Соціально-економічна політика Гоміндану

1. Проводилися заходи зі зміцнення державного сектору економіки.

2. Уряд взяв під свій контроль фінансову систему країни — бан­ки, страхові товариства, податкові й митні надходження.

3. Встановлено державний контроль над системою плану­вання економічного розвитку.

4. Держава сприяла приватним інвестиціям.

5. Було прийнято закони про працю.

6. Створено систему офіційних державних профспілок.

7. Встановлено мінімальний рівень заробітної плати.

8. Було прийнято Закон про гарантування права власності, що сприяло розвитку приватного підприємництва.

9. У 1930 р. був прийнятий аграрний закон, який:

• обмежував розміри орендної плати;

• встановлював межі земельних володінь;

• захищав права орендарів.

Протягом 1928—1930 pp. у Південному і Центрально­му Китаї виникли загони китайської Червоної армії, було створено 15 радянських районів. Комуністи виступали за селянську революцію в Китаї і партизанські методи бороть­би проти Гоміндану. Почалася друга громадянська війна.

У 1932 р. урядові війська розпочали воєнні дії проти ко­муністичних загонів у Центральному і Південному Китаї, де у 1934 р. була встановлена влада Гоміндану. В цілому уряд Чан Кайші здійснив п'ять збройних походів проти комуніс­тичних військ, партизанських загонів та селянських бунтів. Розгромлено основні сили Червоної армії та ліквідовано ра­дянські райони.

У 1935 р. сили китайської революції були зосередже­ні у Північно-Західному Китаї, спираючись на підтримку СРСР.

Японська агресія примусила КП К і Гоміндан у квітні 1937 р. знову об'єднати сили проти спільного ворога — Японії.

Чан Кайші

(1887-1975)

Китайський державний і політичний діяч, генераліси­мус.

Народився в Китаї у приморській провінції Чжецзян. Навчався у Державній військовій школі японської армії в Токіо. Тут він зустрівся з Сунь Ятсеном, що готував у той час революцію проти маньчжурської династії в Китаї. Воював на боці повстанців.

Після смерті Сунь Ятсена в 1925 р. Чан Кайші очолив революційний рух на півдні Китаю і через рік організував воєнний похід на північ. Чан Кайші порвав з комуністами і в березні 1927 р. оголосив про створення свого уряду в Нан-

 

кіні, який незабаром було визнано національним урядом Китаю.

У боротьбі проти Японії Чан Кайші у 1937 р. пішов на створення "об'єднаного фронту» з комуністами, але зазнав поразки у боротьбі з комуністами.

У 1949 р. був змушений переїхати на о. Тайвань.

Чан Кайші переобирався на пост президента Тайваню в 1954 р., 1960 р., 1966 р., 1972 р.

За період його правління на о. Тайвань відбувалося бурх­ливе економічне піднесення.

Помер 5 квітня 1975 р.

Боротьба проти японської агресії в 30-х роках

193І-г1932рр. Захоплення Японією Північно-Східного Ки­таю (Маньчжурії).

Майже не зустрічаючи опору, Квантунська армія окупу­вала всі головні центри Маньчжурії. Японці оголосили Маньчжурію державою "Маньчжоу-го". На чолі марі­онеткового уряду став нащадок маньчжурської динас­тії Пу І. Реальна влада зосередилася в руках японських радників цього уряду.

1937 р. Японія перейшла до реалізації плану захоплення всього Китаю.

Японія захопила величезну територію Північного і Цен­трального Китаю, зокрема й такі великі міста, як Пекін, Тяньцзінь, Шанхай та ін.

23 вересня 1937 р. Була досягнута угода між Гомінданом і Комуністичною партією Китаю про спільні дії проти Японії.

Значну допомогу Китаю надавав СРСР у роки антияпон-ської війни:

•1938 р. СРСР надав дві позики по 50 млн доларів;

•1939 р. СРСР надав позику 150 млн доларів для закупівлі військових матеріалів і озброєння;

•з СРСР до Китаю прибула група воєнних спеціалістів і льотчиків-добровольців.

Окупація Японією всіх приморських територій Китаю і всіх його портів серйозно зачепила інтереси західних дер­жав у Китаї.

Війна в Китаї затяглася майже на 10 років, оскільки Япо­нія зустріла сильний опір гомінданівських військ, до яких приєдналися озброєні формування Комуністичної партії Китаю.

ІНДІЯ

Кампанія громадянської непокори народів Індії в 30-х роках та її результати

Гандизм — соціально-політичне і релігійно-філософське вчення, розроблене М. Ганді, що стало ідеологією індій­ського національно-визвольного руху. Головні риси:

•досягнення незалежності мирними, ненасильницьки­ми засобами, залученням до боротьби широких народ­них мас;

• ідеалізація старовини;

• апеляція до релігійних почуттів народних мас;

• боротьба з кастовою нерівністю.

Індійський Національний Конгрес (ІИК), що був провід­ною, загальнонаціональною партією в Індії, неодноразово виступав організатором кампанії громадянської непокори і бойкоту.

У 30-х роках продовжувалися кампанії громадянської непокори, розпочаті у 20-х роках, проголошені Індійським Національним Конгресом.

1. Світова економічна криза (1929—1933 pp.) негативно по­значилася на економіці Індії:

• у роки кризи індійські селяни продавали пшеницю вдві­чі, а джут — удвічі — втричі дешевше, ніж раніше;

• населення платило великі податки англійській владі і велику орендну плату поміщикам;

 

•селяни масово розорялися, втрачали землю, ставали

злидарями; •відбувалося масове звільнення робітників і зниження

заробітної плати на 30—40%;

• збанкрутіли дрібні й середні підприємства і торговельні фірми, які поглиналися англійським капіталом та іно­земними монополіями;

• робітники страйкували.

 

2. Початок 1928 р. В Індію прибула комісія британських по­літичних діячів на чолі з Саймоном для створення проекту нової конституції. Усі індійські політичні організації, крім найбільш реакційних, бойкотували комісію Саймона.

3. 1930 p. ІНК оголосив кампанію громадянської непокори під керівництвом М. Ганді.

Це відбулося 26 січня, коли Конгрес вирішив проголоси­ти цей день Днем незалежності Індії. По всій країні відбу­валися'мітинги, збори, демонстрації, на яких приймали рішення до кінця боротися за звільнення Індії від коло­ніального рабства.

4. 26 січня 1930 р. Було проголошено День незалежності Індії.

5. Березень 1930 р. "Соляний похід" М. Ганді. Почалася кампанія громадянської непокори проти монополії коло­ніальних властей на видобування і продаж солі.

М. Ганді в супроводі своїх прихильників вирушив у три­тижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. "Соляний похід" широко висвітлювався індійською пресою. Він сприяв залучен­ню всіх верств населення до участі в боротьбі проти ко­лонізаторів і зростанню популярності М. Ганді. Він мав величезний вплив на індійську громадськість. Англійська влада перейшла до репресій: ІНК було оголошено поза законом, заарештовано 60 тис. учасників "соляного по­ходу", серед них М. Ганді, Дж. Неру та ін. Але рух не припинявся, а набирав все більшого розмаху. Колоніальні власті були змушені піти на переговори з лі­дерами ІНК.

 

6. 1931 р. Між лідерами ІНК і британською колоніальною адміністрацією була укладена угода, за якою колоніза­тори припиняли репресії і звільняли ув'язнених, соляна монополія ліквідовувалася, а ІНК припиняв кампанію громадянської непокори. ІНК погодився взяти участь у переговорах у Лондоні. Британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британ­ським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності. Це надихало ІНК на продовження бо­ротьби.

7. 1932 р. Нова кампанія громадянської непокори. ІНК був оголошений поза законом. М. Ганді знову потрапив до в'язниці.

8. 1935 р. Британський парламент прийняв закон про управління Індією (нову конституцію для Індії), згідно з якою дещо розширювалося індійське представництво у державних органах, але Індія продовжувала залишатися колонією. Виборче право отримали 12% населення, було розширено права місцевих законодавчих органів. Вибор­чі курії створювалися за релігійною ознакою, шо призво­дило до розпалювання ворожнечі між індусами і мусуль­манами.

9. 1937 р. В Індії проведено вибори, які засвідчили автори­
тет ІНК. Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформу­
вав місцеві уряди. Це був великий крок уперед у здобутті
влади і в накопиченні демократичного досвіду.

10. Серед членів ІНК з'явилася група свараджистів — при­бічників самоврядування і незалежності Індії.

11. 1937—1939рр. Нове піднесення національно-визвольної боротьби: страйки залізничників, робітників джутової та бавовнопереробної промисловості.

У 1939 р. розпочалися селянські виступи під економічними і політичними гаслами (створення законодавчих органів, гарантії громадянських свобод). Жорстокими методами владі вдалося дещо нейтралізувати цю боротьбу.

 

Джавахарлал Неру

(1889-1964)

Соратник М. Ганді в боротьбі за національне звільнення, один із лідерів Індійського національного конгресу. У груд­ні 1925 р. був обраний головою ШК. У колоніальній Індії (до 1947 р.) переслідувався, провів у в'язницях понад 10 ро­ків. У період стабілізації (1922-1929 pp.) Дж. Неру висунув програмне гасло "пурна сварадж" — повна незалежність. Увійшов у історію як "будівничий нової Індії".

Висновки

1. У період між двома світовими війнами посилилася
національно-визвольна боротьба індійського народу за свої
права. Очолив цю боротьбу Індійський національний кон­
грес, визнаним лідером якого з 1920 р. був М. Ганді, а сорат­
ником його у боротьбі був Дж. Неру.

2. Під час кампаній громадянської непокори до національно-
визвольної боротьби залучалися мільйони людей.

3. Національно-визвольний рух набирав сили і змушував
англійську владу маневрувати, перейти до тактики посту­
пок, поєднувати репресії з конституційними реформами.

_________________ Японія _______________

Основні тенденції внутрішньополітичної стратегії Японії в 20—30-ті роки

Форма державного правління — конституційна монархія.

1. У 20-х роках в Японії характерна слабкість демократич­них позицій через відсутність відповідних традицій і не­обхідної соціальної бази. Демократичні сили виявилися неспроможними перешкодити шовіністичним і агресив­ним устремлінням панівних кіл країни.

2. 1925 р. Ухвалено Закон "про охорону громадського поряд­ку", спрямований на обмеження громадсько-політичної

діяльності опозиції. Мав за мету не допустити формуван­ня опозиції. 3. Угруповання "молоді офіцери", сформоване з пред­ставників радикально налаштованих військових, робило ставку на силу, війну і агресію: •у 1927 р. вони сприяли приходу до влади генерала Та-

наки;

• організували серію змов і політичних переворотів; •домоглися, що зовнішня політика Японії набирала все агресивнішого характеру. 4. 1927 р. Прихід до влади уряду Танаки.

Уряд розпустив парламент, проводив репресії проти ді­ячів опозиційного руху, профспілкових лідерів.

5. Світова економічна криза (1929—1933 pp.) мала негатив­ні наслідки для японської економіки. В цей час в Японії значно посилився націоналістичний рух, зумовлений на­маганням фінансової еліти зміцнити свої позиції як все­редині країни, так і за її межами.

6. У 30-х роках економіка Японії була переведена на мілі­таристські рейки:

 

• воєнні витрати забиради 70—80% бюджетних коштів;

• удосконалювалося озброєння;

• посилився ідеологічний вплив на військовослужбовців у націоналістичному дусі, в дусі відданості імператору;

•у зв'язку з мілітаризацією країни зростали податки;

• понад 2 тис. фабрик і заводів виконували замовлення
військового і військово-морського міністерств.

Мілітаризація — підпорядкування економічного, політич­ного й громадського життя в країні цілям підготовки до за­гарбницьких воєн; перенесення форм і методів військової організації до сфери цивільних відносин, поширення вій­ськових законів, військової дисципліни на певні галузі на­родного господарства; воєнізація промисловості, створен­ня воєнної економіки в мирний час.

7.15 травня 1932 р. Спроба державного перевороту в Японії, вчинена групою "молодих офіцерів". Хоч путч був приду-

шений, однак вплив військових на внутрішню і зовніш­ню політику країни дедалі посилювався.

8. Значно зріс американський експорт в Японію важливих
стратегічних матеріалів і стратегічної сировини (у 1937 році
порівняно з 1936 роком):

•нафти — у 1,5 рази;

• залізного лому, міді — у 2,5 рази;

• чавуну і сталі — у 16 разів.

9. Над економікою встановлено військово-державний
контроль.

Основні тенденції зовнішньополітичної стратегії в 20—30-ті роки

1. 1927 р. Прем'єр-міністр генерал Танка надіслав імперато­
рові Японії меморандум, у якому були розроблені агресивні
загарбницькі плани:

• захоплення Північно-Східного і Північного Китаю,
Монголії;

•панування Японії в Південно-Східній Азії і в басейні Тихого океану. Меморандум — один із видів дипломатичного листування з викладенням поглядів уряду в якомусь питанні.

2. У 30-х роках Японія готується до війни:

• швидко розвивається військова промисловість;

•у 1931 р. Японія почала серійний випуск важких бом­бардувальників;

•протягом 1930—1935 pp. збройні сили Японії збіль­шилися з 250 до 400 тис. чол., у тому числі військово-морський флот із 75 до 100 тис. чол.

3. Японія почала здійснювати свої загарбницькі плани.

• 1931—1932 pp. Японія окупувала Маньчжурію і створила
маріонеткову державу Маньчжоу-го на чолі з колишнім
імператором Китаю Пу І, якого скинули під час рево­
люції 1911 р. Ліга Націй не визнала нової держави.

 

• 1933 р. Японія на знак протесту вийшла з Ліги Націй, шо розв'язало їй руки для нових загарбань.

• 1935 р. Японія направила свої війська в Монголію.

• 1932—1936 pp. Японія окупувала низку китайських про­вінцій.

• 1936 р. Прихід до лади в Японії правого уряду К_. Хірото, що призвело до зближення з фашистською Німеччи­ною. Уряд висунув свою програму подальшої експансії Японії "Основні принципи національної політики".

•Японія підписагіа з Німеччиною Антикомінтернів-ський пакт. Країни зобов'язувалися інформувати одна одну про діяльність Комінтерну, вести спільну боротьбу проти нього. Під приводом боротьби проти Комінтерну країни отримали право втручатися у внутрішні справи інших країн.

• 1937—1938 pp. Агресія Японії проти Китаю. Японські
війська окупували найбільш розвинені в економічному
відношенні східні частини Китаю.

Війна в Китаї набула довготривалого характеру і продо­вжувалася фактично до 1945 р.

• 1938 р. Японський уряд проголосив Декларацію про
встановлення "нового порядку" в Східній Азії. Це озна­
чало курс на захоплення і колонізацію значних терито­
рій в Азії.

• 1938 р. Зіткнення японської армії з радянськими вій­ськами в районі озера Хасан.

• 11 травня 1939 р. Початок війни Японії проти Монголії. На кордоні з Монголією було сконцентровано сили 6-ої японської армії, які невдовзі почали воєнні дії в районі Халхін-Гола, СРСР, згідно з договором з Японі­єю, надав їй допомогу. Радянсько-монгольські війська оточили і знищили основні сили 6-ї японської армії. За період боїв японські війська втратили 61 тис. убитими та пораненими, радянсько-монгольські — 18,5 тис.

27 вересня 1940 р. Приєднання Японії до Троїстого пакту (Німеччина, Італія, Японія). Німеччина та Італія визна­ли стратегічні плани Японії в Азії.

Висновки

1. Наприкінці 30-х років у Японії була ліквідована багато­партійність, парламентська система і встановлений автори­тарний режим, який характеризувався агресивною зовніш­ньою політикою.

2. Посилилася мілітаризація країни.

3. Японські монополії збагачувалися на воєнних постачан­нях, їхні прибутки сягали 200—300%.

У 30-х роках Японія почала реалізовувати свої загарб­ницькі плани, здійснюючи агресію проти окремих держав на Далекому Сході.

Арабський світ у міжвоєнний період

Після Першої світової війни арабські землі Близького Сходу, які входили до складу Османської імперії, було поді­лено між Францією та Великою Британією.

Франція захопила Ліван і Сирію, Велика Британія вста­новила контроль над Іраком, Палестиною і Трансіорда­нією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Іон Саудом здобула незалежність і створила дер­жаву Саудівську Аравію (1932 р.). Тут були проведені рефор­ми, які зміцнили центральну владу короля та його уряду. У 1938 р. Саудівська Аравія почала видобування нафти на узбережжі Перської затоки, частина якої увійшла до складу Саудівської Аравії.

В арабських володіннях Велика Британія створила два формально незалежних королівства — Ірак (1930 р.) і Йор­данію (1932 p.). Велика Британія зберегла права розмішу­вати в цих королівствах свої війська і затверджувати окремі закони.

Наприкінці 30-х років у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

У 1940 р. після капітуляції Франції під контроль Німеч­чини перейшли Сирія та Ліван.

У 1942 р. була проведена спільна операція англійських військ і прихильників де Голля з захоплення Сирії та Лівану з метою усунення загрози використання територій цих кра­їн Німеччиною. У 1943 р. Сирія та Ліван були проголошені незалежними.

Палестинська проблема

Палестина — історична область у південній частині Перед­ньої Азії, на Східному узбережжі Середземного моря. Тут здавна проживали араби і євреї, інші народності. З 1516 р. Палестина перебувала під владою Османської

імперії. Друга половина XIX—початок XX. Палестина була заселена перевалено арабами. Ідею створення єврейської держа­ви висунув австрійський журналіст Теодор Гершіь у се­редині XIX ст.

Друга половина XIX ст. Європою прокотилася хвиля єврей­ських погромів.

1882 р. Євреї організували першу хвилю переселення до Па­лестини.

1897 р. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) було вирішено створити єврейську державу на території Палестини.

1904—1914 pp. Друга хвиля єврейської еміграції.

1916 р. Арабське повстання проти турецького панування.
Повстанці своїми діями змусили Туреччину кинуги про­
ти них значні сили, шо дало змогу британським військам
вступити до Сирії і Палестини.

1917 р. Третя хвиля еміграції євреїв до Палестини.

1917—1918 pp. Британські війська витіснили турків із Па­лестини. Арабське населення підтримало британців, за що їм була обіцяна незалежність. Одночасно британці обіцяли лідерам світового сіонізму сприяти в створенні єврейської держави на території Палестини в обмін на фінансову допомогу. Британці управляли Палестиною з

■м

1920 р. по 1947 р. і намагалися виконати обидві взаємо-заперечні обіцянки. Ситуація постійно виходила з-під контролю. Потік єврейської еміграції був дуже інтен­сивним. Особливо багато євреїв переїхало до Палестини у 30-ті роки, рятуючись від нацистської Німеччини. Це викликало незадоволення арабського населення Палестини, яке вилилося у численні повстання: 1920 p., 1921 p., 1929 p. Араби весь час виступали проти створення єврейської держави у Палестині.

Палестинська проблема стала не лише проблемою не­стабільності на Близькому Сході, а й проблемою міжнарод­ної нестабільності у світі. 1 донині проблема Палестини не вирішена і на шляху її мирного розв'язання є багато пере­шкод.,.

Латинська Америка

Латинська Америка — загальна назва країн, що займають південну частину Північної Америки, Центральну і всю Південну Америку. Ця назва походить від латинської осно­ви романських мов, якими розмовляє більша частина на­селення цієї частини континенту.

Латинська Америка займає 15% заселення суходолу, на якій проживає 5% населення Земної кулі. На території Ла­тинської Америки розташовано 29 держав. Тут проживають європейські переселенці та їхні нащадки, а також метиси (нащадки білих та індіанців), мулати (нащадки білих і не­грів), індіанці, негри та інші. Офіційною мовою є:

у 18 країн - іспанська,

у Бразилії — португальська,

Гаїті — французька,

Сурінамі та деяких володіннях — голландська,

інших країнах — англійська.

Найбільші держави Латинської Америки:

Бразилія, Мексика, Аргентина.

На долю цих трьох країн припадало на початку XX ст. 2/3 всієї території і майже 60% населення всього регіону.

На відміну від Азії і Африки, кількість колоніальних во­лодінь, які належали провідним країнам Європи (Великій Британії, Франції, Нідерландам та ін.) і США мало та вони зосереджені в районі Карибського басейну. Вони становили лише 2,5% території та 4,5% населення регіону.

ОсоблівосІТекономічних проііе^ІіїУрегіонГ"

1. У сільському господарстві в країнах Латинської Амери­ки продовжував панувати латифундизм. В Аргентині, Мексиці, Бразилії великим господарствам належало 30% сільськогосподарських угідь.

2. У багатьох країнах вся економіка залежала від виробництва одного-двох видів продуктів для експорту, що зумовлюва­ло орієнтацію на якусь одну сільськогосподарську культу­ру чи продукцію тваринництва. Так, Аргентина була одним із найбільших постачальників на зовнішній ринок м'яса й зерна, Бразилія і Колумбія — кави, Куба — цукру, країни Центральної Америки — тропічних культур тошо.

3. На цій основі формувалася велика торгово-фінансова буржуазія, яка стала частиною поміщицько-буржуазної олігархії, що разом з іноземним капіталом контролюва­ла економічне, а в багатьох випадках і політичне життя в країнах регіону.

4. Надходження іноземних інвестицій зіграло важливу роль у розвитку ринкових відносин у Латинській Америці, бу­дівництві залізниць, розвитку сільського господарства, гірничодобувної промисловості, торгівлі. Великі капіта­ловкладення мали США, Велика Британія, Франція, Ні­меччина.

 

5. Латифундистськ! господарства, орієнтовані на експорт, підпорядковували національну економіку іноземному капіталу.

6. У сільському господарстві використовувалася наймана праця робітників, кабальні форми оренди і найму.

 

7. Країни Латинської Америки вивозили продукцію гірни­чодобувної промисловості, сільськогосподарську сиро­вину і продовольство, а завозили машини, обладнання і споживчі товари.

8. Економічна криза 1932— 1933 pp. сильно вдарила по еко­номіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищу­вати, щоб утримати ціни від різкого падіння.

9. У багатьох країнах почалася індустріалізація, проводила­ся політика підтримки власної промисловості, місцевому капіталові надавалися пільги.

10. Держава почала вкладати кошти у розвиток промисло­
вості, шо привело до виникнення державного сектора
економіки. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націона­
лізовано нафтодобувну промисловість.

11.. У багатьох країнах у соціальній сфері запроваджу­ються страхування і трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімаль­ної заробітної плати, пенсій і відпусток.

Латифундії — великі приватні земельні володіння.

Особливості політичних процесів у регіоні

1. У країнах Латинської Америки часто відбувалися військо­ві перевороти й громадянські війни.

2. Партії не відігравали значної ролі в політичному житті країни.

3. Великим був вплив католицької ііеркви.

4. Основна маса населення не брала участі в політичному житті.

5. У багатьох країнах переважали авторитарні методи керів­ництва, влада належала різноманітним кланам латифун­дистів, які спиралися на армію. Військова верхівка часто здійснювала військові перевороти і ставила при владі того чи іншого каудильйо (вождя).

 

6. У 30-х роках активізувалася економічна роль держави в Латинській Америці, що пов'язано зі зростанням впливу місцевої буржуазії та буржуазно-націоналістичних тен­денцій.

7. У багатьох країнах Латинської Америки розширилися функції державного апарату, репресивних служб, поси­лювався вплив чиновницької бюрократії, зростала роль армії.

8. Деякі уряди країн Латинської Америки вдавалися до си­лових методів вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем своїх держав, часто використовуючи армії, здійснюючи військові перевороти.

Вплив іноземних держав

і. На початку XX ст. більшість країн Латинської Америки мали статус незалежних держав.

2. Наприкінці 20-х років завершилося протистояння за еко­
номічний вплив в Латинській Америці між Великою Бри­
танією та США на користь останньої.

Лише в Бразилії, Уругваї та Аргентині збереглися значні позиції англійського капіталу.

3. Намагаючись зміцнити позиції США в Латинській Аме­риці в ситуації загострення міжімперіалістичних проти­річ і поширення антиамериканських настроїв у регіоні, Ф. Рузвельт у 1933 р. заявив про відмову США від інтер­венції та інших форм прямого втручання у справи лати­ноамериканських держав і про перехід до політики "до­брого сусіда". Така політика сприяла послабленню впли­ву Німеччини та Італії в Латинській Америці.

4. Процес економічної експансії з боку США супроводжу­вався втручанням у внутрішні справи держав регіону, осо­бливо в зоні Карибського моря.

5. Напередодні Другої світової війни в економіку Аргенти­ни, Бразилії, Чилі проникає німецький капітал. Почалася економічна, зовнішньоторговельна і дипломатична екс-

■■■■■■■Mi

пансія, зростають військові зв язки, активізується нацист­ська агентура. Робиться спроба використати місцеві колонії німецьких переселенців для пропаганди фашизму. Поєд­нання такої діяльності з активізацією місцевих реакційних сил становило реальну небезпеку для народів регіону.

Протиборство демократичних сил і диктаторських

режимів

 

Диктаторські режими	----,-----------------,—,----------------------- Демократичний рух
Причини появи диктаторських	Прояви демократичного руху
режимів	1. Створення в багатьох країнах
1. Криза реформістських форм	Народно-революційного
правління, що вела до прагнень	Альянсу.
встановити сильну владу.	2. Розгортання
2. Невирішеність соціальних	загальнонародного руху проти
проблем і використання	засилля іноземного капіталу.
незадоволення населення.	3. Виникнення руху за
3. Великий вплив військових,	Народний фронт.
створення різних офіцерських	4. Розвиток селянського руху.
угруповань, які здійснювали	5. Розгортання діяльності
військові перевороти.	опозиційних партій.
4. Вплив консервативних сил і	6. Проведення в деяких країнах
католицьких угруповань.	прогресивних реформ.
5. Традиції підтримки особистої
влади вождя (кудильйо).	Складності розвитку
6. Прагнення використати ідею	демократичних процесів:
незалежності країн в особистих	• демократичні сили змушені
цілях.	були визнавати небезпеку як
7. Намагання згуртувати	зліва (проявів більшовизму).
національні сили окремих країн	так і справа;
за допомогою сильної особистої	* слабкість опозиційних сил;
влади.	• протиріччя в Народному
	фронті;
	• жорстокі репресії з боку
	диктаторських режимів.

Приклади диктаторських режимів

1. Режим Жетуліо Вергаса у Бразилії, який у 1930 р. збройною боротьбою встановив режим особистої влади й усунув з політичної арени країни «кавову» олігархію. Була встановлена військово-диктаторська форма правління, яка дала змогу новому режиму зміцнитися при владі і запобігти революційному вибуху в країні. Правив до 1945 р.

2. Режим Хосе Урібуру в Аргентині, який був встановлений в 1930 р. внаслідок військового перевороту. Урібуру проголосив себе тимчасовим президентом з диктаторськими повноваженнями. Було скасовано конституційні гарантії, розпущено конгрес, оголошего облоговий стан.

Під тиском демократичних сил диктаторський режим було повалено у 1932 р.

3. Диктатура Карлоса Ібаньєса
в Чилі, встановлена у 1927 р.
Ібаньес — прихильник
фашистської Італії (прізвись­
ко—чилійський Муссоліні).
Диктаторськими методами
намагався подолати соціально-
економічну кризу в країні.
Був при владі у 1927—1931 pp.
Протягом 1932 р. в Чилі відбулося
три військові перевороти.