Суть виробництва та виробничої системи

Для того щоб люди могли існувати, вони повинні виробляти необхідні для них життєві блага – продукти, товари, послуги. Цей регульований людьми процес створення певної продукції (виробів, енергії, послуг) і називається виробництвом. Головною метою будь-якого виробництва є створення (виготовлення) продукції та її збут.

Щоб виробляти продукцію, виконувати роботи чи надавати послуги, необхідно створити певні передумови: необхідні знаряддя праці, предмети праці у вигляді сировини, матеріалів тощо, людські ресурси. Саме доцільне поєднання цих складових у часі та просторі і створює передумови процесу виробництва. Звичайно, цих трьох складових замало. Необхідна ще технологія, інформаційне забезпечення, організація обслуговування. Інакше кажучи, для того, щоб щось виробляти, необхідна певна виробнича система.

Переважно під системою розуміють певну сукупність елементів, що утворюють ціле, яке має особливості, котрих не мають складові елементи. Також системою можна вважати промислове підприємство, оскільки йому притаманні ознаки, що є характерними для системи.

Коли мова йде про систему, то зазвичай мають на увазі певну сукупність елементів, що реалізують між собою певні відносини з фіксованими властивостями. Якщо говорити про економічну виробничу систему, то це - підприємство, як сукупність виробничих цехів, інших виробничих підрозділів, що взаємодіють між собою в процесі виробництва матеріальних благ.

При плануванні діяльності підприємства істотними властивостями його елементів (цехів, ланок) є їх виробничі потужності та площі, кількість працівників, фонд заробітної плати тощо. Відносини між елементами виробничої системи – підприємства визначаються його техніко-економічною діяльністю. Наприклад, при проектуванні підсистеми очисних споруд істотними є характеристики цехів як елементів, що споживають певну кількість води, та як джерел можливого забруднення: при проектуванні системи ремонтного обслуговування істотними є характеристики обладнання цехів основного виробництва, наявність у районі ремонтної бази (зовнішнє середовище) і т. д.

Зі сказаного можна зробити висновок, що коли йдеться про конкретну систему, завжди мають на увазі певну відносно відокремлену частину системи, що реалізує певні функції, та складається з обмеженої величини елементів – тобто носіїв певних властивостей.

Все, що перебуває за межами цієї відокремленої системи, вважається зовнішнім середовищем, що взаємодіє з конкретною системою, наприклад, споживачі, постачальники, посередники тощо.

Функціонування виробничої системи як єдиного цілого забезпечується зв’язками між її елементами. В технічній системі вони формуються при їх проектуванні. В економічних системах (а такими є підприємства) зв’язки можуть організовуватись в плановому порядку або складатись стихійно під впливом ринкових механізмів. Склад елементів та способи їх поєднання визначають структуру системи. Залежно від характеру елементів можна говорити про виробничу та організаційну структури.

Під виробничою структурою розуміють склад цехів та інших виробничих підрозділів, де здійснюються виробничі процеси, та форми їх взаємозв’язків у процесі виробництва. Первинною структурою, виробничою одиницею є робоче місце. Це частина виробничої площі, що оснащена відповідними знаряддями праці, де один чи група робітників виконують окрему операцію з виготовлення готового продукту або обслуговування виробничого процесу. Виробнича структура характеризує вертикальну структуру системи, оскільки передбачає поділ цілого на складові частини за виробничою ознакою зверху вниз.

Під організаційною структурою розуміють склад та систему взаємозв’язків між окремими підрозділами апарату управління підприємством. Виділення таких підрозділів здійснюється за виконуваними функціями на рівні управління і тому характеризує горизонтальну структуру системи.

Структура визначає не тільки взаємовідносини між людьми, але й їх місце в процесі виробництва продукції. Структура в системі вказує також на коло питань, що випливають із цілей системи загалом. Це стає особливо очевидним у випадку промислових підприємств, на яких люди за допомогою певних знарядь праці (верстатів, інструментів та ін.) виконують виробничі завдання, їх реалізація впливає певним чином на зовнішнє середовище. Воно, в свою чергу, впливає на всю діяльність підприємства, а не тільки на кінцевий результат.

Взаємодія реальних об’єктів, що входять у конкретну систему та її взаємодія із зовнішнім середовищем дуже різноманітні і визначаються властивостями об’єкта та середовища. При аналізі і проектуванні системи беруть до уваги тільки ті зв’язки, котрі істотно впливають на її функціонування, а за необхідності систему захищають від так званого паразитного впливу, що розглядається як збурення (перешкоди). Вживаючи поняття “входи” певного елемента, кількість яких обмежена, мають на увазі, що вони моделюють саме істотні зв’язки і, насамперед матеріально речові та інформаційні. При цьому перші стосуються відносин між виробничими елементами (виробнича структура), а другі – підрозділів апарату управління (організаційна структура).

Введемо ще одне поняття – внутрішній стан елемента. За його допомогою кількісно характеризуються внутрішні властивості реального об’єкта. Так, із внутрішнім станом елемента – цеху - можна співставити наявні потужності, трудові ресурси, запаси предметів праці, тощо. Отже, внутрішній стан елемента відбиває ті потенційні характеристики реального об’єкта, що нас цікавлять, наприклад, пропускну здатність.

Кількісні характеристики властивостей реальних об’єктів загалом залежать від зовнішніх впливів, а їх зміни зумовлюють зміни їх стану. Так, виробнича потужність цеху змінюється з інтенсивністю, що визначається інтенсивністю капітальних вкладень, котрі спрямовують на її приріст.

Що стосується зміни стану реального об'єкта, то вона відбувається не моментально, цим змінам завжди притаманна певна інерція, і тому перехід від одного стану до іншого вимагає певного часу, який проявляється у формі перехідного періоду. Наприклад, перехід економіки України від адміністративно-командної системи до ринкової системи господарювання. Але, якщо тривалість перехідного періоду в реальному об’єкті невелика порівняно з тривалістю виробничого процесу і практично не впливає на його протікання, то цим зазвичай нехтують і вважають, що такий перехід відбувається моментально, без інерції.

Будь-яка система, особливо складна, має певну ієрархічну структуру. Їй притаманна також певна цілісність: зміни, що виникають в одному з її елементів, обов’язково впливають на функціонування інших частин системи. Якщо нафтогазовидобувне підприємство буде переходити з фонтанного способу експлуатації на глибинонасосний, то це заставить вносити певні зміни у виробничу структуру прокатно-ремонтного цеху промислового обладнання. Зниження пластових тисків змусить організовувати цех підтримання пластових тисків і т. п. Тому при дослідженні виробничої системи необхідний системний підхід - функціонування кожної частини повинно розглядатись з позиції мети, що стоїть перед системою загалом.

Тут закономірно постають питання: як виділити конкретну систему, що підлягає аналізу або створенню? Як виявити її елементи, їх істотні властивості та зв’язки між ними і зовнішнім середовищем? Усім цим питанням притаманна одна риса, для них немає єдиних, раз і назавжди заданих відповідей. Вони залежать від цілей, що їх ставить перед собою дослідник чи проектувальник системи, різноманітності функцій, що виконуються системою, та рівня пізнання закономірностей процесів, що в ній відбуваються.

Формування зв’язків між елементами при їх об’єднанні в конкретну систему – підприємство - слід розглядати як реалізацію певного співвідношення між входами та виходами цих елементів. При цьому під входом ми будемо розуміти всі ті складові, що необхідні для нормального функціонування системи (підсистеми). Такими складовими (обов’язковими в усіх випадках) є відповідні знаряддя праці, предмети праці та робоча сила належного якісного складу. Під виходом розуміють ті матеріальні блага (продукцію, роботи, послуги), що створюються в результаті виробничого функціонування системи (підсистеми). В переважній більшості вихід одної системи (підсистеми, елемента) є входом до іншої, що і створює систему виробничих зв’язків. І входи і виходи можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Характеризуючи вхід будь-якої системи чи підсистеми, слід чітко розуміти, що всі складові є за своєю суттю факторами виробництва. При цьому засоби виробництва (основні фонди) та трудові ресурси є факторами внутрішніми, а природні ресурси – факторами зовнішніми. Такими ресурсами можуть бути певні корисні копалини (переважно сировина, наприклад, нафта для НПЗ), предмети праці, що пройшли певні стадії обробки чи переробки, сировина, основні матеріали, допоміжні матеріали, куповані напівфабрикати та комплектуючі тощо.

Для кращого розуміння побудови підприємства необхідно виділити основні риси, що характеризують його як систему. До них відносять відкритий характер підприємства стосовно зовнішнього середовища, його комплексність, динамізм та саморегулювання. Зрозуміло, що ні одну з названих рис не можна абсолютизувати, оскільки кожна з них існує як тенденція.

а) Підприємство – це соціальна категорія і тому його слід розглядати як відкриту систему, що тісно взаємодіє із зовнішнім середовищем. Наприклад, промислові підприємства пов’язані з ним через реалізацію продукції, коопераційні зв’язки з іншими підприємствами, споживачами, через сплату податків та інших обов’язкових платежів з різними державними структурами і т. д.

б) Характерним для підприємства є також його комплексність, що визначається різноманітністю цілей і завдань (детально про це див.1.3). Комплексність підприємства полягає в тому, що саме на ньому здійснюються різні щодо характеру взаємопов’язані процеси. Вони можуть бути як плановими, так і неплановими, тобто небажаними, а часом і шкідливими, що гальмують процес. Наприклад, одним з основних завдань підприємства є випуск продукції, що відповідає його профілю. Для цього здійснюється цілий комплекс основних, допоміжних та обслуговуючих процесів. Для реалізації своїх завдань підприємство, крім використання праці свідомих, дисциплінованих працівників, часто вимушене використовувати працю недбайливих, безвідповідальних працівників. А це, певною мірою, може негативно впливати на процеси., що відбуваються.

в) Підприємство являє собою динамічну систему, якій притаманна здатність змінюватися, переходити від одного якісного стану до іншого, залишаючись системою. Саме тому підприємство, розвиваючись, зберігає свою стійкість. Слід зазначити, що одним з проявів динамічності в розвитку підприємства є пропорційність в змінах його складових. Порушення встановлених процесів в тій чи іншій ланці знижує ефективність використання всієї системи, яка базується на розподілі праці.

Пропорційність розвитку підприємства як виробничої системи визначається такими факторами:

структурою основних фондів та співвідношенням двох їх груп – активною та пасивною;

відповідністю між основними та оборотними фондами (нестача останніх знижує рівень використання основних фондів, а надлишок призводить до виключення їх з активного обороту);

відповідністю кількості та складу робочих місць кількісному та якісному складу робочої сили;

співвідношенням науково-технічного та виробничого потенціалу підприємства.

Пропорційність розвитку підприємства як виробничої системи передбачає наявність наукового обґрунтування резервів – запасів виробничих ресурсів, котрі призначені не для випуску продукції, а використовуються при освоєнні нових її видів та при змінах в структурі виробництва Ці резерви слід відрізняти від поточних виробничих запасів, що являють собою умову здійснення всякого нормального безперебійного процесу виробництва Такі резерви можуть стосуватися не тільки матеріальних, але й трудових ресурсів Резерв робочої сили на підприємстві включає працівників, що перебувають на навчанні, у відрядженнях, на стажуванні в зв’язку із наміченим оновленням виробництва

г) Підприємство – саморегульована система, яка з одного боку, здатна пристосуватись до внутрішніх, а з другого до зовнішніх змін. Однак таке саморегулювання може здійснюватись тільки до певної межі. Наприклад, поломка декількох верстатів на підприємстві може бути надолужена використанням подібних щодо функції верстатів в декілька змін, тобто запланований рівень виробництва буде збережено до моменту усунення несправності.Коли ж з виробничого процесу одночасно забрати значну кількість верстатів, то виникнуть значні зміни у виробництві, а можливо і в реалізації продукції та фінансовій діяльності підприємства.

Кожне підприємство характеризується виробничо-технічною, економічною та організаційною єдністю.

Виробничо-технічна єдність. Кожне підприємство є єдиним виробничо-технічним організмом. Ця виробничо-технічна єдність визначається спільністю призначення вироблюваної продукції та процесів її виробництва. Воно може складатися з технологічно однорідних цехів чи дільниць або технологічно різнорідних підрозділів, в результаті спільних зусиль яких і випускається продукція. Але всі ці ланки завжди будуть об’єднані виробничим процесом.

Виробничо-технічна єдність передбачає єдину систему технічної документації, загальну технічну політику окремих ланок підприємства, єдине складське та комплектуюче господарство і т.д.

Важливою ознакою, що об’єднує підприємство в єдиний механізм, є наявність спільних допоміжних та обслуговуючих підрозділів. Виробничо-технічна єдність створює передумови для кваліфікованого та оперативного керівництва підприємством.

Будь-які зміни в техніці та технології виробництва не порушують основного принципу виробничо-технічної єдності – об’єднання загальним процесом виготовлення продукції.

Організаційна єдність. Організаційна єдність передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації та управління виробництвом, загальне обслуговування колективу підприємства і т. д. Організаційна єдність певною мірою визначає наділення підприємства відповідними юридичними правами, відповідальність за результати діяльності. Зазвичай організаційна єдність підтверджується спільністю території підприємства. Підприємство як єдина організація вступає у взаємовідносини з постачальниками, споживачами різними організаціями та закладами. Зміцненню організаційної єдності сприяє загальне керівництво підприємством – єдина дирекція, єдині органи управління.

Економічна єдність. Важливою рисою, що характеризує підприємство є економічна єдність. Вона проявляється у спільності матеріальних, технічних, фінансових ресурсів, економічних результатів і матеріального стимулювання, єдиному плані розвитку та єдиному обліку.

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток, порядок використання якого визначає власник (власники) підприємства або уповноважений орган згідно із Статутом підприємства та чинним законодавством.

Безперечно, що держава також має певний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку. Це здійснюється через установлені нормативи, податкові пільги, економічні санкції відповідно до законодавства України.

Економічні відносини підприємства проявляються в чотирьох основних формах:

підприємство – суспільство: через випуск необхідної йому продукції, послуг тощо;

підприємство – підприємство: через систему матеріально-технічного постачання, систему технічного обслуговування, торгову мережу;

підприємство – колектив: через систему оплати праці, вирішення цілого комплексу соціальних питань, соціального забезпечення;

підприємство – держава: через оплату податків, відносини з банківською системою.

На підставі сказаного можна зробити висновок, що підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом з правами юридичної особи, який може здійснювати виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою отримання прибутку (ст.1 Закону України – “Про підприємсва в Україні”).

Як юридична особа підприємство має право набувати засоби виробництва, вступати в договірні відносини з іншими підприємствами та організаціями, що також є юридичними особами, виступати як позивач та відповідач в суді, арбітражі, а також нести належну майнову відповідальність за свої дії.

Зазначимо, що підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації у встановленому порядку.

1.2. Основні принципи
формування виробничих систем

Організація виробничої системи, її швидке пристосування до конкретних умов виробництва, що забезпечувало б оптимальне досягнення кінцевого результату, повинно базуватись на певних принципах, які б давали змогу здійснювати як планування, так і управління цією системою на всіх рівнях, у всіх її підсистемах. До таких принципів слід відносити принципи: системності, сумісності, керованості та наступності.

Принцип cистемності слід розглядати в двох аспектах. По-перше, кожну виробничу систему представляє сукупність певних елементів, підсистем як в горизонтальному, так і у вертикальному плані, і досягнення кінцевого результату можливе тільки при певних оптимальних взаємовідношеннях, певних взаємозв’язках всіх підсистем. Всі процеси, що відбуваються у виробничій системі будь-якого рівня, мають певну мету, певну цільову функцію, мають певний склад та структуру, певні внутрішні та зовнішні зв’язки, тобто являють собою систему, котру можна піддати системно-структурному аналізу, моделюванню та оптимізації із застосуванням сучасних наукових методів.

По-друге, будь-яку ланку, будь-який елемент виробничої системи можна віднести до певного класу підсистеми, а всю господарську систему можна розглядати як складну, що забезпечує процес виробництва та реалізації продукції конкретному споживачу.

Ускладнення продукції та технологічних процесів її виготовлення, використання нових технічних систем потребують широкого застосування методів системного аналізу всіх об’єктів та елементів системи. Системний підхід дає змогу зосередити основну увагу на об’єкті загалом та його характеристиках, виходячи із умов роботи даного елемента (підсистеми) за основним призначенням.

Якість кожної підсистеми не є простою сумою якостей елементів, які її складають. В процесі формування складу та структури підсистеми методи структурно-системного аналізу дають можливість виділити ті ознаки кожного компоненту підсистеми, які разом і утворюють принципово нові грані підсистеми.

Таким чином, використовуючи принцип системності, можна розглядати ціле (систему) та її частини (підсистеми або структурні компоненти) в діалектичній єдності та взаємодії їх якісних та кількісних ознак та забезпечувати реалізацію основної цільової функції системи.

Дотримання принципу системності при побудові виробничих систем означає чітке визначення цілі (цільової функції) системи, її складу, структури та засобів забезпечення взаємозв’язків. При цьому слід зазначити, що виробнича система є багатоцільовою і це необхідно враховувати при їх формуванні.

Процес виробничо-господарської та комерційної діяльності підприємства (виробничої системи) є загалом процесом безперервним, тобто в кожний даний момент можна говорити і про процес заготовки ресурсів, і про процес виробництва товарів, і про процес їх реалізації. При цьому завжди можна говорити про певне співвідношення цих етапів, інакше кажучи, процес господарсько-комерційної діяльності можна віднести до класу оптимізаційних задач, які розв’язуються методами екстремального управління.

Принцип сумісності стосовно виробничої системи полягає у забезпеченні інформаційної, технологічної, технічної та організаційної взаємодії, що її утворюють, та в забезпеченні сумісності всіх підсистем, що входять до її складу. При цьому слід говорити як про внутрішню, так і про зовнішню сумісність.

Інформаційна сумісність – це єдність класифікації та кодування вхідної та вихідної інформації, використовуваних форм документів тощо.

Технологічна сумісність – це єдність та послідовність технологічних процесів, котрі забезпечують досягнення кінцевого результату, наприклад: вежобудування – буріння – кріплення – випробування; або: геологорозвідка – буріння – розробка родовищ – транспорт – переробка.

Технічна сумісність – це єдність технічних засобів, котрі забезпечують реалізацію поставленої мети та єдність засобів для передачі та обробки вхідної та вихідної інформації.

Організаційна сумісність – це сумісність організаційних структур різних рівнів управління, сумісність системи інтересів тощо.

Реалізація принципу сумісності стосовно виробничих систем пов’язана із стандартизацією інформаційних, програмних та технічних засобів збирання, обробки та передачі техніко-економічної інформації.

Принцип керованості – один з найважливіших принципів формування виробничих систем. Об’єктивна необхідність реалізації цього принципу зумовлена безперервним зростанням потреб в різних предметах, товарах, послугах тощо та безперервним їх оновленням.

Дотримання принципу керованості пов’язане насамперед з тим, що цільова функція управління виробничою системою повинна бути виражена через певні змінні управління, тобто такі параметри, які можна планувати, вести облік, здійснювати контроль та які можна регулювати. До таких параметрів відносяться показники обсягу виробництва, витрат, прибутків і т.п., інакше кажучи, керованість – це якісна характеристика процесу управління.

Господарська система є керованою, якщо в заданий час досягаються цілі управління та при цьому система вкладається в обмеження щодо ресурсів.

Господарська система є некерованою, якщо поставлені цілі не досягаються.

Господарська система є погано керованою, якщо поставлена ціль досягається не точно, а тільки приблизно, або виходить за межі встановлених обмежень щодо ресурсів.

Принцип наступності характеризує одну з найважливіших сторін діалектики розвитку системи, а в поєднанні із принципом системності дає змогу розкрити механізм розвитку системи та її удосконалення.

Цей принцип, зокрема, дає змогу оптимізувати склад та структуру системи, визначити склад та послідовність етапів і стадій виробничих процесів, впорядкувати складові частини системи шляхом суміщення їх в часі, виключити ті, які не є об’єктивно необхідними. Саме тому принцип наступності стає центральним при формуванні та функціонуванні виробничих (господарських) систем.

Суть принципу наступності полягає у використанні діалектики взаємодії складових частин системи, котрі змінюються та повторюються. Це досягається шляхом цілеспрямованого впливу на вибір компонентів та формування структури системи, при якому максимально утримуються в ній всі прогресивні рішення. Нові рішення вводяться в систему в такому обсязі, який викликаний змінами вимог щодо її функціонування.

Дотримання цього принципу в господарських системах призводить до сприятливих наслідків: в системах закріплюється все найкраще, що вже пройшло перевірку; оптимальне співвідношення “старого” та “нового”, старих та нових елементів полегшують технічне та організаційне обслуговування системи. При виборі оптимальних співвідношень досягається відчутна економія різних видів витрат на всіх стадіях життєвого циклу продукції, всього циклу “дослідження – виробництво”.

Закінчуючи розгляд даного питання, варто додати, що дотримання перерахованих принципів є вирішальною умовою перетворення виробничої системи в структурно та логічно завершений механізм самовдосконалення системи, розвиток якої стимулюється потребами виробництва засобів виробництва та предметів споживання.

Важливою умовою функціонування виробничої системи є її оптимальність. Для відповіді на це питання необхідно чітко сформувати цільову функцію (критерії). Цільова функція – це ознака, котра дає можливість вказати найкращий, оптимальний спосіб розв’язання будь-якої задачі (економічної, інженерної, управлінської тощо).

В економічних (господарських) задачах за цільову функцію приймають різні показники, котрі підлягають максимізації чи мінімізації, наприклад, максимум продукції в натуральному виразі, мінімум витрат сировини, палива, мінімальні строки будівництва об’єктів, максимум прибутку або обсягу реалізації, мінімум собівартості та інші. В умовах ринкової економіки цільовою функцією можуть виступати: високий технічний рівень виробництва, обсяг продаж, висока репутація (реноме),стабільність на ринку тощо.

У всіх практичних випадках гостро стоїть питання: що слід максимізувати чи мінімізувати та чи цільова функція повинна бути однією для всіх блоків (підсистем) господарської системи.

Очевидно, що оскільки різні блоки системи можуть виконувати різні функції, то й цільові функції також повинні бути різними: не можна ставити на один рівень підприємство, цех та виробничу бригаду.

При формуванні цільових функцій різних систем чи підсистем слід керуватись таким.

1. На рівні цеху – основного структуроутворюючого елемента господарської системи - цільовою функцією може бути максимальний випуск продукції, надання послуг або мінімальний час на виконання робіт. При цьому, для структурних підрозділів підприємства не можна брати за цільову функцію максимуму прибутку чи обсягу реалізації. Це пояснюється тим, що цех виконує виробничі, а не господарські функції, і процес реалізації ніякого відношення до цеху не має. Крім того, на підприємстві при виробництві продукції виникають витрати, на які цех впливати не може (наприклад, загальновиробничі, та позавиробничі).

2. На рівні підприємства – проста господарська система, - арсенал цільових функцій розширюється. Ними можуть бути: максимум прибутку, обсягу реалізації або продаж, мінімум витрат та інші.

В умовах господарської системи – “нафтогазовий комплекс” - задачу вибору цільової функції слід вирішувати таким чином:

а) для нафтогазовидобувних підприємствах – максимум видобутку палива, максимум реалізації та максимум прибутку;

б) для бурових підприємствах, котрі здійснюють буріння експлуатаційних свердловин, - кількість зданих замовнику закінчених свердловин, мінімальний час на їх будівництво, максимум прибутку (рентабельності);

в) для бурових підприємств, котрі проводять буріння розвідувальних свердловин, - мінімальний час на спорудження свердловин, мінімальні витрати на виконання робіт;

г) для підприємства трубопровідного транспорту – максимум перекачки відповідної продукції, максимум прибутків, мінімум витрат при перекачуванні.

На рівні простої господарської системи (підприємства) головним критерієм оптимізації (головною цільовою функцією) виступає прибуток. Це можна пояснити двома причинами. По-перше, підприємство крім функції виробничої, виконує і функцію господарську – функцію реалізації і продажу після завершення певного виробничого циклу. По-друге, прибуток є найбільш синтетичною, універсальною характеристикою результатів виробництва, на яку впливають і обсяги виробництва, і величина витрат. І ще одне, прибуток як критерій придатний для всіх блоків (підсистем), крім верхніх. На верхніх рівнях вертикальної структури цей показник не придатний, оскільки такі підсистеми виконують зовсім інші завдання.

3. На рівні різних об’єднань підприємств (асоціації, концерни, об’єднання тощо) основна мета є не отримання прибутку, а створення умов для вирішення такого завдання блоками нижчого рівня – підприємства. Тому максимум виробництва товарів, послуг при мінімальних витратах на реалізацію, включаючи і власні витрати верхнього блоку, можна використовувати як цільову функцію.

Таким чином, при формуванні цільових функцій господарської системи вертикальної її структури ми маємо справу із побудовою своєрідного дерева цілей, на якому чітко виділяються відповідні рівні (системи).