як він почувається?

Це були перші слова, які вона спромоглася вимовити. Голос у неї лунав хрипко, так ніби вона вже давно взагалі не розмовляла.

— О, почувається він непогано, — відповів Баста, зиркнувши на Вогнерукого. — Хоча тепер його краще називати Кам'яноустим, ніж Чарівновустим. Бо від нього й слова не почуєш...

Меґі закусила губу.

— Ми хочемо його забрати, — промовила вона тоненьким, майже писклявим голосом, хоча з усієї сили й намагалася говорити по-дорослому. — Ми привезли книжку, але Каприкорн одержить її лише після того, як відпустить мого батька.

Баста знов обернувся до Вогнерукого.

— І все ж вона чимось таки нагадує мені свого татуся. Бачиш, як стискає губенята? А оцей погляд!.. Ні, вони таки родичі, годі й сумніватися.

Баста говорив жартівливим тоном, та в його погляді, коли він перевів його знов на Меґі, жартів не було. Цей чоловік мав різкі риси обличчя й близько посаджені очі, які він весь час прищулював, немовби так краще бачив.

На зріст Баста був невисокий, плечі мав вузенькі, майже як у хлопчика, і все ж у Меґі перехопило подих, коли він ступив крок до неї. Ніколи ще вона нікого так не боялася, і зовсім не через рушницю в його руках. Було в ньому стільки люті, стільки злості...

— Меґі, дістань пакунок з багажника! — Елінор стала поміж ними, коли Баста спробував затримати дівчинку. — Нічого небезпечного там немає, — сердито додала вона. — Тільки те, через що ми сюди приїхали.

У відповідь Баста лише відтяг з дороги собак. Він так різко смикнув їх до себе, що вони аж заскавучали.

— ^лухай сюди, Меґі! — зашепотіла Елінор, коли вони покинули машину й рушили вслід за Бастою крутою стежкою в бік освітлених вікон. — Не випускай з рук книжки доти, доки вони не покажуть нам батька. Зрозуміла?

Меґі кивнула головою й міцно притисла до себе пластикового мішечка. Не така вона дурна, як тітка гадає! А з другого боку, як вона втримає книжку, якщо Баста спробує забрати її силоміць? Та про це Меґі вирішила краще не думати...

Ніч стояла задушлива. Небо над чорними пагорбами всіяли зорі. Стежка, якою їх вів Баста, була кам’яниста й така темна, що Меґі навіть не бачила власних ніг. Але щоразу, коли вона спотикалась, її підтримувала рука Елінор, що йшла з нею пліч-о^ пліч, або рука Вогнерукого, який нечутно, мов тінь, ступав позаду. Ґвін так само сидів у його заплічни-ку, й Бастині собаки раз у раз задирали вгору морди, відчуваючи, певно, різкий запах куниці.

Освітлені вікна помалу наближалися. Меґі вже розпізнавала будинки — старі будинки із сірого, грубо обтесаного каменю, над дахами яких бовваніли темні обриси дзвіниці. Коли вони всі четверо простували вуличками, такими вузенькими, що Меґі в них було важко дихати, багато будинків здавалися безлюдними. Деякі стояли без даху, від декотрих зосталися самі напіврозвалені мури. У Каприкорновому селі панувала темінь, лише то там, то там під кам’яними арками над вуличками горіли поодинокі ліхтарі. Нарешті вони дісталися до тісного майдану. З одного боку здіймалася дзвіниця, яку вони вже бачили здалеку, а поблизу, у вузенькому провулку, стояв великий триповерховий будинок, не такий занедбаний, як його сусіди. Майдан був освітлений краще, ніж решта села: відразу аж чотири ліхтарі кидали на бруківку грізні тіні.

Баста повів їх просто до того великого будинку. У трьох вікнах на горішньому поверсі горіло світло. Чи не там батько? Меґі прислухалася до себе, так наче в самій собі могла знайти відповідь. Але серце шалено калатало, не виказуючи нічого, крім страху. Страху і тривоги.

(Поручения виконано

— Шукати його немає сенсу, — пробурмотів бобер.

— Тобто як? — спитала С'юз. — Він має бути десь неподалік! Ми мусимо його знайти! Чому ви кажете, що шукати його немає сенсу?

— Тому що й так зрозуміло, де він, — відповів бобер. — Невже не

здогадуєтесь? Він пішов до неї — Білої Відьми. А нас зрадив!

К. С. Льюїс. Король Нарнії

(відколи Вогнерукий розповів про Каприкорна, Меґі вже сотні разів намагалася уявити собі обличчя того чоловіка — спершу в мікроавтобусі дорогою до Елінор, коли Мо ще сидів поруч, згодом у широченному тітчиному ліжку й нарешті дорогою сюди. Сотні, та що там сотні — тисячі разів вона малювала в уяві те обличчя, закликаючи на допомогу образи всіх отих лиходіїв, про яких читала в книжках: капітана Гака, сухорлявого й кривоносого; довготелесого Джона Сільвера, завше з фальшивою посмішкою на губах; індіанця Джо з ножем і масною чорною чуприною, який так часто приходив до неї в кошмарних снах...

Але Каприкорн на вигляд виявився зовсім не такий.

Меґі дуже скоро збилася з ліку, рахуючи двері, які вони проминали, поки Баста нарешті спинився перед одними з них. Зате полічити одягнених у чорне чоловіків їй таки пощастило. їх було четверо. Вони стовбичили з пісними пиками в коридорах. Біля кожного під стіною, побіленою вапном, стояла рушниця. У своїх тісних чорних костюмах вони нагадували гайвороння. Лише Баста був у білій сорочці — “білосніжній", як висловився Вогнерукий, — а до коміра його куртки було пришпилено, мов попереджувальний знак, червону квітку.

Такий самий червоний був і домашній халат на Каприкорні. Коли ввійшов Баста з трьома нічними гостями, той сидів у кріслі, а перед ним навколішках стояла жінка і обрізала йому нігті на ногах. Крісло здавалося для нього надто малим. Каприкорн був чоловік високий і худорлявий, так ніби шкіра надто туго обтягувала йому кості. А сама шкіра була бліда, мов чистий аркуш паперу, чуб стримів їжаком. Меґі не могла зрозуміти, який він — білявий чи сивий.

Коли Баста відчинив двері, Каприкорн підвів голову. Очі він мав майже такі самі бліді, як і шкіра, — безбарвні й світлі, мов срібні монети. Жінка коротко глянула в бік дверей, а потім знову схилилася над своєю роботою.

— Вибачте, але довгождані гості прибули, — сказав Баста. — Я подумав, може, ви одразу схочете з ними порозмовляти.

Каприкорн відкинувся на спинку крісла й мигцем зиркнув на Вогнерукого. Потому його невиразні очі перекочували на Меґі. Вона мимоволі ще міцніше притисла до себе пластиковий мішечок з книжкою. Каприкорн втупився поглядом у мішечок, немовби знав, що в ньому. Поті.м зробив знак жінці в себе в ногах. Та неохоче випросталась, розгладила на собі чорну, як смола, сукню й зміряла Елінор та Меґі не дуже привітним поглядом. Вона нагадувала стару сороку — гладенько зачесані й зібрані у вузол сиві коси й гострий ніс, що геть не пасував до її невеличкого, зморшкуватого обличчя. Жінка кивнула Каприкорнові головою і вийшла.

Кімната була простора. Меблів небагато: тільки довгий стіл, вісім стільців, шафа й важкий мисник. Жодної лампи, лише свічки — десятки свічок у масивних срібних свічниках. У Меґі склалося враження, немовби вони розливають у кімнаті не світло, а тіні.

— Де вона? — запитав Каприкорн, підвівся з крісла й відсунув його назад.

Меґі мимоволі відступила.

— Тільки не кажи мені, що цього разу привіз лише дівчинку.

Голос у нього був виразніший, ніж обличчя, — глухий і суворий, і Меґі зненавиділа його вже з першого слова.

— Вона в неї. У пакунку! — відповів Вогнерукий, перше ніж Меґі встигла розтулити рота. (Очі в нього, поки він говорив, неспокійно перебігали від свічки до свічки, так наче його не цікавило нічого, крім отих тремтливих пломінців.) — Її батько не знав, що взяв не ту книжку. Оця його так звана подруга... — Вогнерукий показав на Елінор, — підмінила її, а він про це й не здогадувався! Мені здається, вона літерами навіть харчується. Весь будинок у неї напхом напханий книжками. Схоже, вона ліпше почувається з ними, ніж із людьми. — Слова гарячково злітали з його вуст, немовби він намагавсь якомога скоріше позбутися їх. — Я не міг терпіти її від самого початку, але ж ви самі знаєте нашого приятеля Чарівновустого. Він завше думає про людей лише добре. Ладен довіритися самохму дияволові, аби ЛИШ ТОЙ привітно ЙОхМу всміхнувся.